НАСТАНЕ ПОРА

Так в чому ж я винен? Не знаю.
Життя промайнуло листом
В саду листопаднім. Благаю
Мене не тривожити знов.

Колись у душі щось горіло,
Кипіли слова у мені,
А серце вело кудись тіло, –
Тепер я неначе вві сні.

Раніше було все важливим,
І зірка світилась моя
У небі нічнім, – був щасливим
І радим, як те немовля.

Із серця слова десь поділись,
У нім наче лід захолов,
Як птахи, думки розлетілись,
Згоріла й остання любов.

Схилилось життя ковилою
Під вітром в гарячім степу,
Обдмухане долею злою,
Тоді як було ще в цвіту.

Вже пісня в душі не озветься,
І вірш не полине з пера,
Не думав, що все це минеться
Й осіння настане пора.

2006 рік




НЕБО І ХЛІБ

О, небо чисте, небо голубе! –
Над жовтим хлібним полем України.
Такого неба більш нема ніде, –
Є тільки в української родини.

Під ним, – у сонця променях ясних, –
Хліба у серпні в полі золотіють,
Після дощів липневих і рясних
З хлібами разом виростуть надії.

Людські надії на багатий хліб,
Що ляже паляницею до столу,
За стіл збереться наш великий рід,
За піснею забуде про утому.

Вже ніч на двір за присмерком іде,
І місяць в небо котить повні щоки,
Ночей таких немає більш ніде,
Так тихо йде – не чути її кроків.

Лунає пісня в українську ніч
Про небо чисте і про хлібне поле,
Про косу русу, що спадає з пліч,
Про щастя, що хлюпочеться як море.

Два кольори: із жовтим – голубий,
Бринять на вітрі в нашому знамені;
Стяг волі українцям дорогий, –
Це чисте небо – і пшениця в жмені.

2005 рік




МЕДОВА ПІСНЯ

Не буду шукати я рясту,
Не буду шукати я слів,
Не рватиму липу білясту, –
Піду я по кучерях днів.

Зоря мене неводом втягне
У рідний і тихий мій дім,
Засну – не почую як прагне
За мною вкотитися грім.

Липневої теплої ночі
Співає в саду соловей
Про літо, про карії очі,
Хоча він і птах – не Орфей.

Тихесенько ранок підкрався,
В зорі темну ніч утопив,
Замовк соловей, завагався, –
І пісню росою запив.

Над липою бджоли співали
Знайомої пісні мотив,
До вулика з медом літали,
А мед – найцінніше із див.

Під променем сонця проснувся, –
Прожитих років не лічив,
До вулика з медом нагнувся, –
У мед свої вуса вмочив.

2003 рік




СУМНИЙ ВІТЕР

Сумний сутінок і вітер, –
Шелестять дуби,
Часто згадую той вечір
І далекі сни.

Той же вітер, – гість осінній, –
Мрії всі поніс,
Білі в сутінку, як тіні, –
Образи беріз.

Наче злякані, листочки
Дрібно лопотять,
Як від тата й мати дочки,
Десь у світ летять.

Женихатись досить клену,
Досить сонце пить,
Шапку втратив він зелену, –
Землю золотить.

Сумний вітер зле на скроні
Кинув сивину,
Ранком, в дзеркалі, долоні
Гладить дивину.

Гість осінній навтішався, –
Гулькнула зима,
Саван білий розіслався, –
Виходу нема!

Не для мене та берізка
Листям забринить,
На цвинтарі, зовсім близько, –
Мерзлота дзвенить.
2004 рік
СВІЙ ХРЕСТ

Щаслива доля десь за обрієм сховалась,
Чекає, мабуть, нашого кінця,
Чи так воно й було, а, може, нам здавалось,
Що з ворогом вона йде до вінця.

Ще й нашу волю із собою прихопила,
А ми ж її чекали з дня на день,
Століттями сокири все гострили й вила,
Та то дарма: втікала зла мішень.

Чи довго ми так, може, коней запрягали,
Чи добре в одне місце не пекло, –
З важкою думою про волю спать лягали,
Та лиш від дум за комір не текло.

Тут воля ніжно так негадано-неждано,
Неначе з неба впала нам сама,
Ото хоч їж її, хоч пий як воду з крана, –
В обнімку ходить з нами усіма.

Тепер не знаємо, що з нею вже й робити, –
В кишеню ж не візьмеш, як п’ятака,
Не можем волею свої обличчя вмити, –
Хіба що можем втнути гопака.

Ми вдосталь можем на майданах накричатись,
Інтриги міжпартійні заплести,
Насильству, гніту не навчилися пручатись, –
Злидарський хрест свій будемо нести.

2005 рік




ВДОВИНІ СЛЬОЗИ

На вії ока вже сльоза тремтить,
Заслав туман знедолені зіниці,
Іще одна лише коротка мить, –
Впаде сльоза в обійми до землиці.

О, стільки сліз вдовиних потекло,
Усі зібрати – було б ціле море.
Душа болить, а серце обпекло
У хатах по кутках зчорніле горе.

Як невблаганний цей жорстокий світ!
Яка ж гірка ти, життя митті чаша!
На землю упадеш як терну цвіт,
Згориш у небесах як зірка наша,

Що за життя як свічечка горить,
Вночі на день нам подає надії,
Та ми про це лиш можем говорить,
Бо проти долі мріями не вдієш.

А зараз відблиск вічного вогню
Загострить давні спомини, як леза.
Я з болем в серці над вогнем здригну, –
А в матері – до смерті біль не щезне.

Не так багато залишилось вдів,
Що можуть ще приходить до могили,
А очі їх з-під посивілих брів
Все виглядають: чи не йде їх милий.

2006 рік




ЛИК МАТЕРІ

Тобі одній вночі я б’ю поклони,
Хреста святого на чоло кладу,
Твоїми усі дивляться ікони
Очима карими… Я знову йду
До світлого й вночі іконостасу,
До образів архангелів, святих,
Дивлюся я відверто в очі Спасу,
Та бачу, що немає дна у них.
Немає там жорстокості ні злості,
Але не видно й милості у них,
Не жду вже я гріхів прощення зовсім, –
Ані таки великих ні малих.
Так дивиться на мене й Матір Божа,
Неначе перед нею завинив,
На мою маму чимось дуже схожа, –
У смутку очі я свої закрив.
Відчув легкий я дотик омоформу,
Велику силу Божого Хреста.
Прощення привело мене до норми, –
Спізнав, що віра в бога – непроста.

2006 рік













НЕВЕСЕЛІ ДУМКИ

Дзвінкі, як скло, тепер стоять морози,
І довгі вечори пірнули в білі сни,
А в пам’яті гримлять серпневі грози,
Оце б у січні гримнули вони.

Щоби луна їх в небі прокотилась,
І відгуки тремкі вернулись до землі;
Думки, думки… Земля снігами вкрилась…
Живі надії – дітоньки малі.

Навіщо я живу на землі грішній?
І задля чого я топчу стежки гінкі?
Терзають душу ці думки невтішні,
Торкають струни зболені, тонкі.

Зоря вечірня крила вже згорнула,
Упала соколом із присмерком у ніч,
Сова нечутно крилами війнула,
Сипнула іскри із вирлатих віч.

Покласти б свою голову в коліна,
Попасти б в сніжну непроглядну круговерть,
Нехай з очей, з думок цей світ ізгине,
В спіраль закрутить неминучу смерть.

2006 рік









ЯК КИНУТЕ ВЕСЛО

Юність утекла до небокраю,
Як до моря з повені вода,
На весну у мріях я чекаю,
Хоч на мене осінь опада.

Небо висить крепом наді мною,
Десь біжить по небу стежка див,
Зорі в небі я торкав рукою, –
По тій стежці в юності ходив.

Лист осінній впав мені під ноги,
Ніби вість з минулого подав,
Здибились у пам’яті дороги, –
Вік і день сьогоднішній згадав.

Осінь бачу не в своїй уяві, –
Вже кружляє листям наяву,
Не сміються клени кучеряві, –
Піднімає вітер куряву.

Пора прийде скоро падолисту,
Сніговію вже приходить строк,
Прокричить сова у ніч імлисту, –
Пропаде із юністю місток.

Щось кохання в серці вже зів’яло
І осіннім вітром понесло,
Десь воно за обрієм упало,
Як на берег кинуте весло.

2006 рік




ВІРНІСТЬ

Моя троянда знову проростає, –
Розквітне, як раніш, в старім саду,
Розкриє пелюстки, неначе знає,
Що я до неї знову ще прийду.

Думки про неї звірю тільки слову,
У серце, у відкрите, їй скажу,
Ввіллю у душу сонць палких основу,
Я їй востаннє, може, догоджу.

Свої їй прочитаю тріолети
Про цвіт і море, хвилі і мигдаль,
Печорінські зухвалі еполети,
Та про небесну блідо-синю даль.

Про золоті осінні пекторалі,
Про заячі нелічені сліди,
Що по снігу ведуть в поля безкраї
І знову повертаються сюди…

У сад, у наш, – такий старий та рідний,
Де люба так троянда ця росте,
Я вірності й любові буду гідний –
І щовесни їй доведу про це.

2008 рік









НЕЛЕГКА ДОЛЯ

Шумлять у день столітні осокори,
І вітер чеше срібні їх чуби,
Ниць падати не думають ще скоро, –
Живуть же в світі довго так дуби.

Я буду нюхать спілий дух врожаю
На стежці сонних трав, що на межі,
Знялася жирних перепелів зграя,
І нива, як перепічка лежить.

Живим єством ворушиться колосся,
Важке зерно аж клонить до землі,
Вже золота від сонця напилося,
І хлібом завтра ляже на столі.

Із вуст в уста журбу переливають,
Шепочуть щось на ниві колоски,
Що буде з ними завтра – уже знають:
Впадуть на коси гострі і пласкі.

А на межі шуміли осокори, –
Щорічно бачуть долю колоска,
Не знають, бідолашні, що вже скоро
І їх спіткає доля нелегка.

Зима на ниви ляже і на хати,
Під снігом тіло стежечка схова,
Тепло у хатах людям треба мати, –
Зрубають осокори на дрова.

2006 рік




РОМАШКА

У срібло рос вдягається трава,
І промінь грає вже на підвіконні.
Щоб все сказати – де знайти слова? –
Мовчать в кутку всі образи іконні.

Сльозою впала на траву зоря,
І засміялись очі смарагдові,
Остання зірка в небі догоря,
Як моя свічка на останнім слові.

Влетів стодзвонням день в моє вікно,
Як заєць в лісі – нашорошив вуха,
А серце впало глибоко – на дно…
Красу як можна нам таку не слухать?

Душа чутка розкрила пелюстки, –
Ромашка почуттів в ній розквітає,
Біжать від неї молоді ростки,
Кохання з них весною проростає.

Лелеча пара підправля гніздо, –
У нім до літа будуть лелечата,
Щороку, по теплу, у них різдво,
Й домівка є – старенька наша хата.

Лелек дивлюся – завидки беруть, –
Мені у парі захотілось жити.
З ромашок пелюстки невдахи рвуть, –
Я без гадань зумію полюбити.

2006 рік




ЗНОВУ ЙДЕ

Промінь тане в кутку винувато,
Сонце змінить вечірня зоря,
Я один у холодній кімнаті,
Очі сон у знемозі скоря.

Уже плаче нічна хуртовина,
Душа в’яне в знебутій сназі.
Чи моя є у цьому провина?
Чи все коється в лютій юзі?

Аж під стріхи замети мурує
Нічна віхола, кидає сніг,
До весни зима люта мандрує,
Щоб весняний послухати сміх.

В лісі іволги їй не почути,
Солов’я не почути в саду,
Зими злої мені не забути,
Я із неї у літо піду.

В червні соку із вишень нап’юся,
В липні мед буду липовий пить,
Сил і вправності я наберуся –
І піду в серпні жито косить.

Семиренкою осінь вже пахне,
Жаром кетяг калини горить,
Краса осені скоро зачахне,
Та не будем про це говорить.

Листопад рясно снігом вже трусить,
Лиску заячий слід в ліс веде,
Її голод побігати змусить,
А до мене зима знов іде.
2006 рік
ЗОРЯ ВРАНІШНЯ

Вже затрояндивсь день на небокраї,
Зоря упала ружою на став,
Знялася куликів крикливих зграя,
Зі ставу я зорю собі дістав.

І свіжою рожевістю умився,
У пригорщу набрав, як піп вина,
Я вперше у житті зорі напився.
Яка ж цілюща і жива вона!

Полоще стара іва свої коси,
У зорянім ставку лице вмива,
А куликів над ставом розголоси
Несуть зорі подяки всі слова.

Зорею вмите сонце в світ виходить,
Із днем новим усіх благословля.
Цвіркун замовк – уже смичком не водить,
Без музики залишив солов’я.

Пробіг в четвертій соловей октаві,
Та на останній ноті випав зойк.
Немає пісні – тож немає слави.
Співець на літо на усе замовк.

Нема тепер кому зорю будити, –
За горизонтом день і нічку спить.
Вином рожевим більш не буде лити,
А це мене найбільше, звісно, злить.

2006 рік




СТЕЖКА ДО БОГА

О, Боже, я до тебе уже йду,
Вдихни весну́ в мою осінню душу,
Серед людей я віри не знайду, –
Прийти до тебе я тепе́ра мушу.

А стільки раз доріжку обминав,
Оту, що, знав, завжди вела до тебе,
Щоби дійти – вже й кусень хліба брав,
Та повертався завсігди́ до себе.

Я помилявся, бачу, недарма́, –
На помилка́х зростає цвіт надії,
Вже й грім ударив, наче із гармат,
І голос кличе внутрішній до дії.

Летять у безвість втрачені літа́,
Вже посивіла, як сова, діброва,
Зів’яле листя з неї обліта,
Хоча іще далеко до Покрови.

До Бога вузька сте́жечка веде,
Зі мною йде й моя убога доля,
Роси́нки щастя світять де-не-де,
А очі, як криниці, - повні горя.

До Бога я усе-таки прийшов,
Хоч мою душу та́к терзали му́ки,
Другої долі й щастя не знайшов, –
Віддав Бог мою долю в мої ру́ки.

2006 рік




ВІТРУ ГНІВ

Заблука́вся вітер десь на бл́уках,
Не гуляє в полі третій день,
Конюшина вже цвіте на лу́ках,
Не шепоче листям старий клен.

День погас, як свічка поминальна,
Ніч іде, хоч сяє небозвід,
Зоря, наче сцена театральна,
А по ній просту́є чорний кіт.

Біля тину квітне черемшина,
Наче снігом віття укрива́,
Сич на стрісі кви́лить як дитина,
Місяць в ніч безхмарну виплива́.

Липи пахнуть медом у безвітря,
Місяць в їх купається цвіту́.
Ти поглянь: яка нічна палітра!
Побач раз хоч на своїм віку́.

