Микола Прудкий









Поклик душі



вірші















м. Павлоград 2011 рік




БІБЛІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Микола Сергійович Прудкий народився 20 жовтня 1938 року в м. Павлограді на Дніпропетровщині.
Закінчив середню загальноосвітню школу в 1955 р. та Павлоградський машинобудівний технікум в 1963 р.
Працював слюсарем, токарем, фрезерувальником.
У 60 років написав свого першого вірша – для онуків. За роки, що минули від написання першого вірша, він значно виріс у майстерності, у його доробку налічуються сотні найрізноманітніших тем, сюжетів, роздумів, мрій, сподівань, болю і жалю, любові, дружби, природи, духовності, віри і відчаю. Знайомство читача з його віршами дає змогу у цьому переконатися.
ПРОЛОГ

Я не знав супокою у серці,
Відчував я тривогу у душі, –
Вони бились в шаленому герці,
Бо не знали – чи грать мені скерцо,
Чи перо брать – писати вірші.
Мій баян вже давно припав пилом,
Ще раніше я кинув трубу, –
Грав в оркестрі, – скінчилося миром, –
До кінця з вами буду я щирим, –
Думав: спокій у нотах знайду.
Та не сталося так як гадалось,
Бачу я – це «стезя» не моя,
На баяні й трубі щось не гралось,
А життя сивиною вже бралось,
Ще до того ж – розпалась сім’я.
Брався я малювати картини, –
Та все копії – це ж не свої.
Я палітру і пензлі закинув
І в поезію птахом полинув, –
Заспівали в віршах солов’ї.
В такті вальсу забилося серце, –
Спокій піснею лине з душі,
Пісня лагідна вигнала скерцо, –
Вже душа живе мирно із серцем, –
Мене кличуть писати вірші.
В унісон душа й серце співають.
Бачте – справа мені ця вдалась.
Всі про мене свою думку мають,
Я ж відверто скажу – нехай знають:
Вся сім’я воєдино злилась.

2010 рік



СРІБНІ СТРУНИ

То на бур’яни серебром павутиння
Так сіло, неначе всі сорок сорок,
А сонце в зеніт не підніметься нині,
Літа давно вже закінчився строк.

Струмить вітерець понад степом поволі,
І грає на струнах, що сріблом дзвенять,
Чи значення мають вони в нашій долі, –
Та душу навчились вони забавлять.

Не плаче в степу, як маленька дитина,
Поранена словом вразлива душа,
Що все одинокою чайкою квилить,
Пригнічення й туга її не лиша.

І серед людей, що її зневажають
За те, що вона не така як усі,
Як можуть – їй жити й творить заважають
І хочуть щомиті її укусить.

Теплиться в душі моїй іскра надії,
Що час розуміння настане – і квит,
В осіннім степу розстилаються мрії,
І лине від них до життя апетит.

Крокую за сонцем поміж павутиння,
Тріпочуть всі струни його і дзвенять,
Ці звуки наповнюють душу, як скриню, –
Всю тугу і сум удалося їм знять.

2010 рік




КРАСА – З ЛЮБОВІ

Стоять осики від зорі криваві,
Останній промінь вже давно погас,
У третій соловей співа октаві,
А півню кукурікати – не час.

Вже й ніч зайшла у двір наш споришевий,
Крилом кажан як віялом дихнув
В лице моє. – Неначе мед липневий, –
Жовтавий місяць картуза напнув.

Земля лежить і диха під ногами,
Я відчуваю: з неї я росту,
Сил набираюсь днями і ночами,
Життя пройти щоб не одну версту.

Землиця отча, наче рідна мати,
Мене, своє дитя, – не підведе,
Про це мені приємно дуже знати, –
У скруті руку на плече кладе.

Зриваю вранці теплими руками
Холодне – в сльозах яблуко – в росі,
Безжально я впиваюся зубами,
Як роблять це повсюди – і усі.

Краса красу ніколи не народить, –
Любов в житті народжує красу,
Із розуму, буває, любов зводить, –
Я вам красу з любов’ю принесу.

2006 рік




ХЛІБ І ПІСНЯ

Вже тополі в полі на світанні
Підіймають небо догори,
Жайворонки, – пташки дуже ранні,
Будуть в небі радо говорить.

Перепел востаннє кине в житі,
Як дуплет, коротке «під-підьом»,
Сонним і важким, росою вкритим,
Колоскам скомандує підйом.

Хлібним духом і росою вмиті,
Голови піднімуть колоски,
Скоро зерна їх, життям налиті,
У коморах виповнять мішки.

Ляжуть на столи духмяним хлібом,
Натруть люди салом з часником,
Буде хліб – не буде місця бідам,
Горе наше буде під замком.

Сонце з ночі вже відкрило вії,
Соковито, звично потяглось,
Над житами вітерець повіяв, –
Життя в небо птахом піднялось.

Сонячно, достигло, басовито
Пісня в небі яблуком бринить,
Живим сріблом наче перевита,
З нами буде, – будем вічно жить.

2006 рік




ОДИН…

Я в хорі не співаю – ні дуетом,
Один співаю – я самотній лист.
Не був я зроду – нині став поетом, –
Та в кожній пісні є мотив і зміст.

Не опадаю з листям я під зиму, –
На вітці клена дрібно тріпочу,
Душею й тілом у весну я лину, –
Разом із журавлями прилечу.

В травневім небі ластівкою стану,
В саду розквітлім буду солов’єм,
Співати соло я не перестану,
Аж доки дятел ранок не проб’є.

У червні, наче вишня, червонію,
Із бджолами у липні мед ношу,
Серпом у серпні хліб косити вмію,
І яблуком у вересні вишу.

Листом на клені в жовтні золотію,
Всю осінь, зиму з вітки не злечу,
В морози, віхолу я спати вмію,
А як не сплю – дні до весни лічу.

Весною знову журавлі покличуть,
У небо, наче ластівка, шугну,
І солов’єм співатиму, як личить,…
Як це роблю все – сам ще не збагну.

2006 рік




СИЛИ ЖИТТЯ

Весняний вітер не наповнює вітрило
Того життя мого, що било джерелом,
А зараз же воно вже ледве мерехтіло,
Як зірка в небі за заплаканим вікном.

Задзвонить ось весна у дзвони великодні,
Проріже ластівка відточеним крилом
Синяве небо, де глибини ще холодні,
Не обігріті іще сонячним теплом.

Душа моя пливе за ластівкою в небо.
Вже прощавай, бувай – земля моя свята?
Та ні, ще рано, – і прощатися не треба.
Для кого ж то земля сьогодні розквіта?

Душею й думкою на землю повернувся, –
Вона ж весною так яскрава, молода,
Із неї паросток життя до сонця пнувся,
Весна й для мене – це ж не осінь золота.

Весни жива рука торкнулась мого серця, –
Забило наче в дзвін – співа моя душа,
Всі негаразди днів розбилися на скельця,
Душі моєї спів тепер мене втіша.

Я із весни напивсь живильної наснаги,
Ходою впевнено твердою я ішов,
Мені не помогли ворожії – ні маги, –
Я сил в природі для життя свого знайшов.

2010 рік




СКРОМНІСТЬ І ТИША

Стільки раз ми на тишу кричали,
А вона у житті на слуху,
Як дітей, нас колише в печалі, –
Кайся в тиші в своєму гріху.

Свої мрії словами малюю, –
Врівноважений в тиші стою,
За дотепами я не полюю, –
Скромність дуже ціную свою.

В житті скромність не надто яскрава,
Як і тишу – не цінять її,
Обминає її гучна слава, –
В житті бур є закони свої.

Роблять бурі горласті бездари, –
У них – гроші, нахабство і зиск,
Уб’ють скромність і кинуть на мари,
Бо їх вабить лиш золота блиск.

Ідуть поруч: зі скромністю – тиша,
Так нечутно – віками живуть,
Про них, Бог дасть, поеми напишуть, –
Слава й вічність і їх не минуть.

2006 рік









СТАРШЕ ПОКОЛІННЯ

Ні! Ми в цьому світі кращими не станем,
В других світах ніколи нам не жить,
Наш прийде час – і ми з колін устанем, –
Нехай наш меч незайманим лежить.

Ще не навчилися ми волю цінувати,
Не бешкетуємо – й не бачимо ікон,
Месії не йдемо ми руку цілувати, –
Гадаємо ж: нас не зачепить скон.

Ми звикли жити безтурботно за радвлади,
На всьому на готовім звикли жить,
Тепер не можем безтурботність подолати
В свідомості, а час біжить, біжить…

А ми все стоїмо – ні ситі, ні голодні,
Чекаємо зерняток з добрих рук.
Намає діла можновладцю до народу, –
Вита над ним неначе чорний крук.

Опікуна над нами вже немає,
Не контролює поведінку і думки.
Що з волею робить – не кожен добре знає,
А це ж продукт, як не кажіть, – ламкий.

У хатах наших іще жевріють лампади,
Надії вогник в душах ще живе,
Та, мабуть, з нами підуть наші вади, –
Кивати нічого на дзеркало криве.

