Я сегодня игрива как кошка,
И с лукавым кокетством в глазах
Помашу я прохожим с окошка,
Вызывая улыбки в сердцах...

Я сегодня - ходячее счастье,
Жизнь-энергия бьёт ключом,
Разбивая в ничто все ненастья,
Вижу: вот он мой новый подъём...

И свободу в себе ощущая,
Я несу пораженье беды,
В изначалие истин вникая...
Я тебе доверяю...веди...

Ты покажи мне мир с той стороны,
С которой я его ни капельки не знаю,
Ведь столько накопилось там внутри,
Познать... в себе я жажду ощущаю...

Мне покажи совсем другую жизнь!
От красоты небес до жуткой чёрной бездны...
Душа моя всем телом рвётся ввысь,
А ум лишь помышляет о паденьи...

Ты покажи мне силу высоты...
От синих снежных гор до птичьего полёта,
И возведи меж душами мосты...
Сегодня будь единственным пилотом.......

И сквозь пространство дотянись ко мне,
Дотронься нежно до щеки своей рукою,
Пусть наяву всё будет, не во сне...
Мне покажи тот новый мир собою...

(Казка для розумних дітей та дорослих)

1.
Далеко, десь за ріками, долинами,
За високими горами, полонинами,
Серед лісу дрімучого, темного,
Стоїть замок із дубу мореного.

Там в палатах у темряві й тиші,
Де літають летючії миші,
Проживає принцеса вродлива,
Але дуже, на жаль, вередлива.

І живе вона там пишаючись.
Ні біди, а ні горя не знаючи,
А її забаганки злі й ниці
Всі виконують вірні служниці.

Слів добра і любові не знає,
По життю злую вдачу лиш має.
Її кредо – гори все в вогні,
Тільки добре було б лиш мені.

2.
А по сусідству з замком тим
Проживає хлопчик Грім.

Не бажає слави й чину.
Він кохає ту дівчину.

Полюбив він злу принцесу
Не з простого інтересу,

А вона лице кривляє,
Йому в дружбі відмовляє.

Грім відмовою не здивований,
Але грубістю вкрай схвильований.

Цілу ніч бродив без сну.
В чащу він забрів лісну.

3.
А на галявині в темному лісі,
Де стояли кульбаби вже лисі,
Де трава соковита й духмяна,
Росла квітка жарка, полум’яна.

Тією порою ранковою,
Їхня зустріч була випадковою,
Та вона доленосною стала.
Хоча квітка того ще не знала.

Вона Грома сумного побачила.
Своїм другом заочно призначила.
В реверансі йому поклонилася,
Від своїх почуттів зашарілася

4.
Грому також сподобалась квіточка,
Лісова одинока сиріточка.
На галявину став він ходити,
День і ніч біля неї сидіти.

Все кохання своє нерозтрачене
Він вкладав у це диво небачене.
І навіки вони подружилися.
Раділи життю, веселилися.

Юнака наче знов народили.
Немов до ворожки зводили.
І побачили зміни всі люди –
Бо веселий Грім ходить повсюди.

5.
Це дуже дратує принцесу.
Не втямить вона інтересу –
Що відбулось з юнаком.
Чому став таким диваком.

Веселії пісні співає,
Принцеси він ніби й не знає.
Радісний ходить собі
Лиш очі блищать голубі.

Страждання свої він забув
Неначе хто свічку задув.
Незнайомі якісь почуття
Повернули жагу до життя.

6.
Принцеса бачить, що хлопчина,
Відчайдушний молодчина,
Їі краси не помічає,
Своїм коханням обділяє.
Покликала свою служницю,
Підстаркувату молодицю
І написала їй наказ:
Не виставлятись напоказ,
А йти таємно за тим Громом
І слідкувати поза домом
Де він гуляє і чому
Завжди так весело йому.

7.
Служниця та була покірна.
Принцесі злій до гробу вірна.
І дочекавшись як стемніло,
Пішла робити темне діло.
Під каптуром лице сховала.
За Громом нишком слідкувала.
Щоби секрет його розкрити,
Своїй принцесі догодити.

8.
Грім на галявину приходить,
З Вогняночки очей не зводить.

Він напува її водою
І розмовляє як з живою.

Радіє і вона життю.
Причин немає каяттю.

Пробувши з нею до світанку,
Додому йде він спозаранку.

9.
Усе те бачила служниця,
Переодіта як чорниця.
Порвала на шматки маніжку,
Тайком позначила доріжку.

Зробивши темнії діла,
Господарці доповіла.

Принцеса квапитись не стала.
Поїла, досхочу поспала.

І ходить бідна не в собі,
Волосся рве на голові.