Вітер ніби вирвався з обіймів,
Розтоптав уранішню зорю́,
Черемши́ни цвіт ура́з розвіяв,
Пелюстки́-сніжинки я ловлю́.

Вітер клену розтріпа́в чупри́ну,
Сусід-ясен сумно заскрипів,
Обірвав цвіт з лип і конюши́ни, –
Так до тиші гнівом закипів.

2006 рік




ПРО КОХАННЯ

Закохався я в ко́си руся́ві
І в блакитних очей глибочінь,
Та ще в білі хмарки́ кучеряві,
У пташиний в гаю передзвін.

У глибоких очах не втопитись,
Кіс не гладити в присмерку дня,
Із хмаринки води не напитись,
Про кохання птах пісню не зна.

Я навчу соловейка співати
Про кохання – та ще про любов
До землі і до рідної хати,
Щоб в журбі не холонула кров.

Хай розкри́ляться брови чаїні
У дівчини на білім чолі,
Соловей хай співа на калині, –
Ранком жайвір над полем вгорі.

Ішли з гаю ми з милою босі,
Сонце грало бурштином в росі.
Стільки років! А згадую досі
Свою руку на мокрій косі.

Жайвір в небі співав про кохання,
Про кохання співав соловей,
Час розлуки настав і прощання
Біля милої хати дверей.

2006 рік




ПОГЛЯД ОЧЕЙ

Погляд твій і близький, і далекий, –
Просто й легко ти довго мовчиш,
В твої очі дивлюся до сме́рку,
А ти мріяти в небі летиш.

Із-під рук же не виростуть крила,
Щоб лелекою в небо зліта́ть,
Ти вже й очі зара́ні закрила,
Мов летиш. Чи так хочеться спать?

Вже вишневого за́ходу світло,
Ніби жаром над лісом горить,
Сосни в небо стирча́ть наче мітли, –
Я не знаю про що говори́ть.

Сиве небо на мене дивилось,
Вітерець в верховітті шумів,
В грудях серце гучніше забилось, –
Її очі відкрити зумів.

Опустились леле́ками мрії,
Сіли в очі, неначе на став,
Забриніли сльозою на віях, –
Турбуватися я перестав.

Сіла в су́тінки сірі вечірні
І її заніміла душа́,
Очей погляд блакитних і вірних
Мою душу тепер потіша́.

2006 рік




БІЛИЙ ДИМ ЧЕРЕМХИ

Салют зіро́к весня́них,
Черемхи білий дим,
І горлиць голос ранній,
А я усе один.

Тече між берегами
Ріка життя мого,
Та все біжить ярами,
Шука́ кінця свого.

Зламалося весе́льце
І човник протіка́,
Життя крізь моє серце
Рікою утіка́.

Біжить в солоне море,
Як в степ буланий кінь,
Ввійшло у душу горе,
У серце – морська сіль.

Втекла ріка́ у море,
Зійшлися береги,
Завмерло серце кволе, –
Зітхнули вороги.

Їм задарма́ дістався
І мій буланий кінь,
І той, що в серці слався –
Черемхи білий дим.

2006 рік




СРІБЛО

Роси́ срібло холодне упало
На віко́нця споло́хане скло,
Душі настрій неначе узнало́, –
У сто сонць засвітилось воно.

У роси́нці у кожній горіло,
Мерехтіло як крилами птах,
У грудя́х моє се́рденько мліло, –
Перетвориться срібло на прах.

Меркли й гасли свічка́ми на три́зні
У роси́нці у кожній сонця́,
Та я знав, що сплива́тимуть ти́жні,
А красі цій не буде кінця.

Завтра знову народиться ранок,
На віконце роса упаде,
В сотні сонць загориться світанок,
Краса срібна у душу ввійде́.

Оживе моє серце зболіле,
Очі сонцем наповняться знов,
Краса ранку увійде у тіло,
Запульсує засмучена кров.

Я з півня́ми тепер прокида́юсь,
До зорі вийти в двір не ліню́сь,
У холодній росі умиваюсь,
На споло́хане срібло дивлюсь.

2006 рік




ПЕРЕПИНИ́ СТРАХ

Вітер повіяв із долини
Легкою свіжістю води,
Погладив ли́ченько дитини,
Покинь усе – і ти піди.

До річки, де вода прозора, –
У річці щуки й карасі,
Покине сум тебе, утома
І неприємності усі.

Садок вишневий над рікою,
Доріжка берегом біжить,
Дістанеш ягідок рукою, –
Радіє серце, - хоче жить.

У вир життя ведуть дороги
Тебе й дитя твоє. Кудись
Відкинь печалі і тривоги,
У ясну даль життя дивись.

Там, за рікою, хлібне поле, –
Колише вітер море хвиль,
Над полем небо неозоре
Не змірить оком. Стільки миль!

В очах засмучених дитини
І страх і сум перепини́,
На світ сьогоднішньої днини
Тобою дивляться вони.

2006 рік




ГРІХ

Воло́гістю тягне з долини,
Долиною річка тече,
На бе́резі спіла калина, –
Торкнися – ураз обпече.

Біжить мимо щастя чужого
Ця річка незнамо звідкіль,
Не зна – й не спитає ні в ко́го, –
Яке бува горе і біль.

Кудись задивилося небо,
Дзвеніли в кущах снігурі,
Так статись було, мабуть, треба, –
Над ними хрест кібця вгорі.

Упав метеором в калину, –
Із соком змішалася кров,
Зі здобиччю кібець полинув,
А біль моє серце вколов.

Знялася у сутінки сірі
Моя заніміла душа,
Німа, та жива у ній віра,
А це – щонайбільше втіша.

Ще чути було плач калини
І кібця диявольський сміх,
Нехай знає кожна дитина, –
Над горем сміятися – гріх.

2006 рік




НЕ ТУЖИ

Земля постаріла в неволі, –
Раби́ня в людини вона,
Куються на ній людські долі,
Вона ж про це, може, й не зна.

На ній є кордони між нами,
Які перейти – ні, ні, ні!
Ми будемо всі земляками
У цій же священній землі.

Під ношею днів ми старієм,
Тягар відчуваєм ночей,
Та істини бачить не вмієм
Зіницями власних очей.

Всі цвинтарні мертві картини
Життєвий псують колорит,
Сіріють гранітні вітрини
У царстві із мармуру плит.

Серця, упокоєві миром,
Під плитами тихо лежать,
А дні життя крутяться виром,
Як коні булані біжа́ть.

Ніко́му їх біг не спинити,
Під плитами їх не схова́ть,
А сльози завжди будем лити
По друзях, що вічно там сплять.

А ту́га, що серце нам кра́є,
Ми знаєм – гостріша за сталь,
За пам'ять живих всіх карає,
Помер друг – тужи́ть перестань.
2006 рік
У ПРИЙМАХ

Із глибини своїх груде́й
Я хочу виплакати горе,
Не хочу бачити людей,
Не хочу бачить берег моря.

Я бачу в морі кораблі,
Що як хорти біжать по хвилях,
І щогли в небо… як граблі,
І кволо ча́йки білі кви́лять.

І мій кораблик скакунце́м
По гривах хвиль білястих скаче,
Не зна, що берег є кінцем
Морської долі… Серце плаче.

Не вийду в море більше я,
У бриз зустрічний не вгорну́ся,..
На бере́зі моя сім’я,
Я обіцяв: навік вернуся.

Еква́тор в руки не візьму,
Південний Хрест вже не побачу.
В кишені хусточку я мну…
Та я ж моряк. Я – не заплачу.

На берег твердо я ступив,
В сімейних утопивсь обіймах.
Я стільки щастя ще не пив.
Збагнув, що в моря був…– у приймах.

2006 рік




ПОВЕРТАЮ…

В мені любов давно вже не болить,
Про це тепер немає вже розмови,
Не те, що ще сльозу гірку пролить, –
Хоч в серці досі інколи зако́ле.

Пройшли в розлуці тисячі годин,
Лежить між нами безконечний простір,
Десь ти одна – і я живу один,..
Та важко як закинуть собі до́кір.

Хай перегляне кожен сам себе,
І, може бути, станеться це диво:
Побачим небо чисто-голубе,
А ми неначе пта́хи в нім – щасливі.

Любов в житті – основа всіх основ,
Вона – що крила у малого птаха,
Хто ницість у собі не поборов, –
Той у житті великий є невда́ха.

А біль у серці довго не мина́,
Ще й досі доля манівця́ми водить,
Сумління спить – не знає в чім вина́
Моя, її …– і вихід не знаходить.

Я го́нор свій зати́сну у кулак,
Закінчу сам з собою всі розмови,
Бо до́сі я робив усе не так,
Сьогодні ж поверта́ю до любові.

2006 рік




МАГІЯ СТЕПУ

Я часто встаю серед ночі, –
Розлігся за хвірткою степ,
Аж місяць примру́жує очі, –
Від духу поли́ні затерп.

У ніч іду степом пово́лі,
Ступня́ примина ковилу́,
Беру собі про́стору й волі, –
Я ж волею ма́рю й живу.

В степу з головою пірна́ю
У царство неко́шених трав,
Що я цар природи – те знаю,
Тому й не запитую прав.

А місяць ллє сяйво магічне, –
Я п’ю, наче з ке́лиха сік,
Бо в нім щось вели́чне і вічне, –
Не те, що короткий наш вік.

Безмежна, як небо, й глибока –
Та вічність – в степу́ що дріма́,
Сумує душа одинока,
А сум – степ широкий зніма́.

2006 рік









ЩЕМ

На вії сльозою зоря затремтіла,
На камінь упала – розбилась як скло,
Крапли́на одна аж до неба злетіла,
І світло рожеве ізнов потекло.

Знов світить зорею на сході під ранок,
Нам келихи повні вином налива,
Аж доки на обрій не стане світанок –
І сонце рожевість із неба змива.

Виходить госпо́дарем сонце у небо, –
І тіні дерева свої простягли,
Не взнати нам, людям, навіщо їм треба, –
Що тільки зелені жупа́ни вдягли.

То хтось між деревами при́видом ходить,
Збирає роси́нки в холодній траві,
Вже іволга пісню в діброві заводить,
Щоб вміли співать її дітки малі.

Стари́й назбирав сліз – роси́нок у жменю
І випив усу́переч горю й біді,
Щодня він стрічатиме ранок з зорею,
Щоб в серці жили кольори́ молоді.

Як сім кольорів, що веселкою грають
У синьому небі, умитім дощем.
Так спогади з юності се́рденько кра́ють,
В душі гіркоту викликають і щем.

2006 рік




СЛОВА - ЗАЙВІ

Струму́є від троянди ніжний тру́нок,
Тріщить стара́ лампадка – ледь горить.
Троянда ця – від серця подарунок.
Слова́ навіщо зайві говори́ть?

Твої слова, що кетяги калини,
Що змістом, наче соками тяжа́ть,
І на долонях творчої долини,
Як цінний скарб, – нетро́нуті лежа́ть.

Не треба їх вдягати в уніформу
І виставляти наче на парад,
Або у ясла підкладати корму
Худобі тій, що виставлена в ряд.

В слова свої не підливай елєю,
Все – в погляді, у до́тику руки́,
Душі тепло́ і серця жар ти нею
Передаси коханій на віки́.

Давно погасла у кутку лампа́дка.
Про що без світла можна говорить?
Та видно як удень. Прийшла здога́дка:
Вогнем кохання у серцях горить.

2006 рік









ПЛІД

За сивим байра́ком німу́є калина,
Сьогодні до ночі вона одцвіте,
Роси́нка у квітці, як в о́ці сльози́на,
А в ній грає сонце як є – золоте.

Та вітер не знає калини печалі, –
Із дубом і ясенем в піжмурки грав,
Краси не збагнув ції дивної краплі, –
Він квітку останню з калини зірвав.

Пока́ри правдивої вітру не взнати,
Безкарно віками він буде літать,
У піжмурки буде з деревами грати,
І буде з калини красу обривать.

Весь цвіт щовесни обрива́ дикий вітер, –
Нару́ги такої не витримав я,
Вуздечку узяв, усю зв’язану з літер,
І вітер приборкав, як циган коня.

Фату́ щовесни одіває калина,
А вітер під дубом бурчить наче дід,
Калина тепер відцвітає щаслива, –
У квіточці кожній вже дихає плід.

2006 рік









ВЖЕ НЕ ТА (дітям)

Вже й лютий стоїть на відхо́ді, –
Він голову в комір сховав,
В зими за плечи́ма, як зло́дій,
Суха́рик останній кусав.

То грудень із січнем і лю́тим
Поїли запа́си усі.
А як же ми маємо бути?
Хоч лікоть кусай – не вкуси́ть.

Здається, зима безконе́чна
Зухва́ло у ве́сну прийшла,
Сніга́ми лягла нам на пле́чі,
Дороги у світ замела́.

А сонце печальне, надуте
Дорогу забуло до нас,
Без нього ж весні – бо не бути,
А літу прийти ще не час.

Зимі – лиходійці немає
Ні ча́су, ні бра́ми, ні меж,
Пів осені вкрала, я знаю,
І ве́сну обкрадує теж.

У душах печаль захоло́ла,
Та радість у серці зроста́, –
Весна вже крокує, хоч кволо,
Й сердита зима вже не та.

2006 рік




БЕЗСМЕРТНИК

Я ски́ну з пліч тягар чужих боргів
Піду у сяйво вранішнього сонця,
Позбудуся тиранів і «богів»,
Відкрию лю́дям в новий світ віконце.

Піду у люди – правду розкажу.
Що я помер уже – не вір ніко́му.
До сонця я дорогу покажу
Ще поколінню нині молодому.

Будь вірним сином волі і життя,
І не цура́йся труднощів і праці, –
Не зашморгне́ гадюкою петля,
А щастя нам не подаю́ть на та́ці.

Свій страх і морок, по́гань побори,
Хай істина юдо́льний світ прони́же,
Добра і правди в келих набери,
І пий до дна, – а біс хай губи ли́же.

Убий безжа́льно ни́цість у собі,
Як одноріг вбиває жертву ро́гом,
Німб свя́тості засяє на тобі,
І ти себе відчуєш справді богом.

Своє ім’я́ прославиш на віки́,
Безсме́ртником цвістимеш на могилі,
А на хресті мінятимуть вінки
Твої нащадки пам’ятні і милі.

2006 рік




ІДУ В РАДІСТЬ

Наче вірності стру́ни – дзвеніла снага́
У слабко́му вже тілі моєму,
Хоч на душу мою важка ту́га ляга́, –
Я веселий у вірші своєму.

Він живе у душі, в моїм серці на дні,
Він розбу́дить мене серед ночі
Та я радий йому як радіють весні,
Бо втікають страшні поторо́чі.

Я від мук і стражда́нь знов у радість іду,
Забуваю про болі у серці.
По думка́х у вірша́х я звіряю ходу́, –
Розбиваються му́ки на ске́льця.

