Головна формула успіху - знання того, як потрібно поводитися з людьми. Маніпуляція - це дар, при чому дар набутий в ході серйозних розчарувань і ганебних поразок. Коли настає той момент, коли тобі хочеться провалитися крізь землю... Коли до тебе приходить прозріння того, що це не ти декілька років під ряд убивав час - це він безповоротно знищував тебе. Хвилина за
хвилиною.
Думки... Потік думок... Пачка сигарет була порожньою, а курити хотілося так само, як
і думати. Останнім часом я не могла зрозуміти, яка зі звичок є більш шкідливою: думати чи
курити?..
Ти мовчки протягуєш чашку чаю. З імбирем. Ненавиджу імбир, ненавиджу тебе, ненавиджу все те, що нагадує мені про тебе. Ти це знаєш і тебе це забавляє. Зарозумілий блондин і дурепа брюнетка - непоганий сюжет для банального порно. Дідусь Фрейд аплодував би стоячи.
Я роблю ковток чаю і він поступово ростворяється в мені. Так любиш робити і ти. Але у чаю це виходить краще. Принаймні, це приносить мені задоволення. Принаймні, я відчуваю його тепло...
Ненавиджу тебе. Бо не розумію. Щоб полюбити когось, потрібно його зрозуміти. Твоя фраза?
Чи когось із знаменитих? Мій мозок поступово атрофується і стає схожим на сигаретний дим,
який поступово розвіюється.Але диму немає, як немає і мого мозку. Твій погляд свердлить мене в очікуванні першої фрази. Ненавиджу мовчання. Ненавиджу, коли ти так дивишся. Ненавиджу себе за те, що заговорю до тебе першою.
Чашка випала з моїх дирявих рук. Бог обділив мене вправною координацією і умінням розбиратися в людях. Саме тому я зараз п"ю твій бридкий чай і терплю твоє мовчання. Ти підхопив чашку біля самісінького полу і поставив її біля вазону з квітами. Атмосфера накалялася, а в голову лізло лише бажання курити чи хоча б зацідити тобі по обличчю.
Ти взяв мою руку і вдихнув її аромат. Поцілував. Ще раз. І застигнув, вдивляючись в
мої очі. Погляд душі. В душу. Ненавиджу тебе за це. Ніхто не має права порпатись в глубинах
мого єства. Але ти не питав дозволу. Адже ти любив мою душу більше за мене. Ти її розумів. А я ненавиділа. Бо вона була за одно з тобою - вона також любила тебе...
- Ти цілий ранок мовчиш, - аромат моєї руки сп"янив тебе. Інакше, ти не заговорив би першим.
- Я мрію.
- Про що?
Про те, що ти назавжди полишиш моє життя. ПРо те, що ти зараз же нагрубиш і підеш
писати нові вірші про невдячну коханку, яка не цінує тебе за те, що ти такий красивий-розумний-веселий-блондин-класний-у-ліжку-і-вообщє-бест-оф-зе-бест, а я така стєрва... Але цього не буде.
Ти ж типу кохаєш мене. А я тебе ненавиджу. Ідилія.
Твої очі такі в"їдливі, такі допитливі. Блакитні. Ненавиджу їх.
- Ні про що.
- Гарна мрія.
Я все-таки вріжу тобі ляпаса.
- Я теж часто про це мріяв.
Отакої. Продажна мрія-повія... Ти усміхнувся і закусив нижню губу. Як по дівчачому.
Блондин. Ненавиджу цей колір, хоча тисячі раз уявляла себе блондинкою. Це так заводить:
зарозумілий блондин і дурепа-блондинка. Принаймні, друзі не питали би тебе, і що ти знайшов
в мені? І дідусь Фройд ще гучніше кричав би "Біс" і тупотів ногами...
- Але зараз я постійно мрію про тебе.
Ми говоримо на одній мові? Про одні і тіж речі?..
- Як можна мріяти про те, що вже є твоїм?
Курити... Я хочу курити, щоб на пару хвилин відійти від нашої розмови кудись далеко-далеко. Я не хочу чути твоєї відповідді! Я не хочу знаходитися зараз біля тебе! Бо ти мене поглинаєш, ти пожираєш мене очима і порпаєшся в душі так безссоромно і так завзято, що в ній не залишилося жодного куточка, де я могла б сховатися від тебе.
- Ти моє минуле.
Бо я тебе любила. Коли розуміла. А тепер я канула в Лєту, і царство Аїда назавжди
стало домом для моїх почуттів.
- Знаєш, на що у мене ніколи не вистачить грошей?
Щоб оживити Фройда, який би в цій кульмінації не витримав би накалу твоїх еротичних фантазій та моєї зачіски, і пішов би геть, стукнувши дверима? Щоб повернути той день, коли твій татусь утік від твоєї нестерпної мамаші в Харків, з коханкою молодшою за тебе на два роки? Щоб повернути ту мить, коли ти вперше переспав з жінкою, а потім зранку вас застукав її чоловік, якийсь крутий спортсмен (боксер?) і ти два місяці провів у лікарні в общєстві товстозадої сорокарічної медсестри?
- Ні в кого не вистачить грошей, щоб змінити своє минуле.
- У тебе вистачить.
- Полюби мене знову.
Ляпас. Давно хотілось це зробити, та ніяк не наставав слушний момент. А тепер - я вільна. Мене ніщо не тримає тут. Ненавиджу тебе, ненавиджу твої мрії, ненавиджу цей чай і свою душу.
- А я написав вірш... білий...
Блондин, що пише вірші. Природа мала гарне почуття гумору, коли давала життя цьому
хлопчику. Хоча, я так любила ці вірші. Вони ніби писалися з глибин моїх мрій про ідеальне
кохання. В них завжди було те, що я хотіла почути. Відчути. Тебе. Себе.

