Життя
Дата 21/11/2010 23:10:00 | Тема: Рассказы
| Вечір навколо. Він знову дарує шепіт автомобілів, що так чутно за вікном. Мозок майже порожній. Втома відібрала останні сили. Всі думки з’єдналися в величезне коло минулого. Осінній вечір нового не приніс. Він нічого не розповів та не подарував мить прозріння. Все навколо говорить про забуття, але подих душі не може і не хоче відпустити останнє сяйво спокою і мрії.
Ні. Неможливо залишити своє життя. Все сталося само собою. Моєї провини немає. Я зараз беру відповідальність і пишу, кажу, що немає моєї провини. Не винне серце, що почало мріяти. Воно відтаяло від тієї вікової криги. Ти? Ти та людина, хто зуміла розплавити цей лід. Зуміли заповнити легені вітряною тишею і бажанням жити, бажанням бути поруч. Весь час всі думки були прикуті до монітору, до голосу, до сміху, до несамовитого дихання. А потім? Потім… Потім розпочалося найяскравіше шоу століття. А може так було з самого початку?! Та ніхто того не бачив і не чув. Очі заліпило сонячне проміння, а весняний вітер так лагідно підштовхував стрибнути кудись, зробити якійсь кроки в невідоме раніше почуття. Так хотіли почути моє «люблю». Але я почула його першою. Моє тіло зашелестіло мов останній листочок на скроні дерев. І знову бажання чути моє «люблю»… Я казала, що не треба. Моє слово неможна просто так сказати і почути. Його треба відчути. І казала я: «Ти дуже довго будеш на це чекати. Для мене це дійсно важливе зізнання». Що я почула у відповідь? «Ты всё равно скажешь. Ты же это чувствуешь, правда? Мне надо услышать твоё «люблю…»
Дуже багато натяків, намагань якось вирвати з моїх вуст це таке важливе для когось слово. Йшов час і завдяки такому «запросу» - зізналася. А потім сонячний світ перетворився на місячне сяйво і солоні дощі.
Головне в тому, що я не маю наміру і бажання звинуватити ту людину. Ні в якому разі!!! Бо зараз… Бо зараз та людинка моє повітря, моя весна, мій Ангел і демон, моя примара і фантазія, моя радість і біль, мої сльози і сміх. Та людина – моє життя! І кожен день, кожної хвилини, я намагаюся перенести через подих вітру, через тисячі шматочків енергетики душі мої послання, мої молитви, мої надії.
Так хочеться, щоб зрозуміли моє мовчання, щоб читали між слів і відчували, хоча б, краплину того, що відчуваю я. Ні. Я не можу відпустити. Я і не хочу відпускати. ..Ми вже не разом. Ти когось зігріваєш весь час. В тебе кожен час хтось новий і все бігає, крутиться біля тебе. Ти даруєш свої поцілунки, свій гарячий дотик рук, свого тіла. Ти даруєш свої вільні хвилини і години комусь – не мені. А я б була не проти відчувати, що коли ти торкаєшся когось, ти згадуєш мене, ти бачиш мої очі в чужих очах, ти хочеш назвати когось моїм ім’ям. Ти хочеш обійняти своїм вогнем мене, але поруч зовсім інша людина. Я дуже цього хочу. Здається, іноді я це відчуваю. Бо коли я торкаюся чиїхось рук, то відчуваю твої руки. Бо коли я дивлюся в чиїсь очі, я бачу тільки тебе. Бо коли мої губи відчувають гарячий подих чиїсь губ, я думаю про тебе і мрію хоч раз зазирнути в той фантастичний край, де здійснюються наші з тобою, але давно забуті тобою ж, бажання. Ми так багато мріяли дати один одному. Ми, як діти, вірили в казкову зустріч серед дивних дерев із запахом лісових стежин та шепотінням морських хвиль. Ми так багато і так мало розповідали один одному. І якби не склалися наші відносини, я не хочу і не можу відпустити все це. Більше того, ти не зі мною. Ок. Я бажаю тобі самого яскравого в житті. Хай мені буде зле, але головне для мене – це твоє життя, твій спокій. Заради цього можна не спати та благати Бога краплину твоєї уваги, краплину твоїх почуттів.
Вечір навколо. Він знову дарує шепіт машин, що за вікном. Навколо тиша та наближається зоряна ніч. Місяць лагідно посміхається . Він бере мене за руку та несе назустріч до моєї душі, що вкрилася віковою кригою. В очах страшна втома. Серце теж втомилося. Втомилося писати, виривати з себе зізнання ,які майже ніхто не розуміє. Втомилася. Навіть виривати непотрібно. Все сталося само собою… Чорнила розмили бумажняну кров. На білій бумазі поєдналися два присмаки життя: кров і сіль. Але, все одно, серце живе! Живе та намагається жити далі, не дивлячись ні на що…
|
|