Зо́ром чистим вірша́ я дивлюся у світ,
Він мене і бентежить і гріє,
Солов’ї навесні посилають привіт,
І від щастя аж се́рденько мліє.

Я піду у садок, у недо́спану ніч
З солов’ями зорю зустрічати,
Я вірші їм свої розкажу, певна річ,
А вони їх вже будуть співати.

Нічна́ чорна імла на світанку втече, –
Нехай за́здрість подавиться нею,
Новий день тож мені вже підставив плече, –
Злило́сь сонце з моєю душею.

2006 рік




ВАЛЬС ТИШІ

Вже ніч на двір спускає чорні ко́си,
У при́смерку кружляють кажани́,
І змахом крил до себе в небо про́сять, –
У свій тано́к запрошують во́ни.

Сова нечу́тно низько пролетіла,
За чуба зачепилася крилом,
І на острішок так тихенько сіла, –
Хвостом війнула наче помело́м.

На ганку ми із милою стояли,
Вальс тиші в небі пропливав як пух,
Летить що із тополь – і добре знали, –
Зава́дить ле́ту його кожен рух.

Зірки́ на нас із по́дивом дивились,
Очима посміхалися до нас,
Коха́на до плеча мого схилилась,
А я зірки́ очима і небі пас.

Від до́тику ура́з я схаменувся,
В очей поглянув темну глибочінь, –
І на щоках рум’янець ворухнувся,
Під місяцем пробіг, неначе тінь.

Узяв за стан я милу і за ру́ку, –
Була дівчина са́ме на порі, –
Лилися з ночі вальсу тиші звуки, –
У вальсі ми кружляли до зорі.

2006 рік




КВІТНЕ ВЕСНА

Бузко́м весна на вулицях заквітла,
В блакиті неба чути хмарок спів,
А там уже не забари́ться літо, –
І пе́репел вже кине пару слів.

А зараз – у садку кричить зозуля,
Співає усю нічку соловей.
Зовсім зозуля солов’я не чує,
Гнізда свого не має – ні дітей.

Он ластівка літає вилохво́ста,
Горить мани́шка в неї, наче жар,
Іде школяр малесенького зро́сту,
Та до наук великий має дар.

Кашта́ни в травні закривають очі,
І яблуні вже встигли відцвісти,
Фіа́лки буду нюхать серед ночі,
Із саду по росі я буду йти.

З долонь зорі роже́вості нап’юся,
Ще пісню підспіва́ю солов’ю,
На о́браз, у кутку що, – помолюся,
І щастя дня, як ночі, – я зловлю.

Уже я сплю. Весна не спить, – квіту́є.
Ота́вами під небом зелени́ть
Улітку вже, а восени звіту́є
Врожа́ями. Це значить – бу́дем жить.

2006 рік




СНІГУРІ НА КАЛИНІ

Осінь мляво ковиляє степом,
Ноги босі жа́лять будяки́,
У руках із полину́ з букетом, –
То дару́нок літа хоч який.

Полини, як осінь, – посивілі,
Ледь живі – у зиму так ідуть,
Снігурі сидять вже на калині –
Снігу білого – як манни ждуть.

Груди, як калина, червоніють,
Жаром вже роздму́ханим горять,
Полум’ям горіти ще не сміють, –
Ягідки ж калини – бо їдять.

Кра́плями кривавими у зиму
Вони будуть же́вріть на снігу́,
Восени ж сиріточку – калину
Заєць лиш зачепить на бігу́.

Обережно обмине лисиця, –
Її душу ніжить лиш м’ясце,
А калина ж кисла, як кисли́ця,
І давно вже знають всі про це.

Від морозу щоки рум’яня́ться,
Осінь краю степу вже дійшла,
Перестали снігурі сміяться, –
Зима люта з голодом прийшла.

2006 рік




ПЛЕСКІТ КРИЛ

Голуби́ні плещуть в небі крила,
В глибині Господніх володінь,
Де нога людини не ходила,
Небо – це прикраса сновидінь.

Є дорослі – часто ніби діти,
Хочуть крила мати, наче птах,
Щоб насправді Землю облетіти,
А не в дивних, загадкових снах.

Щоб відчути в небі, а не в храмі,
Силу і правдивість Божих слів,
Та почути в час вечірній, в ранній
Херувимів тихий райський спів.

Не любиш – не буде крил кохання,
Як цього би ти не захотів,
Не почує Бог твого прохання, –
Тож не варто витрачати слів.

Всім у небо можна полетіти,
Та й воно ж бува нерідко в млі,
Тож усім, хто вже давно не діти, –
Крила дасть кохання – на землі.

Десь в душі горить вогонь бажання,
Що терпіти вже немає сил,
Наче пристрасть в юному коханні, –
За плечи́ма чути пле́скіт крил.

2006 рік




ДОБРЕ СЛОВО

Нащо мені слава, нащо мені гроші,
Задарма пишу вам я вірші хороші.
Самі прочитайте, передайте дру́зям,
Нехай прочитають у сімейнім кру́зі.

Слово відгукне́ться у душі луною,
Як блакитне небо ранньою весною.
Прогримить грома́ми, впаде рясним квітом,
Веселою грою буде вашим дітям.

Вірш крилом орлиним сягне аж до сонця,
Стане другом си́ну, нарече́ним – до́ньці.
Розчахне́ вірш неба височінь холодну,
З горем не зали́шить живу душу жо́дну.

У́смішка засяє на лиці холоднім,
Злості й люті в серці вже не буде в жо́днім.
Я не проповідник, зовсім не месія, –
Просто добре слово я у Полі сію.

2006 рік














ДОЖИВЕМО РАЗО́М

Неза́йманість кро́ками кра́ю
Безкрайній поезії степ,
Іду навпросте́ць, хоча знаю,
Що буде і тяжко, і зле.

Останній вже чується го́мін
З єдва́бу осінніх небес,
Як вівці, – хмарки́́ нерухомі,
І плач перепілочки десь.

Дитя́тко одне загубилось
У сірих гірких полина́х,
А може злетіть забарилось, –
Вже й в ли́сових гострих зубах.

В степу́ бліда́ Муза ходила,
Тамуючи зранений біль,
Й мене за собою водила
Посе́ред розхристаних піль.

Слова́ я ковтаю безси́ло,
І змоги нема більш іти́,
Мене у житті підкоси́ла
Отрута міцна – самоти́.

А Музи вуста́ побілілі
Шепочуть куплетів рядки́, –
Сідають як лебеді білі,
Як падають з неба зірки́.

Поезії степом осіннім
Ми ра́зом із Музою йдем
У світі – і чистім, і дивнім –
Удвох ми свій вік доживе́м.
2006 рік
РУКА З ОСЕНІ

Давно в душі вже гро́зи відгриміли,
Давно дощі всі зли́вами пройшли,
Давно жалі у серці відболіли,
А спомини у вічність перейшли.

Вже снів страшні видіння не триво́жать,
Не гу́пає у скронях важко кров,
Думки́ думо́к у голові не мно́жать,
Весна у серце не поверне знов.

Не розцвітуть, як і раніш, кашта́ни,
Не вдарить в груди пісня солов’я,
І сад не буде вже таким духмя́ним,
Коли світанком входитиму я.

Не загово́рять яблуні і груші
До мене, – вишня не подасть руки́,
Не глянуть в очі мило і звору́шно,
Замовкнуть з ночі зморені жуки.

Із вуст троянд нектару не нап’юся,
Хмелю весни не вчу́є голова́,
Під віття до землі не нахилюся,
Де спить ніки́м не зім’ята трава.

Для мене зо́рі в небі відзоріли,
Воскове світло місяць все віддав,
Ще в серпні моя зірка вже згоріла,
А жовтень ру́ку з осені подав.

2006 рік




ІДУ ДО РАЮ

Мої роки кінчаються у жовтні,
І знову йде холодний листопа́д,
Думки́ з весни не прийдуть в осінь жодні,
Як-то́ приходить в серпень зорепа́д.

А там зима… Завиють завірюхи,
Стежки́ в душі сніга́ми замете́,
В зайців з морозу побіліють вуха, –
До скону днів не знатимуть про те.

А я все буду бачити і чути, –
Увесь мій світ, – як в дзеркалі, – в кутку́,
У образа́х, що ви́сять для споку́ти
Гріхів, яких – як зе́рен в мірчуку́.

Аж до кісто́к вже холод пробирає,
Думки́ останні скніють в голові,
Коли помре – не кожен про це знає,
Щоб місце тепле вибрати собі.

У пеклі, звісно, всі місця́ гарячі,
Та йти туди ще не прийшла пора́,
Туди ідуть глухі, дурні й незрячі,
А я гріхи нестиму до Петра.

Мо΄ все ж удасться випросити про́щу
За сто гріхів і, може, ще один,
Нехай мені він мізки прополо́ще,
Хоч це і буде з де́кілька годин.

Нехай мене всі янголи скуса́ють,
Як тру́тня у бджоли́ному рою́,
Болітиме, – та хай усі узна́ють:
Мені Петро дасть місце – у раю́.
2006 рік
ГАСНЕ ЖИТТЯ

Жага́ горить у пристрасних цілу́нках,
Цвітуть уста, як ма́ки навесні,
У нічній тиші лине пісня лу́нко,
І чути звуки серця голосні.

А цвіт п’янки́й старих–старих акацій,
І аж терпки́й дух молоде́ньких лип –
Вже заслужили цілий шквал ова́цій,
А чують лиш нічний цвірку́нчий скрип.

Стоять у сні і яблуні, і вишні,
На ніч затих бджоли́ний в липах шум,
Їм до́тик рук, – і лагідний, і ніжний, –
Прима́рився на тлі щоденних дум.

Старе́зна груша міцно вже заснула,
Сама́ своїм не знала ліку літ,
У нічній тиші навіть не почула,
Як листя впали серед літа з віть.

Вже день на сході відкриває вії,
Із саду вітер проганяє ніч.
Плека́є стара груша ще надію…
Та їй не зеленіти – певна річ.

А дні пливуть, як риби в синім морі,
З рока́ми в’яне юності краса́.
Та старість – знак приро́ди, а не горе, –
Життя, неначе свічка, – загаса́.

2006 рік




ЯК ЗАВЖДИ… (дітям)

Травень во́ском у блаки́ті та́не,
Бджо́ли роєм в небі десь гудуть,
Догоряють вже свічки́ каштанів,
Що у літо в дві шере́нги йдуть.

Ви́шень біла пелюстко́ва буря
Засніжи́ла весь вишне́вий сад,
Сіра, – перша навесні, – зозуля
Відкувала вишенькам парад.

Червень буде рясно червоніти
Щічками налитих ягідо́к,
Цілий день їх сонце буде гріти,
Поведе у ніч за повідо́к.

Ніч просплять красуні у постілі,
Завтра ж буде – як завжди́ було:
Всі плоди налиті і дозрілі
Кинуть в кошик, в цинкове відро.

Добре жити яблукам і грушам –
Вони ще́ скуштують липня мед,
Де́котрих і в серпні не пору́шать,
Деякі побачуть пташий лет.

Коли пта́хи знову в ірій линуть, –
Перелітних пта́хів – життя суть.
Яблука і груші – в кіш укинуть,
До комори, в хату понесуть.

Відкушту́ють їх дитячі зуби,
Розпливе́ться в хаті арома́т;
Ще з весни плодів чекали люди;
Як же можна апетит втрима́ть?
2006 рік
В ОБІЙМАХ СНІВ

Весня́ні сни пряде імла срібли́ста,
На тра́ви сон росою осіда́,
І як сльоза схвильована та чиста –
У трепет душу збуджену кида́.

У небі вдень пливуть хвиля́сті хмари,
Весе́льця гладь небесну мляво рвуть,
Десь прогримлять весни́ громів литаври, –
Дощі впадуть крапли́нками, як ртуть.

Закине ніч тривоги й безнадію
За мармуро́ві мури людських мрій,
Всі, хто весну́ любити не уміє, –
Ті не побачуть зорь весня́них рій.

Як зо́рі будуть в небі ворожити
І вартувати чорний сум прима́р
Над душами, що хочуть іще жити
І плавати серед срібля́стих хмар.

Землі туди не долітає гомін,
Не чути грому непотрібних слів,
А зорі, наче свічі нерухомі,
Що слухають весни́, у храмі, спів.

Як в мареві, – в обіймах снів весня́них,
Солодка млість по тілу протіка́,
Півнів лиш голос пролунає – ранніх, –
І сон крізь пальці, як вода, втіка́.

2006 рік




ОСТАННІЙ КЛИН

Рвучки́й вітер рве листя із кленів
І зі злістю кида́є в багно́,
А такі ж були влітку зелені..,
Щось так сумом на душу лягло.

Синю далеч ковта́ють лелеки,
Щось тривожно у небі кричать,
А летіти ще так їм далеко, –
Люди дивляться вслід і мовчать.

Що їм можна сказать на прощання, –
Аж ось в двір заглядає зима,
Ми весною пошлем їм вітання,
Ну а зараз для них слів нема.

Сльоза око вогнем пропіка́є, –
Жаль прощатися з друзями нам,
І від мене лелека втіка́є, –
Знов у зи́му зали́шуся сам.

З даху клекіт не йтиме привітний,
Не побачу вертки́х лелеча́т,
Що з гнізда у день сонячний літній
По-дитячому в небо кричать.

По-осінньому небо зависло,
Клин останній лелек проліта́,
Мій лелека спустився навмисно,
Щоб востаннє мене привітать.

2006 рік




МОТИВИ ОСЕНІ

Ліс осінній зітха́ арома́том
Стиглих ягід ожи́ни, грибів,
Дятел стро́чить немов з автомата,
Щоби лис в його ліс не забрів.

Співа іволга пісню воста́ннє, –
Зимувати кудись відлетить,
Завтра сонце підніметься раннє,
Щоб в дорозі їй вірно світи́ть.

Вже за обрієм жовтень варту́є,
А сьогодні іще вересни́ть,
Десь на вільсі сорока жартує,
Чи то лиса вона весели́ть.

Вже пташи́ний затих в лісі гомін,
Холоди́ть душу сум, наче лід,
Іде жовтень у ліс нерухомий,
Золотий залишаючи слід.

Листопа́ду у лісі вальс чути,
Лист кружляє – аж клонить у сон,
Іде грудень – пора вже й заснути
Під останній осінній шансо́н.

Білі ша́ти оділи ялини,
Старий дуб уже дивиться сни,
Дятла стукіт у лісі лиш лине, –
Міцно спатиме ліс до весни.

2006 рік




ЖИВЕ НАДІЯ

Вітра́ми літ опалені, аж чорні,
Стоять у дикім полі ясени́,
Земля їх в са́ван скоро свій заго́рне,
Як наших кращих, у війну, синів.

