Beherovka

Я наливаю собі шосту чи сьому склянку Бехеровки та дивлюсь на своє розбите відображення в замизканому від розводів дзеркалі.
- Я - готовий… - лунає в моїй голові голос, дуже схожий на мій, але якийсь не зовсім природній… Наче б то я розмовляю з незнайомими мені людьми, яких намагаюсь залякати, видаючи із себе якогось суперантигероя…
Мій погляд швидко перестрибує з предмета на предмет, не даючи мені можливість зосередитись на якомусь конкретному об’єкті, сфокусувати зображення, навести різкість. Предмети, які мене оточують дещо втратили виразність своєї форми, стали розмитими, ніби я дивлюсь на них через сіру пелену туманної димки. Мої віки стали важкими брамами, які повільно повзуть вниз, наполегливо стискаючи видиме зображення.
Впродовж декількох хвилин я статично роздивляюсь своє віддзеркалення. Мені стає нудно та я начинаю строїти сам собі незрозумілі гримаси. Мені потрібно ще декілька хвилин, щоб остаточно оп’яніти досягнути бажаної кондиції – стадії алкогольного сп’яніння, коли ти ще контролюєш себе, але вже здатен на будь-які безглузді витівки, коли твоя совість остаточно лягає спати.
- Байдуже… досить… - знов той самий голос повертає мене «на землю» з далекої країни алкогольних думок.

* * *

Знайти щось в моїй кімнаті, в нутрощах якої у вдалому шлюбі все моє життя проживають хаос та розруха - дуже складно. Пошук сорочки відібрали в мене три хвилини мого безцінно-пустоїдного життя. Як не дивно вона спокійно собі висіла на плечиках в шафі.
На сорочці намальовані щури Чіп та Дейл – це одні із перших голлівудських зірок-підарасів яких я знав? Ви сумніваєтесь, що вони підараси? Запевняю, згадайте серіал, згадайте їхні голоси, І те що вони більше часу проводили вдвох, аніж кожен окремо з Гайкою (та ще курва-цнота хD); Джинси я не знімав, ще зі вчора, в них і сьогодні і прокинувся так, що шукати не їх довго прийшлося.
Зі свого холодильника я дістаю великий помаранч – мій засіб маскування на першому етапі задуманої операції. Зовсім скоро цей помаранч стане моєю «рятівницеюхрещненноюматірюзчарівноюпаличкою», яка в потрібний момент перетворить мене на того, кого мені треба. Це маскування чимось віддає перетворенням Попелюшки – на принцесу, гарбуза – на карета, пацюків – на лакеї, і.т.і.; але о 00:00 (00:00 – це у неї в казці, а у мене в реальності 10-15хв.) все зникне – замість чарівної принцесу в обіймах принца опиниться кошмарна бомжиха в пітній, вонючій одежі, - та всі зрозуміють, що все це велике наїбалово – огидна суміш чарівних слів, ретуші та макіяжу …

* * *
Знаєте, що найбільше мені подобається в Бехерівці? Від неї так само штормить як від і будь якої сороко градусної випивки, але у тебе зі рота смердить не огидним кисло-блювотним перегаром підробленої браги, а якимись весінніми травами… Так що пересічним громадянам, які зазвичай вживають лише вітчизняне спиртне важко ідентифікувати тебе як «нетверезу людину». Помаранч ще більше має придати моєму трав’яному перегару шляхетного відтінку!
* * *
Я ще раз подивився на себе у дзеркало і побачив людину (якщо мені все ж таки личить так іменувати) яку щойно збила автівка - розгублена, дезорієнтована, збентежена, легковажна, шокована, дещо афективна – але зовсім не п’яну.
- Значить так я тепер виглядаю? – Чудово…

* * *
Я зачиняю металеві двері коричневого кольору та направлюсь до ліфту. Стіни на моєму поверсі виглядають потворно – надписи, наклейки, осипана штукатурка, безліч вибоїн, подряпин. Я згадаю урок з всесвітньої історії на якому нам розповідали про малюнки первісних людей в печерах – ці надписи відрижка тієї епохи. Про те, якщо ті уродливі малюнки вважаються культурною спадщиною, охороняються всякими блядськими міжнародними організаціями, то більшість малюнків нашого покоління розцінюються як неприпустимі акт вандалізму, пошкодження суспільного добра.
