Мої скроні схопили літа,

відлітають на південь надії.

Я, живу на землі ніби птах,

та злетіти у небо не смію.

Прощавайте же браття мої,

не для Вас голоситимуть роси!

Народивсь я в осінній траві,

коли вижовкли свіжі покоси.



Прощавайте! Летіть! Гей! Увись!

Я лишусь, де довкола намисто.

Красно, неба блакить, схаменись,

нам летіти не вистачить хисту!

І крокую землею я сам,

і, за обрій, ледве наспів я.

Там птахи віддають небесам,

для землі своє лагідне пір’я.