Знайшов кнопку, що вмикає мозок – натискаю
Жовту… В середині щось «пец» - відкриваю
Очі… Бачу яскраве світло, та закрите вікно
За вікном летять товсті сніжинки… Лайно.
Посміхаюсь, хоча в голові непорядок,
Дезорієнтування… неначе вчора втратив свідомість.
Доречи я лежу, і не чую ні звуку,
Переді мною з’являється мама – Вона в усьому чорному…
Мабуть здохла собака… Хуйово…
Вона мені щось каже, але я нічого не чую,
Намагаюсь пояснити їй, але вона не помічає.
Заходить лікар… Опа! Так я в лікарні?!
Виходить собака тут не до чого… Це гарно!
Вони про щось говорять, а мені стає нудно,
Шукаю навушники… Бля! Руки прив’язані!
До ліжка… Чому? Що я накоїв?
Врешті-решт, в чому мене звинувачують?
Палю у вікно, за вікно ніхую…
Лише сніжинки летять, невідомо навіщо…
Лікар зникає… Мама виходе за ним.
Двері зачиняються, вимикається світло.
Лежу, намагаюсь згадати що-небудь,
Нічого немає… порожні тенета.
А сам наче в кризі, сиджу в чужому тілі,
Неначе потрапив на наркотичне весілля.
Дивлюсь як зі стелі летить штукатурка.
Праворуч, на тумбі червона пігулка.
Раптово, вривається тип у піжамі,
Кричить щось в притул - Я чую «Вставай бля!»
Він дістає ніж і перерізає затяжки,
Штовхає у спину і дихає тяжко.
Він тягне за руки і я підвожуся,
В його хижі очі з питанням дивлюся…
Ми разом біжимо… куди? Невідомо…
І все це мені видається знайомим…
Якесь дежавю, не наче вже бачив,
Усе це в якісь старій передачі?
І крісло-качалку посеред коридору,
І блимання світла біля чорного входу.
Я чую «Давай!! Я їх зупиню»,
І я вибігаю в непроглядну пітьму.
Куди же біжать? Очі нічого не бачать…
Позаду вже хтось мого друга фігаче…
Біжу до паркану, а потім до парку
Босоніж по снігу! В піжамі!! Ще й жарко?!
Коли в скрині біль і я падаю вниз
Папа! Непритомнію… Роблю крок за карниз…
--------------------------------------------------------

Знайшов кнопку, що вмикає мозок – натискаю
Жовту… В середині щось «пец» - відкриваю
Очі… і бачу маму перед собою!
Вона комусь каже: «Вчора все знову»…

Автор: Mike Crusher