2005 рік




ДУХ УКРАЇНИ

Де шумлять над водою раїни,
По воді качка діток веде,
Де пахтить хлібний дух України, –
Так життя сильним кроком іде.

Де гніздо в’є на хаті лелека,
Де співає в саду соловей, –
Не тікає там щастя далеко, –
Життя з піснею йде до людей.

До дверей не чіпляйте підкову,
Вона щастя в собі не несе,
Куйте щастя своє знову й знову, –
Труд для нього цінніш над усе.

Не чекайте щасливої долі,
Ані милості, ви, від богів,
Бо не будете мати ні волі,
Ні свободи від вічних боргів.

Із туманом розтане світанок, –
В новий день сонце випливе з трав,
Всі раїни заснули під ранок, –
Каченят на собі несе став.

На даху вже лелеки проснулись,
І замовкли в саду солов’ї,
Лелечата на ніжки зіпнулись,
Крильця тягнуть у небо свої.

2005 рік




СКРИПАЛЬ

Чому в саду всю ніч сумує скрипка?
Чому до неї більш ніхто не йде?
Скрипаль цю пісню грає серця криком,
Душею всю мелодію веде.

Ніхто його не слухає й не баче,
Всі люди сном упали в тиху ніч,
Над скрипкою малим дитятком плаче
Ще молодий скрипаль, – то певна річ.

Вже третю ніч та скрипка сумувала,
До скрипаля ніхто не підійшов.
Явилась німфа – з ним пожартувала,
Взяла за руку – з нею він пішов.

Вже схлипів скрипки у саду не чути,
Ніхто і вдень не бачить скрипаля,
У лісі німфа грає, – може бути, –
Та скрипку не почути звідтіля.

2005 рік














НЕ ЗЛЯКАЮТЬ…

Ніч змореним птахом на землю упала,
Туманом осіла на плечі мої.
Чом так поспішила, – мене не скупала
У теплій вечірній рожевій зорі?

Неначе б вина – зорі келишок випить,
Рум’янцю у щоки поблідлі набрать.
Затихнуть бджолині концерти на липах,
І я піду з ними до ранку поспать.

Мене, мов дитину, ніч в ліжко поклала,
Сама колисати маленьких пішла,
Солодкі як мед колискові співала,
А плаксу малого, як мама, втіша.

Сплять всі немовлята, як ті янголята,
Як птахи, літають у снах школярі,
Аж доки ніч-мати, м’якенька як вата,
Їм личка не вмиє в ранковій зорі.

Росою упала зоря на калину,
Вже півень до сонця з воріт проспівав,
В колисці кричала сусідська дитина, –
Мене плач дитячий із ліжка підняв.

Черпнув я у келих зорі аж по вінця,
Умився, напився, як вуж молока,
Рум’яний, дебелий я снідати всівся,
І день мене більше, – і ніч не зляка.

2005 рік




ВОРОГИ

Вже мчать літа мої до водопою
Через, від часу, сиві полини.
Мене ж навіщо ви взяли з собою?
Моєї в спразі тож нема вини.

Нема в степу криниці із водою,
Нема овечих кручених стежок,
Під осінь степ рудіє ковилою,
Пастуший не кричить уже ріжок.

Не можу я вам стати у пригоді, –
Поганий вже із мене провідник,
Води в степу тепер шукати годі, –
Останній журавель з криниці зник.

Не клонить більше голову в криницю,
Цебро не підніма, як лід, води,
Ні голуб не веде свою зигзицю,
Зозуля пити не летить сюди.

А ви, літа мої, – мене втомили,
Загнали, наче вершник рисака,
Мене своїм заручником зробили,
Навіщо мені доленька така.

Ви відпустіть мене, мої літа, на волю, –
Я не втамую вашої жаги,
Ця думка мозок мій пече до болю, –
Що ми з літами стали вороги.

2005 рік




Я ЧУЮ І БАЧУ

Я порівну чую і клекіт орлиний,
І бачу отару в широкій долині,
Я чую трембіти гудки з полонини,
І бачу я сльози старої раїни.

Я порівну чую півнів на світанні,
І бачу на заході промінь останній,
У серпні я чую громи горобині,
І ранками бачу росу на травині.

Я порівну чую і спів солов’їний,
І бачу лелече гніздо на хатині,
Я чую як дзвонів колишуться хвилі,
І бачу вже хрест – ще на свіжій могилі.

Я порівну чую і пісню народну,
І бачу вкраїнську красу непідробну,
Я чую зі сходу вже брязкіт кайданів,
І бачу злий погляд російських тиранів.

Я порівну чую і плач України,
І бачу засмучений погляд калини,
Я чую як вітер ламає їй віття,
І бачу, що йде гніт на цілі століття.

2006 рік









ТІЛЬКИ НАМ…

Я Україну серцем відчуваю,
Як матір і дитя своє люблю,
Чи ж любить так вона мене – не знаю,
На думці цій щодня себе ловлю.

На повний зріст зоря її звелася,
І вроду її видно іздаля,
Руками в боки гордо узялася,..
Народ – в колисці, наче те маля,

А чи старенькі, що не мають сили
Звести свої до неба кулаки,
Узяти в руки серп старий і вила,
Як це завжди робили бідаки.

Козацьке десь поділося завзяття,
Наводило що жах на ворогів,
І росіяни нам уже не браття,
І стогнемо тепер ми від боргів.

Хоч серце моє хрещене журбою, –
Надія в ньому жевріє, живе.
З тобою Бог в молитвах і зі мною, –
Нас милість Божа, звісно не мине.

Ми, – українці ще від первороду, –
Згуртуємося, сестри і брати!
Священну суть Вкраїни і народу
У цьому світі тільки нам нести.

2006 рік




ТОРІШНІЙ СНІГ

Душа, здається, зовсім нежива,
Уже ледь чутно серце моє б’ється,
Таки у світі творяться діла, –
Над головою чорний ворон в’ється.

У тілі ніби ріже бите скло,
Вода – не кров тепер тече у жилах,
Востаннє, мабуть, в серці запекло,
Неначе підняли його на вилах.

Сніги розтали – проліски цвітуть.
В цвітінні що хорошого у тому?
Життя хвилини мимо десь ідуть,
Мені лише лишаючи утому.

Я помирав, немов торішній сніг,
Що почорнів під сонцем попід тином,
Сховатися від сонця він не міг,.. –
Мені ще попрощатися б із сином.

І я пішов уже з останніх сил,
Розбуджений спізнілою весною,
Ішов назустріч мені дужий син, –
Зустрітися і він хотів зі мною.

Заграли життя струни у душі,
А потиск рук мені додав ще сили, –
Вже й проліски для мене не чужі,
І сонце стало мені рідним, милим.

Під тином вже розтав торішній сніг,
В душі моїй знов пісня зазвучала,
Котився повінню дитячий сміх, –
Чарівне слово всім весна сказала.
2010 рік
КОСИ

Ледь русі – і м’які, неначе шовк,
Так уляглися на тоненькі плечі,
Що я на мить від захвату замовк, –
Не вабили мене так інші речі.

Той ароматний запах її кіс,
Ту зачіску її просту дівочу
Через життя у серці я проніс, –
Забути навіть в старості не хочу.

А над бровами чубчик, як крило
На злеті у маленької синиці,
Можливо, тому світло так було, –
Мені той образ ще постійно сниться.

Ледь русі – і мякі, неначе шовк,
Що вимитий липневими дощами,
Я ніби відчував тихенький зойк,
Коли тих кіс торкався я руками.

Тоненькі плечі, як медовий віск,
Відсвічували в місячному сяйві,
Між тіл ішов нечутний перетріск,
Мовчали ми – слова були тут зайві.

2010 рік









ЗАДЛЯ ГАРАНТІЇ

Ніч темна сни мої складає на полицю –
Мої незбутні, знаю, кольорові сни,
По серцю шкрябають, як тогорічна глиця,
Що порудіє, як лисиця, до весни.

Мої надії десь у день блукають сонні,
Як пісня тиха – та, що губиться в гаю,
Старий кудлатий кіт дрімає на осонні,
І я в дворі – як зачарований стою.

Мені здається, що вже ночі не діждуся,
Щоби у сни, неначе в озеро, пірнуть,
Я там з русалкою побачусь – й повернуся,
Удома ж мої справи ще на мене ждуть.

Послухати кортить вечірні срібні дзвони,
Ввібрать, як ліки для душі, церковний спів,
Відбити всім святим низькі земні поклони,
Бо для подяки не знайду я стільки слів.

Різдво відсвяткувати вдома – і Великдень,
І по отавах на Купалу побродить,
Всім довести, що не такий уже я злидень, –
Піду до храму святій Трійці догодить.

Поставлю кожному святому я по свічці,
Відверто кожному у вічі подивлюсь,
До хати не піду, а спатиму в повітці,
Вночі від співу солов’їного проснусь.