Наша настінна творчість відомо лише обізленим комунальникам та цікавить лише правоохоронні органи, які, чомусь, зовсім не цінують такий від мистецтва. Нікого не бентежить, що було на душі у митця коли він три години іржавим ключем викарбовував слово «хуй». Що він хотів передати аудиторії – свій біль, свою радість, сум, страх, протест проти існуючої світобудови? Кому яке до цього діло, чи не так?
* * *
Подерті двері ліфту розчиняються переді мною саме в ту мить коли я натискаю ногою на зачмарену кнопку виклику. З темної металічної пащи будинникового шниря вилазить моя сусідка по поверху і дивиться на мене з неприкритою ненавистю в очах. «За що?» – думаю про себе, а сам люб’язно посміхаюся їй та відразу проникаю в ліфт. Вона проводжає мої дії злим поглядом.
Поки двері ліфту не зачиняються остаточно – я не відчуваю себе в повній безпеці… Навіжені жінки – гірші за розлюченого пітбуля. Перевожу подих. Принюхіваюсь до запаху зі рота - пахне травою.
- «Заєбісь!». – думаю про себе.

Починаю чистити свій помаранч.
В цьому ліфту (напевно як і в будь-якому іншому), краще стояти посередині ліфту, не торкаючись його стінок. Я Вам гарантую на всі 100 %, що всі вони обісяні. В нашому будинку хтось (насправді це все роблю я) постій орошає ліфт чим конкретно дратує всіх. Ми разом з іншими мешканцями будинку, навіть полювання влаштовували – але нікого (тобто мене) на гарячому не спіймали. Тож в кінці полювання все, що ми (тобто вони) мали - це здогадки, латентні обіди, і жодних достовірних фактів! А тому ідіть Ви всі на хуй від мене – скажу я Вам (точніше їм).

* * *
Ви знаєте… напевно я вампір. Сонячні промені просто нестерпні моїй чутливій натурі. Але все ж таки я виходжу на сонце…
* * *
Пекло… Духота… Гаряче, наповнене шкідливими випаровуваннями та отруйними газами повітря відразу проникає в мої легені, викликаючи нестримну задуху. Відразу по моїм ніздрям б’є гнилий запашок зі смітнику розташованого перед під’їздом. Мені стає важко дихати та починає паморочиться в голові від чого я починаю трохи хитатись.
Сонце, як тільки я вийшов із тіні сірого під’їзду, накинулось на мене та своє жовтою бритвою почало шкрябати моє обличчю викликаючи в мене болісні відчуття. Його роз’ярений світ безжально сліпить наче величезний прожектор.
Я викидаю шкурки від помаранча в бік смітника, але вони не долітають. Зі всієї сили я вгризаюсь в соковиту м’якоть фрукту; на моєму обличчі та руках появляється його сік. Сонце відразу починаю облизувати солодкий нектар цитрусу, який повільно неохоче стікаю по моїм щокам, залишає після липучий підтік.
Швидким кроком я їду в бік світлофора, то і діло наштовхуючись на пересічних громадян; вони вигукують щось мені в слід, але я на це не звертаю жодної уваги та продовжую давитись помаранчем.
Горить червоне світло. Сонце огидливо скалиться.
Я гайдаюсь на самому краю придорожньої бровки. Переді мною проносяться машини, водії яких претензійно-обурено поглядають на мене. Біля світлофора починають збиратися люди, більшість з яких розмовляє по мобільному телефону чи відшукує потрібну пісню в плеєрі . Я підношу до своїх губ долоню і видихаю в неї пережоване повітря, після чого відразу починаю принюхуватись до нього, шукаючи елементи алкоголю? Алкоголем не пахне, як я того і очікував!