Я пожираю тебе очима,
тому що руки бояться доторкнутися твоєї душі,
я можу зламати її,
я можу розколоти її,
та я не хочу цього,
я хочу бачити твою посмішку
і твої уста
їх смак як смак кохання
і тому хочеться їх цілувати...

Ти ненавидиш мене очима,
тому що любила і тому що я нищив твою душу,
майже зламав її,
майже розколов її,
і я хотів цього,
я хотів бачити твої сльози
і твої уста
я хотів, щоб на них лишився мій слід,
щоб вічність вони шепотіли моє ім"я...

Я ненавидів тебе за те,
що ти мене безмежно кохала...

І я поцілувала тебе. Я скучила за твоїми губами, які так еротично промовляли слова,
знайомі моїй голові. Тому що зародилися вони там, в підсвідомості, в сірості паскудної
зрадниці-душі, яка стогнала від солоду уст. Плагіат. Але це так збуджує.
Ти прошепотів мені щось приємне, таке приємне, як і відчуття твоїх обіймів, але
зараз слова вже не мали значення - залишились лише рефлекси, знайомі рукам з минулого. Дурник блондин і зарозуміла брюнетка. Все стає на свої місця, все як у людей. Як же мені не вистачало цієї банальщини!
- Ти потрібна мені... бо я тебе дуже люблю...
- Я люблю тебе... бо ти мені потрібен...
Маніпуляція мрій, маніпуляція думок.
- Може, чаю?
Схоже, цей дар у нас один на двох. Як і наше кохання. Протилежності притягуються.
Дурник блондин і його дурепа брюнетка.
- Ненавиджу чай.
- Я теж. Схожу за сигаретами...
Курити, аби лише не думати. І відчувати тепло твого тіла, яке розбито на частинки
моїх мрій...

Delete

Delete

Синим ночь заливается хохотом,
Напиши мне, я знаю - ты слышишь!
Голос, стертый вокзальным грохотом,
С каждым взмахом ресниц - тише,
С каждой новой слезой - тает,
С каждым вздохом - в дали растворяется,
Встретимся ль нет?..Кто знает
Что со мной и тобой станется?
Где рассвет встречать тебе сужено?
Кто тебя на заре приласкает?
Для кого твой голос простуженный
Стихи мои в дождь прочитает?
А душа моя будет маяться,
Забывая твой шепот отчаянный...
День за днем мы с тобой будем стариться,
Дожидаясь встречи случайной..
А когда, спустя вечность мгновений,
На пероне столкнемся вокзальном
Из-за образов из сновидений
Не узнаем друг друга нечаянно,
Ты подумаешь - "Показалось"
И уже не решишься окликнуть..
Вот и все, что от нас осталось -
Две смущенно-грустных улыбки..
16.09.09г.

Спи спокойно и видь сладкие сны
На какой-то же чёрт они нам даны...
Конечно не всем, ты понимаешь и сам
Я не скажу про свои и почитать их не дам...

Ответы на ваши вопросы просты
Я просто сплю, я не вижу сны...
Я сплю лишь когда мне хочется спать
И мои сны не должны никого волновать

Спокойной ночи, спи, засыпай...
И дверь в мою комнату не открывай
Я не сплю по ночам, я не вижу сны
Мои глаза открыты, а ответы ясны...
Я закрываю глаза, но не вижу сны...
Где мои сны? Где мои сны?