В садку із солов’єм пісні буду співати
У дяку Богу, Богородиці, святим,
До раю увійти – гарантію щоб мати, –
До пекла можна й без гарантії ввійти.
2006 рік
ЧИ ПОЛЕЧУ?

Від нової весни я чекаю чогось,
А чого – до цих пір сам не знаю,
Та вже хочу, щоб все те сьогодні збулось,
Більш за все хочу справжнього раю.

Я так хочу пізнати омріяний рай,
Що «отці» нам усі обіцяють,
Там не буде пташиних під хмарами зграй,
Щовесни що до нас прилітають.

Під пташиний веселий такий передзвін
Ще безлисті танцюють дерева,
Пливе в небі гусей кимсь розірваний клин
У сузір’я патлатого лева.

Якби ж крила я мав – за пташиним клином
Теж поплив би за покликом серця,
Залишу на столі келих з білим вином,
Повернусь – розіб’ю весь на скельця.

Кажуть, крила міцні не ростуть без вина,
От і пив, щоб дістатися краю,
Щоб стрибнути, злетіти – ця мрія жила, –
Долетіти до справжнього раю.

Мабуть, ще поживу до другої весни,
Пить не буду – проріжуться крила,
Одного дня проснусь я під спів голосний
Й полечу, – проведе в небо мила.

2010 рік




НАСТАНЕ ПОРА

Так в чому ж я винен? Не знаю.
Життя промайнуло листом
В саду листопаднім. Благаю
Мене не тривожити знов.

Колись у душі щось горіло,
Кипіли слова у мені,
А серце вело кудись тіло, –
Тепер я неначе вві сні.

Раніше було все важливим,
І зірка світилась моя
У небі нічнім, – був щасливим
І радим, як те немовля.

Із серця слова десь поділись,
У нім наче лід захолов,
Як птахи, думки розлетілись,
Згоріла й остання любов.

Схилилось життя ковилою
Під вітром в гарячім степу,
Обдмухане долею злою,
Тоді як було ще в цвіту.

Вже пісня в душі не озветься,
І вірш не полине з пера,
Не думав, що все це минеться
Й осіння настане пора.

2006 рік




НЕБО І ХЛІБ

О, небо чисте, небо голубе! –
Над жовтим хлібним полем України.
Такого неба більш нема ніде, –
Є тільки в української родини.

Під ним, – у сонця променях ясних, –
Хліба у серпні в полі золотіють,
Після дощів липневих і рясних
З хлібами разом виростуть надії.

Людські надії на багатий хліб,
Що ляже паляницею до столу,
За стіл збереться наш великий рід,
За піснею забуде про утому.

Вже ніч на двір за присмерком іде,
І місяць в небо котить повні щоки,
Ночей таких немає більш ніде,
Так тихо йде – не чути її кроків.

Лунає пісня в українську ніч
Про небо чисте і про хлібне поле,
Про косу русу, що спадає з пліч,
Про щастя, що хлюпочеться як море.

Два кольори: із жовтим – голубий,
Бринять на вітрі в нашому знамені;
Стяг волі українцям дорогий, –
Це чисте небо – і пшениця в жмені.

2005 рік




МЕДОВА ПІСНЯ

Не буду шукати я рясту,
Не буду шукати я слів,
Не рватиму липу білясту, –
Піду я по кучерях днів.

Зоря мене неводом втягне
У рідний і тихий мій дім,
Засну – не почую як прагне
За мною вкотитися грім.

Липневої теплої ночі
Співає в саду соловей
Про літо, про карії очі,
Хоча він і птах – не Орфей.

Тихесенько ранок підкрався,
В зорі темну ніч утопив,
Замовк соловей, завагався, –
І пісню росою запив.

Над липою бджоли співали
Знайомої пісні мотив,
До вулика з медом літали,
А мед – найцінніше із див.

Під променем сонця проснувся, –
Прожитих років не лічив,
До вулика з медом нагнувся, –
У мед свої вуса вмочив.

2003 рік




СУМНИЙ ВІТЕР

Сумний сутінок і вітер, –
Шелестять дуби,
Часто згадую той вечір
І далекі сни.

Той же вітер, – гість осінній, –
Мрії всі поніс,
Білі в сутінку, як тіні, –
Образи беріз.

Наче злякані, листочки
Дрібно лопотять,
Як від тата й мати дочки,
Десь у світ летять.

Женихатись досить клену,
Досить сонце пить,
Шапку втратив він зелену, –
Землю золотить.

Сумний вітер зле на скроні
Кинув сивину,
Ранком, в дзеркалі, долоні
Гладить дивину.

Гість осінній навтішався, –
Гулькнула зима,
Саван білий розіслався, –
Виходу нема!

Не для мене та берізка
Листям забринить,
На цвинтарі, зовсім близько, –
Мерзлота дзвенить.
2004 рік
СВІЙ ХРЕСТ

Щаслива доля десь за обрієм сховалась,
Чекає, мабуть, нашого кінця,
Чи так воно й було, а, може, нам здавалось,
Що з ворогом вона йде до вінця.

Ще й нашу волю із собою прихопила,
А ми ж її чекали з дня на день,
Століттями сокири все гострили й вила,
Та то дарма: втікала зла мішень.

Чи довго ми так, може, коней запрягали,
Чи добре в одне місце не пекло, –
З важкою думою про волю спать лягали,
Та лиш від дум за комір не текло.

Тут воля ніжно так негадано-неждано,
Неначе з неба впала нам сама,
Ото хоч їж її, хоч пий як воду з крана, –
В обнімку ходить з нами усіма.

Тепер не знаємо, що з нею вже й робити, –
В кишеню ж не візьмеш, як п’ятака,
Не можем волею свої обличчя вмити, –
Хіба що можем втнути гопака.

Ми вдосталь можем на майданах накричатись,
Інтриги міжпартійні заплести,
Насильству, гніту не навчилися пручатись, –
Злидарський хрест свій будемо нести.

2005 рік




ВДОВИНІ СЛЬОЗИ

На вії ока вже сльоза тремтить,
Заслав туман знедолені зіниці,
Іще одна лише коротка мить, –
Впаде сльоза в обійми до землиці.

О, стільки сліз вдовиних потекло,
Усі зібрати – було б ціле море.
Душа болить, а серце обпекло
У хатах по кутках зчорніле горе.

Як невблаганний цей жорстокий світ!
Яка ж гірка ти, життя митті чаша!
На землю упадеш як терну цвіт,
Згориш у небесах як зірка наша,

Що за життя як свічечка горить,
Вночі на день нам подає надії,
Та ми про це лиш можем говорить,
Бо проти долі мріями не вдієш.

А зараз відблиск вічного вогню
Загострить давні спомини, як леза.
Я з болем в серці над вогнем здригну, –
А в матері – до смерті біль не щезне.

Не так багато залишилось вдів,
Що можуть ще приходить до могили,
А очі їх з-під посивілих брів
Все виглядають: чи не йде їх милий.

2006 рік




ЛИК МАТЕРІ

Тобі одній вночі я б’ю поклони,
Хреста святого на чоло кладу,
Твоїми усі дивляться ікони
Очима карими… Я знову йду
До світлого й вночі іконостасу,
До образів архангелів, святих,
Дивлюся я відверто в очі Спасу,
Та бачу, що немає дна у них.
Немає там жорстокості ні злості,
Але не видно й милості у них,
Не жду вже я гріхів прощення зовсім, –
Ані таки великих ні малих.
Так дивиться на мене й Матір Божа,
Неначе перед нею завинив,
На мою маму чимось дуже схожа, –
У смутку очі я свої закрив.
Відчув легкий я дотик омоформу,
Велику силу Божого Хреста.
Прощення привело мене до норми, –
Спізнав, що віра в бога – непроста.

2006 рік













НЕВЕСЕЛІ ДУМКИ

Дзвінкі, як скло, тепер стоять морози,
І довгі вечори пірнули в білі сни,
А в пам’яті гримлять серпневі грози,
Оце б у січні гримнули вони.

Щоби луна їх в небі прокотилась,
І відгуки тремкі вернулись до землі;
Думки, думки… Земля снігами вкрилась…
Живі надії – дітоньки малі.

Навіщо я живу на землі грішній?
І задля чого я топчу стежки гінкі?
Терзають душу ці думки невтішні,
Торкають струни зболені, тонкі.

Зоря вечірня крила вже згорнула,
Упала соколом із присмерком у ніч,
Сова нечутно крилами війнула,
Сипнула іскри із вирлатих віч.

Покласти б свою голову в коліна,
Попасти б в сніжну непроглядну круговерть,
Нехай з очей, з думок цей світ ізгине,
В спіраль закрутить неминучу смерть.

2006 рік









ЯК КИНУТЕ ВЕСЛО

Юність утекла до небокраю,
Як до моря з повені вода,
На весну у мріях я чекаю,
Хоч на мене осінь опада.

Небо висить крепом наді мною,
Десь біжить по небу стежка див,
Зорі в небі я торкав рукою, –
По тій стежці в юності ходив.

Лист осінній впав мені під ноги,
Ніби вість з минулого подав,
Здибились у пам’яті дороги, –
Вік і день сьогоднішній згадав.

