После того как Марии нагадали, что вода станет причиной ее смерти, она максимально ограничила контакт с водой. Никаких тебе морей, бассейнов, крайняя осторожность во время принятия душа. Но сосулька, гребанная сосулька...

Лаврентій Коліно
(історія повністю вигадана)

Лаврентій зайшов до своєї кімнати та відразу захлопнув дерев’яні двері, оббиті подертим дерматином, а потім миттєво вставив ключ у замок та провернув декілька разів праворуч. Декілька секунд, він постояв лицем до дверей, прислуховуючись до обстановки в коридорі, але нічого цікавого звідти до нього не доносилось. Він полегшено зітхнув – в нього вже другий тиждень не пропадало відчуття, ніби за ним хтось постійно стежить. Упевнившись у власній безпеці, Лаврентій поклав свою темно зелену авоську з покупками на невеликий холодильник, який стояв поруч та гучно урчав, а сам поволі почав розбуватись. В авосьці знаходилось пів-літри дешевої вогняної, четвертинка зачерствілого сірого хліба, банка консервів та кілька трикутничків плавленого сиру.
Сьогодні у Лаврентія був його 53 день народження, але нікого до себе він не покликав. Щоправда вчора ввечері, після закінчення робочої зміни, у гаражі Славка, його приятеля, вони випили по триста-чотириста грам чистогану за його здоров’я, яке останнім часом, дещо нагадувало про себе. Випили б вони і сьогодні, але Славко разом зі своєю дружиною, поїхав до тещі, щось там допомогти їй з ремонтом чи ще щось. Інших приятелів у Лаврентія не було. З родичами також в нього було не густо.
Брудне кирзове взуття, яке вже давно було не пригідним для носіння, ніяк не хотіло злізати з Лаврентійових ніг, а тому йому прийшлось присісти на ліжко, щоб за допомогою рук все ж таки зняти кляті мокроступи. Знявши взуття, Лаврентій відразу відчув сморід своїх порваних, мокрих носків, які він прав дуже рідко, бо колись чув, що прання сприяє швидкому зносу тканини, а вони в нього були чи не єдині.
Кімната в якій він жив, дісталась йому після розлучення з дружиною, десь років з тридцять тому… Дружині ж, тоді, дісталась його квартира у іншому кінці столиці, щоправда також на самій окраїні, але окрема та поблизу станції метро.
Його кімната була в найжахливішому стані порівняно з іншими кімнатами комуналки. З голих аскетичних стін весь час сипалась порохня та позаминулорічна, сіра побілка. Через надмірну вологість стіни вкрились пліснявою із-за якої в його кімнаті стояв специфічний підвально-підземний сморід, наче в якісь забутій канаві. В його кімнаті було маленьке вікно з мутними та тріснутими шибками, з багатьма щілинами, з яких постійно неприємно дуло. Старі сплюндровані часом і місцем ситцеві занавіски гайдались мов мерці із сторони в сторону, дожидаючись поки хтось змилується над ними та спале їх на смітнику, але такого герою не знаходилось. Перед вікном, знаходився невеличкий стіл, який стояв коло ліжка. А майже відразу за ліжком знаходились двері через які, Лаврентій щойно увійшов. Така була його кімната.
Посеред столу, кольору брудної підлоги у лікарні, велично стояв немитий гранований стакан – Голіаф! Ім’я стаканові дав Славко, вмотивовуючи це тим, що в друзів мають бути власні імена… З того часу дружба Лаврентія та Голіафу тільки міцнішала… Їм було завжди весело у двох, і вони розуміли один одного з півслова…
Ось і сьогодні, Лаврентій мав намір провести вечір зі своїм товаришем по нещастю, яке в його випадку називалось життя…
Лаврентій дістав з авоськи пляшку горілчаної та поклав її до морозильнику, натомість звідти дістав таку саму пляшку, тільки покриту напівпрозорою пеленою конденсату. Витерши обережно пляшку, брудним рушником, що валявся на підлозі, Лаврентій обережно поставив її на стіл поблизу Голіафа.
- Ось так! – промовив він із задоволення у голосі, не зводячи очей з статурної пляшки, яка була наповнена невідомо чим, що вже не один рік замінювало Лаврентію Луїджу життєву радість! Так-так, саме Лаврентію Луїдж, хоча по паспорту він був всього на всього Іванович, але його мати казала, що його справжнього батька звали Луїдж. В своїй юності вона зо два чи три роки працювала за кордоном офіціанткою, десь на Півдні Італії, де і був зачатий Лаврентій Коліно… Назву міста, в якому жила та працювала його мати Лаврентій ніяк не міг пригадати, скільки не намагався… Але він був впевнений, що то була саме Італія-матінка! В її череві його зачали та десь далеко-далеко, в найпотаємніших натрах його української душі, ще жевріла іскорка справжнього італійця, справжнього імператора чи хоча б якось вельмишановного аристократа-сенатора, чи на самий гірший кінець середньостатистичного, зажитого плебею.
Він дістав з авоськи консервну банку, а з-під подушки дістав невеличкий складний ніж, який він нещодавно поцупив з Славкового гаражу. Лезо було тупе, проте з основною своєю функцією – відкриття консервних банок, воно більш-менш справлялось. Добре прицілившись Лаврентій вдарив консервну банку майже в самісіньку середині (а цілився він в край), зробивши невеличкий отвір крізь який просочилась дещо відворотна юшка. З другої спроби Лаврентій, навпаки попав виступаючу стінку консервної банки, так що та підстрибнула і зробивши декілька неймовірних обертів впала на підлогу, стороною з пробитим отвором вниз. Лаврентій швидко підняв банку, з якою почали витікати кількові соки. Рукавом брудного плащу, він витер прилиплий пил та поставив непокірну знову на стіл, невдоволено скриплячи зубами. Бачачи шалений супротив з боку непоступливого суперника, Лаврентій вирішив змінив тактику та вдатися до хитрощів. Тепер він поставив ніж на потрібне йому місце з краєчку консервної банки та зі всієї сили вмазав рукою по рукоятці. Цього разу в нього все вийшло бездоганно - ворог був нарешті зломлений. Прорізавши по колу за годинниковою стрілкою відстань в сорок п’ять хвили (або секунд), він переможно відкрив кляту банку та побачив дивну червоно-коричневу субстанцію, що більше походила на чиюсь свіжу блювотину чим на кільку в томаті… «Господи, - подумав про себе Лаврентій, - так вона навіть більше походила на старенький ягуар чим на кільку в томаті..» Лаврентій на секунду зомлів побачивши, що чекає його на вечерю, але потужне відчуття голоду все ж перемогло, і він, відламавши скибку несвіжого хлібу, накинувся на свою мертву здобич.
Смак кільки, повністю відповідав її зовнішньому вигляду, але ніякої альтернативи цьому в нього не було. Тим більше, що вже завтра, взагалі невідомо чи буде хоча б це, тож Лаврентій продовжував поглинати цю кричущо-відворотну суміш, ретельно закусюючи холодним хлібом.
Коли порожня консервна банка, мов гільза після пострілу, з металевим брязкотом впала на підлогу, а четвертинка хліба вперемішку з псевдокильками в томаті повільно просувалась по стравоходу, Лаврентій згадав про пляшку та свого настільного товариша. Наливши собі половину стакана, Лаврентій таємничо подивився кудись далеко за обрій через вікно, як це роблять головні герої американських блокбастерів, а потім тремтячою рукою повільно перевернув стакан та перелив його вміст у своєї горло. Горілка, якщо це дійсно була вона, мала дуже специфічний запах та неприємний гострий посмак. В Лаврентія склалось враження наче він п’є суміш дихлофосу, дуже дешевого одеколону та медичного спирту. Його червоні очі почали сльозитись, а сам він почав хрипло відкашлюватись. Щоб якось зупинити кашель, він підніс до свого носу четвертушку сірого та з усієї сили затягнувся… Кашель миттєво зник, але в роті, ще залишилися рештки неприємного присмаку. Його декілька разів добряче пересмикнуло, як це буває в аналогічних ситуаціях, коли ви з’їли щось бридке та ледь не зблювали ,поки не проковтнули все остаточно.
