Марія Курінна


Благословенне, веснонько, твоє пришестя

Пробудження природи весняне,
До щему заворожує мене,
Видіння це нікого не мине.
Благословенне, веснонько, твоє пришестя.

Бурхливий шум розбуджених річок,
Чарівний спів радіючих пташок,
І перший цвіт чаруючих квіток.
Благословенне, веснонько, твоє пришестя.

Пригріє з неба сонце золоте,
Земля зелен-травою заросте,
І мій садок духм`яно зацвіте.
Благословенне, веснонько, твоє пришестя.

Мы никогда не будем вместе
Изгнав из сердца образ твой
Я больше не стою на месте
Я остаюсь самим собой.
Ты не имеешь больше власти
Над сердцем отданым тебе
Смешались карты не по масти
Я вновь доверяю все судьбеё
Пускай меняется колода
Крапленой картой не сыграть
Себе оставлю я невзгоды
Тебе же снова тасовать.
По новой партии запустим
Уже две разные игры
Давай друг друга мы отпустим
Позволь забуду эти сны........

Марія Курінна

Корсунь

Ти – найдорожче місто на землі,
Ріднішого і кращого немає.
Запаси слів прекрасних замалі,
Щоб висловить, що серце відчуває.

Мій Корсуне, навіки я твоя,
Щоб не було, я завжди із тобою.
Із юних літ в мені любов моя
Росте із щастям, радістю, журбою.

Красуня –Рось, оспівані мости
І водограї, що дзвенять піснями.
Янталка може Вам розповісти
Про рай бузковий, ночі з солов’ями.

І витязь-росич кличе іздаля,
З глибин віків Вас гордо зустрічає.
Це його рідна древняя земля
А він своє Поросся величає.

Каштани, липи, скелі, острови,
Палац, алеї і Наталка з Яном.
Вкусіть шматок історії і Ви,
Вдихніть легенду про кохання полум’яне.

І давній парк чарує кожну мить,
І кожну пору він по-різному красивий.
Каштан Шевченковий прошелестить,
Про те, який поет тут був щасливий.

Пройшла тут і Богданова нога,
Знйшов у Корсуні і славу і дружину.
І тим земля ця стала дорога,
Хто в Вітчизняну боронив тут Батьківщину!

О Корсуне! Тобі рости й цвісти!
Не привести здобуте до руїни…
А нам, твоїм дитятам, довести,
Що ти – значиме місто України!

Марія Курінна

Весна

Йде до нас красунечка весна,
Звідусіль лунає пісня голосна.
То з журавликом, то з лебедем летить,
То струмочками веселими дзвенить.

Оживають віти, квіти і трава,
І земля стає уквітчана, нова.
Рястом, проліском, фіалкою манить
І теплом приємно душу веселить.

Квітне завжди у душі моїй весна
І ні краю, ні кінця вона не зна.
То черемхою, то вишнею цвіте
І той цвіт ніколи сніг не замете.

Марія Курінна

Весна

Йде до нас красунечка весна,
Звідусіль лунає пісня голосна.
То з журавликом, то з лебедем летить,
То струмочками веселими дзвенить.

Оживають віти, квіти і трава,
І земля стає уквітчана, нова.
Рястом, проліском, фіалкою манить
І теплом приємно душу веселить.

Квітне завжди у душі моїй весна
І ні краю, ні кінця вона не зна.
То черемхою, то вишнею цвіте
І той цвіт ніколи сніг не замете.

Марія Курінна


Тополі


Оті тополі на краю села,
Немов святиня у житті моєму.
Куди б життя дорога не вела –
Лишаюсь вірна я селу своєму.


І цим тополям, гордим і струнким,
Що крилонька до неба піднімають,
Що розмовляють з птаством гомінким,
З вітрами голосних пісень співають.


Вбирають дотик сонця та дощів
І чують рідну землю під собою,
Вдихають ніжні пахощі полів,
Вдивляються в блакить над головою.


Мої тополі на краю села…
Мов маяки показують дорогу,
Що між хлібів у полі пролягла
Й веде мене до отчого порогу.

