Забутий парк, покинута стежина.
Далека сходинка у краю самоти.
Холодна і покинута людина.
Що загубилась, не знайшла в житті мети.
Можливо, я… а може ти – немає
Різниці чиє втрачене життя.
Можливо ти. А може я втікаю,
У болі не знайшовши каяття.
А далі дощ, мов розірвалось небо,
Не виливши колись всю біль душі.
Але мовчіть… бо я прошу: «Не треба»
Хоч дощ і ллє, не бачачи межі.
Зникаю я, зникаєш ти, що далі?
Якщо є сенс іще, то де? який?
Якщо зникаєш ти,то хто подбає
Про те, щоб не лишилося ганьби?
Забутий лій, дерева посивіли…
І сходинка вже мохом поросла.
А ми усе ж, зникаючи, раділи,
Що хоч одна миттєвість в нас була.