Лаврентій важко видихнув. Горілка була дійсно палена, як йому це і обіцяли, але на більше в нього не вистачало грошей.
Посидівши мовчки декілька хвилин, відновлюючись після випитого, він дістав з внутрішньої кишені плащу, якийсь сірий прямокутний клаптик паперу. Це була газета, а точніше її частина, вирізка якоїсь чорно-білої фотографії, яка мала охайний вигляд, не дивлячись на те звідки Лаврентій її дістав.
На був зображений якийсь лисий чоловік, в чорних шортах та чорній футболці, дечим схожий на Фантомаса, але шкіра його обличчя, навіть не дивлячись на бідну кольорову гамму зображення, була яскраво білою, а не блідо сірого як у останнього, а в іншому обличчя були майже ідентичні; який високо підняв праву руку, тримаючи в ній червону картку. Лисий чоловік в чорному дивися дещо в сторону від об’єктива, з чого було зрозуміло, що він не знав, що його фотографують. Під фотографією був підпис «Пьерлуїджо Колліна».
Лаврентій обережно поклав фотографію перед собою на стіл та ретельно почав роздивлятись Пьералуїджа.
- Тепер я не сам, Голіафе, - згодом промовив Лаврентій, до свого стакану, - тепер я вже не сам… Він тяжко зітхнув. На його обличчі з’явилась дитяча посмішка, а в очах сльози.
- Це мій брат, Голіафе! – із гордістю промовив Лаврентій, шмаркаючи носом, - я майже в цьому впевнений. Лаврентій поклав фотографію брата на стіл поряд із стаканом, з якого щойно випив. – От сам подивись на нього, - сказав він до стакану, - правда ж на мене схожий?
Стакан більш стримано сприйняв почуту новину, не промовивши ані слова у відповідь.
- Ну тепер, же ж можна і за знайомство випити, так? – радість на обличчі Лаврентія подвоїлась.
Він обережно переклав вирізку з газети на ліжко, а сам налив собі півстакана міцної, та промовив дивлячись в самісінькі очі Коліни «Ну… Дай Бог тобі здоров’я Петро!» - Лаврентій підморгнув до фотографії та відразу після цього підніс стакан до губ. Зробивши середній вдих та видох, він повільно, невеликими ковтками почав вбирати каламутну рідину, як це зазвичай роблять кухонні губки чи жіночі прокладки в рекламі, при цьому поступово відхиляючись всім тілом назад, так що максимальний кут нахилу склав десь двадцять градусів.
Допивши останню краплю, Лаврентій з виразом на обличчі, ніби йому бризнули в очі тереном, втупився в рукав своєї куртки, та щосили вдихнув, неприємне на смак повітря. Цим же рукавом він витер солоні сльози зі свого почервонілого лиця, а через декілька секунд Лаврентій гучно відригнув. Він вкрився потом. Його почало жарити ніби він простудився. Лаврентій кліпав очима та важко дихав; в його роті, ще досі чадів отруйний присмак випитого, а очі продовжували сльозитись.
- Зовсім ніяка, - сам до себе промовив Лаврентій та поставив стакан назад на стіл, після чого знову взяв фотографію, роздивляючись обличчя арбітра.
Через декілька хвилин, які були потрачені на вивчення та запам’ятовування Пьералуїджа, Лаврентій із задоволенням промови: «як дві каплі води!».
Раптово Лаврентій не голосно вигукнув: «О!» та майже вибіг з своєї кімнати,залишивши при цьому свої двері відчиненими. Через декілька хвилин, він вернувся тримаючи в руках овальне дзеркало, з білим напилюванням декоративного характеру у формі виноградної лози вгорі та внизу, яке він попросив у своєї сусідки по комуналці. Він обережно поставив дзеркало, на холодильник, притуляючи його до стінки так, щоб хоч декілька хвилин воно постояло, поки він буде проводить власний порівняльний експеримент. Лаврентій подивися в дзеркало і зомлів від побаченого: замість свого відображення, яким він представляв себе з середини – щось середнє від образу збіднілого інтелігенту та робітника промисловика, що нажаль в нашій країні, апріорі також не є заможнім, оскільки людська праця ніколи не оцінювалась гідно, замість цього вимишленого образу, у відповідь на Лаврентія дивився сифілітичний безпритульний з яскраво вираженими побічними проявами постійного алкоголізму. Огидлива потвора із дзеркала повторювала за Лаврентієм всі його рухи, і спроби обманути зображення, щоб довести собі, нереальність гидотного образу виявились марними. Врешті-решт Лаврентій змірився з констатацією того, що це був він і ніхто інший, але не дивлячись на примирення з цими обставинами, він був приголомшений до глибини душі, в яку він, доречи, не вірив, тим що побачив перед собою. Він не пам’ятав коли він останній раз до цього бачив себе в дзеркалі, але нічого подібно він і представити собі не міг: посірівши лице, зжоване складками та зморщками, втомлені, червоні, впалі очі, з фіолетово-синіми набряками, сухі, кістляві скроні, вилиці, перетягнуті блідо-зеленими венами, брудна сива від поверхні, щетина, роздуті та поїдені виразками губи і ніс, а ніс взагалі був кривим та потворним. Порівнявши побачене у дзеркалі, із тим, що було сфотографовано та надруковано в газеті, Лаврентій відчув, як уявлена подібність між ним та фотографією тріснула. Тріщинки швидко розповзлись по уявному йому, що був схожий на відомого на весь світ італійця, поки його уявний образ повністю не вкрився білім павутинням, а потім, образ почав швидко розсипатись. Тисячу блискучих крих вмить розлетілись в різні сторони по підлозі, наче це розбилась велика кришталева ваза, а поряд з арбітром в епіцентрі удару об підлогу, залишився стояти підстаркуватий алкоголік в брудній одежі.
Лаврентій з розпачем сів за стіл. Його рука машинально потягнулась до пляшки. Цього разу він налив собі майже повний стакан, і без будь-якої попередньої дихальної підготовки та налаштувань, влив в себе пекучу рідину. Цього разу горілка пройшла як дівчинка на випускний, а моторошний відлив пройшов менш хворобливо. Закусивши плавленим сиром, Лаврентій підвівся та попрямував до дзеркала. Його ноги ставали менш слухняними, а тіло неповоротнім, і координувати рухи ставало все важче. Він схопив дзеркало та вже хотів його кинути його на підлогу, коли згадав, що це не його річ та обережно повернув дзеркало на місце, жмурячи свої очі, щоб більше не бачити своє відображення.
Випивка почала накривати, і його, і без того низький рівень самокритики почав тонути у великих хвилях алкоголю. Лаврентій подивився на незворушливу постать свого брату, очі якого меланхолічно дивились в його сторону, але повз нього самого, начебто він його не помічав взагалі, та несподівано для себе почав плакати. Плакав, щоправда він не довго, а потім знову налив собі рештки з пляшки в стакан та запив випите горе та розчарування.
Раптово, в його очах щось спалахнуло і його губи почали потроху розповзатись в протилежні в сторони деформуючись в злоякісну посмішку; ця посмішка більше лякала чим приваблювала – вона нагадувала посмішку злодія із будь-якої казки, який щойно придумав неперевершений план, як захопити панування в світі. В карих очах зажеврів вогник надії, і Лаврентій задоволено почав терти долоню об долоню.
