Наше життя лине, мов сон. Воно тане і тече між пальців водою, а може стікати кривавою росою з присмаком соку. Хтось прагне жити понад усе. Прагне бути поруч... Але...
Чому завжди існує якесь "але"? Воно вбиває краплину надії на щось особливо приємне і добре.
Життя, мов, наш сон. Хтось запам' ятає його та, потім, шукатиме у натовпі знайомі очі, знайомий сміх та голос. Хтось і не помітить. Проходять повз сну та тільки дивуються. Для когось життя немає фарб. Воно є чорнобілим та, іноді, щось "нагадає" про барвистість днів. Нагадає? Та, ні. Бо неможливо нагадати про те, що існує в тобі. Щось приходить на декілька хвилин чи годин і очі наповнюються дивним світом. Посмішка приховує таємничі думки. Лише з появою місячного сяйва, відкривається вікно правди. Правди не для всіх, для когось. А зранку? Зранку, знову, бачиш очі майже чужих тобі людей. Хоча... може й близьких. Нехай, всі вважають, що це є близька людина. Навіть, та, маленька та, ніби, "близька" людинка. Хтось буде робити все для того, щоб ніхто не здогадався про справжні почуття, думки та мрії. Якщо так потрібно?! Якщо так легше?! Добре. Хай буде так.... АЛЕ...
Але думки бажають стрибнути зі скелі та полетіти на той бік. Бік мрій, де вони стають реальністю. Хтось може заперечити про це. Хтось може казати: "Ні. Це все не так". Але... В глибині душі, глибині свого серця, цей хтось, згоден з кожним словом. Він так само мріє. І так само хоче в той бік, де здійснюються таємничі мрії, відкриті для місячного сяйва.