Осінь бачу не в своїй уяві, –
Вже кружляє листям наяву,
Не сміються клени кучеряві, –
Піднімає вітер куряву.

Пора прийде скоро падолисту,
Сніговію вже приходить строк,
Прокричить сова у ніч імлисту, –
Пропаде із юністю місток.

Щось кохання в серці вже зів’яло
І осіннім вітром понесло,
Десь воно за обрієм упало,
Як на берег кинуте весло.

2006 рік




ВІРНІСТЬ

Моя троянда знову проростає, –
Розквітне, як раніш, в старім саду,
Розкриє пелюстки, неначе знає,
Що я до неї знову ще прийду.

Думки про неї звірю тільки слову,
У серце, у відкрите, їй скажу,
Ввіллю у душу сонць палких основу,
Я їй востаннє, може, догоджу.

Свої їй прочитаю тріолети
Про цвіт і море, хвилі і мигдаль,
Печорінські зухвалі еполети,
Та про небесну блідо-синю даль.

Про золоті осінні пекторалі,
Про заячі нелічені сліди,
Що по снігу ведуть в поля безкраї
І знову повертаються сюди…

У сад, у наш, – такий старий та рідний,
Де люба так троянда ця росте,
Я вірності й любові буду гідний –
І щовесни їй доведу про це.

2008 рік









НЕЛЕГКА ДОЛЯ

Шумлять у день столітні осокори,
І вітер чеше срібні їх чуби,
Ниць падати не думають ще скоро, –
Живуть же в світі довго так дуби.

Я буду нюхать спілий дух врожаю
На стежці сонних трав, що на межі,
Знялася жирних перепелів зграя,
І нива, як перепічка лежить.

Живим єством ворушиться колосся,
Важке зерно аж клонить до землі,
Вже золота від сонця напилося,
І хлібом завтра ляже на столі.

Із вуст в уста журбу переливають,
Шепочуть щось на ниві колоски,
Що буде з ними завтра – уже знають:
Впадуть на коси гострі і пласкі.

А на межі шуміли осокори, –
Щорічно бачуть долю колоска,
Не знають, бідолашні, що вже скоро
І їх спіткає доля нелегка.

Зима на ниви ляже і на хати,
Під снігом тіло стежечка схова,
Тепло у хатах людям треба мати, –
Зрубають осокори на дрова.

2006 рік




РОМАШКА

У срібло рос вдягається трава,
І промінь грає вже на підвіконні.
Щоб все сказати – де знайти слова? –
Мовчать в кутку всі образи іконні.

Сльозою впала на траву зоря,
І засміялись очі смарагдові,
Остання зірка в небі догоря,
Як моя свічка на останнім слові.

Влетів стодзвонням день в моє вікно,
Як заєць в лісі – нашорошив вуха,
А серце впало глибоко – на дно…
Красу як можна нам таку не слухать?

Душа чутка розкрила пелюстки, –
Ромашка почуттів в ній розквітає,
Біжать від неї молоді ростки,
Кохання з них весною проростає.

Лелеча пара підправля гніздо, –
У нім до літа будуть лелечата,
Щороку, по теплу, у них різдво,
Й домівка є – старенька наша хата.

Лелек дивлюся – завидки беруть, –
Мені у парі захотілось жити.
З ромашок пелюстки невдахи рвуть, –
Я без гадань зумію полюбити.

2006 рік




ЗНОВУ ЙДЕ

Промінь тане в кутку винувато,
Сонце змінить вечірня зоря,
Я один у холодній кімнаті,
Очі сон у знемозі скоря.

Уже плаче нічна хуртовина,
Душа в’яне в знебутій сназі.
Чи моя є у цьому провина?
Чи все коється в лютій юзі?

Аж під стріхи замети мурує
Нічна віхола, кидає сніг,
До весни зима люта мандрує,
Щоб весняний послухати сміх.

В лісі іволги їй не почути,
Солов’я не почути в саду,
Зими злої мені не забути,
Я із неї у літо піду.

В червні соку із вишень нап’юся,
В липні мед буду липовий пить,
Сил і вправності я наберуся –
І піду в серпні жито косить.

Семиренкою осінь вже пахне,
Жаром кетяг калини горить,
Краса осені скоро зачахне,
Та не будем про це говорить.

Листопад рясно снігом вже трусить,
Лиску заячий слід в ліс веде,
Її голод побігати змусить,
А до мене зима знов іде.
2006 рік
ЗОРЯ ВРАНІШНЯ

Вже затрояндивсь день на небокраї,
Зоря упала ружою на став,
Знялася куликів крикливих зграя,
Зі ставу я зорю собі дістав.

І свіжою рожевістю умився,
У пригорщу набрав, як піп вина,
Я вперше у житті зорі напився.
Яка ж цілюща і жива вона!

Полоще стара іва свої коси,
У зорянім ставку лице вмива,
А куликів над ставом розголоси
Несуть зорі подяки всі слова.

Зорею вмите сонце в світ виходить,
Із днем новим усіх благословля.
Цвіркун замовк – уже смичком не водить,
Без музики залишив солов’я.

Пробіг в четвертій соловей октаві,
Та на останній ноті випав зойк.
Немає пісні – тож немає слави.
Співець на літо на усе замовк.

Нема тепер кому зорю будити, –
За горизонтом день і нічку спить.
Вином рожевим більш не буде лити,
А це мене найбільше, звісно, злить.

2006 рік




СТЕЖКА ДО БОГА

О, Боже, я до тебе уже йду,
Вдихни весну́ в мою осінню душу,
Серед людей я віри не знайду, –
Прийти до тебе я тепе́ра мушу.

А стільки раз доріжку обминав,
Оту, що, знав, завжди вела до тебе,
Щоби дійти – вже й кусень хліба брав,
Та повертався завсігди́ до себе.

Я помилявся, бачу, недарма́, –
На помилка́х зростає цвіт надії,
Вже й грім ударив, наче із гармат,
І голос кличе внутрішній до дії.

Летять у безвість втрачені літа́,
Вже посивіла, як сова, діброва,
Зів’яле листя з неї обліта,
Хоча іще далеко до Покрови.

До Бога вузька сте́жечка веде,
Зі мною йде й моя убога доля,
Роси́нки щастя світять де-не-де,
А очі, як криниці, - повні горя.

До Бога я усе-таки прийшов,
Хоч мою душу та́к терзали му́ки,
Другої долі й щастя не знайшов, –
Віддав Бог мою долю в мої ру́ки.

2006 рік




ВІТРУ ГНІВ

Заблука́вся вітер десь на бл́уках,
Не гуляє в полі третій день,
Конюшина вже цвіте на лу́ках,
Не шепоче листям старий клен.

День погас, як свічка поминальна,
Ніч іде, хоч сяє небозвід,
Зоря, наче сцена театральна,
А по ній просту́є чорний кіт.

Біля тину квітне черемшина,
Наче снігом віття укрива́,
Сич на стрісі кви́лить як дитина,
Місяць в ніч безхмарну виплива́.

Липи пахнуть медом у безвітря,
Місяць в їх купається цвіту́.
Ти поглянь: яка нічна палітра!
Побач раз хоч на своїм віку́.

Вітер ніби вирвався з обіймів,
Розтоптав уранішню зорю́,
Черемши́ни цвіт ура́з розвіяв,
Пелюстки́-сніжинки я ловлю́.

Вітер клену розтріпа́в чупри́ну,
Сусід-ясен сумно заскрипів,
Обірвав цвіт з лип і конюши́ни, –
Так до тиші гнівом закипів.

2006 рік




ПРО КОХАННЯ

Закохався я в ко́си руся́ві
І в блакитних очей глибочінь,
Та ще в білі хмарки́ кучеряві,
У пташиний в гаю передзвін.

У глибоких очах не втопитись,
Кіс не гладити в присмерку дня,
Із хмаринки води не напитись,
Про кохання птах пісню не зна.

Я навчу соловейка співати
Про кохання – та ще про любов
До землі і до рідної хати,
Щоб в журбі не холонула кров.

Хай розкри́ляться брови чаїні
У дівчини на білім чолі,
Соловей хай співа на калині, –
Ранком жайвір над полем вгорі.

Ішли з гаю ми з милою босі,
Сонце грало бурштином в росі.
Стільки років! А згадую досі
Свою руку на мокрій косі.

Жайвір в небі співав про кохання,
Про кохання співав соловей,
Час розлуки настав і прощання
Біля милої хати дверей.

2006 рік




ПОГЛЯД ОЧЕЙ

Погляд твій і близький, і далекий, –
Просто й легко ти довго мовчиш,
В твої очі дивлюся до сме́рку,
А ти мріяти в небі летиш.

Із-під рук же не виростуть крила,
Щоб лелекою в небо зліта́ть,
Ти вже й очі зара́ні закрила,
Мов летиш. Чи так хочеться спать?

Вже вишневого за́ходу світло,
Ніби жаром над лісом горить,
Сосни в небо стирча́ть наче мітли, –
Я не знаю про що говори́ть.