Підвівшись з ліжка, він підняв матрац зі сторони ніг, звідки дістав целофановий пакетик рожевого кольору. В пакеті знаходились його особисті документи: паспорт громадянина України, свідоцтво про розлучення, декілька підібраних візиток, та невеличкий зошит на обкладинці якого був наклеєний прямокутний папірець в клітинку, на якому гарним жіночий почерком, чорною кульковою ручкою було виведено надпис: «Медична картка хворого». Діставши зошит, Лаврентій відкрив першу сторінку, яка повністю була списана, дрібним та нерозбірливим лікарським почерком. З усього, що написав лікар Лаврентій зміг прочитати лише дату здійснення запису - 24 грудня 2006р. – його останній офіційний візит в лікарню із запалення легенів чи ще з чимось та ще декілька слів. Швидко перегорнувши декілька сторінок, Лаврентій дійшов до середини зошиту, на якій лікарські записи раптово обірвались – далі йшли чисті сторінки. Лаврентій задоволено посміхнувся сам до себе. Понишпоривши ще в пакеті, він дістав помаранчеву кулькову ручку із синім ковпачком, який відразу впав на підлогу, щойно Лаврентій нахилив ручку. Піднімати ковпачок, Лаврентій явно не квапився чи зовсім не збирався, натомість він, затамувавши подих, провів ручкою по чистому листку. Спочатку за ручкою лишився лише слід натиску, але як тільки Лаврентій збільшив силу давлення на стержень – за ручкою з’явилась синя стрічка кулькової фарби. Лаврентій повів ручку по аркушу, спочатку в один кінець, потім в інший, потім почав малювати синусоїдну, яка згодом обірвалась на якісь точці циклічного падіння, потім ще щось, поки врешті-решт аркуш не був майже повністю пошматован дивними незакінченими чи непочатими фігурами, їх частинами чи безглуздими різно-векторними каракулями, що в своїй сукупності не створювали нічого путнього. Перевернувши зошит, в надії з іншого боку побачити, щось наближене до шедевру, що можна було б продати за великі чи хоча б середні гроші, Лаврентій зрозумів, що подарку від долі на його п’ятдесят третій день народження, чекати не слід. Слідом за цим, він перегорнув почеркану сторінку та поставив жирну крапку приблизно посередині верхньої строчки нової сторінки.
Після цього Лаврентій поклав зошит на стіл, а сам пішов до холодильнику, звідки дістав прохолоджену пляшку горілки. Наливши собі трохи менше половини, Лаврентій вжив спиртне, яке закусив сирком, а далі відставив стакан та пляшку та взявся за ручку. В голові вже все заносили сніжні намети запаморочення, і йому самому стало важко усвідомлювати свої дії. Алкогольна ідею дуже нав’язлива річ, як укус комара, який просто неможливо не чухати, і начебто ти розумієш, що чим більше ти чешеш місце укусу тим довше воно буде в тебе свербіти, але зупинитися і перестати це робити просто не можеш. Алкогольна ідея, скажімо так, це укус дуже великого, чорнобильського комара – вона з’їдає тебе повністю від перуки до черевиків, не лишаючи тобі нічого… Лаврентій точно знав, що він зараз хоче зробити, але все це він робив не зовсім свідомо, начебто на автопілоті.
На місті крапки з’явилась уродлива і не схожа на саму себе, ніби після тритижневого бодуна, кострубата літера «Л». Слідом за нею була сформована дещо ліпша, але не набагато літери «и», потім, ніби гола на холоді тремтяча «с», і нечітка «т», після чого Лаврентій поставив крапку та спустився на один рядок вниз.
Дорогий брат - потім слово дорогий було закреслено, а над ним з’явилось слово любий, над яким також пройшла коса лінія закресливши разом з ним і слово брат, а праворуч з’явилось невибагливе, робітниче слова братан за яким прослідувало безліч хитких знаків окликів, не один з яких не був схожий на попередньо написані. На цьому його літературний азарт зник. Що писати далі він не знав. В його голові, яка ще хвилину тому розривалась від розумних реплік та думок, які він мав намір викласти у своєму листі, стало зовсім порожньо. Він спробував зосередитись, але це тільки роздратувало його мігрень, яка щойно прокинулась.
Лаврентій встав зі столу та хитаючись підійшов до вікна в пошуках натхнення. «Виявляється писати не така вже й легка справа» - замислився він про себе, роздивляючись урбаністичний краєвид, обпершись на підвіконня.
За вікном було малохмарно. Лаврентій обережно відсунув занавіску, щоб менше пилу впало на нього. Він побачив буденний міський пейзаж – величезний смітник з трьома переповненими сміттєвими баками, в яких рились декілька бродячих собак. За смітником блищала алюмінієва огорожа металево-срібним блиском, за якою йшло будівництво багатоквартирного будинку європейського класу для заможних осіб. Лаврентій болісно зітхнув та вернувся за свій стіл. Взявши в руки кулькову ручку, він продовжив писати листа. Виходило погано. Кожне речення давалось йому наче передчасні пологи, а з’єднати думку між декількома речення взагалі не вдавалось. Весь текст його листа був побудований з незакінчених фраз, нелогічних та непослідовних спонтанних вигуків-думок, які час від часу з’являлись в його голові.
Я ніколи не писав таких листів, тому мені важко, я не знаю, ну сам, пойми… як треба писати, не вмію я цього… розумієш? Ти мій брат! Ось… Я побачив твою фотографію в газеті і відразу це зрозумів,розумієш? А коли я ще побачив як тебе звати то… взагалі все зрозумів… Я може не правильно пишу, але… Наша мати, вона колись працювала в Італії… Мені вже сьогодні 53 виповнилося – ми з тобою близнюки наче… Так от! Наша мати коли працювала в Італії, я точно щоправда не пам’ятаю в якому місті, пам’ятаю лише, що місто на «В» починається… По-моєму Веллінгтон? Веллінгтон – це ж Італія, так? Точно це був Веллінгтон, згадав! Два тижні згадував! Так коли мати працювала в Італії, вона завагітніла від якогось Луїса, чи Луїджа? Менш з тим! І коли тільки народила нас з тобою, то мусила повертатись додому, щось там не чисте було… чи вона когось обікрала? Чи ще щось! А двох синів, як вона мені казала, не змогла би ні за що підняти на ноги, тому і підкинула тебе комусь. От…
Тут у Лаврентія виникла одна думка, яка спочатку йому сподобалась, але коли він осмислив її, його кинуло в холодний піт від того він щойно подумав. А думка була приблизно така: «краще б вона мене б комусь підкинула, а тебе забрала сюди… можливо тоді б і з мене якісь люди вийшли». Він помахав рукою коли обличчя, щоб відігнати цю егоїстичну думку від себе подалі, але повністю це він не зміг зробити.
Вона написала на записці, яку прикріпила до пелюшок твоє ім’я – Петро, по-батьковій – Луїджо, та прізвище – Коліно, а італійці, які тебе виховали, напевно, невірно її зрозуміли, може в них просто немає такого поняття як «по-батьковій». От бачиш все збігається! І твоє і м’я, і прізвище, і твій вік, і сама головне країна! Помилки тут не бути може брате!
Лаврентій відклав ручку та замислився над тим, що він написав. «От жила собі людина і горя напевно не знала, - подумав він, - а тут я йому як сніг на голову, ще й пишу про таке? А може він і не хоче знати свого походження? Може йому і так добре… А мій лист тільки зламає його життя?» - від цієї думки Лаврентію зніяковіло і він відразу протягнув руку до пляшки, яка була в нього універсальними ліками від будь-якого горя, хвороб та стресу. Випивши, Лаврентій зі злістю вирвав списаний аркуш та зжмакав його в невеличку паперову кулю, яку кинув у бік холодильника. Ледве тримаючись себе на ногах, він дістався до вікна, за яким нічого не змінилось, наче він і не відходив від нього зовсім. Постоявши декілька хвилин, Лаврентій підійшов до столу та взяв пляшку горілки і поставив її до холодильника, відчувши що йому безумно хочеться спати. Поклавши пляшку з отрутою, він повернувся за стіл та знов взявся за ручку, оскільки щойно придумав дещо нове!
«Ні! – подумав він, - не так треба писати! Тут яка ситуація: ти з людиною не бачився хтозна скільки років, а пишеш про усілякий непотріб від якого тільки моторошно стає! Треба не так! Треба показати, що ти радий що знайшов його, розповісти як ти за ним сумуєш, розпитати як в нього життя, як на роботі – показати, що ти за нього хвилюєшся, переживаєш! Це ж елементарні норми етикету! Точно!
Лаврентій знов почав писати
Здорово Петро! Це твій брат тебе турбує! Не буду пояснювати, що до чого просто повір мені на слово – ми з тобою близькі родичі! Доречи, як там в тебе справи? Як там зі здоров’ям, все добре? А на роботі, все виходе? Начальство не сварить?А в мене…
