Зима. Сніг. Третя година ночі.
Дивлячись у небо, наче Богу в очі,
Стою, милуюся зірками та пам`ятаю,
Що нема у світі його кінця-краю.

Вдивляючись вночі у Божу душу,
Себе пізнати все ж я мушу.
Себе і очі, очі ті дівочі,
Що будять мене ледве не щоночі.

Хто вона? Можлива та єдина,
Бо серце до неї таки плине.
А там хто знає? Хай буде те, що буде,
Моє серце її ніколи не забуде!

Яка вона? О! Прекрасна...
Сіяє, як те сонце ясне,
Сповнена любов`ю, ніжністю, теплом,
Радісно буде ледь не кожен сон!

Не можу зовнішність її я передати.
Ну просто неможливо її описати!
Бо крім пишних форм і довгих ніг,
Її внутрішню красу сам Господь зберіг.

Щира та незаймана полонила мою душу,
Себе пізнав - її тепер пізнати мушу.
Пізнати, шукати та знайти!
Тож скоро побачеш мене ти.

Зима. Сніг. Шоста година ранку.
Іду лягати спати на світанку,
Скоро прокинешся й ти, кохана,
А я вже багатший будь-якого пана...

Ткаченко Богдан (автор)
(написано в ніч з 21 на 22.12.09)
Дякую за увагу