Сиве небо на мене дивилось,
Вітерець в верховітті шумів,
В грудях серце гучніше забилось, –
Її очі відкрити зумів.

Опустились леле́ками мрії,
Сіли в очі, неначе на став,
Забриніли сльозою на віях, –
Турбуватися я перестав.

Сіла в су́тінки сірі вечірні
І її заніміла душа́,
Очей погляд блакитних і вірних
Мою душу тепер потіша́.

2006 рік




БІЛИЙ ДИМ ЧЕРЕМХИ

Салют зіро́к весня́них,
Черемхи білий дим,
І горлиць голос ранній,
А я усе один.

Тече між берегами
Ріка життя мого,
Та все біжить ярами,
Шука́ кінця свого.

Зламалося весе́льце
І човник протіка́,
Життя крізь моє серце
Рікою утіка́.

Біжить в солоне море,
Як в степ буланий кінь,
Ввійшло у душу горе,
У серце – морська сіль.

Втекла ріка́ у море,
Зійшлися береги,
Завмерло серце кволе, –
Зітхнули вороги.

Їм задарма́ дістався
І мій буланий кінь,
І той, що в серці слався –
Черемхи білий дим.

2006 рік




СРІБЛО

Роси́ срібло холодне упало
На віко́нця споло́хане скло,
Душі настрій неначе узнало́, –
У сто сонць засвітилось воно.

У роси́нці у кожній горіло,
Мерехтіло як крилами птах,
У грудя́х моє се́рденько мліло, –
Перетвориться срібло на прах.

Меркли й гасли свічка́ми на три́зні
У роси́нці у кожній сонця́,
Та я знав, що сплива́тимуть ти́жні,
А красі цій не буде кінця.

Завтра знову народиться ранок,
На віконце роса упаде,
В сотні сонць загориться світанок,
Краса срібна у душу ввійде́.

Оживе моє серце зболіле,
Очі сонцем наповняться знов,
Краса ранку увійде у тіло,
Запульсує засмучена кров.

Я з півня́ми тепер прокида́юсь,
До зорі вийти в двір не ліню́сь,
У холодній росі умиваюсь,
На споло́хане срібло дивлюсь.

2006 рік




ПЕРЕПИНИ́ СТРАХ

Вітер повіяв із долини
Легкою свіжістю води,
Погладив ли́ченько дитини,
Покинь усе – і ти піди.

До річки, де вода прозора, –
У річці щуки й карасі,
Покине сум тебе, утома
І неприємності усі.

Садок вишневий над рікою,
Доріжка берегом біжить,
Дістанеш ягідок рукою, –
Радіє серце, - хоче жить.

У вир життя ведуть дороги
Тебе й дитя твоє. Кудись
Відкинь печалі і тривоги,
У ясну даль життя дивись.

Там, за рікою, хлібне поле, –
Колише вітер море хвиль,
Над полем небо неозоре
Не змірить оком. Стільки миль!

В очах засмучених дитини
І страх і сум перепини́,
На світ сьогоднішньої днини
Тобою дивляться вони.

2006 рік




ГРІХ

Воло́гістю тягне з долини,
Долиною річка тече,
На бе́резі спіла калина, –
Торкнися – ураз обпече.

Біжить мимо щастя чужого
Ця річка незнамо звідкіль,
Не зна – й не спитає ні в ко́го, –
Яке бува горе і біль.

Кудись задивилося небо,
Дзвеніли в кущах снігурі,
Так статись було, мабуть, треба, –
Над ними хрест кібця вгорі.

Упав метеором в калину, –
Із соком змішалася кров,
Зі здобиччю кібець полинув,
А біль моє серце вколов.

Знялася у сутінки сірі
Моя заніміла душа,
Німа, та жива у ній віра,
А це – щонайбільше втіша.

Ще чути було плач калини
І кібця диявольський сміх,
Нехай знає кожна дитина, –
Над горем сміятися – гріх.

2006 рік




НЕ ТУЖИ

Земля постаріла в неволі, –
Раби́ня в людини вона,
Куються на ній людські долі,
Вона ж про це, може, й не зна.

На ній є кордони між нами,
Які перейти – ні, ні, ні!
Ми будемо всі земляками
У цій же священній землі.

Під ношею днів ми старієм,
Тягар відчуваєм ночей,
Та істини бачить не вмієм
Зіницями власних очей.

Всі цвинтарні мертві картини
Життєвий псують колорит,
Сіріють гранітні вітрини
У царстві із мармуру плит.

Серця, упокоєві миром,
Під плитами тихо лежать,
А дні життя крутяться виром,
Як коні булані біжа́ть.

Ніко́му їх біг не спинити,
Під плитами їх не схова́ть,
А сльози завжди будем лити
По друзях, що вічно там сплять.

А ту́га, що серце нам кра́є,
Ми знаєм – гостріша за сталь,
За пам'ять живих всіх карає,
Помер друг – тужи́ть перестань.
2006 рік
У ПРИЙМАХ

Із глибини своїх груде́й
Я хочу виплакати горе,
Не хочу бачити людей,
Не хочу бачить берег моря.

Я бачу в морі кораблі,
Що як хорти біжать по хвилях,
І щогли в небо… як граблі,
І кволо ча́йки білі кви́лять.

І мій кораблик скакунце́м
По гривах хвиль білястих скаче,
Не зна, що берег є кінцем
Морської долі… Серце плаче.

Не вийду в море більше я,
У бриз зустрічний не вгорну́ся,..
На бере́зі моя сім’я,
Я обіцяв: навік вернуся.

Еква́тор в руки не візьму,
Південний Хрест вже не побачу.
В кишені хусточку я мну…
Та я ж моряк. Я – не заплачу.

На берег твердо я ступив,
В сімейних утопивсь обіймах.
Я стільки щастя ще не пив.
Збагнув, що в моря був…– у приймах.

2006 рік




ПОВЕРТАЮ…

В мені любов давно вже не болить,
Про це тепер немає вже розмови,
Не те, що ще сльозу гірку пролить, –
Хоч в серці досі інколи зако́ле.

Пройшли в розлуці тисячі годин,
Лежить між нами безконечний простір,
Десь ти одна – і я живу один,..
Та важко як закинуть собі до́кір.

Хай перегляне кожен сам себе,
І, може бути, станеться це диво:
Побачим небо чисто-голубе,
А ми неначе пта́хи в нім – щасливі.

Любов в житті – основа всіх основ,
Вона – що крила у малого птаха,
Хто ницість у собі не поборов, –
Той у житті великий є невда́ха.

А біль у серці довго не мина́,
Ще й досі доля манівця́ми водить,
Сумління спить – не знає в чім вина́
Моя, її …– і вихід не знаходить.

Я го́нор свій зати́сну у кулак,
Закінчу сам з собою всі розмови,
Бо до́сі я робив усе не так,
Сьогодні ж поверта́ю до любові.

2006 рік




МАГІЯ СТЕПУ

Я часто встаю серед ночі, –
Розлігся за хвірткою степ,
Аж місяць примру́жує очі, –
Від духу поли́ні затерп.

У ніч іду степом пово́лі,
Ступня́ примина ковилу́,
Беру собі про́стору й волі, –
Я ж волею ма́рю й живу.

В степу з головою пірна́ю
У царство неко́шених трав,
Що я цар природи – те знаю,
Тому й не запитую прав.

А місяць ллє сяйво магічне, –
Я п’ю, наче з ке́лиха сік,
Бо в нім щось вели́чне і вічне, –
Не те, що короткий наш вік.

Безмежна, як небо, й глибока –
Та вічність – в степу́ що дріма́,
Сумує душа одинока,
А сум – степ широкий зніма́.

2006 рік









ЩЕМ

На вії сльозою зоря затремтіла,
На камінь упала – розбилась як скло,
Крапли́на одна аж до неба злетіла,
І світло рожеве ізнов потекло.

Знов світить зорею на сході під ранок,
Нам келихи повні вином налива,
Аж доки на обрій не стане світанок –
І сонце рожевість із неба змива.

Виходить госпо́дарем сонце у небо, –
І тіні дерева свої простягли,
Не взнати нам, людям, навіщо їм треба, –
Що тільки зелені жупа́ни вдягли.

То хтось між деревами при́видом ходить,
Збирає роси́нки в холодній траві,
Вже іволга пісню в діброві заводить,
Щоб вміли співать її дітки малі.

Стари́й назбирав сліз – роси́нок у жменю
І випив усу́переч горю й біді,
Щодня він стрічатиме ранок з зорею,
Щоб в серці жили кольори́ молоді.

Як сім кольорів, що веселкою грають
У синьому небі, умитім дощем.
Так спогади з юності се́рденько кра́ють,
В душі гіркоту викликають і щем.

2006 рік




СЛОВА - ЗАЙВІ

Струму́є від троянди ніжний тру́нок,
Тріщить стара́ лампадка – ледь горить.
Троянда ця – від серця подарунок.
Слова́ навіщо зайві говори́ть?