Лаврентій зомлів, зрозумівши, що не знаю, що писати про себе. Його життя не склалося, він самотній, нікому не потрібний алкоголік, в якого немає навіть грошей, щоб нормально прогодувати себе. Живе він в убогій комуналці, працює сантехніком. Ні друзів, ні дружини, ні дітей. Що казати, та на його дні народження нікого крім нього немає! У Лаврентія задрижали пальців так, що він мало не випустив ручку. В середині, в грудях, ніби його щось стиснулось, а серце почало неприємно нити в грудях. Він закусив свою нижню губу, так що вона стала білою, і через силу дописав слово «чудово», після чого відклав ручку та зошит у бік, розуміючи, що далі немає про що писати…
Мовчки посидівши декілька хвилин, перетравлюючи свої об’єктивні умовиводи, Лаврентій відчув необхідність вжити спиртне. Діставши пляшку з холодильника, він недбало ливнув в стакан горілки, так що тай мало не перевернувся. Міцно вхопивши стакан, він підніс його до обличчя на рівень очей: «Ну що Голіафе! Таке то воно життя… Живеш-живеш… І навіщо? Нікому ти не потрібен…»
Лаврентій залив в себе горілку, яка в цей раз пішла дуже важко. Він мало на захлеснувся поки пив, а залишок навіть пролив на себе. Закуска, чомусь вже валялась на підлозі, але це Лаврентія не бентежило - він заїв ти що в нього було. Гіркий присмак вогняної потроху почав відступати.
Кого я обманюю? – чи то в голос, чи то про себе промовив Лаврентій. Він схопи зошит і швидко продовжив писати з нового рядка, при цьому від його різких та напористих рухів його стіл затрясся.
Ні Петре, ні! Не через те, що я насправді за тебе хвилююсь я це пишу, не через це… пишу тобі листа лише через те, що ти мене врятуєш, коли дізнаєшся, що я твій брат..
Від того, що стіл постійно дрижав, стакан поволі почав рухатись до його краю.
Врятуй мене братику, я на такому дні, про яке ти навіть і не здогадуєшся… Живу я один вже понад тридцять років, в старій комунальній кімнаті, яка напевно вдвічі старша за мене. Ні братику, це не кімната, це моя труна, інакше ніяк її назвати не можна. Холодна, сира, тісна. Саму нашу комуналку вже тричі планували знести, як не пригідну до життя людей, але ми тут не живемо, а існуємо, і якщо б в нас забрали б її - ми би всі залишились зовсім не з чім. В нас не буває гарячої води, холодна вода також дуже рідкісне і нестабільне явище. Взимку страшенно холодно, температура ледь досягає десяти-дванадцяти градусів, а літом неймовірно спека, від якої через півгодини починаються жахливі головні болі. Працюю я сантехніком – робота з гівном. Як же вона мені осточортіла… Що ще? Зарплату затримають… А коли навіть не затримають її ледве вистачає, щоб не голодувати! Вчора я пішов здавати пусті пляшки на пункт обміну стекло тари, щоб сьогодні, на свій день народження купити собі їжу та випивку. А точно! Забув сказати, я алкоголік! Я спився так давно, що вже не пам’ятаю коли це сталося. Щодня, я вживаю дешеве, низькоякісне, саморобне спиртне. П’ю доти, поки мене не валить ніг. Навіть зараз я п’яний «в доску» та пише усе це тобі із останніх сил. В мене в житті, якщо це дійсно життя, в чому я насправді сумніваюсь, немає жодної надії, окрім звісно тебе. Ти єдиний хто може мені допомогти. Я знаю як це жалюгідне в першому листі до свого брата, якого не бачив все життя писати таке… Просити допомогу і не пропонувати нічого взамін, але в мене немає вибору… Петрушо… Я тебе дуже прошу!! Забери мене звідси… Я так більше не можу…
На очах Лаврентія знову з’явились сльозу, які він даремно намагався стримати. Йому стало важко дихати, і він хапав повітря ротом, щоб скоріш взяти себе руку. Розуміння власної безпорадності та нікчемності, розуміння того, що ти нічого не досягнув в житті нічого, не залишив жодного сліду і не зробив жодної гідної справи, якою б можна було б пишатися все життя, пекло в грудях безжальним полум’ям, душило його з середини льодяними руками відчаю.
Йому, ще хотілось написати багато чого негідного про себе, але руку вже почала зводити судорога. Від нестерпного болю в правій кінцівці Лаврентій вронив свою ручку. Протягуючись, щоб підняти її, він не сильно штовхнув свій сіл. Стакан, який вже знаходився на самому його краю, упав на підлогу, розколовшись в місці падіння на декілька невеличких і один великий осколок.
- Ні Голіафе!!! – закричав Лаврентій – Як же так Голіафе? Тільки не ти…
Він перевів свій одурманений погляд на ізписаний нерозбірливим почерком аркуш та з сльозами на очах почав шматувати весь зошит.
- Ні, я не може йому це відправити! Не можу!
Розірвавши весь зошит, Лаврентій задихаючись від сліз, схопив напівпорожню пляшку з горілкою та почав пити з горла. Горілка повільно увійшла в нього. Допивши абсолютно все, Лаврентій упав на ліжко, прижавшись з усієї сили обличчям до подушки, оскільки відчув неминучість скорої нудоти. Весь світ навколо нього завертівся зі страшною силою, а він опинився в епіцентру цього смерчу алкогольної розплати, не в силах будь-що вдіяти. Мозок уже перестав створювати самокритичні думки, змилувавшись над своїм підопічним… Через деякий час Лаврентій заснув…
Прокинувся Лаврентій від дивного шуму, який його налякав – шуму хвиль. Він відчув, як теплий вітер пестить його шкіру, а відкривши очі побачив перед собою насичену блакить неба. Піднявши голову Лаврентій побачив, жовтий пісок пляжу, на якому він лежав, а в метрах двадцяти перед ним починався синій килим безкрайнього моря, якесь десь далеко-далеко звідси зросталось з небом. Сонце сліпило очі так сильно, що йому довелося прикриті їх долонею, щоб отримати змогу роздивитись навкруги. Крім нього на пляжі нікого не було, а позаду нього стояв ряд двоповерхових котеджів, перед якими росли величезні пальми з темно зеленими верхівками. Лаврентій зомлів від усього, що його оточувало. Він був вражений настільки, що просто не міг описати власну радість!
Він ущипнув себе і йому стало боляче! Відчувши біль – він неймовірно зрадів та почав сміятися у весь голос, борсаючись в жовтому піску. Декілька хвилин він невпинно сміявся, а потім відчув, що на нього хтось дивиться. Відкривши очі побачив, що над ним стоїть якийсь чоловік, але через сонце, яке світило позаду нього, Лаврентій майже не зміг розгледіти риси його лиця. Майже… Голова незнайомця, яка точно була по центру сонячного кола, так, що здавалось, що позаду нього висить яскравий жовто-білий німб, була абсолютно лисою!!! Лаврентій в мить піднявся на ноги і ступив праворуч на кілька метрів, щоб його не засліпляло. Він побачив знайоме йому обличчя із газетної вирізки. Перед ним в чорних шортах, чорній майці стояв ніхто інший як його брат – Пьерлуїджо Коліно. Його лице було незворушне серйозне, губи стиснуті мов лещата, і жодний мускул на його лиці не поворухнувся, за ті декілька секунд, які Лаврентій потратив на те, щоб розглядіти його. Потім його губи швидко поворухнулись і з них вилетіли якісь декілька слів, які Лаврентій не зрозумів, оскільки вони були на іноземній мові:
- Che cosa stai facendo ? – промовив він.
- Що? Що Ви кажете? – перепитав Лаврентій.
- Сhiedo, cosa ci fai qui ? – спокійно повторив Пьерлуїджо з все тим же камінним обличчям.
- Я не розумію нічого? – перелякано відповів йому Лаврентій, не розуміючи, що той хоче.
- Я тебе питаю! – Пьерлуїджо заговорив до нього на чисто українській мові, без акценту, - що ти тут в біса робиш?
- Як що? А що я тут маю робити? – Лаврентій відчув як його тіло робиться ватним і йому різко закортіло до чоловічої кімнати. – А що щось не так?
- Ні мій друже, ні… Щось не так! Наприклад хоча б те, що Веллінгтон це - Австралія а не Італія.
У Лаврентій відвисла шелепа від цієї новини.
В цю ж мить Пьерлуїджо Коліна дістав з правої кишені свої шортів червону карточку, яку миттєво підніс над головою Лаврентія…