Вона все прагне зрозуміти:
Як тая квітка може сміти
З її тягатися красою –
З до полу довгою косою,
Із темними, як ніч, очима,
Із білими, як сніг, плечима.

Але то марні намагання
Вона не знає, що кохання,
Хоча воно й не має меж,
Коли розтопчеш, не вернеш.

10.
Ходила вся від злості біла
І все ж нарешті не втерпіла.
Пішла вечірньою зорею
До квітки - поквитатись з нею.

Дорогу довго не шукала,
По лісі майже не блукала.
Вона ж бо знала, що доріжки
Позначені шматком маніжки.

Зла на галявину прийшла,
Ту полум"яночку знайшла.
І поламала диво-квітку
Неначе висохшую вітку.

11.
Та не проста була Вогнянка,
А зачарована панянка.
Мала великую рідню,
А батько був Король Вогню.

Він з блискавки її створив,
Від ворогів заговорив.

Хто з любов’ю до неї торкався –
Сам в любові і щасті купався,

А хто горе хотів причинити,
То тому не судилося жити.

Не довго і злючка раділа.
Вже бігти до дому хотіла,
Але бездиханною впала.
Із білого світу пропала.

Грім зламану квітку знайшов,
Ледь з розуму він не зійшов.

Лише на хвилину спізнився.
Сльозами гіркими залився.

Не вчив Грім підступну науку,
Не встиг злу затримати руку.

12.
Все небо дощем затягнулося,
Гілля аж до долу пригнулося,
По листю побігли краплинки.
Неначе великі сльозинки.
Дерева й кущі що є сили,
Над квіткою заголосили.

Не було чого й Грому радіти.
Почало все в очах миготіти.
Він не міг собі навіть збагнути
Як на світі таке може бути
Із якого це дива кохання
Принесло знов душі руйнування.

А болюча печаль наростала.
Бо біда ця зненацька настала.
На галявину в розпачі впав.
Заридав він, навзрид заридав.

13.

І Володар Вогню засмутився,
Чаклувати він знов заходився.
Надихнув в неї нове життя,
Повернувши дочку з небуття.

Тільки в лісі не лишиться жити.
Вона буде по небу ходити.
Аби знову, людськеє сміття
Не зламало квітуче життя.

Так Володар Вогню порішив.
Він давно її долю вершив.
І зробив із Вогнянки пекучої
Знову блискавку сили могучої.

І тепер, коли в небі негода.
Нам згадається тая пригода.
То Вогняночка в небі блукає,
А за нею Грім гірко ридає.

Та колись вони все ж обіймуться.
Під веселкою разом пройдуться..
То ж і нам сумувати не гоже,
Бо кохання завжди переможе.

Приходит женщина прекрасная, как Осень.
Копной волос касается плеча.
Тепло приветствие глазами произносит
-Я твоё Бедствие.
Встречай меня! Встречай!

И я очнулся. Я её встречаю.
В глаза её бездонные гляжу,
И на приветствие глазами отвечаю:
- Моё ты Бедствие, тобой я дорожу!

Она кружит по комнатам, как ветер,
Листву стихов по полу разметя.
Её ни с кем не спутаешь на свете
-Природы вечной зрелое дитя.

И в том, понятном ей одной лишь, вальсе,
Я, вслед за ней, задумавшись, скользя,
Хочу шепнуть ей в ушко - "Оставайся!"
Хоть, знаю точно, скажет - "Мне нельзя!"

Её осмысленно немного опасаюсь.
И неосмысленно люблю её и жду.
В неё стихами грустными бросаюсь
Ей сочиняю песни на ходу....

Все мои помыслы упрямо растворяя,
Она последний летний бал вершит.
И вижу ясно всё, что я теряю,
Что отрываю с болью от души!

…Уходит женщина нежданная, как Осень,
Легко дотронувшись рукой моих седин.
Весь мир непознанный с собой она уносит
-Я остаюсь пред осенью один.

И ничего в том мире не нарушишь,
Не обуздаешь времени поток.
-Возьми с собой мою нагую душу!
- Моих стихов обветренный листок!

Затихнет крик мой, на губах истаяв.
Она ушла, шаги её тихи...
Поймешь ли ты, стихи мои читая
- О чём кричат они, мои стихи?!

Ведь как бы не был я смиренен телом,
Душа не терпит клеток и оков.
Она за летом следом улетела
Со стаей птиц и тучей мотыльков.

Владивосток 2002 г

Когда до жути в сердце больно,
Спасаясь музыкой своей
Среди скрещённых пар очей,
Судьбой всегда была довольна,

Когда на лезвии ножа
Мне приносили капли яда,
Душа терпела муки ада,
Я всё равно была свежа.

