- До біса тебе!!! До біса! тебе і твоє кохання!
Грюкаю дверима, вибігаючи з під'їзду, накидаю пальто і якось зав'язую шнурівки.
"От це так! Знову те саме! Господи, і за що? Всі люди як люди а ми?
І здається не дурепа, бачила ж який він, певно не все розгледіла...
Господи, Господи, Господи ну за що? Чому все не так? невже я так багато хочу!?
І диви, сидить собі напевно і не смикається! А міг би й вибігти за мною, так ні ж - сидить!
От якби вибіг, я б ще трохи покричала, він би вибачення попросив я б і пересердилась вже...
А він... Жах... І на все в нього своя думка бачите... Раніше мовчав, боявся і слово поперек сказати... А я тоді ще кричала - Назаре, ти чоловік чи ні? Відстоюй свою думку!
Навчила говорити на свою бідолашну голову..."
Йшла я собі так нарікаючи на свою важку жіночу долю і не помітила як дійшла до свого під'їзду...
відмикаю двері заходжу... завмираю...
де під'їзд? де рідний затхлий запах? де сміття на підлозі ?
Натомість чистий зал, світлий... проходжу вперед... стіл величезний стоїть... все гарне таке...
думаю, невже поки мене не було наш будинок встигли \"чесно\" викупити, знести і побудувати собі нові хороми? Чи галюцинації? З хворою головою ще й не таке може привидітись...
- Твоя голова тут ні при чому - звертається до мене високий міцний чоловік, який ніби виринув нізвідки
- А що при чому? - відповідаю я - Де я? Хто Ви?
- Ти мене стільки разів згадувала, я вже не міг тебе ігнорувати, тепер ти у мене в гостях...
"Так, я або зовсім з глузду з'їхала або він... Бог?"
- Ага, ага... той самий, власною персоною...
- Нащо мої думки читаєте? не гарно це... - роблю спробу посміхнутись, але виходить не дуже вдало...
Голова відмовляється нормально сприймати те що відбувається
- Звичка - відповідає він всміхаючись, але різко серйознішає - все досить розмов, бери за чим прийшла!
- хм.. а за чим я взагалі-то прийшла - збентежено відповідаю я
- Ти ж нарікала на свою долю... пропоную тобі самій собі її обрати
- Це як? - згадую свої нарікання на Назара, і дивуюсь як я навіть за цих обставин можу на нього сердитись...
- от-от, я ж про це і кажу - говорить він
"Знову нахаба читає думки" - думаю я,
Він проігнорувавши випад в свою сторону каже:
- Все бачу ти вже зрозуміла що робити, я тут у вільний час штукенцію одну вигадав, будеш перша хто спробує, - тягне мене до дверей.
Заходимо. Пуста кімната, тільки на стінах безліч клавіш.
- Я б міг і без цього обійтись, але знаю вас людей, потім знов будеш на мене нарікати.
Я стою і тільки очима кліпаю.
- Ну от, створиш собі хлопця, якого хочеш... вибереш все: зовнішність, характер - все! Натискай і користуйся!
- Як це? не розумію...
- Все приступай і без балачок - вже дратується він,- кажу обирай, натискай, забирай! - з цими словами він вийшов.
Я ще з хвилину стою як зачаклована - дивлюсь на клавіші і кліпаю...
А далі й думаю, а що? нехай! якщо це сон, чому не пограти за його правилами!?
Обережно підступаю до пульта... вивчаю
О! знайшла клавішу \"запуск\", тисну!
Загорається перша порція кнопок...
\"високий\" \"середнього зросту\" \"низенький\" \"ваш варінт\" - все просто здається...
тисну варіант №2... далі все пішло поїхало, -
Зелені очі, тонкі губи, добрий, амбіційний - мене вже не зупинити!!!
Час линув з незрозумілою швидкістю та мені все-одно,
я як шалений програміст не можу від машини відірватись, тисну, тисну, тисну...
ну от і все... вибрала... я вже горю від бажання побачити свій продукт...
- Ну зачекай, ти ще від ревнощів збожеволієш, згадаєш скільки ти мені страждань приніс, все згадаєш - злісно погрожую я своєму горе-коханому, хоча який він мені тепер коханий в мене ж от-от з'явиться хлопець-мрія!!!
Тисну "попередній перегляд"... завмираю...на великому екрані з'являється - .... мій горе-коханий, мій Назар...
Ступор... стою... і тут до мене доходить, я всміхаюся...
В той час тихенько заглядає Бог, дивиться на екран і вуста його вигинаються у широку посмішку... він клацає пальцями

