- Господи, і де беруться такі люди?
- То нелюд, Маринко, нелюд!
На кухні було увімкнуте світло,
маленький промінчик якого, виливався через замкову щілину
у темний коридор.
На подвір'ї бігала маленька дівчинка і притискала до себе
великий м'ячик.
- Крапко! Крапко! Ти де? Що знов за котами бігаєш, неслухняна собацюрко!
Вона швиденько перебирала маленькими ніжками по дворику, оббігла навколо хати
і залетіла в середину.
Роззуваючись продовжувала кричати, кинула м'ячик, а маленькі мешточки* полетіли
в інший бік.
-Крапка! Крап...
Вона притихла почувши в кухні стривожені голоси батьків, схопила м'ячик і боязко
підступала до дверей.
У замковій щілині з'явилось маленьке очко.
-Таких людей самих вбивати треба!- не витримавши крикнув батько.
-Ти що, Тарасе, тихіше! Діти почують! - і тихо додала - А де вона?
-Та там за хатою, у саду, я вирішив...
Стук, скрип дверей, тупотіння...
- О, Боже, Тарасе, почула...

Маленьке серденько шалено билося, босі ніжки бігли по мокрій від вечірньої роси траві,
русяве волоссячко розліталось у всі боки.
Оченята побачили гору свіжої землі. Вона розмітувала глину,
капали сльози, вона втирала личко брудними руками.
Зявилося тільце рудої собачки з білою плямою на вушкові.
Дитя захлинаючись притискало бездиханне тіло тваринки, на замурзаному
обличчі застиг вираз безмежного болю.

-Невже заснула?
-Та ніби, так плакала, аж заходилась. Ти Крапку...
-Так, Маринко, я все впорядкував. Лягаймо і ми, намучились...
-Не можу заснути, все думаю, як він міг, та й за що ж?
-Він навіжений! скульптор! Виставив свій непотріб перед подвір'ям, а тож тварина...
помітила,... от і помітила...
-Піду гляну як вона...
-Піди, Маринко, спокійніше буде.
Батько заклав руки під голову, і перевів погляд на стелю...
-Нема! Зникла дитина!
-Як?
-А ось так! я ще й за ліхтариком пішла, а там...
-Що там?
-Сокира зникла..., ота менша, що Іванко, як був малий, допомагав тобі нею дрова колоти...
-О, Боже! Хутчіш до навіженого!
Серця батьків то зупинялись то здавалось виривались з грудей поки вони бігли темною вулицею.
Кров гримала у скронях.
Забігають у чужу хату, кімната, ще кімната, спальня...
-Живий! - кричить Тарас на переляканого митця, - живий! де дитина?
Вони всі троє вибігають на двір.
-Що це тут відбувається, вам мало...
-Замовкни!- обриває його Марина.
За подвір'ям сидить дівча в білій нічній сорочці, що неслухняно впала з одного плеча,
біля неї шматки того, що було скульптурою... Вона тихенько плаче...
-От цього я вам не подарую, я вам покажу...!!! - посилає свої погрози скульптор.
Тарас підіймає дитя, притискає до себе, губи ледь чутно проказують:
-будь ти проклятий..., ходімо, Маринко, ходімо додому...


*мешточки, мешти - (діалектичне) взуття, черевики

---