* * *
Сонце безжалісно припікає моє чорне волосся. Стан алкогольного сп’яніння стає дещо дужчим, а думки хаотичнішими. Хоча я цього і не бачу, проте нутрощами відчуваю, що мій погляд вже зовсім захмелений, а очі сто пудово непристойно червоні. Я із останніх сил намагаюсь втримати себе в руках. Довкола мене безліч людей, а значить безліч голосів, з яких я вихоплю окремі слова чи думки. Все це незабаром перетворюється у неймовірно безглуздий мікс від якого мій мозок ще більше отуманюється: «- А коли ти будеш?», «- Ні я йому нічого не казала, нехай поки, це буде нашою з тобою таємницею, гаразд?» «- Я блять, чекати не буду,якщо ти збираєшся запізниться, то краще взагалі не приходить!!!» « - А на яку мені маршрутку краще сісти?» « - Що, що? Я нічого не чую, тут дуже шумно! Кажи голосніше…».
Я не витримую та починаю йти на декілька секунд раніше ніж загорається зелене світло. В декількох метрів від мене раптова зі скрипом пригальмовує автівка. Люті очі водія пожирають мене, але він стримує свій гнів, не випускаючи жодного слова в мою адресу з відчиненого вікна. Приблизно на розділовій смузі я зіштовхуюсь зі зустрічним потоком людей, що перетинають цю вулицю в протилежному напрямі.
Останні кроки до цілі…
* * *
Двері перукарні зачинені, але я знаю, що вона відкрита. Я знаю все про цю перукарню.
Квадратура перукарні досить незначна, а саме приміщення сіре, сире та погано провітрюване. Зазвичай тут тхне вонючими пиріжками чи хот-догами, палатка з яким знаходиться біля чорного виходу. Посередині перукарні розташована великий стіл хазяйки закладу, по сумісництву його ж адміністратора та охоронця. Коли ти сюди заходиш, про що всіх сповіщає, ріжучими слух скрімом, маленький дзвінок, вона єдина хто з тобою вітається, награною шаблонною посмішкою, після чого відразу повертається обличчям до телевізора і назавжди забуває про тебе. Ти стоїш як довбойоб поки хтось тебе випадково не помітить чи не наткнеться на тебе… Після цього тобі обов’язково з претензією запитають: «Ви що, прийшли підстригтись? Так чого Ви стоїте?» а ти лише розводиш руками… Той хто тебе запитує (помітив нарешті) обов’язково спробує сплавити тебе комусь іншому, але навряд чи це їй вдасться, ти тут нікому не потрібен. Тебе неохоче запрошують до подряпаного крісла де і відбувається весь окультний ритуал… Після підстрижки твій перукар зникає із зали, видаляючись до службового приміщення, а замість прощання каже суму яку ти повинен забашляти… Ти знову підходиш до хазяйки-адміністратора і вона вдруге і востаннє відволікається від перегляду реклами (чи серіалу) і забирає лаве… нічого не забув??? Ах, так! Вона, вже не дивлячись на тебе, монотонно скаже: «заходьте ще» - сухо, наче ти через 10 хвилин загинеш, а тому не варто на тебе чекати.
Зараз в перукарні майже нікого не буде, ще б пак будні, пре обідня година, - всі деприсують під кондиціонерами в кабінетах чи офісах.
За декілька кроків, я зупиняюсь, щоб витерти своє лице забризкане кров’ю помаранча… Я відчиняю двері… Їбучий дзвінок роздирає мої вуха, і я на мить гублю свою маску порядності і тверезості… Якщо на мене хтось звернув увагу все накриється…
Ніхто…. Цього разу пронесло…
Двох перукарів немає,напевно шмалять біля чорного виходу, третя – обслуговує клієнта, копається в його кучерявому волосі. Адміністраторша щойно вийшла із туалету тому на її лиці життєрадісна посмішка, яка відразу попливе чи просто сконфузиться, як тільки її очі намацають мене…
Я увійшов і продовжую стояти затамувавши подих, чекаючи поки мене хтось помітить… Я намагаюсь не ворушитись тому що будь-який невірний рух може звести все моє маскування нанівець… З мого роту тягне помаранчем та весною, якщо мій ніс не тупить… Мене помітили (О, боже і не пів години навіть!)… перукар… тепер чекаю поки вона поморозиться він мене трохи…
- Блеють! – сатанію про себе. - Вона покликала когось, а де ж мороз?? Може це новенька? Та ні наче…
Заходять дві: одна чорненька, а друга з червоним кіпішем на голові та «хубою» зеленого кольору в роті… Обидві недовірливо дивляться на мене… Червона сто пудово ґвалтує мене подумки, і при цьому мирно пожовує гумку… Чорненька нещодавно тут… Ще мабуть не стало в край стервою, хоча вже час…
- Ви підстригтись? – питає чорненька.
