Улицы Москвы...
Светофоры Риги...
Люди так устали,
Что не верят в силы.
В суете дневной
Уже не видят света.
А досуг ночной
Проводят слепо...

Факт для них
Сильнее мифа,
И мечта теперь
Для них закрыта.
В песнях их
Я слышу страх.
И в стихах,
Все тоже "жаль"...

Улицы Москвы...
Светофоры Риги...
Как же вы все потемнели,
Озверели, опустели...
Вы теперь суровей стали,
Улицы Москвы...
Светофоры Риги...

Симейный быт, в чем красота?
Не ясно, но уже хочу
Хочу семью, чтоб скукота
С утра блины, и я лечу
Работа яркая, но может
И нудная конечно, но
Я думаю работать сможет
Мой дух, и все мое нутро
А впрочем странно стих начат
Не это вовсе я хотел
Но я как в офисе печать
На что мне было, то сумел
О чем хотел сказать? Забыл
И это странно, не находишь?
Ах точно, я давно убил
Себя, зачем в душе ты бродишь?
Ты там сидишь, не отпускаешь
Я бы ушел, и легче было б
Но ты так мало понимаешь
Да лучше бы к чертям все смыло
А я упал, не телом, духом
И сам не знаю я причин
И падаю я к верху брюхом
Диагноз сей неизлечим
А ночь, такой уже не будет
Живи и радуйся дурак
Теперь меня ни кто не судит
Но не философ я, простак
Я был уверен, но напрасно
И это трудно пережитьСимейный быт, в чем красота?
Не ясно, но уже хочу
Хочу семью, чтоб скукота
С утра блины, и я лечу
Работа яркая, но может
И нудная конечно, но
Я думаю работать сможет
Мой дух, и все мое нутро
А впрочем странно стих начат
Не это вовсе я хотел
Но я как в офисе печать
На что мне было, то сумел
О чем хотел сказать? Забыл
И это странно, не находишь?
Ах точно, я давно убил
Себя, зачем в душе ты бродишь?
Ты там сидишь, не отпускаешь
Я бы ушел, и легче было б
Но ты так мало понимаешь
Да лучше бы к чертям все смыло
А я упал, не телом, духом
И сам не знаю я причин
И падаю я к верху брюхом
Диагноз сей неизлечим
А ночь, такой уже не будет
Живи и радуйся дурак
Теперь меня ни кто не судит
Но не философ я, простак
Я был уверен, но напрасно
И это трудно пережить
Но жив, и жизнь теперь прекрасна
Шучу, такой не может быть
Но жив, и жизнь теперь прекрасна
Шучу, такой не может быть

