Приїхав в місто маленький хлопчик. З села глухого, в нову квартиру. На двір він вийшов, а там майданчик. Зрадів, побачив таку картину.
Зробив з піска він ціле місто. Воно було неначе з тіста. Але ніхто не бачив міста. І він засумував один там.
Петро присів на гойдалку. Але гойдатися не міг. На мить він політати, що духу захотів.
"Отби зараз полетіти в небо." І раптом полетів. Та зупинився він, Не долитівши неба.
"Що трапилось? Чому я не лечу?" Та опустивши голову, він раптом зрозумів. Навпроти нього дівчинка сиділа. Та оченята карії вона свої водила.
"Привіт." "Привіт, ти хто?" "Я Ліда." "А я Петро." "Ти звідки взявся?" "Я з села." "Я ціле літо нудьгувала." "А я пів дня"
Так розмовляли до пізна. Малий Петро та мила Ліда. Коли батьки додому звали. К під'їзду стрімголов помчали.
І ще багато днів там грались. Аж поки в досталь не награлись. Набрид майданчик їм маленький. Їм захотілося пригод.
Спочатку той будиночок старий. А потім довгії тунелі під землею. Але найкраще що було. Це озеро маленьке.
"Нехай це буде наша таємниця!" "Якщо комусь я мовлю хочяб слово, то щоб крізь землю провалився." І кожен день приходив туди знову.
Ось літо майже закінчилось. Додому діти повернулись. Але Петру це вже не мило. Бо там не має тої Ліди.
Але знайшов собі він нових друзів. Повів їх в той покинутий будинок. Та думав що він всім потрібний. І не вгадав, бо став він лишній.
"Нехай це буде наша таємниця!" Петро згадав слова тієї дівчини, З якою ціле літо він гуляв. "Я не хотів, пробач мені, забув!"
Та вибачитись так він і не зміг. "Хлопче, такі тут більше не живуть!" Сказала тітонька ступивши на поріг. Не встиг. Тепер не милий буде сніг. |