- Ні блять, зайшов за пенсією, дайте будь-ласка два сандвічі та якогось антидепресанту по-міцніше, чи краще зробіть мені міньет? - проговорюю я про себе, а у відповідь стверджувально хитаю головою…
Зараз настає момент істини… Я крадькома поглядає периферичним зором на стінку на якій висить лист з надписом чорного кольору Arial 20 (якщо бути точним):
«П’яних не стрижемо!!! Адміністрація!»
Ось для чого мені потрібен був помаранч! Ось чому я закидався бехеровкою, а не паленою горілкою! Ось чому з усіх сил тримаю себе в руках! Я мушу порушити це правило!!!
Будь яке правило це зло… Це йобаний непотріб, які нам нав’язали, щоб тримати всіх нас у лещатах… Мільярд правил (законів, норм, звичаїв, регламентів) роблять твоє життя структурованим та шаблонізують всі твої вчинки. Перш ніж щось зробити ти згадуєш правило, яке дозволяє чи забороняє тобі це зробити… Ти вже не думаєш самостійно… тебе привчили виконувати мільйони непотрібних наказів… ми всі стали нікчемними придуркуватими заводними ляльками… солдатиками які ходять по колу і страшенно нервують коли хтось іде не в ногу зі всіма… Скрізь одні закони та правила… В автобусі – закони, на зупинці – закони, навіть в цій блядскій перукарні, і то свої закони… Ні, суки, але ж вашим правилам я підкорятися не буду; я і так цим гівном нашпигован як весільну качка яблуками… І мені вже набридло бути телевізійним зомбаком, чи шоппінговою маріонеткою, чи політичним туалетним папірцем, губкою вбираючою бруд зі східців, контрацептивом все поглинаючої безжалісної демократії, кишеньковим собачкою, незміннім атрибутом сучасної богемної моди, сервантом для полу богів, церковним фельдшером палаючим у тьмі канонізованих думок… Досить з мене!!!
- Сідайте будь-ласка до крісла. – запрошує мене чорненька…
- Так!!! – думаю я про себе – купилась, якщо вона почне мене стригти то перше правило буде остаточно порушено.
Я швидко сідаю і вона обертає мене в поліетиленову хуйню, закріплюючи її позаду шиї на липучки. В її очах я бачу не то непорозуміння, не то подив… Можливо обидва варіанти викликані моєю досить коротко стрижкою…
- Як будемо стригтись? – питає вона, запустивши свої роки в моє волосся, і водячи руками по моїй голові наче втирає щось неї, тим самим перевіривши його на м’якість, а голову на митість…
- Коротко, - коротко відповідаю їй я.
Я чудово розумію, що якщо вона мене почне стригти, навіть зрозумівши, що я нетверезий вона не вижене мене вже нікуди до кінця стрижки.
- Так Ваше волосся і так досить коротке? – уточнює вона, достаючи із шухляди знаряддя праці.
- Досить коротке, але не зовсім… - відповідаю я їй.
- Ну як скажете… - підтвердила вона.
Я їй у відповідь стверджувально хитнув. Вона робить перший зістриг волосся і я вдоволено посміхаюсь своєму відображенню у дзеркалі… Тепер можна поводити себе більш природно – нікуди мене вже не попруть! Перше правило скривджено на радість мої трешовій душі!
- Іди ти на хуй адміністрація!- думаю я про себе та додаю – і свої гівняньскі правила засуньте собі в дірку поміж булок.
Напруга спала з мого тіло і я комфортніше вмастився в крісло. Дівчина-перукар стригла повільно при цьому постійно проводила по моїй голові рукою, зчиняючи невеличкий дощ із підстриженого волосся, який розлітається повсюди. На її шафі, розташованій поруч з моїм кріслом, стояла її чашка з кавою куди, як на мою думку постійне попадало волосся. Від однієї думки про каву начинену брудним волоссям та лупою мені становиться не по собі. Що ж така робота…
Для переходу до другого етапу порушення встановленої дисципліни - мене повинні підстригти. Тож в мене зараз є купа вільного часу… В середньому стані алкогольного сп’яніння сидіти на місці та нічого не робити дуже важко… мій мозок розривають незрозумілі думки, та дуже хочеться з кимось поговорити… Дівчина, після стандартних запитань на початку стрижки не промовила жодного слова, тож на роль співрозмовника вона не тягне… До двох інших перукарів прийшли на підстрижку якісь старпери, тож вони так само мовчать як і мій перукар. Хазяйка, заворожено дивиться, якийсь мильний серіал латинського походження, тож єдині виразними звуками являється озвучка кінофільму.
