Іще одна осінь. Бач знову, мій друже, не наша.
Лампада надії втрачає жаринки життя:
Я навіть звикаю до думки, що так буде краще,
Хоч й далі шукаю примарні шляхи вороття.

Бо я пам’ятаю… Докірливий погляд глибокий,
В якому розлиті безкрайні озера душі,
І твій силует, і кроків розміреність, спокій,
І дотики рук, і бажання творити вірші…

Сховала частинку себе в закутку на горищі,
У різьбленій скриньці під купу ганчірок й прикрас.
ТУТ час не тече… Затятий кайданами тиші,
Він тільки по хвилям несе свій пробитий баркас.

ТУТ час не тече. Щось вчепилось щосили за руку,
І тягне назад, в противагу, законам буття…
Зламавсь механізм, ми не маєм на час запоруку -
Час тлінний. Безсмертні в цім світі лише почуття.

Мабуть, мої дії й думки, напрочуд нелогічні,
Я справді не знаю, куди це безглуздя веде:
Тебе відшукати стараюсь в знайомих, акторах,
зустрічних,
Хоч в кожнім із них аж до болю бракує тебе!

Мій друже, пробач за рядки ці занадто відверті,
Можливо для тебе мій лист тільки скопище слів.
Й хай згадкою стане кленовий листок в цім конверті,
Про осінь назавжди загублену в вирі років.