Автор: Mike Crusher

Что же значит любовь? И что означает это чувство? Сможет ли пьяное сердце нарисовать его без ошибок. Что это, когда тянет, словно магнитом?????????????? Что это, когда не можешь без признака одобрения и понимания?????????? Что это, когда твоя середина готова разорваться на тысячи осколков??? Что это????????????? Когда, всё пишется с миллионами ошибок и неясностей. Что это, когда смущаешься по пустякам?????????? И что же это, когда пытаешься быть серьёзным, а в ответ хочется безумства и праздника, полного идиотизма для двоих и решительных шагов. Господи!!!!!! Что же это??????????? И надо ли это тому, кому отдана жизнь??????????? Неужели невидно!!!!! Неужто так трудно раскрыть глаза и увидеть пламя!!!!!!! О, да!! Для этого надо ……………………. Тысячи дорог и желание. Желание быть, желание верить…………….. Как???????? ЧТО??????? Что сделать????? Что вернуть??? Что раскрыть вновь?? Что надо для весеннего танца берёз?? Как вернуть тёплое облако надежд?? Что ты?? Кто ты?????? Кто ты в той жизни?????? Кто ты??? Тебя хотят. Но как???? Зачем?? Почему???????????? А когда тебе тяжело, бросают на съедение бремени. Кому ты нужна со всеми тягостями??!!! Все хотят простоты……… Но ты также хочешь заботы и понимания. И НИКТО не знает, какого тебе!! Никто не догадывается, что таит твоё сердце. И, наверно, не стоит и знать! Проще пережить непонимание. Проще пережить холод и пустоту……………….. Нежели рассказать о тяжести и узнать, что ты никому не нужен……… Боль и виски. Боль и музыка………. Руки и вино…….. Смех и дым сигарет………… Странно! Всё так запутано…………. Всё в ледяном мире…….. Нет веры ни во что. Нет любви. Нет шансов на любовь, в которую веришь, как ребёнок. Нет ничего!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Вокруг бумажные лабиринты…….. Вот нашли вход. И нашли, еле, выход. Вокруг балансы душ, что всё не сходятся!!!! Дыхание ветра кричит, что вы всегда будете вместе. Всё смешно и как будто в тумане. Да. Нет ничего. Есть ты один и твоя борьба за выживание. И твоя… лишь в твоей борьбе. Чем дальше, тем больше силы. Тем больше боли и морозного эха. Всё слишком просто и слишком сложно. Эта каша - наша жизнь. Это работа. Это любовь. Это призрак души. Это быт. Это насмешки оргазмов и ритмы тела. Это музыка и бесконечные тексты. Это крики городов и радость машин. Это замёрший узор на стекле и еле заметная улыбка от твоего смс и письма. Это жизнь, без которой, нас нет и никогда не было. Это мы.

Я кинув пити і життя стало іншим… не знаю чому я це зробив, а точніше як це зі мною сталося??? Я хочу Вам розповісти свою історію, можливо вона Вам чимось допоможе, чомусь навчить чи від чогось вбереже…
Одного ранку я прокинувся, з лякаючою думкою, що я більше не хочу пити. Я не пам’ятаю зовсім цей ранок та не може детально описати свої тодішні відчуття. Хоч це і смішно, адже такі дні люди зазвичай запам’ятовують на все життя, але я, чесне слово, не пам’ятаю нічого… Навіть не сможу вказати, що це за день був… понеділок чи середа? А можливо навіть субота? Я не пам’ятаю чи було сонячно тоді чи було похмуро, чи була в той день спека, а чи накрапував дощ? Чи було в мене тоді злісне похмілля чи легке? Але це в принципі не зовсім важливо…
До цього дня я пив як всі люди – усе, всюди, з будь-якого приводу, з будь-ким… незважаючи на погоду, будь то дощ, сніг, чи холод… незважаючи на місце - затишне кафе чи псевдофешенебельний говнобар, під’їзд чи гаражі… незважаючи на настрій, час, зайнятість, на те, що завтра рано вставати чи йти на якусь ділову зустріч… - ну взагалі пив як всі нормальні люди… а потім проснувся і все…
Спочатку, я гадав, що це якась забавка, незвична гра, яка скоро набридне мені; мені навіть було дещо цікаво, самі розумієте, я думав тоді так: «Цікаво! Як це не пити?». Так пройшов день, потім другий, третій, тиждень, другий, третій.. Мої друзі, які до цього часу казали «нічого… буває… воно скоро пройде… не хвилюйся особливо… все буде гаразд…» почали за мене хвилюватись, казати мені про небезпеки, але вже було занадто пізно… я вже підсів на тверезість і нічого не міг себе контролювати, хоча продовжував нагло брехати їм в очі, запевняти в тому, що я все контролюю, що в будь-який час я зможу зав’язати з цим. Пройшло декілька місяців боротьби за мене, поки останній іскра надії згасла в очах моїх вірних товаришів… і вони відвернулись від мене… стерли мене зі своєї пам’яті, наче гумкою нецвітний олівець, видалили наче пошкоджений файл з системного диску, додали в чорний список ізгоїв, зробили вигляд, що мене не існує, що я вмер… Хоча я їх повністю розумію…
Гмм.. Раніше, коли я пив, в нас була чудова компанія, в якій нам було весело та хороше… ми збирались разом, на всі гроші, що в нас були купляли спиртне та цигарки, розмовляли про щось чоловіче по-чоловічому, про футбол, тоталізатори та бухло, ще там про щось може. Мені здавалось, що в нас так багато спільно, що ми такі схожі, наче всіх в нас є єдиний спільний початок… а сьогодні… я вже ледве пам’ятаю, кого як з них звати. Буває йду десь, бачу лице, знаю, що це мій знайомий, а пригадати хто він не можу.
Тоді, пам’ятаю, в нас було все, що нам потрібно, нас єднала спільна мета до якої ми йшли всі разом, кожен вечір – нажертися до безтями… тепер я безцільно блукаю у сутінках, з яких не можу вийти… Я почав займатися спортом, правильно харчуватися, висипатись, читати книжки, перестав постійно запізнюватись на роботу… по вихідним, я виходжу на пробіжку, і біжу куди очі дивляться, чудово розуміючи, що не зможу я нікуди втекти від неї… від тверезості нікуди бігти. Вона слідує за тобою куди б ти не пішов, стежить за кожним твоїм рухом, іноді, мені так здається останнім часом, вона читає мої думки, та навіть маніпулює моєю свідомістю; кожну мить вона виниряє в океані моєї душі мов хижа риба, з широко роззявленою пащею, повною гострих зубоподібних лез, що перемелюють мене та моє внутрішнє я, так зване его, яке все ще прагне зламати цей окупаційний режим, на мілку пилу, нездатну вже ні на що…
Ви не повірите! Але я тепер не можу витратити свою заробітню плату! Жалюгідні тисячу п’ятсот, які я отримаю на початку місяця, в кінці місяця перетворюють я в тисячу двісті… Я витрачаю лише на поїздки в громадському транспортні… Раніше, я міг за пів тижня потратити всю свою заробітну, ще й залізти в борги! А тепер… я навіть почав копити… Раніше це було мені не потрібно, я знав на що витратити зароблені гроші… Купив собі пиво чи рево, купив вірному товаришу того ж самого, підійшли ще двоє вірних друзів, купив їм… Потім всі разом скинулись на горілку чи коньяк, а якщо ні в кого немає, то я сам з радістю куплю пляшку-другу - це ж мої вірні друзі! Мені для них нічого не шкода! Дружба, я вважаю, що це одна із небагатьох цінностей, яка в нашому двадцять першому сторіччі – сторіччі падіння моралі, спустошення чуттєвості, підмінні істинних цінностей дешевими неякісними мильними підробками-напівфабрикатима, що прищеплюються молоді брудом, який ллється з телеекранів, радіоефірів та по локальним підключенням; віці - жорстокості, мародерства, культу насильства та обману; в епоху – блюзнірства, меркантилізації будь-яких взаємовідносин чи стосунків, нарцизму та непробивного похуїзма до чиєїсь біди чи стороннього горя… ; дружба! – це те єдине, що в нас зосталось… чим ми ще можемо по-справжньому пишатись та мусимо берегти, щоб не впасти у прірву цілковитого хаосу та розпусти!