В чем правда? Истина вещей какая?!
В том что есть на самом деле или в том, что кажется другим,
толпа решает, вече голосов народа… и если даже не такой, то тебя сочтут таким!
Пролетают годы, а пока недели протекают плавно в месяца
Не люблю я зиму, но проклятые метели заметают душу, память, и делают меня… рабом,
Да рабом сознания в порывах ночи, когда ты думаешь, а кем я стал? Человек тот кем он быть захочет, и не хотел бы я Наверное таким не стал. Но я то знаю К чему иду, на что надеюсь и вообще… Не знаю к счастью или на мою беду, все в этой жизни удавалось мне.
И вот теперь во мне что то сломалось! Меня достали люди, что только бред несут!

«Мы будем помнить, или мы забудем?!Мы говорим все что нам в голову взбрело! А что ведь мы всего лишь люди, зачем нам суть, мы просто поламаем его! Он не такой ему не важно мнение других, он просто эгоист, ему не важны люди!» Нет вы ошибаетесь, люди мне важны! В людей я верю, но я просто им не даверяю(иногда не верю я даже себе),
Я просто не хочу идти вот в это вот… глобальное течение, потому что ну в никуда оно!
Вот помните со школы «движение электронов» Беспорядочное движение молекул» А дай им вектор, направление, и они начнут работать с пользой, а все в этом мире начинается с малого…(я надеюсь вы поняли о чем я) Ведь все проблемы у человека только от того, что он не понимает, что он «Человек», он не понимает, что он индивидуальность, он один такой и больше таких нет! И поэтому у человека начинает развивается комплекс и он хочет доказать, что он просто не хуже чем кто либо другой, он старается, но когда не выходит, в нем начинает разгорается обида за»неоцененность и просыпается чувство мести не большой такой но все же(даже может на подсознании) А «Гуртом то легшее батька бити» Вот и кучкуются они, что б свой маразм хором, сначала одному толкнуть, задавить, а потом между собой перегрызтся! Большинство людей просто боятся копатся в себе их пугает то, что они найдут в закаулках своего мышления!

А вот если человек осознает кто он, ему не надо ничего доказывать, у него просыпается желание помочь людям, сделать их счастливее, просто поблагодарить всех тех, кто рядом с ним, потому что он знает цену тех, стараний, которые ему приходится прилогать что бы быть собой и парадоксально то что есть только маленькое количество людей, с которыми он действительно может быть собой, а от всех других ему приходится закрыватся под маской эгоизма, ценизма и т.п., что бы не уйти по течению, и постаратся помочь тем, кому он может!

Я никого не осуждаю, и не страдаю манией величия, я не считаю себя лучше кого то, такие у меня взгляды на жизнь и я так живу, никому своего мнения не навязывая ... И меня добивает то что постоянно ктото делает выводы за тебя, перекручивает все, вот я и не знаю в чем правда-Я не прав или окружающие?

P. S. И вообще это депресняк меня доконает!

Марія Курінна

Остання любов

Ти - остання любов, ти – жорстока любов,
Знову душу мою роз’ятрила.
І горить, і щемить, і болить вона знов,
Та здолати тебе вже несила.

Ти – остання любов, безнадійна любов,
Ти і радість моя, і недоля.
Так безжально із серця висмоктуєш кров.
Та на все в світі Божая воля…

Марія Курінна

Весняний ранок

Весняний ранок тихий та ласкавий,
Доріжка сонячна тремтить на сонній річці.
Промінчик сонця ясний та лукавий
Біжить, всміхаючись, по росяній травичці.

Безмежне царство пролісків і рясту,
Пташина пісня на пробуджених деревах.
Торішній лист боїться з клена впасти.
Скрипить сосна, стара прадавня королева.

Парк видихає свіжість, насолоду,
Янталка вкрилась позолоченим серпанком.
Весна малює, оживля природу,
А ти милуєшся отим весняним ранком.

В своих действиях я часто импульсивен,
Но я хотя бы знаю кто я есть
Мой слог порою очень экспрессивен,
Но для меня еще не глупое слово «честь»

Я люблю до конца, я в за правду страдаю,
Мне плевать как к заскокам относишься ты
Я верю в мечты, но я уже не мечтаю…
Я упал с безграничной для судьбы высоты.

И когда я прошел, а ты с ним целовалась…
Эту жалость и боль я увидел в тебе,
То что дружбой когда то давно называлось
Оставь это на смех безразсудной толпе!

Розталкуй, объясни, ну за что мне такое?!
Я опять повторюсь, что люблю до конца
У меня это чувство любви не людское
И похоже у чаши так и не будет венца!