Її волосся золотим колоссям в’ється,
Її характер – грози навесні,
Джерельною водою пісня її ллється,
А сльози в неї – то дощі рясні.

Очі її синіють волошками у житі,
Вночі сузір’ями виблискують вони,
Її любов горить у маках цвіті
І полум’ям запалює дерева восени.

У неї гнів – бурхливе Чорне море,
Безмежний, мов простори степові,
Низьким гулом трембіт лунає її горе,
Карпатських гір торкає вершини вікові.

У неї сміх – дзвінкий пташиний гомін,
Радість веселкою у небі мерехтить,
А туга – то печальний вітру стогін,
Що в полі стрімголов собі летить.

Її душа – собори стародавні,
Серце навіки в Києві лежить,
Де квітнуть вздовж алей каштани славні
І де Богдану пам’ятник стоїть.

І як її таку нам не любити,
Єдину, неповторну, чарівну,
Країну, де нам честь випала жити,
Для нас на цілім світі лиш одну.