Пустота не лякає, Коли від тебе тікаю. Коли у собі варюсь, А на тебе спускаю. Коли бачу межу! І тебе за межею… Коли хочеться стати, Травою в пустелі. Чи у твоїй долоні, Отруйним плющем. Чи у твоєму полоні, Кислотним дощем! Чи у ванні, на стелі, Невидимою тінню. Глибоко ж увійшло лезо, У моє сонячне сплетіння. І у кризі очей, Мене вабить байдужість. Вона валить, пече, І кричить що врятує! Але подвоюють біль, Ці криві дзеркала. І як завжди мене, Доїдає пітьма Все! Врятован… віднині Я не знаю про тебе! Лише пензлі шукаю, Щоб розкрасити небо, Але похмурість чомусь Не лишає кермо? І все життя після тебе, Суцільне дерьмо… Вже дванадцять! підйом! Чи можливо відбій? Що за день? Що за тиждень? Коли закінчиться бій? Хто гукає? Хто ходе? Нікого… Я сам… Ріжу свої вітрила, Палю небеса. Ця кохання червове, Немов пробливатись… Після нього мені, Необхідно нажратись! Подивитись ТВ, перекрасити стіни, Змінити номер телефону, Та білизну постільну. Щоб нічого твого, І нічого про тебе. Але знову у сні, Осипається небо, І в очах моїх ти, А в твоїх очах я. А потім годинник… І знову життя…
Автор: Mike Crusher
|