Я кинув пити і життя стало іншим… не знаю чому я це зробив, а точніше як це зі мною сталося??? Я хочу Вам розповісти свою історію, можливо вона Вам чимось допоможе, чомусь навчить чи від чогось вбереже…
Одного ранку я прокинувся, з лякаючою думкою, що я більше не хочу пити. Я не пам’ятаю зовсім цей ранок та не може детально описати свої тодішні відчуття. Хоч це і смішно, адже такі дні люди зазвичай запам’ятовують на все життя, але я, чесне слово, не пам’ятаю нічого… Навіть не сможу вказати, що це за день був… понеділок чи середа? А можливо навіть субота? Я не пам’ятаю чи було сонячно тоді чи було похмуро, чи була в той день спека, а чи накрапував дощ? Чи було в мене тоді злісне похмілля чи легке? Але це в принципі не зовсім важливо…
До цього дня я пив як всі люди – усе, всюди, з будь-якого приводу, з будь-ким… незважаючи на погоду, будь то дощ, сніг, чи холод… незважаючи на місце - затишне кафе чи псевдофешенебельний говнобар, під’їзд чи гаражі… незважаючи на настрій, час, зайнятість, на те, що завтра рано вставати чи йти на якусь ділову зустріч… - ну взагалі пив як всі нормальні люди… а потім проснувся і все…
Спочатку, я гадав, що це якась забавка, незвична гра, яка скоро набридне мені; мені навіть було дещо цікаво, самі розумієте, я думав тоді так: «Цікаво! Як це не пити?». Так пройшов день, потім другий, третій, тиждень, другий, третій.. Мої друзі, які до цього часу казали «нічого… буває… воно скоро пройде… не хвилюйся особливо… все буде гаразд…» почали за мене хвилюватись, казати мені про небезпеки, але вже було занадто пізно… я вже підсів на тверезість і нічого не міг себе контролювати, хоча продовжував нагло брехати їм в очі, запевняти в тому, що я все контролюю, що в будь-який час я зможу зав’язати з цим. Пройшло декілька місяців боротьби за мене, поки останній іскра надії згасла в очах моїх вірних товаришів… і вони відвернулись від мене… стерли мене зі своєї пам’яті, наче гумкою нецвітний олівець, видалили наче пошкоджений файл з системного диску, додали в чорний список ізгоїв, зробили вигляд, що мене не існує, що я вмер… Хоча я їх повністю розумію…
Гмм.. Раніше, коли я пив, в нас була чудова компанія, в якій нам було весело та хороше… ми збирались разом, на всі гроші, що в нас були купляли спиртне та цигарки, розмовляли про щось чоловіче по-чоловічому, про футбол, тоталізатори та бухло, ще там про щось може. Мені здавалось, що в нас так багато спільно, що ми такі схожі, наче всіх в нас є єдиний спільний початок… а сьогодні… я вже ледве пам’ятаю, кого як з них звати. Буває йду десь, бачу лице, знаю, що це мій знайомий, а пригадати хто він не можу.
Тоді, пам’ятаю, в нас було все, що нам потрібно, нас єднала спільна мета до якої ми йшли всі разом, кожен вечір – нажертися до безтями… тепер я безцільно блукаю у сутінках, з яких не можу вийти… Я почав займатися спортом, правильно харчуватися, висипатись, читати книжки, перестав постійно запізнюватись на роботу… по вихідним, я виходжу на пробіжку, і біжу куди очі дивляться, чудово розуміючи, що не зможу я нікуди втекти від неї… від тверезості нікуди бігти. Вона слідує за тобою куди б ти не пішов, стежить за кожним твоїм рухом, іноді, мені так здається останнім часом, вона читає мої думки, та навіть маніпулює моєю свідомістю; кожну мить вона виниряє в океані моєї душі мов хижа риба, з широко роззявленою пащею, повною гострих зубоподібних лез, що перемелюють мене та моє внутрішнє я, так зване его, яке все ще прагне зламати цей окупаційний режим, на мілку пилу, нездатну вже ні на що…
Ви не повірите! Але я тепер не можу витратити свою заробітню плату! Жалюгідні тисячу п’ятсот, які я отримаю на початку місяця, в кінці місяця перетворюють я в тисячу двісті… Я витрачаю лише на поїздки в громадському транспортні… Раніше, я міг за пів тижня потратити всю свою заробітну, ще й залізти в борги! А тепер… я навіть почав копити… Раніше це було мені не потрібно, я знав на що витратити зароблені гроші… Купив собі пиво чи рево, купив вірному товаришу того ж самого, підійшли ще двоє вірних друзів, купив їм… Потім всі разом скинулись на горілку чи коньяк, а якщо ні в кого немає, то я сам з радістю куплю пляшку-другу - це ж мої вірні друзі! Мені для них нічого не шкода! Дружба, я вважаю, що це одна із небагатьох цінностей, яка в нашому двадцять першому сторіччі – сторіччі падіння моралі, спустошення чуттєвості, підмінні істинних цінностей дешевими неякісними мильними підробками-напівфабрикатима, що прищеплюються молоді брудом, який ллється з телеекранів, радіоефірів та по локальним підключенням; віці - жорстокості, мародерства, культу насильства та обману; в епоху – блюзнірства, меркантилізації будь-яких взаємовідносин чи стосунків, нарцизму та непробивного похуїзма до чиєїсь біди чи стороннього горя… ; дружба! – це те єдине, що в нас зосталось… чим ми ще можемо по-справжньому пишатись та мусимо берегти, щоб не впасти у прірву цілковитого хаосу та розпусти!

