«А що то - зрада?» - діда запитав.
Аж зупинився дід, пересмикнуло:
«А що то, хлопче, ти таке згадав?»
І, певно-що, поринув десь в минуле,
З стерні (зігнувся) підняв колосок,
Помняв його в руках, дістав зернину:
«Хоч не питай про це мене, внучок,
Бо то важка й не з прощених провина.
То чорна тінь, що яструбом пливе
І вп*ятись в душу пазурами хоче,
Тоді, коли її ніхто не жде,
Чекає, як відведеш в бік десь очі.
То гидкий змій, що у кущах заліг
Й чекає, поки ти оголиш ноги,
Щоби вкусити. То отой батіг,
Що так болюче б*є весь час з-за рогу.
Ой, не питай, онучку, то - ганьба!
Бо та зараза вже не раз гуляла,
Не раз козацьку славу продала,
Козацькії кургани потоптала!

А як тобі розумно пояснить,
Щоб міг ти це для себе зрозуміти:
Не можна, хлопче, по двох мірках жить,
Й людиною при цьому залишитись!
Не можна зраджувать ні друзям, ні думкам,
Свому народу, Батьківщині, вірі,
Бо брудом ти заляпаєшся сам -
Але й нащадки вмитись не зуміють!
Отож не згадуй більше вже його,
Забудь те слово, проковтни,як слину,
Бо лишень згадка - то велике зло,
У ньому й є всі біди України!»

«Що таке віра?» - діда запитав,
Складали сіно ми на косовиці.
Дідусьо мій спочатку промовчав,
Задумавсь і погладив, чось, копицю:
«О, хлопче, віра - то святе!
То те, що світом і людьми керує!
Без віри - то людина пропаде
І весь свій вік, усе життя змарнує,
Бо лиш приходим ми в цей грішний світ,
Лишень рождаємось - як вірити судилось,
Що завтра сонце стане в цій порі,
Що дощик впаде, як земля зпостилась.
що пташка заспіває на вікні,
Що зацвіте троянда на подвір*ї,
Що всі страхи будуть лише у сні,
Що сніг зійде весною на узгір*ї.
Людина лише вірою й живе
І в день наступний, і в своє майбутнє
Ця віра їй добитися зове
Й зробити щось у своїм житті путнє.
То віра у батьківськую любов,
То віра у святі Закони Божі,
Вона бурлить у тобі, наче кров,
Підкаже, що робити, хлопче, гоже.
Найбільше віра, внучку, ожива,
Коли ти сам її в душі тримаєш,
Коли усякі новії діла
Із вірою, що скінчиш, починаєш.

Отож, онучку, незважай на страх
І не дивись на всякі перешкоди,
Спитай у серця свого попервах,
Бо серденько - то дзвін твого народу!
Воно підкаже, що робити слід
І як в собі ту віру укріпити,
А з вірою і сам гірчак - то мід,
І нізашО тебе вже не скорити!»

Стоп глаза.
Остановись слеза.
Боль отпусти.
Боже прости.

Стоп ноги.
Дорога не лги.
Надежду верни.
Свечи зажги.

Стоп руки.
Глупость от скуки.
В небо полет.
Мечта позовет.


Стоп слова.
Тишина права.
Ей хранить покой.
Вера будь со мной.

Сиділи з дідом якось надворі,
Про те, про се тихенько говорили.
Аж тут автобус став у тій порі
І пасажири з нього виходили.
От і сусідка наша підійшла
(Вона вже тиждень в місті десь працює)
Й до діда: «Здрастє! Как дєла?»
А дід мовчить, немов її не чує.
Плечима зверхньо стиснула вона
І пхикнула так важно й гонорово,
Пішла собі...Такі тобі дива!
Не розберу - що то така за мова.
Питаю діда гречно що то є,
Як тота мова там, у місті, зветься
І що вона так гонор додає?
А дід мені у відповідь сміється:
«Не додає, онучку мій, нічого.
Хіба чужинське слово - то диплом?
Цуратися свого це гріх від Бога,
Так можна і вдавитись за столом.
А то погана мода, хлопче мій,
Вона для тих, хто з розумом не дружить,
Бо вдома треба мовити на тій,
Якою мовлять всі тутешні люди.
Якою тебе мати назвала,
Якою тебе вчителька навчила
І срам людині, що то забула,
Що мову у душі похоронила!
Бо, навіть, другі люди у світах
Лиш поважають тих, хто вірний слову,
У них кажи на їхніх «язиках»,
Вони приїдуть - будуть вчити мову!
Освічена людина лиш тоді
По-справжньому слугує на повагу,
Коли не забуває свою в чужині
Й до других мов не проявля зневагу!

«А хто такі, дідусю, «москалі»?» -
Спитав в дитинстві я колись у діда,
На пасіці сиділи ми в тіні
Й дивилися як бджоли йдуть обідать.
«Хороше запитання» - дід сказав -
«Це, думаю, би варто відповісти.
Візьми, приміром, вулик. Там устав
Коли ставать, коли робить чи їсти.
Та прилітає зовсім інший рій
Й не дивиться ні на устав, ні бджоли,
А починає вішать тобі стрій,
Якого ти й знавать не знав ніколи.
І починає зразу ж тебе вчить,
Що ти, мов, все чось робиш як не в нього.
Хіба від того серце не болить,
Не хочеться прогнати його з дому?
Та він, не те що просто не іде,
Він ще й тебе прогнати з дому хоче,
Брехливо й вперто щось тобі плете,
Що вулик той - його, і прямо в очі!
Тобі аж слів вже не хватає говорить,
А він уже на всенький світ волає
Що брата, мов, по крові хтось гнітить
Й слова при тім зовсім не вибирає.

