...і справа зовсім не в тобі... ти лиш відголосся натовпу яке дісталось таки до мене в середину....
знаю що ти все-одно не зрозумієш, а я більш не буду просити.....

Я виглядала у вікно кожного ранку, там світило сонце. Воно торкалось кутиків губ і вигинало їх в посмішку, заглядало в очі, глибоко і щиро, змушуючи кумедно щуритись....
А потім прийшла Осінь... згодом я її полюблю обов'язково але зараз так важко...
Я виглянула у вікно і нічого не побачила, тільки туман. Швидко заплющила очі, але було вже пізно. Осіння застуда. І хочеться спати, довго спати і пити вино, а від цього ще більше не хочеться прокидатись. І я сплю. Мені сниться сонце, потяги, коні, поля, аромат м'яти і чебрецю, камінці на дні ріки, ящірки, гранатовий сік... Мені сняться нові міста, шумні вулиці, тихі берега, люди, що не закутані в павутиння, не заховані в кокони затишних шарфів. Я прокидаюсь, знов і знов дивлюсь у вікно. Туман. Стає важко дихати, важко стримуватись. Я лягаю і плачу. А ти обіймаєш і злизуєш сльози, думаєш що то море... море кохання. І я засинаю.... А в снах так тепло і крапельки літнього дощу падають на вії, стікають по губах. Дощ стає ряснішим і ряснішим. Він всюди. Я підставляю йому долоні. Небо починає підігрувати громом і хочеться танцювати. Стає холодно і трішки страшно, але від цього ще приємніше. Небо розпалюється все більше і більше і.... від блискавки я прокидаюсь. Дивлюсь у вікно - там гроза. Перша осіння гроза! І я згадую як затишно буває восени. І стає все зрозуміло. Майже все і майже до кінця. Як туман по обіді....