Гм… Ні! Ви може не так подумали! я не зовсім нікчемний трус та безхребетний амеба! Принаймні на самому початку цього шляху до безодні, я не був таким точно! Тоді, я спробував будь-що повернутись до нормального життя. Мої вірні друзі, зробили все, щоб допомогти мені. Ми всі зібрались, поговорили серйозно, я нарешті визнав, що це не правильно, і мені потрібна допомога… Я довго відговорював їх, але врешті-решт вони переконали, що сам я вже безсилий що-небудь з собою вдіяти. Я дав грошей та вони сходили в магазин з якого принесли спиртне, яке мало мене врятувати. Я через силу та внутрішній відразу, яка захопило моє, тоді ще не зовсім мертве нутро, випив разом зі всіма коньяку, але ніякого полегшення не прийшло, а навпаки в середині мене виникло таке відчуття, що мене безжально ґвалтують розколеними хуями. Вони сказали: «терпи…, таке буває після довгого привикання…, ніхто тебе не заставляв кидати пити ти це зробив свідомо…, ти сам у всьому винен так що ти мусиш терпіти…» Мені налили знову коньяк, який я випив наче в стакані замість цього благородного напитку була гидотна слизь. З першого ковтка мені захотілось кинути стакана землю, виплюнути всю рідину та більш нікого не пити, але я неймовірними зусиллями все ж таки, проковтнув усе до останньої краплі… а потім на мої очах з’явились сльози, а обличчя стало неприродно швидко червоніти… я щосили закрив свій рот, але нічого зробити не зміг – з мого роту вилетіла болісна, блювотна стрічка, яка унесла останні мої надії на порятунок. Потім хтось із моїх друзів, сказав, що я вже не «мужик», а хтось інший додав «блядський зрадник». Я зрозумів, що я їх підвів, і мені стало так соромно і дуже не хотілось дивитись їм в очі після цього, але все ж таки я подивився в їх сторону, думаючи про себе, що нехай їх погляд розірве мене, бо я дійсно цього заслуговую… я заслуговую на розстріл на місці, на розтин на місці, на будь-що на місці…. але коли я підняв очі, то побачив, що вони вже давно не дивляться в мою сторону, а спокійно продовжують пити. Тоді я вмер.
Я безшумно пішов додому, та ліг спати, оскільки почував себе жахливо. Ніччю мене лихоманило, рвало та трусило. Я марив до ранку… А на ранок, коли я прокинувся з мідною головою, пронизливим болем у шлунку та подвійною відразою до алкоголю… я зрозумів… що це кінець, і не помилився у виводах. Більше, з того часу, а це вже майже як два роки, я не випив ні граму спиртного. І мало того, в мене за весь цей час ні разу не виникло найменше бажання випити спиртне… Я розумію, що це не нормально, що такі люди, як я це вимираючі вид, приречений на невідворотну загибель… але що я можу вдіяти???.......................................... Я не можу заставити себе випити!!!............................................... ПРОСТО не можу!.......................................... Мені не хочеться!! ………………………Не хочеться!! …………………………..НЕ ХОЧЕТЬСЯ ЦЬОГО!!! ………………….. Просто не можу сказати алкоголю «Так!» … така моя пропаща доля… я розумію… я дефективний урод, моральний збоченець наплювавший на святі звичаї людського життя, антихрист, що помочився у життєдайний колодязь, з якого всі черпають воду, потвора на яку не можливо дивитися без відрази, бридка суміш лімфи, білка та гівна, що помилкова була створена в образі людини, злоякісна пухлина, яку неможливо вирізати, яка вбиває свій організм, ходячий мертвець серед милосердних янголів, невиліковно хворий, що кожен день чекає на смерть… якого не потрібно жаліти та виправдовувати, оскільки він сам у всьому винен… І я Вам всім хочу сказати гірку правду…
- Привіт. Мене звати Андрій... І я тверезник…
- Привіт Андрію! (хор голосів із залу, що звучать не в унісон один одному)
- Так добре Андрію, чудова промова, хто хоче ще з присутніх бажає виговоритись?

Автор: Mike Crusher

Я люблю тебя милая,
Ты об этом не знаешь,
Как-нибудь в ночьку синюю,
Ты меня разгадаешь

Я боюсь себя милая,
Потому ты не знаешь,
Что люблю тебя сильно я,
Не дай бог ты скучаешь.

Любовь – это продажная девица
Ей без измены жить невмоготу
Как маски каждый день меняет лица,
Пытаясь скрыть срамную наготу.

Она плывет над миром в каравеллах
Под шелком сладострастных парусов.
Любовь возносят в одах и новеллах,
Я ж не могу ее терпеть и двух часов.

Ведь сколько уж делов наворотила
Проказница под маскою агнца.
Столько невинных душ поработила,
Что не видать страданиям конца.

Она уже сама не знает точно,
Какой был изначально ее лик.
Продажность вкоренилась слишком прочно,
Ну и соблазн всевластия велик.

