Мета - це сенс життя.
Мету свою в житті знайди
І впевненно до неї йди.
Долай невдачі відчуття.
Тебе веде твоя мета.
Вона маяк твого життя.
З дороги збитись не дає,
Сил і надхнення надає.
Шлях до мети у кожного він свій.
В одного він легкий, стрімкий,
А в іншого з надривом все життя.
Та знай, коли тернистий шлях,
То яскравіші відчуття.

Какое превосходное мгновенье
Вдруг ощутить тепло твоей руки.
И созерцать лавину вдохновенья
И осознать, как чувства глубоки.

Но мало мне тактильных ощущений
Себя в тебе хочу я растворить
В водовороте райских наслаждений,
Напиток сладострастный заварить.

Запутался я в догмах и понятьях
И совесть свою вдребезги разбил.
Когда дрожал твой стан в моих объятьях
А я нектар из губ медовых пил.

Тот поцелуй огнем по венам бродит
Любовью, наполняя жизнь мою,
А в сердце страсть уж места не находит,
Хоть я ее сдержать все норовлю

Но стоит ли пред зеркалом кривляться
К чему притворный стыд и ложный срам.
Желанью глупо неповиноваться.
Пускай ведет меня Венера в дивный храм.

Людина велике щастя має,
Хоч інколи сама того не знає.
Мрії і думки в собі тримає,
Їм крила й волі не дає.
Приземлено і замкнуто живе.
Страх і тривогу викликає все нове.
Як птах в неволі, душа її живе.
Щасливою себе не відчуває,
Віру і надію в душу не пускає.
Схаменись людино, крила в тебе є,
Як змахнеш ти ними,
То відчуєш - щастя є.

Чом засмутилась,дівчино мила.
Личенько зранку своє ти не вмила.
Посмішка вуст не зазнала твоїх.
Сліз не зуміла утримать своїх.
Милий твій зрадив, іншу знайшов.
Вчора до тебе він не прийшов.
Душу терзає біль , гіркота.
В серці зневіра і пустота.
Дівчино люба, зумій зрозуміти,
Біль цей сердешний ти зможеш прожити.
Той що пішов, був він не твій.
Свого ж відшукати тепер ти зумій.

Мы снова в разных городах,
По разному рассвет встречаем.
Теперь, увы, наверно, навсегда.
Сжимают сердце холодом печали.

Теперь не вьется через дали нить,
Связавшая сердца любовью,
А может прежде нити не плелись?
Была любовь красивой ложью.

Не буду врать, конечно жаль,
Мне очень жаль терять такую,
Но не хотел я средством стать,
Уехал прочь искать другую.

Да и тебе конечно жаль,
Конечно жаль терять такого,
Хотя, увы, чего скрывать,
В мечтах ты видела другого.

Мы снова в разных городах,
В кроватях разных засыпаем.
Во снах мы встретимся не раз,
Но глаз уже не повстречаем...

"У передчутті зими"
На решті настала зима.
Невістками стали ялинки
Хурделиця все замела .
І вії лоскочуть сніжинки.

І губи твої , як калина .
Солодкі і гіркі водночас .
І сердце тріпочить у грудях.
І грають смішинки на очах.

О молодість ! Як ти прекрасна.
Коли що хочеш , то можеш.
І мрії можливо змінити.
І з початку, все розпочати.
( Островський Р.С.)
© Роман 2012

Життя нас вчить, як мудро поступати.
Та часто ми,як ті сліпі котята,
Не хочемо мудрості життєвої пізнати.
На долю звалюємо всі прикрощі й невдачі.
Не розуміючи того,щоб у житті чогось добитись
З душею треба працювати й не лінитись.
Тоді нас доля не веде, а в ногу з нами йде.