Гм… Ні! Ви може не так подумали! я не зовсім нікчемний трус та безхребетний амеба! Принаймні на самому початку цього шляху до безодні, я не був таким точно! Тоді, я спробував будь-що повернутись до нормального життя. Мої вірні друзі, зробили все, щоб допомогти мені. Ми всі зібрались, поговорили серйозно, я нарешті визнав, що це не правильно, і мені потрібна допомога… Я довго відговорював їх, але врешті-решт вони переконали, що сам я вже безсилий що-небудь з собою вдіяти. Я дав грошей та вони сходили в магазин з якого принесли спиртне, яке мало мене врятувати. Я через силу та внутрішній відразу, яка захопило моє, тоді ще не зовсім мертве нутро, випив разом зі всіма коньяку, але ніякого полегшення не прийшло, а навпаки в середині мене виникло таке відчуття, що мене безжально ґвалтують розколеними хуями. Вони сказали: «терпи…, таке буває після довгого привикання…, ніхто тебе не заставляв кидати пити ти це зробив свідомо…, ти сам у всьому винен так що ти мусиш терпіти…» Мені налили знову коньяк, який я випив наче в стакані замість цього благородного напитку була гидотна слизь. З першого ковтка мені захотілось кинути стакана землю, виплюнути всю рідину та більш нікого не пити, але я неймовірними зусиллями все ж таки, проковтнув усе до останньої краплі… а потім на мої очах з’явились сльози, а обличчя стало неприродно швидко червоніти… я щосили закрив свій рот, але нічого зробити не зміг – з мого роту вилетіла болісна, блювотна стрічка, яка унесла останні мої надії на порятунок. Потім хтось із моїх друзів, сказав, що я вже не «мужик», а хтось інший додав «блядський зрадник». Я зрозумів, що я їх підвів, і мені стало так соромно і дуже не хотілось дивитись їм в очі після цього, але все ж таки я подивився в їх сторону, думаючи про себе, що нехай їх погляд розірве мене, бо я дійсно цього заслуговую… я заслуговую на розстріл на місці, на розтин на місці, на будь-що на місці…. але коли я підняв очі, то побачив, що вони вже давно не дивляться в мою сторону, а спокійно продовжують пити. Тоді я вмер.
Я безшумно пішов додому, та ліг спати, оскільки почував себе жахливо. Ніччю мене лихоманило, рвало та трусило. Я марив до ранку… А на ранок, коли я прокинувся з мідною головою, пронизливим болем у шлунку та подвійною відразою до алкоголю… я зрозумів… що це кінець, і не помилився у виводах. Більше, з того часу, а це вже майже як два роки, я не випив ні граму спиртного. І мало того, в мене за весь цей час ні разу не виникло найменше бажання випити спиртне… Я розумію, що це не нормально, що такі люди, як я це вимираючі вид, приречений на невідворотну загибель… але що я можу вдіяти???.......................................... Я не можу заставити себе випити!!!............................................... ПРОСТО не можу!.......................................... Мені не хочеться!! ………………………Не хочеться!! …………………………..НЕ ХОЧЕТЬСЯ ЦЬОГО!!! ………………….. Просто не можу сказати алкоголю «Так!» … така моя пропаща доля… я розумію… я дефективний урод, моральний збоченець наплювавший на святі звичаї людського життя, антихрист, що помочився у життєдайний колодязь, з якого всі черпають воду, потвора на яку не можливо дивитися без відрази, бридка суміш лімфи, білка та гівна, що помилкова була створена в образі людини, злоякісна пухлина, яку неможливо вирізати, яка вбиває свій організм, ходячий мертвець серед милосердних янголів, невиліковно хворий, що кожен день чекає на смерть… якого не потрібно жаліти та виправдовувати, оскільки він сам у всьому винен… І я Вам всім хочу сказати гірку правду…
- Привіт. Мене звати Андрій... І я тверезник…
- Привіт Андрію! (хор голосів із залу, що звучать не в унісон один одному)
- Так добре Андрію, чудова промова, хто хоче ще з присутніх бажає виговоритись?

Автор: Mike Crusher

Почему возникает злость? Сидя на асфальте и рисуя дивные узоры мелом, улыбаемся и верим во что-то хорошее. А после нашествия туч и дождей, становимся уязвимыми. Бежим без оглядки на прошлое и в тоже время, не выпускаем его из рук. Это же глупость!!! Но куда же без неё! Было бы скучно и нелепо жить без нашей-то глупости.
Вокруг забытый сон. НЕ тайна. НЕТ. СОН. Где всё, как в сказке: сад возле моря, бабочки порхают, дом стоит крепкий и славный. Две души, два сердца, взявшись за руки идут на пляж, забыв обо всех, целуют друг друга… Им хорошо! Им спокойно! По крайней мере, кому-то из них.
Всё и всем хорошо и радостно. Только вот почему-то этот сон оборачивается знойным холодом и метелью. Снег с дождём по стеклу, по крыше, по щекам. ОН повсюду. Капельки хорошего испаряются и, танцуя с ветром наедине, мчатся за горизонт… дальше и дальше. Дальше.. от всех………….. зарываются в кусочках заката, укрывшись тёмно-зелёным пледом, в поисках огня. Один стакан, второй, третий…… шестой, пятый… ОЙ!!!!!! Уже жарко………………. Очень жарко! Глаза закрыты. ТЫ опять там. В вашем саду. ОН возле самого моря.. Его шум едва заставил открыть глаза. ТЫ делаешь кофе, берёшь плед и бредёшь к морю…. Вот… только ты и оно.. Такое дивное и самое прекрасное!! В руках кофе, впереди волна.. А сзади…………………….. сзади нежная рука обнимет за плечи, сползая вниз………. Обхватив за талию, развернула тебя к себе… Искорки огня медленно наполняют твоё тело причудливым ритмом… сердце.. ещё и ещё……….. быстрее и быстрее…. Огонь разыгрался не на шутку!!! Рука чуть ниже талии… Глаза дарят улыбку и нежность… Всего два миллиметра отделяют их губы………….. ЭХ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Разве после такого сна, можно злится?! ;)))) Всё уходит вместе с луной…Впереди утро, день.. Кто знает, что он подарит?! Радость ли, грусть ли… Может стих, а может прозу………… А может очередной вымысел, тобой же придуманный…. А, вдруг, нет??! Вдруг, ты проснёшься, и выйдя на улицу встретишь знакомые глаза??!!! Вдруг, услышишь, родной голос!!!!!!!! ХОТЯ!! Кому это надо??? Твоё сердце перестало биться…… Чей-то голос остался родным……….. Твои глаза неузнаны и твоя душа верна только монастырю.
Злость иссякла. В её рождении, МЫ сами тому виной. Наши мечты и желания не совпадают. Реальность и вымысел. Настоящее и прошлое. Настоящее и будущее…. Если оно будет. Бутылка пуста………….в горле печёт. Да и стакан пуст…………. А мы продолжаем верить во что-то милое, белое и пушистое!! ЭХ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! ))) Наивность……………. Иллюзия без шансов на обратно, без шансов на любовь, без шансов на бой…….. на бой с прошлым.. Купола монастыря укроют от ненастья… Вера спасёт от боли………. «Реальна только музыка»!!!!!!!! Ева Польна права. И лёгкое прикосновение горячего воска откроет глаза…………………. Больше ничего не осталось………. А если и осталось, то только для тебя… Кровь в волосах и дыхание, такое знакомое и далёкое………………………………..

А, ведь, ты даже и не догадываешься, что это все это из-за тебя: эти дурацкие улыбки, шуточки, хорошее настроение и блеск в глазах. Но у медали и есть обратная сторона из-за твоих незвонков печаль, грусть и плохое настроение. Как много перемен в настроении и лишь одна причина – ты. Спасибо, что ты есть у меня. Радость от четырех минут телефонного разговора с тобой непередаваемое чувство. Ты словно последний глоток воды при дикой жажде, говорим с тобой, говорим, и ты так неожиданно заканчиваешь разговор, а столько бы хотелось сказать. Так странно всего лишь немного вместе, а так хорошо с тобой и так дико, непривычно без тебя, странное ощущение. Такая приятная меланхолия охватывает тело и разум, когда слышу твой голос, такого давно не было Просто родственные души, это не любовь и не привязанность, это что-то чего еще не было. Странное ощущение.