Я придивляюсь до свого перукаря… На вигляд їй років з двадцять… В неї довге чорне волосся заплетене, в якусь незрозумілу фігню, яка тримається на олівці. ЇЇ очі сірого кольору, а шкіряний покров надзвичайно білий. На шиї в неї невеличка дещо фактурна родимка, об яку постійно чіпляється її золотий ланцюжок. Крізь тонкий шар тканини її робочого фартуха я бачу її чимале декольте. На своєму правому зап’ясті вона носить годинник з великим циферблатом який постійно змінює колір від світло пурпурового до блідо помаранчевого, в залежності від кута заломлення світла. Циферблат її годинник мене весь час лякає – він нагадує мені лицеву частину персонажу із фільму «Видок»… Мені стає моторошно… Її годинник дійсно великий - у мене такий би сто пудово на стіні висів би…
Обстановка в перукарні не змінюється… Сьогодні звичайний сонний робочий день, тому всі дуже тихі та відморожені… Мені становиться геть нудно та роблю спробу уявити свого перукаря оголеною… Досить складно, появляється постійно образ іншої дівчини, дещо схожої на неї, але ж… Її губи, ніздрі, очі стали більшими ніж у оригінала, а груди навпаки стали меншими. До того ж світова гамма уявленого роздягнутого перукаря відрізняється від живої натури… Все це неодмінно засмучує мене…
Від нудьги та алкоголю я починаю засинати… Вії становляться важкими, а тіло розм’яклим. Мозок спустошується… Думки нарешті відпускають мене за межі цього світу…
Чорненька робить мені зауваження, але я не придаю особливого значення її словам… Перукар збентежено дивиться на мене через дзеркало… Щось їй підказує (інтуїція? шосте почуття?, а може логічні умовиводи, з огляду на мою не зовсім відповідну поведінку), що щось тут не так, але що саме вона не може зрозуміти до кінця. Я зараз більш схожий на хворого чим на п’яного, а якісь правила моралі не дозволяють нам в чомусь звинувачувати таких. Запах помаранча вже майже зник і тепер вона лише чує травнистий запах бехеровки. Вона вже відкрито принюхується, але не може зрозуміти що це… Наче ж не горілка, так? Вона продовжує мене стригти…
Я дивлюсь на просиню в яку мене укутали та як на неї сиплються моє зрізане, подрібнене волосся… розмови головних герої серіалу, разом зі звуками увімкнених фенів та машинок для стрижки, майже злилися в єдиний дещо приглушений шум, який с кожною секундою наче віддаляється від мене…
Крізь першу пелену сну, яка мов туль лише притуманює навколишню реальність, я чую чиїсь голос «Все… Я вже достригла… Вставайте!» …
Я струшує з себе сон та волосся та встаю з крісла… Вона мені каже, що я мушу підійти до адміністратора, та розрахуватись, а сама по традиції виходе із залу…
Я роблю так, як вона мені веліла підходжу до відповідного столика… Хазяйка перукарні відразу лишає свій серіал та дістає невеличку картонну коробку забиту грошима…
- З Вас тридцять гривень – люб’язно каже вона мені…
Що ж час порушити друге правило, яке надруковане на сірому аркуші формату А4 та прикріплене до скотчем стіни:
«Ніхто не стрижеться безкоштовно!».
- Крр-кх – роблю вигляд, що відкашлююсь. – В мене нажаль не має сьогодні грошей…
Пауза…
Перукарі зупинили свою роботу… відразу зник шум фену та машинки… навіть телевізор і той, замовк якогось хуя…
- Що? – перепитує вона. На її обличчі неабияке здивування… Вона приголомшена тим, що почула…
– В мене, нажаль, не має сьогодні грошей… - спокійно повторюю я та люб’язно при цьому посміхаюсь до неї.