Вот и моя душа цепляется когтями
В ее бесстыжую, хмельную красоту,
Но сердце заколочено гвоздями
И не желает больше знать про мерзость ту.

Грустно настолько что давит в груди
Мысли летят сквозь туман, под откос
Завтра с утра хоть меня разбуди
И проследи чтобы жизнь я не снёс

Больно однако, незнаю причины
Жизнь как летела, туда и летит
Вся суета повседневной рутины
Всё это в мозге как чайник кипит

Внутренний мир, многогранность души
Слишком тут много слов лишних
Как хочется часто застрять мне в глуши
Не видеть там рож тех *отличных*

Я скоро уйду, просто жди и молчи
А ты не заметишь, я слово даю
Главное после за мной ты не мчи
И снова не лезь больше в жизнь ты мою

Я выполню то что тебе обещал
Но снова вернутся увы не смогу
И если я в мыслях сейчас тут застрял
То с ними поверь разберусь по утру

Я буду жалеть, да возможно и пусть
Но делаю правильно, знаю поверь
Не нужно слов лишних, уйми свою грусть
Захлопни лишь после себя эту дверь

Симейный быт, в чем красота?
Не ясно, но уже хочу
Хочу семью, чтоб скукота
С утра блины, и я лечу
Работа яркая, но может
И нудная конечно, но
Я думаю работать сможет
Мой дух, и все мое нутро
А впрочем странно стих начат
Не это вовсе я хотел
Но я как в офисе печать
На что мне было, то сумел
О чем хотел сказать? Забыл
И это странно, не находишь?
Ах точно, я давно убил
Себя, зачем в душе ты бродишь?
Ты там сидишь, не отпускаешь
Я бы ушел, и легче было б
Но ты так мало понимаешь
Да лучше бы к чертям все смыло
А я упал, не телом, духом
И сам не знаю я причин
И падаю я к верху брюхом
Диагноз сей неизлечим
А ночь, такой уже не будет
Живи и радуйся дурак
Теперь меня ни кто не судит
Но не философ я, простак
Я был уверен, но напрасно
И это трудно пережить
Но жив, и жизнь теперь прекрасна
Шучу, такой не может быть

Что есть Солнце друзья для меня,
Это Дочка,которой не видел,
А что солнце мой друг для тебя?
Это дочка,что ты ненавидишь.

Так отдай мне ее сейчас,
Не прошу золотые горы,
Моя просьба,одна на века
Отдай доченьку,что я не видел.

Воздух от любви воспламенился,
Заполняя жаждой пустоту,
И сияньем дивным осветился
Мир, которым я с тобой живу.

И в пути на новом повороте,
Исполняя долг перед судьбой,
Раскрываясь на высокой ноте,
Я нежданно встретилась с мечтой.

Нежно я к тебе тяну ладони,
Искры зажигаются в глазах,
Тихо, очень тихо сердце стонет,
И улыбка стынет на устах...

И не важно будешь ли со мною...
В этот миг я полностью твоя,
Через расстоянья под луною
Выше облаков есть ТЫ и Я !

Да,я боюсь тебя увидеть,
Хоть много было у меня,
Любви к тебе.Боюсь обидеть,
Нет,ты не думай,ни себя,

Боюсь увидеть глаз твой тусклый,
И не дай Бог,он щас такой,
Боюсь увидеть тебя грустной,
Ведь раньше ,ты была другой,
И вот та встреча,мы обнялись,
Нас двое,ночью на крыльце,
Сидим и вижу показались,
Два океана на лице,

Два глаза полные печали,
Без слова помощи,без слез,
Нет,лучше б вы глаза рыдали,
Спокойно,как стволы берез,

И я не знаю,что мне делать,
Мне хочется трести тебя,
Чтоб ты заплакала."Поблеять",
Чтоб ты смеялась на меня,

Трести не стал и блеять к черту,
А все равно смеялась ты,
И в то же время слезы к носу,
Спускались с нежной высоты,

Но день закончился,я дома,
Ты вроде тоже у себя,
И после встречи,вновь истома,
Пропала резко у меня,

Я лег с утра,я думал много,
О том,какая ты была,
Счастливая,смешная.Только,
Ты как сегодня не была,

И вот поэтому боялся,
Увидеть я тебя теперь,
Забудь ты это слово,"сдался",
Ты будешь счастлива поверь.