При свете огней виднеется далёкий берег. Казалось, он слился с горизонтом, и не было видно ни конца, ни края. В туманной дымке еле видна линия или нить, что связывает воедино. Жизнь пробежала перед глазами гладкой галькой, рисуя причудливые узоры на стекле. Первые капли прохлады впиваются словно иглы. По телу пробегает дрожь. Лицо сковывает от иглоукалывания мелких дождинок. Закрываешь глаза и медленно уплываешь вслед своим желаниям. Ты стоишь, облокотившись о ствол берёзы, вслушиваясь в тишину лесных объятий. Вокруг никого. Только туман и шум облаков, что заставляют вскинуть свой взгляд куда-то высоко. А там………….Там серое небо бесконечных дорог и тревог. Там пространство бесшумных криков о помощи и разбитых надежд. Там осколки сердец и слёзы реальности. Там пыль сказок и немые монологи о душах. Там призрачное чувство по имени «любовь». Хотя. Любовь – это уж вряд ли. Там высоко в облаках жизнь без ответов, без девственной чистоты, без права на первые ошибки, без страха быть смешным и не нужным. Ты наедине со всем этим богатством. И не знаешь, что со всем этим делать! Словно, дитя, ожидаешь крепкую руку и понимание. Какое-то время ты просто растворяешься в паутине дождя. Тебя, словно, нет. Осталось твоё тело там - у берёзы. Но твоя душа, твои мысли плавно перешли в другое измерение. Ты смотришь со стороны и понимаешь, что ещё немного и…………. стошнит от такой, вот, красоты бытия. Как в старом анекдоте: «Вам плохо? Нет. Мне хорошо. А почему тогда Вас тошнит??? Да, вот. Не могу держать в себе столько счастья!». Как бы мы не рисовали себе мир - на утро всё возвращается. Мы питаем себя, как батарейки. Ищем свой нужный заряд. А в итоге?? В итоге ползём на последнем издыхании куда-то подальше от суеты. Что же ты, дождь? Зачем потревожил этой сонный поцелуй природы? Так сладко окунуться в свои детские мечты и просто, дарить улыбку прохожим. А ты взял и вернул назад во взрослые возможности каждого дня. Ну, зачем? Зачем тревожить сердце прошлыми всплесками огня? Для кого это? Зачем пытаешься вернуть навеки замурованное в стене? Оставь наедине с солнцем или, хотя бы, с тем дальним берегом. Там осталась ниточка. Маленькая и тоненькая. Но это та нить, что соединяет с внутренним миром. И как бы ни было грустно, мы хватаемся за эту ниточку, как за канат и тащим, тащим, тащим, своё уставшее тело. Мы вытаскиваем его наружу. Пусть оно, бедное, вдохнёт новый воздух. Пусть порадуется глаз этой туманной сказочной дымкой. Она ласково обнимет тебя и скажет, что ты самый лучший человечек в мире. Она даст тебе почувствовать себя нужным и вернёт весеннее тепло. Она, пусть на миг, но вернёт веру в любовь. В твою любовь и любовь ближнего. Ближнего, кого ты ждёшь и надеешься на взаимность. Вот, какой дождь, ты совершил поступок! Твои колкие иглы больно бьют по лицу. И каждые капли, каждые снежинки своими рубцами ранят глубже и глубже. Что же ты? Верни единство с самим собою. Верни, а! Зачем такие грубые игры. Они уничтожают часть души. И каждая частичка, словно, твоя новая капелька прохлады. Ранит и ранит. Туман……………шум………время………… Потеряно, Забыто, Спрятано. Списано за брак. Уничтожено…………………….время. Грусть. Смех. Голод. Телесный. Душевный. Игры в людях. Люди в играх. Серость дождей с силой волны тащит за собой. Тащит без ожиданий и подарков судьбы. Всё мало ей, серой мгле. Серость дождей повсюду. Как ни крути, милый друг!
В небе послышался гром. Твоё тело стоит у холодного дерева и ждёт возвращения души и чистоты мыслей. Вдалеке слышится голос…. Детский голос. Он как будто встряхивает от долгой спячки. Ты открываешь глаза. Серость иссякла. Она исчезла вместе с последними каплями дождя. Сквозь сети тумана, вырисовывается наш знакомый и славный берег. Вот ниточка, то которой мы идём к нему навстречу. Шум леса манит своим теплом. Пусть ещё мокрая трава. Пусть озябшие ветки ищут укрытия. Но уже слышна мелодия чистоты и нежности. Мы не знаем, откуда берутся силы. Мы не знаем, что будет дальше. Но мы бежим от серости дождей в края солнца и долголетия. Мы ищем и находим последние силы на улыбку и возможность любоваться летними небесами, полными загадок и ласкового прикосновения ангельских крыльев. Сердце наполнится радостным мгновением. Мы задержим дыхание, боясь вспугнуть этот рай. Мы гоним серость дождей и продолжаем искать свой нужный заряд! Мы просим монотонность, уйти прочь и дать кусочек счастья для самих себя. Мы – это ТЫ. ТЫ – это МЫ. Всё переплетено………… Каждый один живёт во многих. Каждый многий живёт в одном.

1
- Це «квітка», прийом! Група «А», прийом!?
- Група «А», слухаю «квітка»!
- Група «А», Ви на рахунок три взриваєте вхідні двері, і прямуєте по коридору. Другі двері праворуч він! Він - особливо небезпечний! Повторюю! ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ!!! Дозволяю застосовувати зброю при найменшому супротиву, найменшій небезпеці, як зрозуміли група «А»?
- Все зрозуміло «квітка», кінець зв’язку…
- Да вбереже Вас Господь!

2
- Я в середині, А-А-АА! Я нічого не бачу, потребую підмоги! Першого ранено осколком від двері, при взриві! Другий де ти?
- Це другий кеп, я позаду Вас із третім, четвертим, п’ятим, шостим, сьомим, восьмим, дев’ятим, десятим…
- Досить другий! Все зрозуміло! Нам потрібно ще три гелікоптера та декілька штурмових загонів…
- Кеп, пройдіть будь-ласка вперед, ми з третім не можемо пройти у двері!
- Ах так, точно… Я просуваюсь в середину… Як же тут темно і страшно… Я зовсім нічого не бачу! Ви суки, не штовхайтесь кажу мені страшно та я нічого не бачу!
- Капітан, це третій!
- А-ааа! Суко! Ти мене налякав блять! Що тобі треба?
- Капітан, я намацав вмикач світла може ввімкнути?
- Третій ти зовсім хворий чи що? Якщо він нас побачить, нам всім піздец! Ви особливо небезпечний !!! (майже істерично)
- Капітан! З першої двері хтось виходе! Це якась жін….
- А-а-ааа! Стріляйте! ВСІ СТРІЛЯЙТЕ!!! (та-та-та-та-та-та-та-та-та), блять в мене закінчились набоїв!!! Прикрийте мене хто-небудь!
- Капітан, та вона вже мертва давно!
- Хто це сказав?
- Це я четвертий!
- А ну увімкни світло……………………. Ага точно мертва! Давай вимикай! Фух… Йдемо далі! Обережно не перечепіться через її ногу!
- Капітан, це її голова!
- Ясно! Тоді обережно не перечепіться через її голову! Стоп! Ось його вже двері! Ну хлопці! Вперед!!!

3
- А-а-а-а—а-а-аа-а! Де він? Де він? Я нічого не бачу!!!!
- Це четвертий. Я бачу його він спить в ліжку! Чекаю на Вашого наказу!
- Всі на нього хопаємо!!.......... А він мене вкусив блять!...........
- Капітан це я….. ((( четвертий!
- Ну четвертий! Ладно…….. На підлогу його! Давай-Давай …………….. Ногами! Ногами, кажу………………. Що за звуки? Що він робить? Я не зрозумів!
- Капітан це третій, здається він плаче!
- Він в кайданах вже?
- Так капітане!
- Фух!!!! Дайте я гляну на нього……… О мразь, яка….. Скільки тобі років?
- Одинадцять!
- О мразь яка!!!!!! Ви тільки подивіться! Всі покличте нехай подивляться!!! Яка все ж таки мразь!
- А що він зробив хоч?
- Це хто питає? Четвертий? Ти і уявити не зможеш! Він скачав три пісні!
(четвертий: бле-е-е-е-е!)
- Четвертому погано! Повторюю його вирвало! Швидку негайно! А цього, тьфу бля…………. В машину!

