золотилося сонце на сході,

і не чутно являв новий день

своє тихе вітання в осель,

крізь шибки, на верандах, голі.



Підіймались ліса і діброви,

і пташине браття гомінке.

І спадали сніга зо скель…

так рождався світ із любові!



А коли, задзвеніла вода,

і осліплене листя шуміло,

яке сонце червонеє гріло,

аж до поки з’являлась зола.



Як хотілось тоді полетіти,

але крила зосталися вдома.

Те зображення бачила мова,

тож тепер описати б зуміти.