Я приходжу до тями... стою біля свого під'їзду... хтось мене настирно смикає. Це мій Назар...
- Ну пробач, пробач... чуєш? не стримався я.... Пробач
Дивлюсь на нього, ні не дивлюсь - милуюсь!
- Я тебе склала, коханий! тебе!
Міцно обіймаю його. Підвожу очі на небо і бачу як там на верху хтось посміхається...
Одними губами шепочу "дякую" і всміхаюся у відповідь...
- То ти мене пробачила?

Моя любовь к тебе не угасает
Я буду вновь и вновь писать тебе записки
Лишь вольный ветер знает, как мы близки
Лишь он один всю радость воспевает

Я попрошу его под утро кротким взглядом
Чтоб он воспел всю страсть мою к тебе
Всю нежность и любовь, которую держу в себе
Он подлетит и сядет с тобой рядом

Тихонько скажет: “Ты нашла, что долго так искала”
А ты так нежно улыбнешься и вздохнешь в ответ
Шепнешь ему: “Я шла к нему так много лет”
И на душе твоей тепло, спокойно стало

А после сна, проснувшись, тихо вспомнишь
То что во сне шептал тебе так нежно ветерок
Ну вот и все, закончен одиночества твой срок
И в мои страстные объятия окунешься

Мне надоело, я больше не хочу...
Мне надоели эти отношенья,
Всех больше надо мне, а не ему,
Ну до свидания тогда, прошу прощенья!

Сама себя обманывала я,
Надеялась на что-то, офигеть!!!
Как-будто бы прозреть пришла пора...
Всё! Запрещу себе тобой болеть!

Отдам ключи и больше не вернусь,
Забыть всё постараюсь, время лечит...
Конечно больно будет - ну и пусть...
Всё! Надо пресекать все наши встречи.

Уж лучше быть одной, я справлюсь в одиночку,
И чувства растопчу - как ты их растоптал...
Я сердцу своему на время дам отсрочку.
Ну всё, прощай, родной! Меня ты потерял!

Как перебором струнным, на гитаре,
Сыграй мелодию, на пальцах, на моих.
И расскажи мне, вновь и вновь, о даре,
Что может быть доступен для двоих.

Свернись котенком на моих коленях
Согрей меня прекрасною душей,
И я отдам тебе, в твоих уже ладонях,
Теперь храниться будет мой покой.

Губами нежными читай мне оду счастья,
Возьми мое крыло и поднимайся ввысь,
Оставив пленником и не познавши власти,
В мои туманы ветром ты ворвись.

Развей все грустное и скучное доселе,
Настроив струны, на душе сыграй.
Улыбкой нежною дари, дари веселье,
Молю тебя! Играй! Играй! Играй…
16.02.09

рассвет

Она:

Ты уходишь, не глядя в глаза
Ты уходишь, уже не вернешься
Посмотри, на щеке моей тает слеза
Посмотри, ну чего ты смеешься?!

Он:

Ты прости, но я должен сегодня уйти
Не смеюсь, я лишь слезы скрываю
Ты прости, но расходятся наши пути

Она:

Почему?

Он:

Ты просто я не знаю.

Она:

Ты все врешь, ты со мною как с куклой играл
Я все знаю, мне все говорили.

Он:

Ты права, я с тобою и вправду играл,
Но глаза твои сердце открыли

Она:

Снова врешь,
Уходи, ты такой же, как все.
Уходи, ты такой мне не нужен.

Он:

Ты прости

Она:

Уходи! Уходи!

Он:

Знаю, гнев этот мною заслужен,
Но пойми я тебя от себя берегу
Не хочу забирать твое сердце
Ты пойми, но тебя любить не могу
Ты напрасно раскрыла мне дверцу.