Безсмертник не цвістиме на могилах,
Не прокричить над ними чорний крук,
Вночі там вовк голодний не завиє,
Де вся земля стогнатиме від мук.

Не проростуть вже па́ростки зелені,
І ясени́ не виростуть стрункі,
Бо соки всі вже випиті земельні,
Пісні забуті ясенів – дзвінкі.

Як і сини, – не загово́рять з вітром,
І ласки не відчують матерів,
Жили – і полягли у землю гідно,
Коли наш світ увесь в огні горів.

У мо́році минуле потонуло,
Про смерть синів все тяжче говори́ть,
Життя аж до́лу матерів зігнуло,
Та ще надія у душі горить.

Що десь живий синочок і здоровий,
Сказала ж звістка: «бе́звісті пропав».
Хоча б словечко здалеку промовив,
Або прийшов – на гру́дях руки склав…

Так лю́бої старенької матусі,
Що й досі ще синочка вигляда,
І нарече́ну б обійняв Ганнусю,
що посивіла зо́всім молода.
2006 рік
ЗЛЕТІВ…

До листопа́ду вже, здається, недалеко,
Лікує тиша осені мій нерв,
Так низько до землі летить, як тінь, лелека,
Крилом слабким торкається дерев.

Ніч яблуком до ніг черви́вим покоти́лась,
Снує тене́та у кутку павук,
Об горизонт зоря вся на шматки розбилась, –
Осколок жаром впав мені до рук.

Іду. Від за́хвату аж завмирає серце,
Та крик лелеки розтривожив слух,
У його серці смерть розкрила на́встіж две́рці, –
І вилетів його останній дух.

Прощальне коло вже зробили лелеча́та,
Знялися у нічну небесну вись,
У них дорога ще далека – ледь поча́та…
Так мало статись – не тепер – колись.

Я своїм серцем наче вибрав злу прикме́ту,
Вже чорні тіні лижуть мій поріг,
Тож не побачу я пташи́ного більш ле́ту, –
Я сам у вирій полетіти б міг.

Якби оце мені Бог дав пташині крила, –
З лелеками б у вирій полетів.
Повірте: так мене ця думка окрили́ла,
Що і без крил у небо я злетів.

2006 рік




СНІГ НА ДУШІ

Сад під вальс завії засина́є,
Крутить, ве́ртить серед вишень сніг,
Уже їм коліна засипа́є,
Якби відігріти я їх зміг.

Старій груші засипа́ сугло́би
Отих віть, що гнуться до землі,
Ті ж, що пнуться в небо, як голо́блі, –
Чисті, як щогла́ на кораблі.

Отак сніг нам засипає душі
Ті, що проти вітру не ідуть,
А стійкі, як прямі віття груші,
Всі сніги завій усіх – проткну́ть.

А душа, як двір старий без ти́ну, –
Вітри дують в неї звідусіль,
Віхоли танцюють неупи́нно, –
Замітає снігом заметіль.

Сніг з душі не зду́жає лопата,
У долоні снігу не збере́ш,
Тільки з виду схожий він на вату, –
Заморо́зить душу – і помре́ш.

Без душі не варто в світі жити,
Без душі не скажеш теплих слів.
Вовком одиноким будеш вити.
То – від ро́зпачу, – звіри́ний спів.

2006 рік




СВІЙ ХРЕСТ

Неначе на ікону я молюсь –
На свою рідну неньку – Україну,
Я дуже її втратити боюсь,
Як степ втрачає горе – кураїну.

Одну її гін-вітер понесе,
На дріт колючий десь її закине,
А була ж во́ля! їй пона́д усе, –
Одна, на самоті, вона загине.

Цілую Україну я щодня,
Як той монах у храмі Матір Божу,
Піти до храму дуже хочу я,
Та й сам не знаю чо́му, – а не можу.

Чи віри ще нема в душі моїй,
Чи то гріхи, чи лі́ні не пускають,
Молюсь у хаті – келії своїй,
Скажу як є, – про це усі хай знають.

Вкраїна – не ікона. Та не гріх,
Я думаю, молитися на неї.
Вона, як хрест, що нам на плечі ліг,
Та важче буде нам таки́ без неї.

Вкраїно! Нехай образ вільний твій,
Як лик святого, ся́ється у німбі,
А ми нести́ хрест будем – кожен свій,
Хоч бу́дем жити на воді і хлібі.

2006 рік




ВЕСНЯНІ РУЛА́ДИ

Весна в садах співає стоголо́со,
Життя тече як з келиха вино,
У переве́сло дівка кру́тить ко́су,
Щоб сніп серде́ць уде́ржало воно.

Рула́ди в небо линуть солов’їні,
Дівчи́на мру́жить очі голубі,
Мелодії такі, напрочуд, дивні
Записує, щоб вивчити й собі.

Брова́ здригнулась гостро і лука́во,
Як в ле́ті вільнім ла́стівки крило,
На мене оком глянула ласка́во,
Аж млосно на душі моїй було.

Душа моя запну́лася на слові.
Чи сонце перестало вже світи́ть?
Як бачите, від почуття любові
Усі слова вдень можна розгубить.

Весна серця́м дарує свою ка́зку
Про ту любов, – кришта́лю чистоти́,
Що все життя дає тепло і ла́ску,
І світло, щоб доро́гу освіти́ть.

У сад весна щороку прилітає,
Зако́ханих ніколи не мине,
Любов, тепло і світло посилає,
І не обхо́дить, звісно, і мене́.

2006 рік






В ЛЕ́ТІ

Кали́ною травень розквітнув,
Закинув у цвіт солов’їв, –
Поли́нуть із піснею в літо,
В світлиці садів і гаїв.

Пливуть хмарки́ в небі пери́сті,
Як лебедів білих крило,
Такі білосніжні і чисті, –
У небі – як в храмі було.

І я серед крил херуви́мів
Вита́ю в думках наче птах, –
Мій дід он старенький та милий, –
Спускаюсь тихенько на дах.

Іще раз, іще раз скупаюсь
В терпкім ароматі весни,
В обіймах її попруча́юсь,
Як в роті вареник масни́й.

Вишневого соку нап’юся
Із ке́лиха червня в саду,
У липні на мед надивлюся,
За грушами в серпень піду́.

У ніч гороби́ну з грозою
На ко́нях Іллі пролечу́
Над полем, над лісом, рікою,
В захмар’ї зірки́ полічу́.

Ув осінь не буду летіти,
Зустріну її, золоту́,
В саду, де рвуть яблука діти, –
Та й серце болить налету́.
2006 рік
ОСНОВА ЖИТТЯ

Пишу вірші свої – я словом гра́юся,
Сльоза торкне́ щоку́ – і я втира́юся,
Впаде у ду́шу вірш – душа радітиме,
А без поезії вона лиш скнітиме.

Без вітру тхне земля старо́ю прілістю,
Вітри по́віють знов – запа́хне свіжістю,
Пшеничний хлібний дух ніс лоскота́тиме, –
І ціну хлібові орач вже зна́тиме.

Я буду зе́рна слів у душах сіяти,
Надію з Вірою у них леліяти,
Смак до життя й Любов там пророста́тиме,
Із пелюшо́к в Добрі дитя зроста́тиме.

Життя із піснею завжди́ дружи́тиме,
Дитя батьків своїх завжди люби́тиме,
Живе зерно́ усім лиш треба сіяти,
Щоб у коморах нам було що міряти.

Так і в пісня́х слова́ живі звуча́тимуть,
Ону́ки й пра́внуки усі їх зна́тимуть,
Доки є хліб у нас – пісня луна́тиме,
Доки Добро й Любов – і світ стоя́тиме.

2006 рік









ПЛИН ЧАСУ

Запа́хла в липах середи́на літа,
У липень жо́вто соняхи цвітуть,
Вся ніч у небо зоряне одіта,
Чумацьким Шля́хом чумаки ідуть.

А цвіркунів – шалене розмаїття,
І сов нічних нечутний помах крил,
І спілий місяць прогляда́ в міжвіття, –
Земних улітку надивитись див.

У соняхах зав’яжуться зерня́та,
Їх пелюстки́ на серпень упадуть,
А чорна ніч – з хреста неначе знята, –
Громи́ на колісницях загудуть.

Важкі хліби́ заляжуть у комо́ри,
Йти босоніж – колотиме стерня́,
Сталевий плуг вчорашні ниви зо́ре, –
Під чорний пар вже проситься земля.

Ще день, ще ніч – і на порозі осінь, –
У жовтий шелест кине з кленів лист,
Плач журавлів озву́чить неба про́синь,
Осінній сум накриє падолист.

Летять проща́льно зорі в потойбіччя,
Скінчи́ться осінь – приповзе зима,
Життя розтане, як воско́ва свічка,
Бо нам спасіння не було – й нема.

2006 рік




ЛОВЛЮ МОТИВ

Летять мої думки, як камінь в чорну прірву,
Розіб’ються об кам’я́нисте дно,
І ниточку життя лиха судьба обірве, –
Накриє чорне цвинтарне рядно́.

Співають цвіркуни́, – у всесвіт шлють сигнали,
Ночами плаче зранена земля,
А гул нічних громів кудись летить над нами, –
До мами ручки тягне немовля.

А над колискою стоїть голодна мама, –
В житті їй доля випала така,
Три дні у роті вона й рісочки не мала, –
Тепер нема дитині молока.

Спить річка, вранці заколисана зорею,
І місяць очі опуска́ в траву…
Мовчать січовики́, присипані землею.
Навіщо у цім світі я живу?

Пірна́ю я у яблуне́ві чари ночі,
Ловлю іще неспіваний мотив,
Стари́й дідусь мені майбутнє напророчив,
Хоч кажуть, що в житті немає див.

Наллю собі пісе́нь у чашу неба синю,
До дна аж вип’ю – всім вітра́м на зло,
Садам квітучим проспіваю і камінню…
Щоб лю́дям легше на душі було.

Й мені колись земля свої свічки́ засвітить,
Як над всіма, що в неї полягли
В сухих степах, де не сумують живі квіти,
А плачуть лиш прогірклі полини́.
2006 рік
СВІЙ ЧАС

На світанку, як сонце займе́ться,
Я поли́ну в майбу́ть журавлем,
Хай минуле луною озветься,
У якому сьогодні живем.

Я загляну колись в сьогоде́ння,
Подивлюсь на свої помилки́,
Мо΄ знайду своє зранене ймення
І живі мого роду гілки́.

Чи онуки батьків – бо шанують?
Чи роса напуває траву?
Чи пісні солов’їні вирують?
Якщо так: я вернусь – поживу́.

Той, хто родом з ново́го світання, –
Зрозуміють – і приймуть мене,
Я їм зараз пошлю привітання,
А зати́м непогода мине́.

День сьогоднішній стане минулим,
Спли́не з горла нудна́ гіркота́,
Журавлем повернуся до клуні,
Та вона буде зовсім не та.

Ні! В минуле уже не вернутись,
Не піти іще раз в перший клас.
Журавлем у майбутнє – не пнутись!
Треба жить у відведений час!

2006 рік




Я ПОВЕРНУСЬ…

Мені в поезії перо весло́м слугу́є,
У морі слів таки́ неважко потонуть,
І голосу мого ніхто вже не почує,
І знівелю́ється життя мого вся суть.

Після дощу весе́лку в синім небокраї
Весе́ла ластівка розпи́сує крилом,
Хмар в небі дощових розбіглись чорні зграї, –
Пливу в блакиті, загрібаючи весло́м.

У небі – море слів, подібних пектора́лі,
Краса в них, чистота, і сила, і любов,
І не злякають, ні, ті неося́жні далі,
Що манять все життя до себе знов і знов.

Я слово підніму по висхідній спіра́лі, –
Від сміху ворогів я затаму́ю біль,
Замру́жать очі хай від блиску пектора́лі,
А ду́ші заздрість запече, як рани сіль.

А я своє ім’я́ довірю тільки слову,
Бо камінь – буз душі – і мармур, і граніт.
У слові щирому я повернуся знову
В світ поколінь нови́х через багато літ.

2006 рік









МАРЕВО

Я до неба торкаюсь руками,
В морі синьому п’яти мочу́,
Я сьогодні прощаюся з вами,
Бо вже завтра у вирій лечу́.

Може бути, назад не вернуся,
Залишу́сь у чужій стороні,
У снах птахом онукам приснюся, –
Дадуть їсти і пити мені.

По землі цій життя мого кро́ки
Височать мінаре́тами днів,
Гострі шпи́лі їх в небі висо́кім
Випливають із марева снів.

Море ма́рить про сяючі зорі,
Що до ранку над ним мерехтять,
Щоб узяти їх в мокрі долоні,
У дарунок царю передать.

Хай Нептун всіє ними коро́ну,
І тризу́б свій прикра́сить як слід,
Щоб не ска́ржився більше ніко́му,
Що старий він, занедбаний дід.

На дні моря нехай зірки сяють,
Втихоми́рюють душу царя,
Хай сирени у морі співають,
Заколишуть мене як маля.

2006 рік




…В МАЙБУТЬ

Я терпко́го натхнення акорди
В лабіри́нтах душі віднайду,
Моя пісня звучатиме гордо, –
Я в нові́ покоління ввійду.

Я відкрию їх душ зачерствілих
Заіржа́влені глу́мом замки́,
У серцях, як в моря́х обмілілих,
Запалю я пісні – маяки́.

І до світла потягнуться руки,
А до пісні – затерплі уста́,
Спрага зникне, утопляться му́ки, –
Будуть жити – так років до ста.

Нехай ширше і далі над ними
Горизонту окре́слиться грань,
Нехай глибшим же стане і зримим
Їх коло́дязь завітних бажань.

Я на ноті мажорній закінчу
Свою пісню ону́кам співать,
Як Велику Джоко́нду да-Вінчі,
Пісню можна мою упізнать.

2006 рік









ЗАМЕТІЛЬНІ СНИ

Горя́ть пони́ні на вустах моїх цілу́нки,
Облизуюсь я у солодких снах,
Років у мене за плечима повні клу́нки, ..
Тече на хаті рогозя́ний дах.

Всі де́нні спомини вночі приходять снами,
Неначе заметілі з юних днів
І стукають в старі, як я, віко́нні рами,
А я сьогодні спо́кою б хотів.

Ллє сподівань моїх нічна́ безмежна злива,
Горять вогні її лихих очей,
Світанок на поріг, – кінчається все диво,
Втекти не можу від таких ночей.

Світанку сплеск дзвінкий всі виплеснув видіння, ..
За вікнами щебече соловей.
Та де ж ото він взяв співання свого вміння? ..
З постелі встав, – петля́ю до дверей.

Разки́ моїх думо́к згорнулися в клубо́чки,
Ішов у вуха, в очі новий день,
Наві́шу на комори спогадів замо́чки,
Думо́к клубочки я зберу до жмень.