Я т ВОНО(А) - ДАЖБОГ

Ми з нею займались сексом. Саме в цю мить. Стара добра «собача поза»… Вона тихенько стогнала, а я робив все мовчки… Майже мовчки… Іноді з мене, вилітало щось підсвідоме і незрозуміле… Це був черговий секс із серії «щоб чимось зайнятися». Я думав про те, що сьогодні ввечері будуть грати Маямі та Даллас і треба обов’язково подивитись цю гру, а вона міркувала про те, що буде в наступній серії «Блю Маутінг Стейту» та що витребувати з мене на свій день народження. Секс не клеївся. Було дуже скучно, тому я вирішив поки є вільні хвилини, ще раз роздивитись її кімнату.
ЇЇ кімната мені нагадувала великий акваріум без води. Підлога була застелена м’яким килимом кольором шкільного автобусу, що асоціювався в мене з піском, шпалери були кольору яєць дрозда - нагадували скляні стінки акваріуму, а безліч горщиків різної форми, розміру та забарвлення з рослинами – були підводною флорою.
Рослини були скрізь – на комп’ютерному столі, який знаходився напроти ліжка, з обох боків від ноута, на білосніжному підвіконні, на полиці для книжок, на тумбі з правої сторони від ліжка, на невеличкій шафі ліворуч від ліжка, якусь суку вона постійна тримала під ліжком, або ж намагаючись її вбити, або ж дотримуючись рекомендацій якогось підора, якого вона знайшла на якомусь там форумі для якихось там підорів, і який наче б то був невйобним селекціонером (а мені завжди він нагадував якогось задрота з гідропарку) ; а ще в неї була пальма на ім’я Кеша, родом з Північної Гвинеї чи ще хуй звідки, точно не пам’ятаю, але в паспорті рослини все чітко вказано (стосовно цього: перше що мене просто ґвалтувало – у якось африканського вінику (уявити навіть не можу, як би вона розсердилась, якщо б я назвав при ній Кешу віником ! ! !), бо таких Кеш в Північній Гвинеї, як у нас гівна на птахофермі є свій сука паспорт (цікаво а ідентифікаційний код? відоцтво про народження? військовий квиток? Ні? Чому, ні???); друге – в неї є ім’я (про себе заміть Кеша я називаю її Гівнеша), а не жирно як для віника?). Цю Кешу подарував її мати (з нею в мене пипець,а не відносини) коли вона успішно скала вступні іспити до нашого університету (насправді, через великий недобір тоді приймали абсолютно усіх, але вона батькам розповіла, дещо іншу історію). Кеша коштувала, як б/вушна іномарка після капремонту. Ось така в неї була пальма.
При цьому ці горшики та вазони з їх вічнозеленими, які мене неабияк дратували, частенько ставали причинами невеличких міжусобиць між мною та нею. Я постійно наступав у них, ламав ці чудесні творіння, забував їх поливати, коли вона кудись від’їжджала, заливав їх занадто, так що їх коріння плавало у воді як дельфін, насипав забагато мінералів та фотохуйні через що вони пересихали, жовтіли. Взагалі недолюблював я цих зелених, як бачите…
Я її знав вже більш як три роки, проте вона постійно не переставала мене дивувати. От і сьогодні, розглядаючи кімнату я помітив дещо незвичне – якусь (це не ікона, але щось на кшталт) прямокутну картину чи гравюру, якої, ще позавчора (день мого попереднього візиту в цей райський куточок землі) не було. На картині (чи гравюрі) був зображений, бюст якогось чоловіка, засереднього віку, але не старого, з довгим сивим незаплетеним волоссям, карими очима, густими бровами, сивою бородою, з якимось золотим амулетом, з червоним та зеленим дорогоцінним камінням в розміщеного по колу, на широкому лобі, одягнутого не то у білу рясу, не то у сіру вишиванку з червоним візерунком на комірці; а позаду чоловіку, виднілось велике коло (хоча насправді ми можемо лише припускати, що це коло, оскільки ми бачимо лише півкола) кольору кукурудзяного зерна із невеличкими товстими трикутними з зовнішньої сторони кола по всій його довжині, в середині яких зображені різні нерозбірливі символи. Чувак дивився прямо на мене своїм спокійно-гіпнотичним поглядом, так, що мені на декілька секунд стало дещо не пособі і я збився з обраного нами темпу (adagio) і не попав у черговий боді-такт.