- А навіщо ж Ви, знаючи, що у Вас сьогодні не має грошей прийшли на стрижку? – сатаніє адміністратор. – це Вам, що гуманітарна перукарні, чи що?
- Тому, що мені сьогодні йти до знайомого на день народження… роблю невелику паузу. Сморід алкоголю поширюється по всій перукарні. Перукар, що мене стригла, вже повернулась до залу з віником та совком, про те уважно слухає наш диспут, некваплючись підмітати… - Всі свої гроші я витратив на подарунок… - знову роблю паузу оцінюючи негативну реакцію оточуючих - Як же мені йти до свого знайомого не підстриженим?
- То чому ти вважаєш, що знайомому треба купити подарунок, а за стрижку платити не треба? – втручається в розмову «червона з кіпішем на голові», - може треба було подарунок попросити безкоштовно в магазині, а підстригтися за плату?
- Та-а-к, - протягую їй я, - хто ж продасть мені подарунок безкоштовно?
- А безкоштовно хто Вас постриже? – знову адміністратор.
Я не відповідаю… Просто дивлюсь із мовчазним, іронічним запитання в погляді «А ти відгадай, хто мене підстриже безкоштовно?»… Розуміючи мій натяг вони збентежено переглядаються між собою.
- Ви розуміти, що це Ви робите по-свинськи? – намагається догукатись до моєї свідомості адміністратор, незнаючі, що вона вже давно спить п’яна десь в непроглядній пітьмі, в натрах мого загубленого внутрішнього світу. – Це дуже непорядно з Вашого боку та безсовісно… - закінчила нарешті вона.
- Та, ви що? – роблю вигляд наче мені задали дуже цікаве запитання. - Америку відкрили??? А «совість» це, якщо я не помиляюсь, якісний показник рівня тренованості у виконанні чиїхось наказів? Наказів, які ми записали на папері та назвали правилами… Про які нам вдовбують з самого дитинства зі словами «Ви так мусити робити!», «Так роблять всі!», «Так треба робити!»… Наче щеня дресирують у насильственний спосіб, щоб воно не мочилось на килим, не доставляло клопоту своєму господареві? Як доречи звати Вашого господаря? Кому ви лижете ноги? … - не переводячи духу продовжую я, - Чи «совість» це слово винагорода, яким Вас хвалять коли Ви робити так як вигідно комусь? Хтось вигадав лайно, а Ви робіть так, бо це лайно назвали «совість»… Ми про цю совість говоримо зараз??? – розійшовся я, - Це Ви маєте на увазі???
- Які накази? Які господарі? – кричить вона, цим самим збуджуючи нервове оскаженіння всіх присутніх. - Ви, що збожеволіли? – з її рота валиться слина… - Ви блять, винні нам грошу за підстрижку, голову морочите??? Стрижка безкоштовно, ось це порушення правила!!!
О!!! – радісно вигукую я. – Так а хіба грубити клієнту це не є порушення? Я порушив щось… Ви порушили щось… Думаю конфлікт вичерпаний, та я мабуть можу йти??? – наївно запитую я…
- Та Ви, що знущаєтесь з мене? – вона хапається за голову і неприродньо вивертається в якусь химерну трагіко-дадаїчну позу типу «піздець… армагеддон…». – Які блять правила? Який блять вичерпаний? – від люті її лице становиться старим та огидливим… - Проти кого ви цей блять концерт влаштували? Про ти мене як власника приватної перукарні? Чи про ти дівчат які доклали зусиль щоб вас, підора підстригти?
- Проти, феодального князівства Литовського… - відповідаю я.
- Що?? – вигукує «червона з кіпішем» заступаючись за хазяйку - Ти кого, блять з себе уявляєш, хуй ти?
- Ванессу блять її Мей – відповідаю я…
- Ви розумієте це об’єктивно, - свиріпо продовжує адміністратор, - ми надали Вам послугу, тому ви мусити за неї заплатити! Це адекватна міра речам…
- Адекватно??? Для кого, для Вас чи для мене?? – вже сам починаю кричати.