Утром когда я открою глаза,
Не спрашивай у меня как дела...
Снились ли мне дождь или гроза?
Мои дела - это мои дела...

Я оживаю ночью и умираю днём...
Днём нас много, а ночью мы лишь вдвоём
Я и тот кто крадёт мои сны...
Вот почему мои мысли темны и не ясны...

Спокойной ночи, спи, засыпай...
И дверь в мою комнату не открывай
Я не сплю по ночам, я не вижу сны
Мои глаза открыты, а ответы ясны...
Я закрываю глаза, но не вижу сны...
Где мои сны? Где мои сны?

Пустые столики, пустой вчерашний день...
Пустая память... ничего уже не жалко,
Глухое сердце и любить мне стало лень,
А кто-то говорит - держи же стойко марку...

Я с высоко поднятой головой,
Пройдусь по улицам забытого посёлка,
Вот так случилось, что расстались мы с тобой,
Уже не плачу, не рыдаю по ночам...лишь...только...

Уколет в сердце кол вонзённый год назад....

...И.... пустота тупая режет горло....

Опустошённая душа, усталый взгляд
Из зеркала с упрёком тихим смотрят,
И голос, что кричал внутри..... молчит...

....сорвала связки...но, увы... увы без толку...

И голова болит....дико болит.....
От мыслей, пустотой своею колких....

Пустые столики, пустой вчерашний день,
Пустая память о любви словами ранит,
Но всё отходит.... в прошлое... и тень
Твоя...уже... вот-вот.... свободной станет...

Я не ангел, но у меня есть нимб и крылья.
Я не демон, но у меня есть вилы и рога.
Не человек. Ведь всё людское вывел.
Не бог. Я просто пустота.
Я не из стада. Не прусь со всеми кучей.
Я не изгой. Моя душа общения полна.
Я ни как все. Я самый лучший,
Но этого никто не знал.

Я верен лишь себе. Своему нраву и порядку.
Не гнусь под натиском других.
Плевал я на их мнения и взгляды.
И слышать не хочу я их молитв.

Я Сам себе закон, судья, палач.
Я Сам себя караю за грехи.
Я громкий смех. Я сильный плач.
Я шум безмолвной тишины.

Я уникален. Я один в природе.
Я лучшее что было на Земле.
Я одинок, и неизвестен. Вроде.
Но я ведь есть. И я принадлежу стране.

Дождь разлился сырой акварелью,
Обивая как нищий пороги..
Я как все и тоже не верю
В любовь, хеппиэнды и бога..

Мне не нужно твоих оправданий,
Ключ от сердца потерян навеки.
Я устал от глупых скитаний-
Все вы люди..не все-человеки!

Я не знаю житейских истин..
Философских же не понимаю!
Не романтик, не лирик, не мистик!
Для меня нет ни ада, ни рая..

Я уже не ищу новых смыслов
В этом мире порока и боли..
Как там было у ассасинов?-
Ни что не истина, все позволено?..

Не мечтавшая, не грустившая,
Не тобою совсем опьяненная,
Я гуляла по городу странному,
Словно светом чужим озаренная.
Не просившая, не искавшая,
Не тебе этот мир подарившая,
Протянула я руки любимому,
И забыла все прошлое, бывшее.
Не бежавшая, не успевшая,
Но тебя далеко отпустившая,
Неправдивая женщина, грешная,
Все ошибки тебе простившая…

-Не уезжай! Кричит во мне душа,
Я понимания такого не встречала.
-Не уезжай!- и время как вода,
Тоненькой струйкою от нас с тобой бежало...

О, как не выносима эта мысль,
Что ты уедешь далеко домой, в Россию,
Но это факт, и это наша жизнь!
И слёзы вновь, и я теряю силы.

Ты стала мне чуть больше, чем сестра,
Подруга?- это слово как-то тесно,
Родная, ты моё второе я!
Другое здесь ну просто неуместно...

Что дальше? Не могу писать, слова
Комком застряли, горло разрывая...
Я знаю - это Бог послал тебя,
А завтра... завтра утром... уезжаешь...

- Не Уезжай! - Останься хоть на миг...
На час...на день...на два...на пол столетья...
Эгоистично это может быть,
И вновь слова меня ударят плетью...

Осталось всего несколько часов,
И время бег упрямо набирая,
Безжалостно считает бой шагов...
Тебя домой...в Россию... забирает...

P/S/ Маришка,это тебе от меня:)