Она:

Как всегда твоя ложь, словно мед
Бережешь мое ты сердечко
Но от слов твоих нежных в душе только лед
Да на пальце подарок – колечко.
Уходи! И не нужно мне слов
Уходи! От тебя устала
Ты герой моих сладостных слов
Боже, лучше бы тебя не встречала.

Он:

Он ушел, оставляя за дверью лишь боль,
Он ушел, что б уже не вернутся
Она остается как прежде с собой
И мечтает, что сможет проснутся

Она:

Он ушел, а в глазах лишь туман,
Он ушел, будь ты проклят, любимый,
Наши чувства с тобой обычный обман
Я тебя позабуду, мой милый.

Изорван желтый парус облаков,
Растаяли искристые дурманы.
Потерянною памятью оков,
Опять, опять мерещатся туманы.

И вновь замешен черный каравай,
Землицы сладкой, быстрыми ногами.
Приснится крик осенний... Улетай!
Для вновь летящих, длинными ночами.

А Вы протянете мне тонкие ладони,
И покраснев, укутаетесь в крылья,
Да стук сердец, как грохот на перроне,
Сольется воедино, до бессилья.

О Боги, коль люблю, так дайте волю,
Я слово, данное пред Вами, не нарушу,
А если нет, такая видно доля,
Тогда уж заберите Вы и душу!

17.02.09

Я знайшла насіннячко.
Дивно, мені захотілось про нього дбати,
виростити його.
Я посадила, поливала, леліяла.
Чекала появу маленького паростка
мріючи як мені буде добре жити
в його тіні
Під моїм пильним доглядом
виросло молоде деревце.
Мені хотілося міці, сили,
а воно було ще слабке.
Я сердилась, кричала і сварилась,
схаменувшись була його опорою,
щоб вітер ненароком не зламав моє деревце.
Я була з ним під проливним дощем і палючим сонцем,
вливала свою кров у його соки.
Тільки рости!
Ось ти і виросло моє насіннячко,
ти стало могутнім деревом.
Моїм деревом!
Це я виростила тебе,
це я розгледіла у тому насіннячку красу.
Чому ж ти горнешся до чужих пташок,
а я в тіні.
Для тебе в тіні.

Откажись от него, откажись!
И не мучай ты сердце надеждой...
Ты ведь портишь опять себе жизнь,
Сердцем думать не надо как прежде.

Да, звонит он тебе иногда,
"Приезжай, - говорит - если сможешь...",
Но ты знаешь: надеешься зря,
И твоя тут любовь не поможет.

Ты пойми: ты ему не нужна,
Ведь глаза за него всё сказали.
Видно это всё - злая судьба,
Так зачем себя мучать, не знаю...

Откажись, ведь вам вместе не быть,
Вы ведь с ним очень разные люди.
Он не сможет тебя полюбить,
Очень скоро тебя он забудет.

И ты тоже забыть всё должна,
Время быстро летит - не заметишь...
Где же гордость твоя, где она???
Знаю счастье своё ещё встретишь!

Что мне делать? Я тебя люблю!
Ничего уже не понимаю -
Я навеки быть твоей хочу,
Я с тобой нисколько не играю!

Я хочу в глазах твоих тонуть
И лицо твоё держать руками,
И с ресниц слезу свою смахнуть,
Что же будет дальше,милый,с нами?

Без тебя уже я не живу,
Всё мне как-то стало безразлично,
Я уставшая домой бреду
Улыбаясь лужам как обычно.

Ты уже давно вошёл в меня,
В моём сердце с болью поселился,
Я хочу любить всю жизнь тебя,
Сон в реальность перевоплотился!

Не играю я с тобой,пойми,
Так жестоко и не справедливо;
Я открыта искренне в любви,
Я твоя ,возлюбленный мой,милый!

Я живой человек,
Что ж ты губишь меня.
Из-под ласковых век
Грустно смотришь маня.
Говоришь мне всегда
Свои ласковы речи.
Не забыть никогда
Мне тот сказочный вечер.
Но зачем же любить
Нам украдкой друг друга.
Может лучше забыть,
Выйти прочь нам из круга.
Из порочного круга,
Что как тина сосет.
Да твоя грудь упруга
Жар любви мне несет.
Но нельзя же обоим
Так сойти нам с ума.
Или может удвоим
Наши встречи? Кума?