Я т ВОНО(А) - ДАЖБОГ

Ми з нею займались сексом. Саме в цю мить. Стара добра «собача поза»… Вона тихенько стогнала, а я робив все мовчки… Майже мовчки… Іноді з мене, вилітало щось підсвідоме і незрозуміле… Це був черговий секс із серії «щоб чимось зайнятися». Я думав про те, що сьогодні ввечері будуть грати Маямі та Даллас і треба обов’язково подивитись цю гру, а вона міркувала про те, що буде в наступній серії «Блю Маутінг Стейту» та що витребувати з мене на свій день народження. Секс не клеївся. Було дуже скучно, тому я вирішив поки є вільні хвилини, ще раз роздивитись її кімнату.
ЇЇ кімната мені нагадувала великий акваріум без води. Підлога була застелена м’яким килимом кольором шкільного автобусу, що асоціювався в мене з піском, шпалери були кольору яєць дрозда - нагадували скляні стінки акваріуму, а безліч горщиків різної форми, розміру та забарвлення з рослинами – були підводною флорою.
Рослини були скрізь – на комп’ютерному столі, який знаходився напроти ліжка, з обох боків від ноута, на білосніжному підвіконні, на полиці для книжок, на тумбі з правої сторони від ліжка, на невеличкій шафі ліворуч від ліжка, якусь суку вона постійна тримала під ліжком, або ж намагаючись її вбити, або ж дотримуючись рекомендацій якогось підора, якого вона знайшла на якомусь там форумі для якихось там підорів, і який наче б то був невйобним селекціонером (а мені завжди він нагадував якогось задрота з гідропарку) ; а ще в неї була пальма на ім’я Кеша, родом з Північної Гвинеї чи ще хуй звідки, точно не пам’ятаю, але в паспорті рослини все чітко вказано (стосовно цього: перше що мене просто ґвалтувало – у якось африканського вінику (уявити навіть не можу, як би вона розсердилась, якщо б я назвав при ній Кешу віником ! ! !), бо таких Кеш в Північній Гвинеї, як у нас гівна на птахофермі є свій сука паспорт (цікаво а ідентифікаційний код? відоцтво про народження? військовий квиток? Ні? Чому, ні???); друге – в неї є ім’я (про себе заміть Кеша я називаю її Гівнеша), а не жирно як для віника?). Цю Кешу подарував її мати (з нею в мене пипець,а не відносини) коли вона успішно скала вступні іспити до нашого університету (насправді, через великий недобір тоді приймали абсолютно усіх, але вона батькам розповіла, дещо іншу історію). Кеша коштувала, як б/вушна іномарка після капремонту. Ось така в неї була пальма.
При цьому ці горшики та вазони з їх вічнозеленими, які мене неабияк дратували, частенько ставали причинами невеличких міжусобиць між мною та нею. Я постійно наступав у них, ламав ці чудесні творіння, забував їх поливати, коли вона кудись від’їжджала, заливав їх занадто, так що їх коріння плавало у воді як дельфін, насипав забагато мінералів та фотохуйні через що вони пересихали, жовтіли. Взагалі недолюблював я цих зелених, як бачите…
Я її знав вже більш як три роки, проте вона постійно не переставала мене дивувати. От і сьогодні, розглядаючи кімнату я помітив дещо незвичне – якусь (це не ікона, але щось на кшталт) прямокутну картину чи гравюру, якої, ще позавчора (день мого попереднього візиту в цей райський куточок землі) не було. На картині (чи гравюрі) був зображений, бюст якогось чоловіка, засереднього віку, але не старого, з довгим сивим незаплетеним волоссям, карими очима, густими бровами, сивою бородою, з якимось золотим амулетом, з червоним та зеленим дорогоцінним камінням в розміщеного по колу, на широкому лобі, одягнутого не то у білу рясу, не то у сіру вишиванку з червоним візерунком на комірці; а позаду чоловіку, виднілось велике коло (хоча насправді ми можемо лише припускати, що це коло, оскільки ми бачимо лише півкола) кольору кукурудзяного зерна із невеличкими товстими трикутними з зовнішньої сторони кола по всій його довжині, в середині яких зображені різні нерозбірливі символи. Чувак дивився прямо на мене своїм спокійно-гіпнотичним поглядом, так, що мені на декілька секунд стало дещо не пособі і я збився з обраного нами темпу (adagio) і не попав у черговий боді-такт.
- Що ти тупишь, - з докором сказала вона мені, - я вже майже настроїлась на потрібну хвилю.
Я миттєво вернувся в гру.
- Чуєш ! - кажу я їй майже пошепки, щоб якщо це якийсь важливий чел, то щоб він не почув мене, - а це хто такий в тебе? – вона повернула голову мене, а я очами та бровами показую в сторону ікони.
- А це… - гучніше ніж звичайним голосом відповідає вона мені, - це Дажбог – язичницький Бог сонця та врожаю! ! !
- І що він робить у тебе в кімнаті? – запитую я.
- Ну як же, в мене стільки рослин тут. – відповідає вона, - Ну якщо він тебе дуже бентежить то і відволікає то…
- Та ні…. Наче б то… - невпевнено відповідаю я.
Я дивлюсь знову на картину, а Дажбог дивиться на мене, але чомусь мені тепер здається, що його погляд якийсь насторожуючий та непривітний. В середині мене, щось не приємно занило, і я, мало знову не вийшов зі гри. Вона це стопудово відчуло, але цього разу без дорікань на мою адресу.
- Чуєш ? – знов шепотом питаю в неї я, - а нічого, ну… що ми тут у них на очах, ну…
- Що? – роздратовано питає вона. – У кого в них?
- Ну не в них, - виправляюсь я, а в середині себе відчуваю, як наче щось давить мене, - у нього… А до речі… А як, ну… як у них… у язичників з сексом було? Дажбог не образиться, що ми тут перед ним… ну цей…? – і знову збиваюсь з темпу.
- Секс для язичників – природній прояв фізичного життя! – з інтонацією «мов я така розумна, а ти ні!» відповідає вона, - так, що гадаю - «Ні! Не образиться».
Я знов дивлюсь на нього і його погляд стає наче добрішим.
- В мене вже криша їде, - думаю про себе.
- Але якщо він тобі заважає , - продовжує вона говорити дещо зверхньо – то можеш його зняти… - вона робить паузу, і в новому реченні починає розтягувати кожне слово, - Б-о я-к-щ-о т-и щ-е р-а-з з-і-б-’-є-ш-с-я-, то…
Я знов збиваюсь. Цього разу конкретно збиваюсь, впритул до повної зупинки руху. Лише її попа двигається туди сюди, вдаряючись легенько об мене…
- Що таке???? – вона розлючено кричить, повернувшись до мене, - зніми його вже блять, як не можеш!
- Та справа тепер не в ньому… - відповідаю я.
- А в чому тоді!? – вона продовжує свердлити мене очима.
- В тебе заставка на ноуті рухається чи що?
Вона дивиться на екран ноуту потім раптово скрикує (дуже голосно), потім в одну секунду вириває з ліжка простирадло та швидко укутується в нього, залишаючи мене, самотнього, голого, із завислим в повітрі болтом, посеред ліжка.
- Ні! Це вебка! - істерично відповідає вона зі переляком в очах, - прога глючить і сама іноді дзвонить!
Я просто зомлів від почутого. Розуміючи, що в цю мить на мене голого хтось дивиться, мені стало навіть соромно, і я не наважився повернутись знову до вебкамери
- Вась… - в неї дуже переляканий голос.
- Що? – збентежено і водночас роздратовано питаю я.
- Це моя мама…
- Що!? Віддай простирадло! Мені ж прикритися нема чим! Добридень Лідія Андріївна!


Автор: Mike Crusher

Хороший день не предвещал уныния. Кружились последние листья, поднятые декабрьским ветром. Не смотря, на прогноз, всё себе вертелось как-то…
А вечер……………. Вечер стукнул по спине костлявой рукой холода……………………… прямо, возвратил в реальность. Что за глупость давит на плечи? Что за идиотизм будит воображение?? Ну, зачем это?? Кому это нужно??!! Вот, эта костлявая рука медленно опускается…. Ниже и ниже….. ниже и ниже……….. она хитро ухватила за зад с надеждой на грубую страсть………. Пошлую и липкую до безумия. НЕТ!!!!!!!!!!!! НЕТ!!!!!!!!!!!! Она не может. Она не хочет так. Она не может… Она …………………………..она ещё, наверно, любит……………………. Да! нет …Нет!!!!!! да. Нет. Это не любовь……. ЭТО БОЛЕЗНЬ!!!!!!!!!!!!!!!! БОЛЕЗНЬ ГЛУПОГО АПРЕЛЯ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! БОЛЕЗНЬ ИДИОТСКОГО МАЯ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! это боль глубины океана………..это боль глубины моря……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………. вечер. Он должен был быть весёлым. А ОНА дала слабинку и почти позволила прикоснуться руке к её…………………….телу.................. и ничего. Ничего не произошло! Как ни странно. Да, просто, она устала быть идиоткой. Невозможно всю свою жизнь дарить человеку, которому наплевать, что с тобой происходит. Она это понимает. Сейчас понимает. Понимает по киевскому времени 22:19. Смешная девочка с грустными глазами и короткой стрижкой… Она решила, что ещё нужна. Оказалось, не совсем так!
Хороший день, бодрящий смех. Было весело. Было вполне, весело……
Было………………..
За неимением настоящего, мы живём прошлым. А за неимением желания - ВЫБРОСИТЬ ПРОШЛОЕ, живём. Живём в своём собственном плену. И моментами он сладок. А иногда имеет привкус чили. Всё это смешно и до боли глупо. Но человечки так живут и по-другому не умеют. И НЕ НАДО БЫТЬ В ОТВЕТЕ за тех, КОГО приручили… НЕТ!!! ОНИ САМИ СЕБЯ ПРИРУЧИЛИ! ЭТО их ДИАГНОЗ!!!!!!! И КТО-ТО ей писал дивные слова: «ТЫ САМА БУДЕШЬ КОПАТЬ СЕБЕ ЯМУ»!..