Думки я випущу, як журавлів, у небо,
Нехай вони за море відлетять,
Мені минуле навіть в спогадах не треба, –
Спокійно хай душа і серце сплять.

2006 рік




НЕ ЦІНУВАВ

Бага́ття губ твоїх ще й до́сі пам’ятаю,
І місце, де зустрілись вперше у житті,
Я книгу пам’яті щодня перегортаю,
Хоча роки́ далеко вже не ті…

Не ті, що я колись не вмів пошанува́ти,
Не ті, що я раніш намарне так прожив,
Якби ж тоді я міг усе напе́вне знати,
То сліз гірких сьогодні б не пролив.

Нія́к про тебе і про себе не забуду,
Вогонь ще бачу я твоїх зелених віч,
Смарагд яких тоді сприймав я за облу́ду,
Не цінував красу їх, певна річ.

Тепер собі тебе не ви́молю у Бога,
Горшка́ розбитого, як кажуть, не збереш,
У яблука того життя нема дороги..,
Ти в нім зерня́тком пам’яті живеш.

Тепер дивлюсь на тебе з-під само́го серця,
А ти поглянеш лиш коли із-під руки́,
Колись із твоїх вуст я мед пив, як з віде́рця,
Тепер своїх сліз чую смак гіркий.

Я приповзу́, я припаду́, я пририда́ю,
Розкаюся, як блу́дний син, а ти – прости.
Усе проходить у житті, – про це я знаю.
Усе проходить. Не проходиш ти…

2006 рік




КРИХТА ДУШІ

Я ниць не упаду в очах людей і Бога,
Як падає в притво́рі богомаз,
Була правдивою життя мого дорога,
Що я зробив, – це, люди, все для вас.

Душі́ своєї я роздам всім по шмато́чку.
Кому вона потрібна в небесах?
Я перед смертю одягну нову́ соро́чку,
Бо тіло – не душа – не воскреса́.

Колись моя душа воскресне в людських душах,
З собою радість, пісню принесе,
Імла з очей впаде, як в саду спіла груша, ..
Людську́ печаль із вітром понесе.

Сплакне́ скупу сльозу майбутній мій наща́док,
Обгорне його благодаті млість,
Душі моєї крихту собі візьме в спа́док,
І, як причастя у дитинстві, з’їсть.

Як ми приймаємо прича́стя всі від Бога,
Приймаємо його ми тіло й кров,
У кожного в житті своя одна дорога..,
Й кінець один – якою б не пішов.

За що́ ж то лю́дям за життя такі торту́ри?
Чи в кожного лише́ обставин збіг?
Чи ти не був під Божим поглядом похмурим,
Як обирав собі одну з доріг?

2006 рік




НОТИ ЗЕМЛІ

Іду я по римах, неначе по стежці,
Іду я по нотах нечутих пісень,
Є ноти в бере́зовій кожній сере́жці,
По нотах співає з листа кожен клен.

То ноти летять у весну́ ластівка́ми
В прочинене вранці тихенько вікно, –
Дівча́ на роялі муштрує всі гами,
А завтра до Баха дістане воно.

Під музику ві́рші свої я риму́ю,
У ма́реві музики в небо лечу,
Там спрагу до пі́сні свою затаму́ю,
І зо́рі у небі усі полічу́.

У небі літати і пісню писати, –
Стриба́є перо як по свіжій ріллі,
Вертаю додому, до рідної хати,
Щоб рими писати по нотах землі.

Вікно відчиню у прожи́те дитинство,
У ньому побачу я маму свою,
Щаслива така від свого материнства, –
І я, ще маленький, щасливий стою.

Про маму свою напишу нову́ пісню,
На ноти землі всі слова покладу,
Дівча́ на роялі загра́ її, звісно,
А я проспіваю її доладу́.

2006 рік




ЗАВЕСНИЛОСЬ

Весни́ться у саду старому, прадідівськім,
І яблуні з бруньок вихлюпують свій цвіт,
Старенький пасічник виходить на обійстя,
За ним наку́льгує старий кудлатий кіт.

Малий онук пищить на дудці з очерету,
Що в бе́резі сухий ще з осені стоїть,
Корша́к хрестом завис, не зупинивши ле́ту,
У стайню ба́бця йде корівку подоїть.

Весна усе гучніш в зеле́ні дзвони дзвонить,
Вінчає, як уперше, зелень молоду,
І дзвін той чарівний мій слух старечий ло́вить,
Й мені здається знов: я під вінець іду.

А може, доживу я ще до падоли́сту,
Побачу диво-сад осінній – золотий,
Вус білий підкручу́, вдягну сорочку чисту,
І знову я себе відчую молодим.

Губами внук збира́ з дійниці шумови́ння, –
По вінця бабця надоїла молока,
Свій ніс аж умочив, покритий ластови́нням,
Напитись з кухля б міг, – та вдача вже така.

Теля́тко весняне́ ще пастися не вміє,
Після удо́ю вдало тепле вим’я ссе,
Напивсь кіт молока, – на пні під сонцем мліє..,
Весна життя, любов і силу всім несе.

2006 рік




ДОБРЕ СЛОВО

Я перед словом, наче перед Богом,
Схиляю сиву голову свою,
Раніш я був самотнім і убогим, –
Тепер я гордо на землі стою.

Зі Словом я щасливий і багатий,
Його я в серці у своїм ношу́,
І вік мій на землі лиш був початий
Із того дня – як я вірші пишу́.

Хай моє слово променем полине,
Добром освітить цей жорстокий світ,
Глум над людьми́ нехай навіки згине,
З весною прийде яблуне́вий цвіт.

У сад пішла із мамою дитина,
Весна у вушка вкине кілька слів,
Розкаже про оспі́вану калину,
Як вона слу́ха солов’їний спів.

Уля́жеться в голівці кожне слово,
Як у комо́рі зси́пане зерно́,
А прийде час – слова́ вірша́ми мо́влять,
Вони у душах проростуть добром.

Осяє Слово юності майбутнє,
Воно – основа нашого буття,
Почуте добре слово – незабутнє,
Нехай іде із нами все життя.

2006 рік




ШМАТОЧОК СОНЦЯ (дітям)

Ховається сонце за гори,
Ховається сонце за ліс,
Недавно було це – учора,
Я со́нця додому приніс.

В кишені приніс я шматочок,
Поставив його у свічни́к,
Тепер в мене день серед ночі,
А морок, як тать старий, зник.

Я вдома тепер засмага́ю,
Ні вдень вже не сплю, ні вночі,
Та й спати тепер не лягаю,
Бо втратив від ночі ключі.

На пенсії я – спочиваю,
Ніку́ди тепер не спішу,
Під сонечком справу я маю, –
Вірші все пишу… і пишу.

Вже вічне перо притоми́лось,
Я часто написане мну,
Не спав, а неначе приснилось:
Я сонця шматочок – верну!

Як сонце надщерблене вийшло,
І півень своє проспіва́в,
Зати́м з воріт півня я кишнув –
І сонцю шматочок віддав.

2006 рік




ВЕДЕ ЗОРЯ

Аж серце в гру́дях пта́шкою забилось,
Як наче Божий Дух з небес зійшов,
Чоло́ високе по́том рясно вкрилось,
Неначе так, як тільки дощ пройшов.

Із тих висот, що їх сягає розум,
Каміння часто падає униз,
Один удар – не їдеш ти на фо́рум,
А завтра ще відвалиться й карниз.

Хоча убити можна одним словом,
Вразлива–бо поетова душа,
Розхо́диться в душі́ обра́за колом, –
Її вже вдале слово не втіша́.

А ще ж хотів багато так зробити,
Не вірші, а поему написать,
А сил забракло в світі навіть жити,
А тут ще й душу треба йти спасать.

Бо сло́ва Божого не чув з дитинства,
Неначе б і не знаю – де той храм,
Не зна моя рука крадіжок, вбивства,
Та я́триться душа моя від ран.

Я по́думки давно умів грішити,
Сяга́ла зір фантазія моя,
Не можу більше я з гріхами жити, –
Веде до храму праведна зоря́.

2006 рік




ЗЕЛЕНА ОСІНЬ

Стоя́ть у буйній зе́лені дерева,
Хоч бродить пізня осінь у дворі,
Шукає в зиму ще закриті двері,
І гуси щось замовкли угорі.

Набридло їм у небі гелготіти,
На південь кликать зиму навісну́,
Весною їм в зворотній бік летіти –
У тундру і холодну, і рясну.

На ягель, на берізоньки – малята,
І на озе́рця з талої води,
На мокрий сніг, що вже м’який як вата,
Ходити там – не дай, не доведи́.

А ще ж потрібно за коротке літо
Поставить своїх діток на крило́,
Обрати ватажка собі зуміти, –
Завжди в літа́ минулі так було.

Стоїть у нас така зелена осінь, –
А в небі вже і гуси й журавлі,
Крилом черкають так небесну просинь,
Що частку си́ні плавлять на крилі.

Мовчать у небі. Зо́лота ж не бачуть,
Бо не вдягнула шати золоті,
Вже пізня осінь – зеленню мая́чить, –
Ніхто не зна, що має на меті.

То їй хоч раз в житті так закортіло, –
У зе́лені у зи́му увійти,
Бо серце в падолист завжди́ боліло, –
Дверей у зиму не могла знайти.
2006 рік
ОСІННІЙ СТЕП

Кладе́ вже осінь дім посе́ред сте́пу,
Як мама у колиску немовля,
І залишає слід ледь чу́тно-те́плий, –
Від нього міцно спить її маля.

Ти чув коли як плаче перепілка?
А чи як плачуть сиві полині?
Або за сином плаче мати гірко?
Як я почую – ту́жно і мені.

В степу́ вже осінь розвела костри́ще, –
І досить їй горіти лиш в саду,
Вже біля нірки ховрашо́к не сви́ще, –
Я без доріжки степом цим іду.

І слухаю його останню ти́шу,
Що спочиває в сте́пу на крилі,
Летить он пта́ха – візеру́нки пише
І припадає низько до землі.

То пе́репел відводить небезпе́ку, –
Дай, Боже, нам, щоб так в людей було,
А перепілка де́сь тут – недалеко,
У неї, бачте, зламане крило.

Цей степ торка́ в душі осінні струни,
Я серцем чую їх таємний спів,
Осінній степ, як і весня́ні ру́на…
Сказати все – завжди́ забракне слів.

2006 рік




БРА́НЕЦЬ ОСЕНІ

Земля завмерла наче у молитві, –
Оша́тна осінь сходить із небес,
Мелодію в сповільненому ритмі
Світ у поклоні слухає увесь.

Під сонцем сяє золота оздо́ба,
Неначе на церковнім вівтарі,
Майстерно так умілець все не зро́бить, –
Виси́ть дука́том сонце угорі.

Нарядні клени, наче ті вельмо́жі,
Величні, як святих іконоста́с,
А по́ряд, ніби чистий образ Божий, –
Берізка біла у вбранні звела́сь.

Горить на ній осінній лист багря́нцем,
Тремтить від щастя, грає з вітерцем,
Ув осені відчув себе я бра́нцем,
А в серці я відчув легенький щем.

Вися́ть в гіллі соро́чачі зніздо́в’я,
Поли́шені, як знаєм, до весни,
Неначе дзво́ни мовчазні церко́вні,
Повернуті всі ни́зом догори́.

Повіє вітер, сильний і холодний,
І завтра вже почнеться падоли́ст,
Спадуть наряди золоті та модні, ..
І втратить осінь свій величний зміст.

2006 рік




ТЕПЛО́ РУКИ́ (дітям)

То дощ, то сніг, то сонце й вітер свище, –
Набридли ви́тівки осінньої пори́,
Нічник – сова забилась на гори́ще,
Видніше їй, бо дивиться згори́.

Під ранок рясно, наче через си́то,
Сніжок рівненько тихо з неба мотроши́ть,
Земля як в простирадло вже спови́та,
Немов дитя у купелі – лежить.

Давно вже осінь розлучилась з літом,
Забула його ла́ски, гро́зи і тепло́,
З зимою в шлюб вступає перед світом,
Щоб жити веселіше їй було.

В зими вона і снігу позичає,
Й сову морозом заганяє десь під дах,
Сніжко́м вночі всю землю укриває,
Наво́дить на пташо́к голодний жах.

Аж тут зима вже крила розкриває,
Замкне́ усе живе в обійми холодів,
Ні співчуття й жалю́ вона не має, –
Зустрітись з нею я би не хотів.

Робити що? Нам треба лиш чека́ти, –
Весна розто́пить сніг – і скре́сне вся ріка,
Теплом зігріє, наче рідна мати…
Весни пригорне матерня рука.

2006 рік




БАЛЬЗАМ

Я ішов по дорозі без діла, –
Мене Муза на крила взяла, –
Чому́сь дуже мені пораділа, –
Перо вічне у руки дала.

Щоб складав я слова всі у вірші,
Як снопи – бо складають у стіг,
Щоби рими ставали гостріші,
І як вила б уходили в сніп.

В людську душу і в зранене серце,
Щоб дісталося їхніх глибин,
Слово буде із сіллю і з перцем, –
Та не будеш у світі один.

Тебе слово розважить, зігріє
В ніч холодну, в густу заметіль,
Як бальзам життя – слово подіє
На твій настрій – і стишеться біль.

У думки́ я слова́ заплітаю,
З усіма щедро ними ділюсь,
З щирим словом й до вас завітаю –
І збідніти зовсім не боюсь.

2006 рік









КІТ І ГОЛУБИ (дітям)

В зелен – вітті голуб і голубка
Вуркотя́ть на мові на одній,
Та – вбира його слова як гу́бка,
Мру́жить свої вічка голубі.

Зелен – світ над ними щось шепоче, –
Не до нього зараз їм обом,
До них кіт кудлатий ближче хоче
Підкотитися рудим клубком.

Кіт підкрався потай вже до пари,
Ку́дли між вухами причесав,
Божої він не боявся кари, –
Клятви ж постува́тись – не писав.

Добре вже націлив своє око, –
Ще з дитинства виучив урок:
Не робити ближче зайвих кроків,
А в рішучий кидатись стрибок.

На мисливство він ходив улітку,
Того дня момент один проспав, –
Під котом суха зломилась вітка, –
Він клубком рудим на землю впав.

Пара голубина розлетілась, –
Втратили від страху голоси,
А коту вже й м’яса не хотілось, –
Пам’ятав оті жахні часи.

2006 рік




ДЕНЬ ПРИЙШОВ

На світа́нні спогади влетіли
Заметіллю у моє вікно,
У житті моїм великі зміни
Поселились так уже давно.

В сподівань моїх безмежній зливі
Місця давнім згадкам не було, –
Це мене тепер найбільше злило,
А в душі сніжило і мело.

Вигнав я світанок із оселі,
Став коло вікна – дивлюсь на клен,
В серці і в душі, – як у пустелі, –
Перейшов із ночі прямо в день.