Твої слова, що кетяги калини,
Що змістом, наче соками тяжа́ть,
І на долонях творчої долини,
Як цінний скарб, – нетро́нуті лежа́ть.

Не треба їх вдягати в уніформу
І виставляти наче на парад,
Або у ясла підкладати корму
Худобі тій, що виставлена в ряд.

В слова свої не підливай елєю,
Все – в погляді, у до́тику руки́,
Душі тепло́ і серця жар ти нею
Передаси коханій на віки́.

Давно погасла у кутку лампа́дка.
Про що без світла можна говорить?
Та видно як удень. Прийшла здога́дка:
Вогнем кохання у серцях горить.

2006 рік









ПЛІД

За сивим байра́ком німу́є калина,
Сьогодні до ночі вона одцвіте,
Роси́нка у квітці, як в о́ці сльози́на,
А в ній грає сонце як є – золоте.

Та вітер не знає калини печалі, –
Із дубом і ясенем в піжмурки грав,
Краси не збагнув ції дивної краплі, –
Він квітку останню з калини зірвав.

Пока́ри правдивої вітру не взнати,
Безкарно віками він буде літать,
У піжмурки буде з деревами грати,
І буде з калини красу обривать.

Весь цвіт щовесни обрива́ дикий вітер, –
Нару́ги такої не витримав я,
Вуздечку узяв, усю зв’язану з літер,
І вітер приборкав, як циган коня.

Фату́ щовесни одіває калина,
А вітер під дубом бурчить наче дід,
Калина тепер відцвітає щаслива, –
У квіточці кожній вже дихає плід.

2006 рік









ВЖЕ НЕ ТА (дітям)

Вже й лютий стоїть на відхо́ді, –
Він голову в комір сховав,
В зими за плечи́ма, як зло́дій,
Суха́рик останній кусав.

То грудень із січнем і лю́тим
Поїли запа́си усі.
А як же ми маємо бути?
Хоч лікоть кусай – не вкуси́ть.

Здається, зима безконе́чна
Зухва́ло у ве́сну прийшла,
Сніга́ми лягла нам на пле́чі,
Дороги у світ замела́.

А сонце печальне, надуте
Дорогу забуло до нас,
Без нього ж весні – бо не бути,
А літу прийти ще не час.

Зимі – лиходійці немає
Ні ча́су, ні бра́ми, ні меж,
Пів осені вкрала, я знаю,
І ве́сну обкрадує теж.

У душах печаль захоло́ла,
Та радість у серці зроста́, –
Весна вже крокує, хоч кволо,
Й сердита зима вже не та.

2006 рік




БЕЗСМЕРТНИК

Я ски́ну з пліч тягар чужих боргів
Піду у сяйво вранішнього сонця,
Позбудуся тиранів і «богів»,
Відкрию лю́дям в новий світ віконце.

Піду у люди – правду розкажу.
Що я помер уже – не вір ніко́му.
До сонця я дорогу покажу
Ще поколінню нині молодому.

Будь вірним сином волі і життя,
І не цура́йся труднощів і праці, –
Не зашморгне́ гадюкою петля,
А щастя нам не подаю́ть на та́ці.

Свій страх і морок, по́гань побори,
Хай істина юдо́льний світ прони́же,
Добра і правди в келих набери,
І пий до дна, – а біс хай губи ли́же.

Убий безжа́льно ни́цість у собі,
Як одноріг вбиває жертву ро́гом,
Німб свя́тості засяє на тобі,
І ти себе відчуєш справді богом.

Своє ім’я́ прославиш на віки́,
Безсме́ртником цвістимеш на могилі,
А на хресті мінятимуть вінки
Твої нащадки пам’ятні і милі.

2006 рік




ІДУ В РАДІСТЬ

Наче вірності стру́ни – дзвеніла снага́
У слабко́му вже тілі моєму,
Хоч на душу мою важка ту́га ляга́, –
Я веселий у вірші своєму.

Він живе у душі, в моїм серці на дні,
Він розбу́дить мене серед ночі
Та я радий йому як радіють весні,
Бо втікають страшні поторо́чі.

Я від мук і стражда́нь знов у радість іду,
Забуваю про болі у серці.
По думка́х у вірша́х я звіряю ходу́, –
Розбиваються му́ки на ске́льця.

Зо́ром чистим вірша́ я дивлюся у світ,
Він мене і бентежить і гріє,
Солов’ї навесні посилають привіт,
І від щастя аж се́рденько мліє.

Я піду у садок, у недо́спану ніч
З солов’ями зорю зустрічати,
Я вірші їм свої розкажу, певна річ,
А вони їх вже будуть співати.

Нічна́ чорна імла на світанку втече, –
Нехай за́здрість подавиться нею,
Новий день тож мені вже підставив плече, –
Злило́сь сонце з моєю душею.

2006 рік




ВАЛЬС ТИШІ

Вже ніч на двір спускає чорні ко́си,
У при́смерку кружляють кажани́,
І змахом крил до себе в небо про́сять, –
У свій тано́к запрошують во́ни.

Сова нечу́тно низько пролетіла,
За чуба зачепилася крилом,
І на острішок так тихенько сіла, –
Хвостом війнула наче помело́м.

На ганку ми із милою стояли,
Вальс тиші в небі пропливав як пух,
Летить що із тополь – і добре знали, –
Зава́дить ле́ту його кожен рух.

Зірки́ на нас із по́дивом дивились,
Очима посміхалися до нас,
Коха́на до плеча мого схилилась,
А я зірки́ очима і небі пас.

Від до́тику ура́з я схаменувся,
В очей поглянув темну глибочінь, –
І на щоках рум’янець ворухнувся,
Під місяцем пробіг, неначе тінь.

Узяв за стан я милу і за ру́ку, –
Була дівчина са́ме на порі, –
Лилися з ночі вальсу тиші звуки, –
У вальсі ми кружляли до зорі.

2006 рік




КВІТНЕ ВЕСНА

Бузко́м весна на вулицях заквітла,
В блакиті неба чути хмарок спів,
А там уже не забари́ться літо, –
І пе́репел вже кине пару слів.

А зараз – у садку кричить зозуля,
Співає усю нічку соловей.
Зовсім зозуля солов’я не чує,
Гнізда свого не має – ні дітей.

Он ластівка літає вилохво́ста,
Горить мани́шка в неї, наче жар,
Іде школяр малесенького зро́сту,
Та до наук великий має дар.

Кашта́ни в травні закривають очі,
І яблуні вже встигли відцвісти,
Фіа́лки буду нюхать серед ночі,
Із саду по росі я буду йти.

З долонь зорі роже́вості нап’юся,
Ще пісню підспіва́ю солов’ю,
На о́браз, у кутку що, – помолюся,
І щастя дня, як ночі, – я зловлю.

Уже я сплю. Весна не спить, – квіту́є.
Ота́вами під небом зелени́ть
Улітку вже, а восени звіту́є
Врожа́ями. Це значить – бу́дем жить.

2006 рік




СНІГУРІ НА КАЛИНІ

Осінь мляво ковиляє степом,
Ноги босі жа́лять будяки́,
У руках із полину́ з букетом, –
То дару́нок літа хоч який.

Полини, як осінь, – посивілі,
Ледь живі – у зиму так ідуть,
Снігурі сидять вже на калині –
Снігу білого – як манни ждуть.

Груди, як калина, червоніють,
Жаром вже роздму́ханим горять,
Полум’ям горіти ще не сміють, –
Ягідки ж калини – бо їдять.

Кра́плями кривавими у зиму
Вони будуть же́вріть на снігу́,
Восени ж сиріточку – калину
Заєць лиш зачепить на бігу́.

Обережно обмине лисиця, –
Її душу ніжить лиш м’ясце,
А калина ж кисла, як кисли́ця,
І давно вже знають всі про це.

Від морозу щоки рум’яня́ться,
Осінь краю степу вже дійшла,
Перестали снігурі сміяться, –
Зима люта з голодом прийшла.

2006 рік




ПЛЕСКІТ КРИЛ

Голуби́ні плещуть в небі крила,
В глибині Господніх володінь,
Де нога людини не ходила,
Небо – це прикраса сновидінь.

Є дорослі – часто ніби діти,
Хочуть крила мати, наче птах,
Щоб насправді Землю облетіти,
А не в дивних, загадкових снах.

Щоб відчути в небі, а не в храмі,
Силу і правдивість Божих слів,
Та почути в час вечірній, в ранній
Херувимів тихий райський спів.

Не любиш – не буде крил кохання,
Як цього би ти не захотів,
Не почує Бог твого прохання, –
Тож не варто витрачати слів.

Всім у небо можна полетіти,
Та й воно ж бува нерідко в млі,
Тож усім, хто вже давно не діти, –
Крила дасть кохання – на землі.

Десь в душі горить вогонь бажання,
Що терпіти вже немає сил,
Наче пристрасть в юному коханні, –
За плечи́ма чути пле́скіт крил.

