Цнотливий день повільно піддавався чарам розпусної ночі. Він сидів на балконі і повільно втягував дим випускаючи молочно-білий туман, який змішувався з стійким ароматом кави. Ще одною дозволеною слабкістю був опуклий бокал наповнений коньяком. Він спостерігав як оживали будинки з кожним засвіченим вікном. Четвертий день він тут. Останній день. Сьогодні він як ніколи чекав появу знайомих постатей в екранах будинку. Будівлі стоять надто близько, щоб приховати скелети в шафах. Всі замки враз відкривались від його легкого доторку, мов спалах запальнички у густій темряві. Він подивився на годинник і перевів погляд на вікно квартири в якій щойно увімкнули світло. На кухню забігли діти: дівчинка років 14 і хлопчик першокласник. Дівчинка знову сварила брата за розкидані речі в коридорі. Він смішно поглумився сестрі, вона в свою чергу строго так глянула на нього і поспішно відвернулась стримуючи ніжну посмішку. Вони повечеряли нашвидкуруч і обоє вмостились на дивані в іншій кімнаті. Незабаром пролунав дзвінок. дівчинка напружено вскочила і побігла відчиняти двері. У хату завалився п'яний батько. Мутними очима глянув на дочку. З кімнати тишком виглядав переляканий хлопчик. Батько скидаючи взуття підвищував тон і концентрацію матів. За декілька хвилин він вже кричав по причині недопитої дози і апогеєм став ляпас важкою рукою по блідому обличчю дівчини. Вона плачучи побігла до своєї кімнати і зачинилася там . Виконавши свій сімейний обов'язок батько завалився спати. Через деякий час у двері знову подзвонили. Обоє дітей підбігли до дверей. Це була мама. пошепки вони привітались і обмінялись короткими враженнями про день. Мати почала готувати вечерю...
Чоловік на балконі припалив ще одну цигарку.
А от ще одна квартира. Одна кімната, одне життя...
Дівчина щойно увійшла у своє сховище, кинула ключі на тумбу і зісковзнула на підлогу. По стомленому обличчю потекли сльози. Вона обійняла коліна і опустила голову між них глушачи плач який так легко проникає через тонкі стіни у чутливі сусідські вуха. Їй так остогидло все життя жаліти себе. Але як інакше? Холодні батьки обділені інстинктами любити своє чадо, погані діти, підлітки, однокурсники, колеги... Нема друзів, а тепер ще й коханий виявляється спить з тією шльондрою з 23 квартири.
Вона така молода, попереду ще стільки часу, вона могла б так багато зробити. Світ має допомагати їй, а натомість лише заважає. Безглузда робота, від неї хіба стільки користі що вже тиждень у ванній на полиці лежать яскраві пігулки з корисними властивостями. Але не в такій кількості як вона збирається їх прийняти.
Просто через стіну від неї жив старий дідуган. Колишній зек, якщо такі бувають. По молодості він цікаво розважався. Особливо любив молоденьких дівчат і хлопців які безтурботно повертались додому пізно ввечері. За це він провів довгий час у в'язниці.
Потім він вийшов, одружився і мав трьох дітей. Але на цьому щасливі моменти його життя закінчилися. Одного дня він втратив через пожежу двох дітей і дружину. Вижив тільки маленький синочок, але травми були дуже серйозні. Дитина була прикута до ліжка і потребувала постійного догляду батька. Це тривало 8 років, потім хлопчик помер. Тепер він залишився просто схибленим самотнім дідом з огидним і болісним минулим.
Сім'я з першої квартири сіла вечеряти. Хоча сім'єю це назвати було важко. Чотири порції здається мало чим відрізнялися. Але одна з них була щедро приправлена ліками від алкоголізму. Жінка пішла на радикальні методи, щоб захистити себе і дітей, але суміш препарату і алкоголю мала всі шанси стати фатальною і вилитись у зупинку серця. Жінка повільно пережовувала їжу і ледве змушувала себе проковтнути її. При цьому вона боялась навіть підняти очі на чоловіка якого труїла власноруч.
У квартирі 23 було дуже весело і шумно. Молода дівчина пристрасно кохалась з хлопцем. Після цього
вона вийшла похитуючись в кухню покурити. Вони обоє були не зовсім тверезі.
"Ну і дура ця медсестра, відбити її хлопця вдалося одним порухом пальця, - дівчина самовдоволено посміхнулась, - якби ще цей романтІк допоміг позбутися подарунку який зробив її колишній. І як вона так промахнулась, це ж треба було завагітніти.
Їй би розважатись, насолоджуватись життям, а тут ця клята дитина...ну нічого якщо не допоможуть пігулки, зроблю аборт"
Вона докурила і повернулась до кімнати продовжувати насолоджуватись своїм трофеєм. У сусідній квартирі ще голосніше грала музика, бились пляшки. Там жив чоловік років 30. Все життя у нього була вечірка. Алкоголь, музика, наркотики, секс. За своє життя він не зробив нічого, але свої наполеонівські плани обговорював залюбки. По його словам він був непризнаним генієм. Хоча навіть батьки вважали його лайном яке тільки те і робить що тягне від них гроші і останні життєві соки.
Чоловік на балконі відволікся від спостережень і поринув вже у власні спогади. Він живе вже давно і у його пам'яті стільки спогадів, стільки чужих доль...
І постійно повторюється одна схема, з самого його народження... ні краще сказати ненародження...
такі як він народжувалися на небесах. Вони ті кого несправедливо позбавили життя люди, ті котрих виривають з утроби матері, вони ненароджені діти...
Вони ті котрі наділені абсолютним відчуттям справедливості, поняттями добра і зла, вони ті у котрих вмонтовані найточніші терези людських діянь.
Вони підтримують рівновагу, вони обривають нитки життя.
Три дні на спостереження, на зважування. Четвертий - день винесення вердикту.
Чоловік встав і пішов у ванну. Скинувши одяг він відкрутив вентиль холодної води в душі. Довго стояв насолоджуючись відчуттям того як вода пестить шкіру. Коли він серед людей він може це відчувати, дощ, вітер, приємне тепло від сонячних променів.
Він одягнувся, поглянув на годинник. Час настав. Вийшовши на балкон, чоловік глянув на небо. Цілковитий спокій, темне небо і зорі...
Він направив свій фантасмагоричний арбалет у ціль. Тиша. Він затримує дихання. Клац.
У будинку навпроти обірвалось одне життя.