Довго ще сьогоднішній світанок
Все горів, як спогад, на вустах,
Він сидів як молодий підранок,
Що усівся на згорівший дах.

День прийшов нестримно, загадково,
У життя приніс багато змін,
Ліг на серце біло – пелюстково, –
Спогадів прогнав похмурий тлін.

Як в потік, – поринув у безвістя
Той клубок гірких розчарувань,
Що жив десь у моїх днів на вістрі, –
На заваді у моїх бажань.

2006 рік




БІЛІ ЛЕБЕДІ

Летіла в небі зграя лебеди́на,
Упала білим снігом на ставок,
А берегом – все ке́тяги калини,
На пагорбі ще й вітряний млино́к.

Навкру́г лежать всі осені прикме́ти,
А он, з-за хмар, ще сонце виграє,
Готують крила лебеді до ле́ту,
Тут зимувати – голод не дає.

І я прибився, як завжди́, на берег
Прощатися із ними до весни,
Ще раз почути лебеди́ний ле́пет, –
Аж тут і сніг вже повалив густий.

Йому б оце і падати ще рано,
Та при́мхи у природи є такі,
А сніг стоїть над ста́вом цим туманом,
Накрив калини плечики ламкі.

І не піднятись зграї лебеди́ній, –
У мене чомусь важко на душі,
За білих птиць душа болить в люди́ни,
Бо ми їм друзі, – їх товариші.

Сніг перестав. Вже й сонце показалось.
Ставок у небо кинув білих птиць.
На бе́резі калинонька зосталась,
Під зиму плечі опустила ниць.

2006 рік




НЕСПОКІЙ

Неначе сонний кіт, – муркоче день осінній,
Останній промінь у зорі́ згорів.
Клен в зо́лоті стоїть. Неначе божевільний, –
У тій зорі втопитися хотів.

Бо з осінню втіка́ його єдина радість,
Його сумна надія і любов,
А від думо́к, що вже зима йде, – повзе мля́вість,
Моро́зить душу і спиняє кров.

Німа́ печаль тече в покриту зло́том тишу,
Незна́ний день на п’яти наступа́,
Та як же оце він вербу́ одну зали́шить, –
Від жаху чуб до лоба прилипа́.

Бо довгі і тонкі, хрусткі під вітром віття,
Без захисту – злий вітер полама́,
В заро́слий кине став, в багно́ багатолітнє, –
Поглине твань – і чорна, і німа́.

Уже в знемозі клен вербу́ обняв печально, –
Вже вітер з нього золото зніма́,
Так і застиг у ніжнім по́русі прощальнім, –
під ранок стала на свій пост зима́.

2006 рік









ЗАБРАЛА СЕРЦЕ

Ти, – поезіє люба моя!
Ти навчила кохатись у сло́ві.
Ти навчила читати вірші
І поеми, й сонети чудо́ві.

Ти в житті не дала мені тліть,
Щирі мрії дала, наче кри́ла;
Щоб я міг аж до зір долетіть, –
Свої двері до себе відкри́ла.

Всі твої мелодійні слова́
Ще з дитинства у душу запа́ли,
Ти повір – у житті так бува:
У колисці – душі вони спа́ли.

Настав день. Сну скінчи́лись літа́,
Забриніла жива твоя пісня,
У душі твоя дума свята
Наче янгол – храни́тель зави́сла.

То дарма́, що в старечі літа́
Я пірну́в у поезії море,
Юний дух в моїм вірші вита́,
Наче сонце у небі прозорім.

Ти снагу́ мені творчу дала,
Та ще мужність, духовності силу,
Свою ру́ку мені подала,
Щоб дійшов я твоєї вершини.

Без поезії в світі прожи́ть
Я не можу, – бо серце забрала.
Ла́ден кров свою їй перели́ть,
Аби тільки вона не вмирала.
2006 рік
ДО ВЕСНИ

То лебідка на ставку кричала,
Крилом била воду голубу,
Всі прокльо́ни в небо вже послала, –
Заховалась під стару́ вербу.

Всі вогонь спалив завзя́ття сили,
В не́трі болю щастя відпливло, –
Лебідь сам піднявся в небо синє,
Бо в лебідки зламане крило.

Розтопи́лась сумнівів крижи́на,
Спить рибалка, – спить і поплавок,
Стрепенулось се́рденько пташине, –
Лебідь повернувся на ставок.

Лебедю рішучість повернули
Сонячні пташині голоси,
Всі обра́зи у ставок пірнули, –
Все лебідці лю́бій віддаси.

Залиши́лись ра́зом зимувати, –
До ставка в них зву́зивсь білий світ,
В другу осінь будуть змогу мати
Парою відправитись в політ.

Плавали – аж доки не замерзло,
На ставок важкі сніги́ лягли,
До весни харчі й вода поще́зли,
Вижити їм люди помогли.

2006 рік




БУДЕ ТАК

Життя, як птах, у небо відлітає,
Уже німіють збо́лені вуста́,
Душа, як лід, а серце сил не має,
Завіса мли спускається густа́.

Слова́ мовчать. Вони теж заніміли, –
Їх пупови́на зв’язує з життям,
Вони самі сказати не зуміють, –
Людині що дано́ лиш почуттям.

Я б не хотів пору́шить щастя тишу, –
Поси́дьмо у заду́мі – вже без слів,
Бо ми колись усі цей світ зали́шим,
Хоч, може, хто цього́ б і не хотів.

Не бийся, серце, часто – заспокійся,
Іти в могилу не прийшов ще час,
На ноги ж правнук на свої не звівся, –
До школи відведу його хоч раз.

Не хочу щастя я чиєсь пору́шить,
Хоч доля в мене ча́су не спита́,
І зачекати смерть вона не зму́сить,
Коли над головою та вита́.

Вже проливає ніч туга́, імлиста,
Ще серце мляво відбиває такт,
Виходить сонце вже у небо чисте,
Було – і є в житті – і буде так.

2006 рік




ПРОВОДЖАЮ…

Клеко́че в синім небі біла зграя,
На землю, як від хмари, пада тінь,
Куди летить – сама напевно знає, –
Їй посилаю свій земний уклін.

Я полетів би з пта́хами у вирій.
І не злякався б вітру, ні дощу,
Щоосені літаю я у мріях, –
Дивлюся в небо сумно – і мовчу́.

Не знаю: від жалю́, а чи від сму́тку,
Холоне моя зранена душа,
Коли із неба донеслася чу́тка,
Що там, за морем, їм земля – чужа.

Останню в осінь зграю проводжаю,
І так тривожно сталося мені,
Дивлюсь на білих пта́хів і не знаю:
Побачу їх весною, а чи ні.

Чи буду я ще раз їх зустрічати,
Іще до сонця, з ночі, на ставку,
Чи буду зерно́м житнім годувати,
Смачну давати їжу і тривку.

Не знаю: чи розбудять мене кри́ком
І ле́беді, і гуси, й журавлі,
Я ж їм давав – і всі вони вже звикли, –
Тепла́ і сил від рідної землі.

2006 рік




ЗА ДОЛЕЮ

Не спла́кав я іще́ останньої сльози́,
Не засвітилась діамантом ще на о́ці,
У серці колять ніби шпи́льки дерези́,
Що розрослася на старій толо́ці.

Щора́з у душу підступає гіркота́,
І моє серце розрива́, як динамітом.
То, може, краще вже могильна німота́,
Ніж в цьому світі жити з таким гнітом?

Я знаю, що життя – безцінний Божий дар,
І випити його я маю все – до де́нця,
До сонця вийти через чорну товщу хмар, –
Розра́дить його світло моє серце.

Впаде у прірву спопеля́юча межа́,
В кохання полі рясно зійде жито долі,
І знов розквітне колись зра́нена душа,
Дивитись очі будуть знов на зо́рі.

Попе́реду хай доля більше не біжи́ть,
Бо в мене вже немає сил, щоб доганяти,
Ловити своє щастя на коротку мить,
Й коли вона ще буде – не узнати.

Чи свою долю десь я, може, загубив,
Чи все життя, як тать, ганявся за чужою?
Я їй поганого нічо́го не зробив, –
Вона ж так потіша́лась наді мною.

2006 рік




ДЕНЬ – ІЗ НОЧІ

Ішов я степом серед ночі,
Ішов, збирав собі зірки́,
Врізалась те́мінь в мої очі,
Дух полину́ вдихав гіркий.

Не бачив квітів, що поснули,
Не бачив місяця з-за хмар,
Дві перепілочки спурхну́ли,
Ця ніч для мене – Божий дар.

Так захотілось буть щасливим,
Злетіть у небо – крил нема,
Та то дарма: усе так миле…
І тиша мертва – чи німа́.

Ось перепілка прокричала –
І тиша тріснула навпі́л,
Як попіл, на полин упала
І заревла, як білий віл.

Проснувся жайвір під світанок,
Підняв зорю у білий світ,
З-за обрію виходить ранок,
Воло́шки відкривають цвіт.

Нам сонце світлом бри́зка в очі,
Сідає промінь на лице.
Так кожний день виходить з ночі, –
І всі ми знаємо про це.

2006 рік




ШУКАЄ…

Куди пішли забуті сни
Й роки́, що відлетіли?
Знов не пове́рнуть вже вони,
Хоч як ми б не хотіли.

Мовчать в ставку очерета́,
Укрився степ імлою,
Сова вночі одна літа́,
Киває головою.

Шукає чорного сича,
Як сина рідна мати,
Та третю ніч не зустріча́,
Щоб ра́зом з ним кричати…

На старім цви́нтарнім хресті –
Опівночі й під ранок,
Та вість про смерть комусь нести́
І ки́дати на ганок.

До хати не вернувся син –
І сич тут нідочо́го,
В життя зла доля ввіб’є́ клин, –
Не пощади́ть ніко́го.

Ночами не кричать сичі,
Не спить, ридає мати,
Сова лиш пролетить вночі –
Сича́ щоб відшукати.

2006 рік




ЗАВТРА…

Кружляє за вікном осінній лист,
В шибки́ вечірні дивляться химе́ри,
У димарі тривожний вітру свист,
А за столом сім’я моя вечеря.

Йде непроглядна ночі каламу́ть,
Зі стріхи очі світяться сови́ні,
Побачиш їх – заснути не дадуть,
Мороз повзе, як мокрий вуж, по спи́ні.

Коло́тить серце, наче сторож в дзвін,
Чи метроно́м, що відбива́ секунди,
Життя чужого дні рахує він, –
Не вірить ні Христосу, ані Будді.

Ніч землю вкрила, наче омофо́р,
Як грішників вкривала Матір Божа,
Не блимає на розі світлофо́р, –
В душі без віри заблукати можна.

Під вітром бе́вкнув на дзвіниці дзвін,
Давно погасли всі церковні свічі,
Я Господу відбив низьки́й уклін,
А ще йому перехрестився тричі.

До храму завтра я уже зайду,
Прийму прича́стя і посповіда́юсь,
І мужності, і сил в собі знайду, –
В гріхах своїх за все життя покаюсь.

2006 рік




ВСЕ СПІВАЄ

Ледве світ. Росою вмита
Оксамитова трава,
Сном земля ще оповита,
А душа уже співа́.

Разом з жайвором у небо,
У травневий ро́зквіт дня
І мені піднятись треба,
Щоб ловила спів земля.

Срібноро́сяні світання,
Солов’я вишневий спів –
Піднімають зо́рьку ранню,
Душу радують без слів.

Співом сонячним вража́є,
Сильний духом менестре́ль,
Будем з добрим урожаєм, –
Не замовкне його трель.

Й нам нема чого журитись, –
Наші мрії – на крилі,
Доки пісня буде литись, –
Ви́сі й далі замалі́.

Сонце ко́тить корова́єм,
Гріє ду́ми провісні́,
Все живе під ним співає
Свої радісні пісні́.

2006 рік




ІДУ ДО ЗІРОК

Свій голос я притишити не можу,
Душа моя – і серце вже кричить,
Не можу я поставити сторо́жу, –
Життя моє до у́рвища біжить.

Доки душа дотла́ ще не згоріла,
У гру́дях до́ки серце б’є у дзвін, –
Вони живуть у єдності із тілом, –
І повен щастя мій старенький дім.

Усе життя привчали нас мовчати, –
на слово стільки зва́лено гонінь, –
Тепер лиш нам нема чого́ втрачати, –
А я один із би́тих поколінь.

Було́ багато у́смішок лукавих,
Крові було удо́сталь і брехні,
Куди там і до по́честі й до слави
У нашій битій рідній стороні.

Відвагою до пісні і до бою
Живу тепер – аж до́ки стане сил,
Пливуть вірші юрбо́ю наді мною, –
Я ними забезпечую свій тил.

Сьогодні йду незнаними стежка́ми, –
Я з долею звіряю кожен крок,
Іду – на біль не ди́влячись, на ра́ни, –
Через колюче те́рня до зіро́к.

2007 рік




ДОЩ (дітям)

Прийшла весна, співають струни серця,
Зима і відшуміла, й відгула́.
На днях все пта́ство в лісі озове́ться, –
Забудем зиму, що така й була.

Засвітить в небі сонце тепле, зри́ме,
І ластівка у травень прилетить,
Черкне́ крилом по хмарці невлови́мо,
І по обіді грім загуркоти́ть.

Відлу́ння грому вкотиться до хати,
Старенька бабця вигляне в вікно, –
Де бігає онук? – хотіла б знати, –
Зібгали змо́ршки ба́бчине чоло.

Аж ось в міжвітті злива забриніла,
Замовкли у піддашші горобці,
За внука бабця дуже дома млі́ла, –
Для нього вже нажарила млинців.

Він підкотив штанці аж до колінець
І під дощем по вулиці гаса́в,
Сія́в лицем отой малий щасли́вець,
Що Бог йому калюж оце послав.

Пробли́снула востаннє блискави́ця,
Грім покотився за зелений ліс,
Земля умита, чиста, білоли́ця, –
В онука тільки у грязю́ці ніс.

2007 рік




ПРИЙДЕ ЗНОВУ (дітям)

Чорну пряжу нічка пряла,
Розплела́ свою косу́,
Свічка вже уся розтала,
А до дня ж іще часу́!

Ніч до ранку задрімала, –
Півень тричі прокричав,
І не чула і не знала,
Що день хід свій розпочав.

Ніч, як лід, ураз розтала, –
Впала вранішня роса,
Річка навіть не узнала, –
Де лежить її коса.

Коса чорна, як в циганки,
Товста, сплетена й туга,
Мчить по світу, як тачанка,
На своїх нічних ногах.

День відсвітить, відгуля́є,
Сонце сяде, певна річ,
Знову при́йде, – всі ми знаєм,
Як циганка, чорна ніч.