2006 рік




ДОБРЕ СЛОВО

Нащо мені слава, нащо мені гроші,
Задарма пишу вам я вірші хороші.
Самі прочитайте, передайте дру́зям,
Нехай прочитають у сімейнім кру́зі.

Слово відгукне́ться у душі луною,
Як блакитне небо ранньою весною.
Прогримить грома́ми, впаде рясним квітом,
Веселою грою буде вашим дітям.

Вірш крилом орлиним сягне аж до сонця,
Стане другом си́ну, нарече́ним – до́ньці.
Розчахне́ вірш неба височінь холодну,
З горем не зали́шить живу душу жо́дну.

У́смішка засяє на лиці холоднім,
Злості й люті в серці вже не буде в жо́днім.
Я не проповідник, зовсім не месія, –
Просто добре слово я у Полі сію.

2006 рік














ДОЖИВЕМО РАЗО́М

Неза́йманість кро́ками кра́ю
Безкрайній поезії степ,
Іду навпросте́ць, хоча знаю,
Що буде і тяжко, і зле.

Останній вже чується го́мін
З єдва́бу осінніх небес,
Як вівці, – хмарки́́ нерухомі,
І плач перепілочки десь.

Дитя́тко одне загубилось
У сірих гірких полина́х,
А може злетіть забарилось, –
Вже й в ли́сових гострих зубах.

В степу́ бліда́ Муза ходила,
Тамуючи зранений біль,
Й мене за собою водила
Посе́ред розхристаних піль.

Слова́ я ковтаю безси́ло,
І змоги нема більш іти́,
Мене у житті підкоси́ла
Отрута міцна – самоти́.

А Музи вуста́ побілілі
Шепочуть куплетів рядки́, –
Сідають як лебеді білі,
Як падають з неба зірки́.

Поезії степом осіннім
Ми ра́зом із Музою йдем
У світі – і чистім, і дивнім –
Удвох ми свій вік доживе́м.
2006 рік
РУКА З ОСЕНІ

Давно в душі вже гро́зи відгриміли,
Давно дощі всі зли́вами пройшли,
Давно жалі у серці відболіли,
А спомини у вічність перейшли.

Вже снів страшні видіння не триво́жать,
Не гу́пає у скронях важко кров,
Думки́ думо́к у голові не мно́жать,
Весна у серце не поверне знов.

Не розцвітуть, як і раніш, кашта́ни,
Не вдарить в груди пісня солов’я,
І сад не буде вже таким духмя́ним,
Коли світанком входитиму я.

Не загово́рять яблуні і груші
До мене, – вишня не подасть руки́,
Не глянуть в очі мило і звору́шно,
Замовкнуть з ночі зморені жуки.

Із вуст троянд нектару не нап’юся,
Хмелю весни не вчу́є голова́,
Під віття до землі не нахилюся,
Де спить ніки́м не зім’ята трава.

Для мене зо́рі в небі відзоріли,
Воскове світло місяць все віддав,
Ще в серпні моя зірка вже згоріла,
А жовтень ру́ку з осені подав.

2006 рік




ІДУ ДО РАЮ

Мої роки кінчаються у жовтні,
І знову йде холодний листопа́д,
Думки́ з весни не прийдуть в осінь жодні,
Як-то́ приходить в серпень зорепа́д.

А там зима… Завиють завірюхи,
Стежки́ в душі сніга́ми замете́,
В зайців з морозу побіліють вуха, –
До скону днів не знатимуть про те.

А я все буду бачити і чути, –
Увесь мій світ, – як в дзеркалі, – в кутку́,
У образа́х, що ви́сять для споку́ти
Гріхів, яких – як зе́рен в мірчуку́.

Аж до кісто́к вже холод пробирає,
Думки́ останні скніють в голові,
Коли помре – не кожен про це знає,
Щоб місце тепле вибрати собі.

У пеклі, звісно, всі місця́ гарячі,
Та йти туди ще не прийшла пора́,
Туди ідуть глухі, дурні й незрячі,
А я гріхи нестиму до Петра.

Мо΄ все ж удасться випросити про́щу
За сто гріхів і, може, ще один,
Нехай мені він мізки прополо́ще,
Хоч це і буде з де́кілька годин.

Нехай мене всі янголи скуса́ють,
Як тру́тня у бджоли́ному рою́,
Болітиме, – та хай усі узна́ють:
Мені Петро дасть місце – у раю́.
2006 рік
ГАСНЕ ЖИТТЯ

Жага́ горить у пристрасних цілу́нках,
Цвітуть уста, як ма́ки навесні,
У нічній тиші лине пісня лу́нко,
І чути звуки серця голосні.

А цвіт п’янки́й старих–старих акацій,
І аж терпки́й дух молоде́ньких лип –
Вже заслужили цілий шквал ова́цій,
А чують лиш нічний цвірку́нчий скрип.

Стоять у сні і яблуні, і вишні,
На ніч затих бджоли́ний в липах шум,
Їм до́тик рук, – і лагідний, і ніжний, –
Прима́рився на тлі щоденних дум.

Старе́зна груша міцно вже заснула,
Сама́ своїм не знала ліку літ,
У нічній тиші навіть не почула,
Як листя впали серед літа з віть.

Вже день на сході відкриває вії,
Із саду вітер проганяє ніч.
Плека́є стара груша ще надію…
Та їй не зеленіти – певна річ.

А дні пливуть, як риби в синім морі,
З рока́ми в’яне юності краса́.
Та старість – знак приро́ди, а не горе, –
Життя, неначе свічка, – загаса́.

2006 рік




ЯК ЗАВЖДИ… (дітям)

Травень во́ском у блаки́ті та́не,
Бджо́ли роєм в небі десь гудуть,
Догоряють вже свічки́ каштанів,
Що у літо в дві шере́нги йдуть.

Ви́шень біла пелюстко́ва буря
Засніжи́ла весь вишне́вий сад,
Сіра, – перша навесні, – зозуля
Відкувала вишенькам парад.

Червень буде рясно червоніти
Щічками налитих ягідо́к,
Цілий день їх сонце буде гріти,
Поведе у ніч за повідо́к.

Ніч просплять красуні у постілі,
Завтра ж буде – як завжди́ було:
Всі плоди налиті і дозрілі
Кинуть в кошик, в цинкове відро.

Добре жити яблукам і грушам –
Вони ще́ скуштують липня мед,
Де́котрих і в серпні не пору́шать,
Деякі побачуть пташий лет.

Коли пта́хи знову в ірій линуть, –
Перелітних пта́хів – життя суть.
Яблука і груші – в кіш укинуть,
До комори, в хату понесуть.

Відкушту́ють їх дитячі зуби,
Розпливе́ться в хаті арома́т;
Ще з весни плодів чекали люди;
Як же можна апетит втрима́ть?
2006 рік
В ОБІЙМАХ СНІВ

Весня́ні сни пряде імла срібли́ста,
На тра́ви сон росою осіда́,
І як сльоза схвильована та чиста –
У трепет душу збуджену кида́.

У небі вдень пливуть хвиля́сті хмари,
Весе́льця гладь небесну мляво рвуть,
Десь прогримлять весни́ громів литаври, –
Дощі впадуть крапли́нками, як ртуть.

Закине ніч тривоги й безнадію
За мармуро́ві мури людських мрій,
Всі, хто весну́ любити не уміє, –
Ті не побачуть зорь весня́них рій.

Як зо́рі будуть в небі ворожити
І вартувати чорний сум прима́р
Над душами, що хочуть іще жити
І плавати серед срібля́стих хмар.

Землі туди не долітає гомін,
Не чути грому непотрібних слів,
А зорі, наче свічі нерухомі,
Що слухають весни́, у храмі, спів.

Як в мареві, – в обіймах снів весня́них,
Солодка млість по тілу протіка́,
Півнів лиш голос пролунає – ранніх, –
І сон крізь пальці, як вода, втіка́.

2006 рік




ОСТАННІЙ КЛИН

Рвучки́й вітер рве листя із кленів
І зі злістю кида́є в багно́,
А такі ж були влітку зелені..,
Щось так сумом на душу лягло.

Синю далеч ковта́ють лелеки,
Щось тривожно у небі кричать,
А летіти ще так їм далеко, –
Люди дивляться вслід і мовчать.

Що їм можна сказать на прощання, –
Аж ось в двір заглядає зима,
Ми весною пошлем їм вітання,
Ну а зараз для них слів нема.

Сльоза око вогнем пропіка́є, –
Жаль прощатися з друзями нам,
І від мене лелека втіка́є, –
Знов у зи́му зали́шуся сам.

З даху клекіт не йтиме привітний,
Не побачу вертки́х лелеча́т,
Що з гнізда у день сонячний літній
По-дитячому в небо кричать.

По-осінньому небо зависло,
Клин останній лелек проліта́,
Мій лелека спустився навмисно,
Щоб востаннє мене привітать.

2006 рік




МОТИВИ ОСЕНІ

Ліс осінній зітха́ арома́том
Стиглих ягід ожи́ни, грибів,
Дятел стро́чить немов з автомата,
Щоби лис в його ліс не забрів.