Я… совсем один…
И я… не знаю что здесь делать
В городе средь серых льдин
В городе с лицом из мела

Я… придуман зря…
Придуман, что бы было больше ….
Капель, в этом море зла…
Над этим морем... вечный дождь….

Я… совсем устал…
И холодно… так надоело…
Солнце греет лишь метал…
Но не греет моё тело

Я… сошёл с ума
Сошёл лишь я…. А всё сломалось…
Новый мир… меня любя…
Убил всё то, что оставалось….

Я... совсем один…
Жду… а сердце исчезает…
Бью рукою... по груди…
И смотрю… как оно тает….

Дыханье в такт звучит мотивам песни,
Мелодия то льётся ввысь, то замолкает вновь.
Мне этот мир так без тебя не мил и тесен,
Что хочется во всю кричать и звать любовь.

Так хочется порвать все струны жизни,
Сыграть на неизведанном клочке души.
Уйти от этой безысходности капризной,
От этой непоколебимо вечной лжи.

Всё стихло здесь, и там рассвет не виден,
Мне без тебя темно как в царстве под землей.
Так сложно быть или не быть любимой,
Когда ты понимаешь, что идешь с другой…

Поговорите Вы со мной
Я так хочу услышать голос
Такой любимый и родной
Как стебелька манящий колос

Вы расскажите как дела
Ведь мы не виделись так долго
Судьба еще нам шанс дала
Она преследует нас словно

Ну что молчите, как же так
Вы не соскучились ни грамма
Или для Вас простой пустяк
Что нам любовь от Бога дана

Вы что не верите, а зря
Я ждал лишь Вас, считал минуты
Я за мечтой всю жизнь летал
Во сне увидел Вас как будто

Но Вы правы, всего лишь сон
Он не способен быть реальным
Я так мечтал чтоб в унисон
С судьбой проснемся обручальной

Ну что ж, пока, мне грустно так
Что не моя Вы королева
А я ведь думал это знак
Когда душа для Вас запела

Я о любви немало прочитал...
Тоска, упреки, ревность, сожаленья...
В стихах поэт нам истину сказал:
"Страданье - жизнь, а радость лишь мгновенье!".

Молчи, скрывайся и таи
И чувства, и мечты свои!
Пускай в душевной глубине
И всходят и зайдут оне,
Как звезды ясные в ночи,
Любуйся ими и молчи!

Как сердцу высказать себя?
Другому как понять тебя?
Поймет ли он, чем ты живешь?
Мысль изреченная есть ложь.
Взрывая, возмутишь ключи.
Питайся ими и молчи!

Ф. И. Тютчев

Строки классно сложены... и смысл классно передан... это браво для меня...

Ты закрыла свою золотую клетку,
Спасаясь от тяжести участья…
Ты хочешь колготки в мелкую сетку…
Ну а еще немного счастья.
Ты опустила замерзшие руки
И смотришь своим безразличным взглядом.
Ты стерпела страшнейшие муки.
Твое одиночество – вот награда.
Злобно ему помогала, ну что же…
Ведь ты сама на все напросилась…
Родная, ну что для тебя дороже?...
Его безразличие или милость?...
Ты улыбнулась, что редко бывало.
А ведь когда-то любила смеяться!
Ты начинала в тот миг все сначала…
И ты теперь перестала бояться…
Больше не жалко этой любви
Этой беспочвенной лжи и предательства.
Только не плачь! Я прошу, не реви!
Знаешь ведь, что есть в судьбе обстоятельства…
Ты не смотри на то, что внизу,
А думай о тех, кого ты любила…
Просто поверь, что тебя спасут
Те, кого в жизни своей щадила…
Ты закрыла свою золотую клетку,
Спасаясь от тяжести участья…
Ты хочешь колготки в мелкую сетку…
Ну а еще немного счастья…

Я боюсь, очень сильно боюсь
Не найду подходящего слова
Я молюсь, с дикой верой молюсь
Что приду в Ваши души я снова

Страх во мне порождает слова
Что блуждают по душам беспечно
Но не может моя голова
Заражать своей радостью вечно

Знаю точно, настанет тот миг
Когда Вас не смогу будоражить
Вы поймете, услышав мой крик
“Он ушел” - кто-то вслед тихо скажет...

Прости, читатель, но ни для кого
Мараю я чернилами тетради.
Ни ради денег, и ни славы ради,
Ни ради восхищенья твоего.

Мои стихи - разведанный рудник.
В них тонны грязи, и любви крупицы...
Воссоздаю по строчке, по странице
Моей души потрепанный дневник.

Разреши мне побыть в твоем сне,
Разожгу я в нем нежно лампады,
Миро слез пусть течет по руке,
Обращаясь в божественный ладан.

Разреши мне остаться с тобой,
Охраняя твой сон безмятежный,
Прикасаясь к руке, что порой,
На плече вдруг сжимается нежно.

Ты уснешь, и позволь, рядом я,
Обнимая твои сновиденья.
Превращается в ладан слеза,
Превращаются в вечность мгновенья.

23-24.03.2009