- Ви розумієте, - каже вона, - що ця Ваша вистава нічого не змінить??? Це боротьба з «вітряками», яких ви уявляєте драконами …
- Хтось створює правила, хтось їх дотримується, а я їх порушую! Вам потрібні гроші? Моя сорочка підійде, в оплату? Беріть… - починаю поволі розстібувати ґудзики.
- Нам не потрібна Ваша сорочка! Як зараз зателефоную в міліцію… - погрожує адміністраторша…
- Не хочете сорочку??? Візьміть мої штани, але попереджую, що труси я не ношу! Будите брати? – морально ґвалтую її, при цих словах в неї в емоційному зомлінні відвисає щелепа. Вона полу автоматично, майже не свідомо, кладе на місце слухавку, яку щойно взяла, щоб викликати фараонів.
- Що ми Вам зробили, що Ви це все робите? – запитує вона… Ми вас чимось образили?
Я згадую все: порізи на шиї від небезпечного леза, погану підстрижку, перетримання фену на одному місці, , волосся, яке падає за виворіт одежі, а почесатись тобі не дозволяють, волосся яке потрапляє в очі через грубість, відмороженість та нахабство перукарів, відвертий похуїзм у їх ставленні до тебе…
- Ви блять, - неістото промовляю я із лихоманкою в почервонівших від злості очах… - Ви створили правила!!! Безглузді, нікому не потрібні, нікчемні правила… І мало того Ви хочете, щоб я їх виконував! Весь світ – став заручником дозвільної системи якихось вонючих підорів, які замість того, щоб щось робити (досліджувати, видобувати, будувати, вирощувати) сиділи за столом, вдаючи з себе неабикого, і створювали бруд, який потім став загальнообов’язковий… Бруд який примушує тебе, мене, її – жити лише так як нам насправді не хочеться… А ви довбойоби, галімі раби, робити із них геніїв, докоряти їхнім параноїдальним вигадка, вчите своїх дітей бути рабами їхніх дітей, із покоління в покоління робите вигляд, що все «адекватно» так і має бути… Вірно! Одні працюють на хліб, а інші пишуть на папері строку, і цей хліб стає їхньою власністю! А ви що – «Ну, це ж закон… Це правило…». – Ви ті, хто дає цим «правилам» життя… - всі приголомшене дивляться на мене… - Ідіть Ви нахуй!
Я дістаю кишені м’яту сотку і кидаю на стіл адміністратора… З огидою дивлюсь всім в очі та виходжу із перукарні… Перукарі та адміністратор, як загіпнотизовані виходять за мною на поріг свого закладу, забувши про клієнтів…
Недоходячи до зупинки декілька кроків, я обертаюсь до них…
- Оце Вам за підстрижку! – кручу я у весь голос, перекрикуючи гомін перехожих та шум проїжджої частини. Я знімаю свої штани, (трусів немає яка я і обіцяв), і демонструю жопу перукарям… Довкола збентежено скрикують люди… перукарі з відразою дивляться на мене… Я одягаю штани, та починаю йти спиною вперед не випускаючи із полі зору перукарів! – А оце… Передайте своїм правилам!!! – я піднімаю обидві руки вгору, лишаючи не зігнутими середні пальці! – ДРОЧИТЬ НА СВОЇ ЙОБАННІ ПРАВИЛА!!! – продовжую йти спиною вперед і кричати у весь голос. – ПРОДОВЖУЙТЕ ЛИЗАТИ ЇМ НОГИ… БУДЬТЕ РАБАМИ СВОЇХ ГОСПОДАРІВ! А Я БУДУ ВІЛЬНИМ!!! МЕНІ ВОНИ НЕ ПОТРІБНІ, ЧУЇТЕ!!!!
Я раптово звертаю увагу на лице дівчини-перукаря, з червоним волоссям та кіпішем на голові… На її лиці замість огиди та ненависті, яка була весь час до цього, раптово з’являється страх і наче… відчай?? Не розумію чому… Вона мені, щось вигукує… Я мимоволі зупиняюсь і в цю секунду все раптово замирає… неначе час спинився… лише один якийсь звук, якийсь незрозумілий противний скрип, який доноситься праворуч від мене залишається в ефірі… та її слова:
- Стій!!!!! Червоне світло… - на її очах з’являються сльози….


Mike Good