- Що ти тупишь, - з докором сказала вона мені, - я вже майже настроїлась на потрібну хвилю.
Я миттєво вернувся в гру.
- Чуєш ! - кажу я їй майже пошепки, щоб якщо це якийсь важливий чел, то щоб він не почув мене, - а це хто такий в тебе? – вона повернула голову мене, а я очами та бровами показую в сторону ікони.
- А це… - гучніше ніж звичайним голосом відповідає вона мені, - це Дажбог – язичницький Бог сонця та врожаю! ! !
- І що він робить у тебе в кімнаті? – запитую я.
- Ну як же, в мене стільки рослин тут. – відповідає вона, - Ну якщо він тебе дуже бентежить то і відволікає то…
- Та ні…. Наче б то… - невпевнено відповідаю я.
Я дивлюсь знову на картину, а Дажбог дивиться на мене, але чомусь мені тепер здається, що його погляд якийсь насторожуючий та непривітний. В середині мене, щось не приємно занило, і я, мало знову не вийшов зі гри. Вона це стопудово відчуло, але цього разу без дорікань на мою адресу.
- Чуєш ? – знов шепотом питаю в неї я, - а нічого, ну… що ми тут у них на очах, ну…
- Що? – роздратовано питає вона. – У кого в них?
- Ну не в них, - виправляюсь я, а в середині себе відчуваю, як наче щось давить мене, - у нього… А до речі… А як, ну… як у них… у язичників з сексом було? Дажбог не образиться, що ми тут перед ним… ну цей…? – і знову збиваюсь з темпу.
- Секс для язичників – природній прояв фізичного життя! – з інтонацією «мов я така розумна, а ти ні!» відповідає вона, - так, що гадаю - «Ні! Не образиться».
Я знов дивлюсь на нього і його погляд стає наче добрішим.
- В мене вже криша їде, - думаю про себе.
- Але якщо він тобі заважає , - продовжує вона говорити дещо зверхньо – то можеш його зняти… - вона робить паузу, і в новому реченні починає розтягувати кожне слово, - Б-о я-к-щ-о т-и щ-е р-а-з з-і-б-’-є-ш-с-я-, то…
Я знов збиваюсь. Цього разу конкретно збиваюсь, впритул до повної зупинки руху. Лише її попа двигається туди сюди, вдаряючись легенько об мене…
- Що таке???? – вона розлючено кричить, повернувшись до мене, - зніми його вже блять, як не можеш!
- Та справа тепер не в ньому… - відповідаю я.
- А в чому тоді!? – вона продовжує свердлити мене очима.
- В тебе заставка на ноуті рухається чи що?
Вона дивиться на екран ноуту потім раптово скрикує (дуже голосно), потім в одну секунду вириває з ліжка простирадло та швидко укутується в нього, залишаючи мене, самотнього, голого, із завислим в повітрі болтом, посеред ліжка.
- Ні! Це вебка! - істерично відповідає вона зі переляком в очах, - прога глючить і сама іноді дзвонить!
Я просто зомлів від почутого. Розуміючи, що в цю мить на мене голого хтось дивиться, мені стало навіть соромно, і я не наважився повернутись знову до вебкамери
- Вась… - в неї дуже переляканий голос.
- Що? – збентежено і водночас роздратовано питаю я.
- Це моя мама…
- Що!? Віддай простирадло! Мені ж прикритися нема чим! Добридень Лідія Андріївна!


Автор: Mike Crusher

Вот снова ночь. Укрывшись одеялом,
Закрыв глаза, я вспомнил о тебе,
Как рядом ты лежала и смеялась,
Укус оставив на моем плече.

Эх, ночь-художница рисует натурально,
Картины наших прежних дней,
И правда мы смотрелись идеально,
И пары в мире не было милей.

Как жаль, что не дано судьбою,
Быть вместе нам двоим
Ты знаешь, я шагаю за тобою,
А ты стремиться будешь за другим.

Но все равно, давай жалеть не станем,
ведь славно пролетали дни,
И в памяти хорошее оставим,
А лучшее все будет впереди.

Прости я не смогла наше счастье удержать,
Прости я обиду таила,
Прости я обещала тебя ждать,
Прости не дождалась, остыла.

Прости за холод, ревность и за боль,
Прости за долгие разлуки,
За тишину и алкоголь,
За монотонность скуки.

Прости прошу лишь об одном.
Прошу прости, послушай.
Послушай сердце и прости,
Ведь что от той обиды.

Прости, обиду не таи,
Не жди удобный случай.
В своей душе меня прости,
Прости и молча слушай.