Когда обман мне жёг глаза,
Тело предательски сжималось,
И жизнь безжалостно смеялась,
Я верила пройдёт гроза.

Когда насилием меня
До ужаса пугало детство,
В себе я находила средство,
Прощать и дальше жить любя!

Когда мужские кулаки
На горло с силою давили,
И кровь мою сосали... пили,
Я выживала вопреки...

Когда подкрался суицид,
Я тихо в крайности впадала,
Душа моя во мне стенала,
И дух распят был мной, разбит!

Когда любовью я жила,
Она бросая уходила,
Я думала, моя могила
Раздавит полностью меня...

Но воскресая всякий раз,
Я доверяла вдохновенью,
Не забывая о стремленьи
В тот самый знойный тёмный час!

Когда усталость до костей
Меня жестоко проклинала,
Мне жизнь моя стихи писала,
С груди вновь вырывая жало,
И, начиная всё сначала -
Я карме предана своей!!!

Куда уходит день вчерашний?
Я вслед за ним туда уйду.
Мне уходить, поверь, не страшно.
Меня там ждут, конечно, ждут

Ждут мои прежние потери,
Мои ушедшие друзья.
Всё то, во что когда-то верил,
И то, во что не верил я.

Ждут дней бесчисленных потоки,
Костры, сгоревшие до тла.
Ждут, незаконченные в сроки
Мои вчерашние дела.

Ждёт берег дальний одинокий,
Мной неизведанных стихий
Ждут недописанные строки,
Ждут позабытые стихи.

Владивосток.
2001 г.

(Казка для розумних дітей та дорослих)

Приходит женщина прекрасная, как Осень.
Копной волос касается плеча.
Тепло приветствие глазами произносит
-Я твоё Бедствие.
Встречай меня! Встречай!

И я очнулся. Я её встречаю.
В глаза её бездонные гляжу,
И на приветствие глазами отвечаю:
- Моё ты Бедствие, тобой я дорожу!

Она кружит по комнатам, как ветер,
Листву стихов по полу разметя.
Её ни с кем не спутаешь на свете
-Природы вечной зрелое дитя.

И в том, понятном ей одной лишь, вальсе,
Я, вслед за ней, задумавшись, скользя,
Хочу шепнуть ей в ушко - "Оставайся!"
Хоть, знаю точно, скажет - "Мне нельзя!"

Её осмысленно немного опасаюсь.
И неосмысленно люблю её и жду.
В неё стихами грустными бросаюсь
Ей сочиняю песни на ходу....

Все мои помыслы упрямо растворяя,
Она последний летний бал вершит.
И вижу ясно всё, что я теряю,
Что отрываю с болью от души!

Уходит женщина нежданная, как Осень,
Легко дотронувшись рукой моих седин.
Весь мир непознанный с собой она уносит
-Я остаюсь пред осенью один.

И ничего в том мире не нарушишь,
Не обуздаешь времени поток.
-Возьми с собой мою нагую душу!
- Моих стихов обветренный листок!

Затихнет крик мой, на губах истаяв.
Она ушла, шаги её тихи...
Поймешь ли ты, стихи мои читая
- О чём кричат они, мои стихи?!

Ведь как бы не был я смиренен телом,
Душа не терпит клеток и оков.
Она за летом следом улетела
Со стаей птиц и тучей мотыльков....

Кричать к Нему до срыва связок,
До резкой боли в голове,
Молить и ждать Его подсказок,
Терпеть смирённо в тишине...

Молчать, надеяться и верить,
Глотая слёзы, в глубине
В страданьях душу всю измерить,
В самой себе наедине.

Отдать пол жизни за победу,
Без страха, в трепете дрожа,
От неожиданного бреда,
От друга со спины ножа,

Без лжи и лести в твёрдой правде
Успокоений не сыскать,
В тоске любовной, в лютой жажде...
Но... не воротишь время вспять!

И кто поймёт немое слово?
И кто услышит? Все глухи...
Лишь заболит жестоко снова
"Укус" от преданной руки!!!

Кто вспомнит обо мне, когда меня не станет?
Какою будет эта память?
Жизнь проверить не представит,
А вот смерть уже не даст исправить.

Может я не адекватен?
А может быть я просто мразь?
Может быть я так ужасен?
Я уже теряю связь…

Как же так всё это вышло
Почему всё вышло так
Судьба? Нет, это слишком!
Я просто-напросто дурак!

Я идиот, идеалист, я тварь
Не надо больше знать причины
Прошлое-всего лишь гарь,
Достояние размокшей глины!

А раньше был я не таким,
Но «раньше» больше не настанет
И близкие невероятно далеки
Что скоро помнить перестанут.