2007 рік









БРАТИ

У смерк відлебедів наш світ дитинства,
Стара хатина в землю уросла́,
Любов скінчи́лась рано материнська, –
Услід за батьком матінка пішла.

На цви́нтарі домівки їх – моги́ли,
У небо дивляться бере́зові хрести,
І попере́чини розки́нули мов кри́ла, –
Та із цвинтаря їм в небо не втекти.

Біля могил розрісся кущ бузко́вий,
Квітує й пахне він травневим днем,
Неначе завтра йде у світ казко́вий –
Розва́жить душі, що обпалені вогнем.

Вогнем війни – і голоду, й розру́хи,
Знуща́нь, концтаборів, поневіря́нь,
Не вирватись було з тії заду́хи, –
Красу побачити сьогоднішніх світань.

Дорослими ми з братом рано стали, –
Життя доро́ги в різні бо́ки розвели́,
Ні щастя, ні добра у цім житті не знали,
Та краю рідному ми вірними були.

У край батьків, де квітне кущ бузко́вий,
Ми повернулися із братом в день один,
В дитинства світ – і милий, і казко́вий, –
До нього йшли ми тисячі годин.

2007 рік




КОРОТКИЙ ВІК

А осінь, як літо, –
На очі – роса́.
Дівча́, наче квітка, –
Дівоча коса́.

А сонце в долонях, –
Гуля́ дітвора́,
Уте́ча, пого́ня, –
Дитя́ помира́.

Матуся, як риба,
Що б’ється об лід,
А серце – не бри́ла, –
Зривати не слід.

Життя утіка́є,
Як з келиха сік,
Добра́ не пізна́єш
В короткий свій вік.

В дворі домовина
На ма́рах стоїть,
Лежить в ній дитина,
Неначе як спить.

О, Боже небесний!
Де ж янгол її?
Чи це все нечесні
Діяння твої?

Та Бога ху́лити
Не маю я прав.
Та й щоб похвалити –
Нема в мене барв.
2007 рік
СОСНА

Стоїть сосна́ на крутосхи́лі
Вже не один десяток літ,
Не дістаю́ть до неї хвилі,
Та їй уже немилий світ.
Душа її в тугій печалі,
Струна у серці ледь бринить,
Не радують ні сни, ні далі,
Не радує щаслива мить,
Коли зозуля прелітна
Кує її життя літа́,
Коли жартує вона з вітром… –
Та щось ніхто не приліта́.
Недавно берег обвали́вся,
Пісок погли́нула ріка,
До сонця корені відкри́лись, –
Кому тут будеш доріка́ть?
Її вже й вітер обмина́є,
Боїться у ріку звали́ть,
В степу з поли́ннячам гуляє,
Та чо́мусь се́рденько болить…
Сосну́́ не може обійняти, –
Від до́тику впаде ж у вир, –
Не зможе ру́ку їй пода́ти,
Як сильний друг – її куми́р.
Ще день просто́яла на кручі, –
Із-під сосни тікав пісок,
Вночі упала, – щоб не му́чить
Ні вітру, неба, ні зіро́к.

2007 рік





ВВІ СНІ

Бовваніють на обрії ве́рби,
Крила чорні вже ніч розправля.
Ну чого ж бо від мене їй треба,
Чом не хоче тепер розмовлять?

Серцю дай же хоч кри́хту відра́ди,
Дай погладити коси твої,
Твоє серце, не бійся, не вкраду,
Бо твій я́нгол на варті стоїть.

Дай мені надиви́тись на тебе,
В карі очі пірнути до дна,
Моє серце таке як у Феба,
А у ньому – ти тільки – одна.

Розгорни своїх рук переве́сла
І до себе мене пригорни.
Чом тепер не вертаються ве́сни,
В осінь чом не приходять вони?

Тільки в снах я любуюсь тобою,
Розплітаю коси́ переме́т,
Мед спива́ю нічною порою,
Доки бджо́ли спинили свій лет.

Сонця промені линуть рікою,
Образ ночі з туманом поплив,
Обіймав я поду́шку рукою, ..
Очі карі приходять у сни.

2007 рік




РОСЯНА СТЕЖИНКА

По траві заро́шеній
Білих ніг сліди́,
По траві нескошеній –
Ти по них піди.

У білій кофти́ночці –
Хата край села,
Ро́сяна стежи́ночка
Хлопця привела.

До тії хатиноньки,
Що стоїть в саду́
До тії дівчи́ноньки
Я тепер іду.

Я візьму за ру́ченьки
Свій безцінний дар,
Щічки, наче ру́женьки, –
Більше не віддам.

Ну вітра́м, ні віхолі,
Дру́зям, ворогам,
На пота́лу ли́хові, –
Буду ніжить сам.

У селі по вулицях
По́говір пішов:
В хаті, що там ту́литься,
Милу я знайшов.

2007 рік




НЕЗВАНИЙ…

Хто там смерть мені проро́чить?
Хто показує свій перст?
Ні! Не вийде! Не зуро́чить
Моїх кроків, довгих верст.

Я пройду, проїду, може,
Свої ве́рсти проповзу́,
Де вже сам, де Бог поможе,
Як прибуду – розкажу́.

Як пройшов крізь заметілі,
Щоб відчути ще разо́к
Дотик рідних рук на тілі,
І понюхати бузо́к.

Ще побачить цвіт калини
За парка́ном, у садку,
Рідний двір побачить милий,
Випить нічку по ковтку́.

Аж до дна, щоб ціпені́ла
Вільна в жилах дужа кров,
Щоб всі зорі заніміли, ..
Потім ще раз…знов і знов.

Вранці ніч спливла́ туманом,
Сонце променями тче
Білий шовк…Я – гість незва́ний…
Жаль…під се́рденьком пече.

2007 рік




В НЕБЕСАХ

Я не знаю ще імені власної печалі,
Та не буду їсти й пити голілочку з вами.
Я дрижу́ без голосу стрілкою магнітною,
Я у небо полечу ластівкою літньою.

Один о́дного не чуєм триво́жного голосу,
Два крила ми із тобою – та два різні по́люси.
Вже душа кричить із прірви пташкою підби́тою,
А могила залиши́ться навік не закритою.

Помина́ють добрі люди душу невідспівану,
Та їм вкинули у вуха чутку несподівану:
Дала доля перед смертю два крила до тіла, –
Разом з тілом душа чиста з прірви полетіла.

Піднялася аж за хмари в небеса блаки́тні,
Негара́зди земні звідти дуже добре ви́дні.
Та побачило хлоп’ятко ту людину – пта́ха,
Принесло́ у двір цю звістку – прибавило жа́ху.

Із руки́, як Божа кара, випала чарчи́на,
Бо живого ж помина́ти – то важка провина.
Почу́хали поти́лиці, – подивились вгору
Помина́льники – і тихо побрели із дво́ру.

У пусте́льнім піднебессі навкруг роззирнувся,
Одиноко там здалося – у двір повернувся.
У дворі мене чекали і жінка, і діти, –
Їм усім так закортіло літати уміти.

2007 рік




ПОГЛЯД

Слова́ мої, як бачиш, не про тебе,
Давно вже я забув ім’я́ твоє,
Про тебе говори́ть нема потреби,
Та жить спокійно пам'ять не дає.

З тобою, безіменною, стрічаюсь
Я по́думки, де ро́сяна трава,
В думка́х своїх, буває, часто ка́юсь
І визнаю, що ти була права́…

Весь біль в душі вже занімів неначе, –
Твій погляд моє серце спопели́в,
Не розум – серце за тобою плаче,
Хоч я до тебе всі мости спалив.

Навіщо стала в мене на дорозі?
Чому́ очей – криниць не відвела?
Тепер забути погляд твій не в змо́зі,
Закрить – завіса неба замала́.

Ось так живу: нема ні дня, ні ночі,
Хоча б на мить пропав би образ твій,
Хай уночі хоч відпочинуть очі, –
Та більш на зустріч не плека́й надій.

2007 рік









ЦІЛЮЩИЙ НЕКТАР

Як зачарований, дивлюсь у твої очі,
Дивлюсь – і слово мовити боюсь,
В них вогники не згасли б серед ночі, –
І жар весь розплеска́ти я боюсь.

Коли зоря́ вже розгориться з-за дібро́ви
І мо́рок ночі з тіла утече, –
Розго́рнуть крила твої чорні брови –
І ти мене коха́ним нарече́ш.

В зорю́ увійдемо ми босими ногами,
Рум’янцю в свої щоки набереш,
Нам жайвір в небі відспіва всі га́ми,
А сонце подарує нам свій креш.

Тепла́ і світла наберем в свої доло́ні,
Разо́м з росою вип’ємо, як дар.
В небе́с, в землі і в сонця у поло́ні
Ми вип’єм да́ний Богом нам нектар.

Співала і цвіла круг нас жива стихія,
Довкіл нас грала музика життя,
Здійсни́лась наша заповітна мрія, –
Вона купалась в мрії цій – і я.

Лише́ до полудня додому ми верну́лись,
Бо щастю, нам здалось, нема́ кінця.
Одна ще ніч пройшла – і ми проснулись, –
Нам треба йти ж до церкви, – до вінця́.

2007 рік




ЄДИНА СУТЬ

Мені уже́ не толочи́ть зелених трав,
Над піснею журли́вою не плакать,
Не доведе́ться вже коси́ть мені ота́в, –
Не виступить на лобі по́ту мря́ка.

Мені наві́що ніжні подихи весни, –
Щодня, щовечора в душі їх відчуваю,
Хоч знаю добре: відчуття ці – наносні́,
Та що робити з ними – я не знаю.

Буває, в душу прикра ніжність западе́,
Вгризе́ться в серце, да́вить серед ночі,
Давитиме – аж доки сонце не зійде́, –
Горять в душі до ранку її очі.

Навіщо я їх бачу серед ночі,
Навіщо вони гонять мій тривожний сон,
Не сплять думки́, як в полі поторо́чі, –
Ведуть мене поволі вже на скон.

Навіщо ти сльозою непроли́тою
Навік і серце моє й душу залила́,
Найкра́ще вже залитись окови́тою,
Ніж ти мене так з розуму звела́.

А солов’ї проснулись – і співають,
Із піснею й мені весну́ несуть,
Маленькі пта́шечки – вони того́ не знають,
Що в пісні і в життя – єдина суть.

2007 рік




НАД СТЕПОМ

Нови́й настане день – розвіє попели́ще
Південний вітер в голому степу́,
Підніме куряву́ до сонця, – навіть вище,
І чорна хмара прийде на біду.

І потемніє та́к над степом полине́вим,
Як серед ночі у дубовому гаю́,
Заглу́шить чорний вітер своїм ревом
Ще пісню недоспівану мою.

Підніме до небес гірку імлу полинну,
День по́пелом на плечі упаде́,
Похи́лить пісня свою голову неви́нну,
І че́рствістю у серці припаде́.

Розвіє вітер всі слова, як листя клена,
Що знову прийде в осінь золотим.
Не краще, як сосні, буть увесь вік зеленим,
Щоб грубо не поводилися з ним?

Пронісся вітер вже над степом полине́вим,
Пилю́ка вся на плечі улягла́сь,
Із жайвором, – у день оцей травне́вий, –
І моя пісня в небо піднялась.

2007 рік









КОЖНОМУ - СВОЄ

Мені здалося: дві зорі
У небі, у нічнім, пога́сли,
Холодні – впали у дворі,
Упали, вам скажу, – завча́сно.

Цієї ми́ті красота
Всіх зір небесних – то облу́да,
В душі моїй вже пустота, –
Вона цю мить теж позабу́де.

Холодні зорі – камінці
Я взяв у злякані долоні,
А страх пройняв до корінців
Воло́сь моїх, – і я в поло́ні.

В саду замовкли солов’ї, –
Кінцівку пісні загубили,
Думки́ крутилися мої,
У скро́нях молотками били.

На свої зорі я дивлюсь:
Не світять, – плач від них долинув,
Рукою впра́вно розмахнувсь, –
У небо зорі знову кинув.

У небі дві зорі нара́з
На своїм місці засія́ли,
А із душі в цю мить якраз
Немов два ка́мені упали.

Людині, – знаю добре сам, –
Немає в небі що робити,
Зірки́, скажу усім я вам, –
Не можуть на землі світити.
2007 рік
ЛЮБИТИ ПРИРОДУ

Як не люби́ть природу
За пісню солов’я,
І за зорю́, що сходить,
І як пахти́ть земля.

За світло і за тіні,
За тиші срібний дзвін,
За небо світлоси́нє, –
І жайвір десь у нім.

Мені у дні печа́лі
Розра́дою була,
Думка́ми розважала,
Коли гроза гула́.

Опора ти для мене,
Для се́рця, для душі,
Як зіллячко травне́ве,
Що в кле́нах п’ють хрущі.

Любов цю не сказати, –
Нема для цього слів,
Її не можна дати
Й послухати, як спів.

Любов осу́шить сльо́зи,
Погла́дить, приласка́,
Любов – в вірша́х і в прозі,
У пензлика мазка́х.

2007 рік




ПОКЛИК ВЕСНИ

Ко́си трав духмяних розметала
Стомлена доро́гою весна,
В цьо́му році зиму не застала, –
Чи така́ й була – тепер не зна.

Не розтопля́ла своїм сонцем снігу,
І не звільня́ла пролісків живих
Із-під ньо́го – і не чула сміху
І пісні колискової для них,

Що співа́ остання завірю́ха
У першу березне́ву темну ніч,
Уже ведмідь в барлозі пу́зо чу́ха,
Хоча ще не відкрив спросо́ння віч.

Уже душа за зи́му жить стоми́лась, –
Ударила весна у се́рця дзвін,
Сорока на сосні весною вмилась,
І го́рлиця весні співає гімн.

Неначе сік в бере́зі, – кров заграла,
І нова́ пісня у душі дзвенить,
Мою всю ту́гу весна геть прогна́ла,
І моя зірка ще ясні́ш горить.

2007 рік









НЕВІДОМІСТЬ

Навіщо всі проха́ння і закля́ття,
Навіщо дму́хати на кволий серця жар,
А спогади пливуть, як по ставку лата́ття,
Пливуть як сни, як зборища прима́р.

То стануть мов чудо́виська засти́глі
Доісторичних і небачених страхіть
Перед очима, що закритися не встигли, –
Страхи́ не встигли знятися із віть.

А я не можу їх з верби прогнати,
Як не кажи кому – то дерево святе,
Усім про це мали́м, дорослим треба знати, –
Вона ж бо до Великодня цвіте.

І глухо, й ні́мо камінь надмогильний
Похмуро ляже на могилу у свій час,
І сич на нім ноча́ми сумно буде кви́лить,
Та голос той вже не розбу́дить вас.

Доки живий – в тривозі серце б’ється,
Вночі і вдень в очах печа́литься сльоза,
Щодня приходить невідо́мість – і сміється,
Ударить, як у дерево гроза.