Складне то слово, внучку, я скажу.
Не думай, що вся пасіка сусіда
І справді так похожа «москалю» -
То лишень рій, що нам міша обідать!»

Склонилась девушка над колыбелью плача,
Кто смог бы в тот момент её понять?
Куда-то делась прошлая удача -
Она лишь брошенная молодая мать!

Она лишь женщина,родившая ребёнка,
Таких вот тысячи на всей земле...
Дрожит в руках промокшая пелёнка,
Она мечтает об опоре и тепле...

Сейчас он спит в тиши, обсасывая пальчик,
Тихонько улыбается во сне,
Такой малюсенький, невинный мальчик
Однажды вырастет и станет он как все...

Забудет ночи те, что в них не досыпала,
Не будет помнить ласку, доброту...
Как он кричал, она его качала,
Даря любовь ему, заботу, теплоту...

Склонилась девушка над колыбелью в плаче
О будущем которого ждала,
Что вырастет малыш, а как иначе?
Скажет: " Спасибо,мама,что мне жизнь дала!!!"

- Что такое Урал?
Тот , кто там не бывал,-
Не ответит на этот вопрос.

Он загадка для тех,
Кто там жил, и страдал.
Он загадка для тех
Кто там рос...

Ту загадку в лесах,
Меж седеющих гор,
Отводящие знаки хранят.

И отводят они
Отвергаемый взор,
От Изгоев, к Изгоям - назад...

- Что такое Урал?
Тот , кто там не бывал,-
Не ответит на этот вопрос.

Он загадка для тех,
Кто там жил, и страдал.
Он загадка для тех -
Кто там рос...

«Що то політика?» - я діда запитав.
«Ото, внучатку, наша біль і сльози.
Дивись! Он бачиш той великий став?
То стільки сліз ми виплакали, може,
Бо хто придумав слово те смішне,
Що, ну ніяк, з життям не пов*язати?
Ну, розумію, десь дорога йде
І нам із неї треба не звертати.
Але дорога завжди - це пряма!
Ось із села, приміром, йде до міста,
А ми петляєм, як ото чума,
І ніколи на хвильку навіть сісти!
А скільки грошей та чума жере,
І скільки там усяких «капеланів»:
Технологів, експертів, страх бере,
Що там зібрався клан політиканів!
От я, приміром, як робив роблю,
Я орю ниву, сію вдячне жито,
Уже зіграли похорон рублю -
Та й гривня чось не хоче нас зігріти!
А всенькі гроші, як то говорять,
Раптово, якось так, позеленіли
І всі в політиці кружляють і вертять,
Над тим олімпом брехні і зневіри.

Не лізь в політику ти, хлопче, нізащо,
Бо не вона цей грішний світ годує!
Що вона дасть оцій землі дошу?
Чи може колір ниви замалює?
А прийде час - і люди все піймуть,
Й не політиканів стануть величати,
А тих, хто цю дорогу зладить в Путь
І, разом з нами, буде прямувати!

«Що то, дідусю, націоналізм?» -
Спитав я діда в садку біля груші -
«Бо, кажуть, таке саме як фашизм.
А я не знаю,та й цікаво дуже!»
«То важко пояснити» - каже дід.
«Та постараюсь якось роз*яснити.
Дивись в садку і сливи, і горіх,
І яблуні, і вишні в оксамиті!
Та кожне деревце росте собі
І не мішає другому родити,
І кожне плід виношує в собі
Інакший, як в сусіднім древі-вітті.
Хоча й цвіте в однаковій порі,
Й ті самі бджоли запиляють разом -
Та кожне деревце, мов в чудо-грі,
Лишається, ким і було одразу!
А там росте (он бачиш?) терен-кущ
І все йому замало в світі місця,
Весь час залазить на кремезний дуб
І до садку приблизитись спішиться.

Ото, внучатку, так воно в житті:
Ми - українці, там оно поляки,
І кожен має мову, звичаї святі,
Свою історію, міста, в нас Львів - в них Краків.
Але живемо дружно напрочуд,
Хоча колись потроху і сварились,
Бо знаєм українцю бути тут,
Ну а поляки там, де народились.
А от фашизм - то терену кущі,
Що хочуть заграбастать все довкола,
Себе лиш звеличають від душі
І вседозвілля прикривають Богом!

«Що то - свобода?» -діда запитав
І відповів дідусь, заплющив очі,:
«То, хлопче, бачиш, там вгорі, з під хмар
Літає пташка й вирватися хоче.
А, коли взяти її і зловить
І засадити в клітку, навіть чисто з злота -
Нізащо в світі не захоче жить,
Хоч би й до корму дав їй позолоти.
Ти будеш дбати, годувать її,
Будеш тулити іграшки й дарунки -
Та лишень небо снитися у сні
Буде, сердешній, а не ситість шлунку.
І як ти її, онучку, не лелій,
Як не пести і не тули до себе -
Їй найдорожче не ухід цей твій,
А світле, вільне й непокірне небо!

Так і в житті, внучатку, позачас,
Полакомившись на якусь наживу,
Навіки можна втратити якраз
Свободу, волю й рідну Батьківщину!