Якось у собі відчувши втому,
В рідне селище поїхав я додому.
Бачу, щось громада не богата.
У свого запитую я тата:

"Чом нема в хлівах ні худобини?
Так в селі у кожної родини?"
А мені він сумно так говорить:
"Вовча зграя тут погоду творить.

Десь взялись в наших лісах вовки,
Що не висунеш на вулицю й руки.
І щоночі крадуть по теляті.
Зовсім знахабніли вовки кляті.

І отак у кожному селі.
Хоч живуть там і дорослі і малі,
Але наче вимерли ті села.
Звісно, що картина не весела.

Говорити люди вже не сміють,
Бо вовки ж того не розуміють.
Скоро рідну мову ми зариєм
І по вовчи кагалом завиєм.

Адже в багатьох хатинки з краю.
Довго ще терпіти вовчу зграю.
Почали уже трикляті вовки
Нас навчати вовчої промовки.

Сила їхня, сину мій, у тому,
Що вони не ходять по одному.
Якби й ми держалися до купи,
То давно б надерли вовкам дупи.

Взяли би по лозиняці з тину
І прогнали б клятую скотину.
Та нема ще в нашім ріднім краї
Вожака, як у тій вовчій зграї.

І мисливців в нас іще не видно,
Вже самому стало все огидно.
Хоч бери, на старості років,
Сам виходь з сокирой на вовків.


(Все совпадения с настоящим случайны)))))))