Співа іволга пісню воста́ннє, –
Зимувати кудись відлетить,
Завтра сонце підніметься раннє,
Щоб в дорозі їй вірно світи́ть.

Вже за обрієм жовтень варту́є,
А сьогодні іще вересни́ть,
Десь на вільсі сорока жартує,
Чи то лиса вона весели́ть.

Вже пташи́ний затих в лісі гомін,
Холоди́ть душу сум, наче лід,
Іде жовтень у ліс нерухомий,
Золотий залишаючи слід.

Листопа́ду у лісі вальс чути,
Лист кружляє – аж клонить у сон,
Іде грудень – пора вже й заснути
Під останній осінній шансо́н.

Білі ша́ти оділи ялини,
Старий дуб уже дивиться сни,
Дятла стукіт у лісі лиш лине, –
Міцно спатиме ліс до весни.

2006 рік




ЖИВЕ НАДІЯ

Вітра́ми літ опалені, аж чорні,
Стоять у дикім полі ясени́,
Земля їх в са́ван скоро свій заго́рне,
Як наших кращих, у війну, синів.

Безсмертник не цвістиме на могилах,
Не прокричить над ними чорний крук,
Вночі там вовк голодний не завиє,
Де вся земля стогнатиме від мук.

Не проростуть вже па́ростки зелені,
І ясени́ не виростуть стрункі,
Бо соки всі вже випиті земельні,
Пісні забуті ясенів – дзвінкі.

Як і сини, – не загово́рять з вітром,
І ласки не відчують матерів,
Жили – і полягли у землю гідно,
Коли наш світ увесь в огні горів.

У мо́році минуле потонуло,
Про смерть синів все тяжче говори́ть,
Життя аж до́лу матерів зігнуло,
Та ще надія у душі горить.

Що десь живий синочок і здоровий,
Сказала ж звістка: «бе́звісті пропав».
Хоча б словечко здалеку промовив,
Або прийшов – на гру́дях руки склав…

Так лю́бої старенької матусі,
Що й досі ще синочка вигляда,
І нарече́ну б обійняв Ганнусю,
що посивіла зо́всім молода.
2006 рік
ЗЛЕТІВ…

До листопа́ду вже, здається, недалеко,
Лікує тиша осені мій нерв,
Так низько до землі летить, як тінь, лелека,
Крилом слабким торкається дерев.

Ніч яблуком до ніг черви́вим покоти́лась,
Снує тене́та у кутку павук,
Об горизонт зоря вся на шматки розбилась, –
Осколок жаром впав мені до рук.

Іду. Від за́хвату аж завмирає серце,
Та крик лелеки розтривожив слух,
У його серці смерть розкрила на́встіж две́рці, –
І вилетів його останній дух.

Прощальне коло вже зробили лелеча́та,
Знялися у нічну небесну вись,
У них дорога ще далека – ледь поча́та…
Так мало статись – не тепер – колись.

Я своїм серцем наче вибрав злу прикме́ту,
Вже чорні тіні лижуть мій поріг,
Тож не побачу я пташи́ного більш ле́ту, –
Я сам у вирій полетіти б міг.

Якби оце мені Бог дав пташині крила, –
З лелеками б у вирій полетів.
Повірте: так мене ця думка окрили́ла,
Що і без крил у небо я злетів.

2006 рік




СНІГ НА ДУШІ

Сад під вальс завії засина́є,
Крутить, ве́ртить серед вишень сніг,
Уже їм коліна засипа́є,
Якби відігріти я їх зміг.

Старій груші засипа́ сугло́би
Отих віть, що гнуться до землі,
Ті ж, що пнуться в небо, як голо́блі, –
Чисті, як щогла́ на кораблі.

Отак сніг нам засипає душі
Ті, що проти вітру не ідуть,
А стійкі, як прямі віття груші,
Всі сніги завій усіх – проткну́ть.

А душа, як двір старий без ти́ну, –
Вітри дують в неї звідусіль,
Віхоли танцюють неупи́нно, –
Замітає снігом заметіль.

Сніг з душі не зду́жає лопата,
У долоні снігу не збере́ш,
Тільки з виду схожий він на вату, –
Заморо́зить душу – і помре́ш.

Без душі не варто в світі жити,
Без душі не скажеш теплих слів.
Вовком одиноким будеш вити.
То – від ро́зпачу, – звіри́ний спів.

2006 рік




СВІЙ ХРЕСТ

Неначе на ікону я молюсь –
На свою рідну неньку – Україну,
Я дуже її втратити боюсь,
Як степ втрачає горе – кураїну.

Одну її гін-вітер понесе,
На дріт колючий десь її закине,
А була ж во́ля! їй пона́д усе, –
Одна, на самоті, вона загине.

Цілую Україну я щодня,
Як той монах у храмі Матір Божу,
Піти до храму дуже хочу я,
Та й сам не знаю чо́му, – а не можу.

Чи віри ще нема в душі моїй,
Чи то гріхи, чи лі́ні не пускають,
Молюсь у хаті – келії своїй,
Скажу як є, – про це усі хай знають.

Вкраїна – не ікона. Та не гріх,
Я думаю, молитися на неї.
Вона, як хрест, що нам на плечі ліг,
Та важче буде нам таки́ без неї.

Вкраїно! Нехай образ вільний твій,
Як лик святого, ся́ється у німбі,
А ми нести́ хрест будем – кожен свій,
Хоч бу́дем жити на воді і хлібі.

2006 рік




ВЕСНЯНІ РУЛА́ДИ

Весна в садах співає стоголо́со,
Життя тече як з келиха вино,
У переве́сло дівка кру́тить ко́су,
Щоб сніп серде́ць уде́ржало воно.

Рула́ди в небо линуть солов’їні,
Дівчи́на мру́жить очі голубі,
Мелодії такі, напрочуд, дивні
Записує, щоб вивчити й собі.

Брова́ здригнулась гостро і лука́во,
Як в ле́ті вільнім ла́стівки крило,
На мене оком глянула ласка́во,
Аж млосно на душі моїй було.

Душа моя запну́лася на слові.
Чи сонце перестало вже світи́ть?
Як бачите, від почуття любові
Усі слова вдень можна розгубить.

Весна серця́м дарує свою ка́зку
Про ту любов, – кришта́лю чистоти́,
Що все життя дає тепло і ла́ску,
І світло, щоб доро́гу освіти́ть.

У сад весна щороку прилітає,
Зако́ханих ніколи не мине,
Любов, тепло і світло посилає,
І не обхо́дить, звісно, і мене́.

2006 рік




В ЛЕ́ТІ

Кали́ною травень розквітнув,
Закинув у цвіт солов’їв, –
Поли́нуть із піснею в літо,
В світлиці садів і гаїв.

Пливуть хмарки́ в небі пери́сті,
Як лебедів білих крило,
Такі білосніжні і чисті, –
У небі – як в храмі було.

І я серед крил херуви́мів
Вита́ю в думках наче птах, –
Мій дід он старенький та милий, –
Спускаюсь тихенько на дах.

Іще раз, іще раз скупаюсь
В терпкім ароматі весни,
В обіймах її попруча́юсь,
Як в роті вареник масни́й.

Вишневого соку нап’юся
Із ке́лиха червня в саду,
У липні на мед надивлюся,
За грушами в серпень піду́.

У ніч гороби́ну з грозою
На ко́нях Іллі пролечу́
Над полем, над лісом, рікою,
В захмар’ї зірки́ полічу́.

Ув осінь не буду летіти,
Зустріну її, золоту́,
В саду, де рвуть яблука діти, –
Та й серце болить налету́.
2006 рік
ОСНОВА ЖИТТЯ

Пишу вірші свої – я словом гра́юся,
Сльоза торкне́ щоку́ – і я втира́юся,
Впаде у ду́шу вірш – душа радітиме,
А без поезії вона лиш скнітиме.

Без вітру тхне земля старо́ю прілістю,
Вітри по́віють знов – запа́хне свіжістю,
Пшеничний хлібний дух ніс лоскота́тиме, –
І ціну хлібові орач вже зна́тиме.

Я буду зе́рна слів у душах сіяти,
Надію з Вірою у них леліяти,
Смак до життя й Любов там пророста́тиме,
Із пелюшо́к в Добрі дитя зроста́тиме.

Життя із піснею завжди́ дружи́тиме,
Дитя батьків своїх завжди люби́тиме,
Живе зерно́ усім лиш треба сіяти,
Щоб у коморах нам було що міряти.

Так і в пісня́х слова́ живі звуча́тимуть,
Ону́ки й пра́внуки усі їх зна́тимуть,
Доки є хліб у нас – пісня луна́тиме,
Доки Добро й Любов – і світ стоя́тиме.

2006 рік









ПЛИН ЧАСУ

Запа́хла в липах середи́на літа,
У липень жо́вто соняхи цвітуть,
Вся ніч у небо зоряне одіта,
Чумацьким Шля́хом чумаки ідуть.

А цвіркунів – шалене розмаїття,
І сов нічних нечут