Згорить зоря твоя, як в храмі свічка,
Душа із тіла птахом в небо полетить,
У долі кожного своя така є звичка, –
По смерті – по рахунках заплати́ть.

2007 рік




ДО СВІТАНКУ

Стою над рікою, – тумани біліють,
І зо́рі холодні в долонях лежать,
А хвилі, як діти маленькі, німіють, –
Від за́хвату ніччю до моря біжать.

Скажи мені, ноче, до чо́го ці жа́рти,
Ці чу́да природи, що ллють через край
Людськи́х почуттів – і де розуму взяти,
І рук – обійняти увесь небокра́й.

Інсти́нктом я розум і ніч обіймаю,
І бачу життя в першоцвіті зорі,
Ще бачу як ве́рби у воду схиляють
Рока́ми заморені віття свої.

До ніг твоїх серце своє я схиляю,
Всі зо́рі зсипа́ю в долоні твої,
І небо б віддав, та як взяти – не знаю
У руки, освітлені сонцем, свої.

Стою до світанку над чудо-ріко́ю,
По хвилях до моря побігла вся ніч,
Я про́мені сонця вже гла́джу рукою, –
І день зазирає до зморених віч.

2007 рік









МОЯ МРІЯ

Скажіть ви мені – чи так можна влюбитись
У змучену бо́лями мрію свою,
І серце при згадці гучніш почне битись,
І долю, як в дзеркалі, бачу свою.

Та мрія – як мрія – без віку й обличчя,
За долею бродить мов при́вид вночі,
До мене являтись взяла такий звичай,
Хоч я й не давав їй від серця ключі.

Літа́ свої юні тоді пригадаю,
Нежда́ну сльози́ну проллю, або дві,
Її як позбутись – ще досі не знаю,
Як сонця чекаєм до ранку одні.

Бо мрію не можна свою розлюбити,
І мрію не можна свою зневажа́ть,
Як звіра, не можна у лісі заби́ти,
Хоч жити щодня буде вам заважа́ть.

Ось так і живу я із мрією по́ряд,
Рука до руки – і надійне плече,
Позбутись не можу, –напився вже горя, –
Та мрія у серці вогнем вже пече.

Я в долі леща́тах пруча́тись не буду,
І руку на мрію свою не здійму́,
У радості й горі її не забуду, –
У рай, а чи в пекло – з собою візьму.

2007 рік




ЛИПНЕВА НІЧ

В’януть мрії під по́дихом ночі,
У безві́тря задуха стоїть,
Ніби зорі – у милої очі,
Медом пахне від липових віть.

Дивлюсь в очі – такі вдень блакитні,
А вночі – як криниці без дна,
Тільки місяць і зорі в них видно –
І кохання, яке нас єдна.

П’ятаком зави́с місяць у небі,
В старих липах замовк соловей,
Бо закоханим свідків не треба, –
Тільки зи́ркає мати з дверей.

Доньку кличе додому, до хати,
Мов сама не була молода,
Не дасть змо́ги дочці погуляти, –
Усю ніч із дверей вигляда́.

Місяць котить п’ятак свій за обрій,
Соловей п’є під ранок росу́,
Знову я по традиції добрій
Запах ночі додому несу.

Ще несу́ в своїй пам’яті очі,
Дух медвяний від милої кіс,
Ще вогонь поцілунків із ночі,
Й рук неви́нних обійми приніс.

В свою ба́тьківську білу хатину,
Що стояла одна за селом,
В ній матуся чекала на сина, –
Продріма́ла всю ніч за столом.
2007 рік
ВИГЛЯДАЮ ТЕБЕ

Заряхтіла роса вже на терені дикім,
Червоніє зоря і мигти́ть височінь,
Пелюстки́ в новий день відкривають гвозди́ки,
Ніч від сонця тіка́ у хистку́ далечінь.

Земля квітне, як сад, у ранко́вих загра́вах,
Солов’їні в саду ще звучать голоси,
А нічні деркачі замовка́ють у травах, –
Оп’яніли смички́ скрипок їх від роси́.

Я стояв у дворі у сльозах і знемо́зі
І тебе виглядав із доріг давнини́,
Та без тебе ішов новий день по дорозі, –
Зо дві жмені приніс мені ще сивини́.

Від жалю́, від розлук серце знов заніміє,
День спіткне́ться об ніч і зупиниться час,
Та цей час – лише мить, – сонце серце загріє,
Хоч тіка́ють літа́, не питаючи нас.

Пропливуть понад нами хмарки́ лебеди́но,
І розтануть, як лід, всі тривоги й жалі́,
Ду́ші наші, як птах, скоро в небо поли́нуть,
І зрадіють йому наче дітки малі.

2007 рік









НЕ ТРИВОЖИТЬ…

Розтри́нькав свою молодість по лу́ках,
Серед кущів порічок розгубив,
Купався у нічних окта́вах звуків,
Смак до кохання у собі згуби́в.

Не ва́блять вже красу́ні синьоокі, –
Усі дівчата на одне лице́,
Їх у́смішки ласка́ві і широкі
Разо́м злили́ся в за́мкнуте кільце.

Золотоко́сі грози не хвилюють,
Не гріє липня змо́рене тепло́,
Уже картин уява не малює, –
Як в серпні небо зо́ряне цвіло́.

Вже не тривожить мою душу пісня,
Не змочить щік непро́хана сльоза,
Кохання поклик вже мене не тішить,
Бо у душі уже пройшла гроза.

Я, мов крило, розправлю парус білий,
У вир життя за вітром попливу́,
Перед сумлінням я зали́шусь гідним, –
Коха́ною білявку назову́.

2007 рік









СНІГ

Несподіваний сніг перекре́слив розмову,
І зіте́р усі плями з парка́нів, дахів,
Злу стрілу відвернув, наче смерть випадко́ву,
Що у небі шукає самотніх птахів.

Мете́ сонний двірник сухий сніг із подвір’я,
Сиві круки, як дим, посіда́ли на дах,
Частоко́лом густим настовбу́рчилось пір’я,
Хлібним духом, як степ, весь провулок пропах.

Перехожий втягну́в шию в комір собачий,
На ходулях – ногах по заметах іде,
Ніби втратив він слух – і нічого не бачить,
Наче в віхолу дня його доля веде.

Певна мудрість завжди́ є в стихійнім порядку,
Хто зара́но помер – той узнати не встиг,
Мудрість – наче той світ – ні кінця, ні початку,
Прийде так – як прийшов несподіваний сніг.

2007 рік














ПРИЙТИ ВЧАСНО

Сонце. Жовтень. Так тихо в саду.
Зупинилася осінь на грушах.
Терпнуть ноги. Застигли. Не йдуть.
Я стою у саду непору́шно.

Я на груші, на пізні, дивлюсь,
Пожовтілі, налиті меда́ми,
Стою – по́думки Богу молюсь,
Щоб до завтра із гілки не впали.

Завтра в сад я не сам вже прийду,
А з малим ще о́нуком – найменшим,
І до груш, що висять, підведу, –
Хай побачить в житті своїм вперше.

Як і де оці груші ростуть,
Як лисніють під сонцем бока́ми.
Та чи зможу в цю ніч я заснуть?
Дрімота́ мов лоскоче гілка́ми.

Я пірнув в чорне ма́рево снів, –
Снились груші, налиті меда́ми,
Чув я вітру осіннього спів, –
Вночі груші на землю упали.

Не побачив онук спілих груш,
Що висіли на вітті в цю осінь,
Як усі ми не бачимо душ,
Що в небесну пішли жити про́синь.

Вже за рік мій онук підросте,
А моє ще життя не зага́сне, –
Цілий рік буду думать про те,
Щоб з онуком у сад прийти вча́сно.
2007 рік
ЗНАЙ

Світло ллється із карих очей, –
На мою ти Мару́сеньку схожа,
Я не спав через них стільки довгих ночей, –
То для мене була кара Божа.

За життя шанувати не зміг,
Ту красу́ не зумів цінува́ти,
Яр глибокий між нами, як рана проліг, –
Не давав я – любив тільки брати.

Крила брів так наснились мені,
На очах – сліз солоних озе́рця,
І вуста посинілі, холодні, німі
По ночах моє ранили серце.

Тепер бачу я тільки тебе,
Ти так схожа, а все ж – таки інша,
У зіницях твоїх завжди бачу себе,
А у серці запо́внилась ніша.

Я вже зга́дками серце не рву,
Хоч, буває, сплива́ її образ,
Жити в пам’яті бу́де, аж доки помру,
Буде литися усмішка до́бра.

Час із пам’яті ще не зіте́р
Навіть те, що не хочу згада́ти,
Не її, а тебе я ціную тепер –
І тобі про це треба вже знати.

2007 рік




З НАДІЄЮ…

Рай втрачений шукаємо ми в пеклі,
У пеклі днів щоденного буття́,
В парламенті ідуть бої запе́клі
За кращі дні «народного» життя.

Ми втратили в раю свою цнотли́вість, –
Як заборонений вкусили райський плід,
Ми кинули у Божую немилість
Увесь сучасний і прийде́шній рід.

На «доброго» чекаєм президента,
Як наші предки всі на «доброго» царя,
Роззу́ли нас і роздягли́ доще́нту, –
Сміється Бог над нами звідтіля́.

Звідтіль, де ми самі були богами,
Не знали ми там одягу, взуття́,
Турбо́т за їжу, за дітей не мали, –
Тепер кусаєм лікті з каяття́.

Пани крихти́ нам ки́дають в пода́чку
До пенсій, ви́плат, заробітних плат,
«Обра́нці» ж наші все будують «дачки»,
Хоча у них неміряно пала́т.

Так підемо ж на вибори ми знову,
Оберемо́ до влади «новий» клан,
«Ново́го» президента, Раду «но́ву», –
Повинен бути ж над раба́ми пан.

2007 рік




НЕЗВАНИЙ

Свята́ відсвяти́лися в храмі
І дзво́ни замовкли. В дворі
Немає проча́н – тільки ранні
Вже зо́рі горять угорі.

Над храмом Венера зави́сла,
Черво́но всміхається Марс,
Опара на при́пічку ски́сла
І хлібний ошкі́рився квас.

Собака на місяць зави́ла,
Неначе вовчиця у гін,
Козацький стоїть весь у милі
Була́ний загну́зданий кінь.

Добу́ цілу мчав він степами,
Приніс нам недо́брую вість,
Що пнеться ночами незваний
До хати до нашої гість.

За зброю нам треба всім братись,
Вставати на захист сіме́й,
За не́мічних всіх піклува́тись:
Стари́х – і маленьких дітей.

Зійшлися дві сили в двобої, –
Втону́ли в крові полини́,
В степу серед тиші німої
Над вбитими плачуть вони.

І місяць з небес не сміється,
Об хмару втирає сльозу,
Гіркий дим з побо́їща в’ється,
Лице прикриває йому.
2007 рік
РАНИ

Я зірву́ на спо́мин цвіт калини,
У косу́ коханої вплету́,
Щоб колись хоч думкою поли́нуть
І побачить милу на лету́.

Пелюстки́ на сте́жечку упали,
Наче сльози милої в траву,
Ми тоді обоє ще не знали,
Що востаннє я її веду́.

Через сад стари́й до її хати,
Що стояла ніби у раю́
Серед яблунь, груш, – чи вам не знати,
Що завжди́ я правду говорю́.

Ми на заздрість зо́рям цілувались,
Слухали до ранку солов’їв,
Спати у цю ніч ми не збира́лись, –
Та рубіном ранок вже горів.

Милої із хати вийшла мати, –
Донечку застала в лопуха́х,
І сказала, що не хоче знати́
І її, і ще й мене – в зятя́х.

Скромність, совість дівчину заїли,
Слова́ мами рану нанесли́,
В душі, в серці ра́ни її нили, –
До ставка дівчи́ну привели́.

2007 рік




ВІДЛІТНА ПІСНЯ

Я не раз журавлем закурличу,
Не раз серце у вирій вмочу́,
За собою кохану покличу.
Тільки ні. Мабуть, знову змовчу́.

Нахилюся над сонним обличчям,
Ніжно так поцілую в чоло,
У вікно тихо вилечу звично,
Щоб на серці спокійно було.

Нехай ви́ростить наших онуків,
На двадцятім осінньому «кру».
Я кохану – на кри́лоньки – руки –
І з собою у вирій візьму.

Понесу в теплий край над морями, –
Там довкі́л не буває зими,
Крила виростуть, прийдем до тями,
А весною повернемось ми.

Завіта́єм до рідного двору,
До біленької хати в садку,
І сусідку провідаєм хвору,
Що не ходить – сидить у візку́.

Поговоримо те́пло і щиро
Про далекі беззи́мі краї,
Зголоси́ться летіти у вирій, –
Тож візьме́мо на крила свої.

Осінь з холодом знову заходить
В пожовтілий знесилений сад,
Вирій пісню відлітну заводить, –
Журавлів знов у небі парад.
2007 рік
СЕРЕД ДНЯ

Ой, стоїть верба на крутій горі,
А гора стоїть та й над річкою,
Соловей співа́, п’є росу́ з зорі, –
Під вербою – ми із Марічкою.

Наберу зорі повні жмені я,
Наберу ще я повну при́горщу
Зірок вранішніх, в них судьба моя,
Милій сте́жечку із них ви́мощу.

Місяць-серп зніму із нічних небес,
Уплету́ його лю́бій в кісоньку,
Світ, що є довкіл, їй віддам увесь,
Поклонюся вдень їй у ніженьки.

До матусі йдем в солов’їний час, –
Її слово нам – наче зе́ренко
Проросте в душі, заспокоїть нас, –
Попрошу руки́ – віддам се́рденько.

Хрестом пра́ведним осіни́ла нас,
Вже до храму йшли обвінча́тися,
Та цей день святий, і цей добрий час
Мав роко́ваним вже назва́тися.

Серед біла дня, серед літечка
З неба синього гроза вда́рила,
Впала за́мертво тут Марічечка, –
До небес пішло густе ма́рево.

За які гріхи, за які діла́
Наказав Господь пару пра́ведну?
Молоде життя одне смерть взяла,
А друге́ тепер вже й не ба́жане.
2007 рік
НЕ ПЕРШИЙ

Колоси́вся ше́піт ле́гітно у полі,
Чомусь неспокійно пе́репел кричав,
Підняли у небо високо тополі
Свої гострі спи́си – вітер колиха́в.

Поли́н відроси́вся – те́рпкий іде трунок,
Аж лоскоче в носі мало не до сліз,
Я нарвав воло́шок милій у дару́нок, –
Будуть за прикра́су до русявих кіс.

На вустах вишне́вів перший поцілунок, –
За воло́шки люба в дяку віддала,
Дужий вітер в полі свою силу зме́ншив, –
Та і сама лю́ба знічена була.

Де взялась відвага, де взялася смілість,
Щоб такий зробити у коханні крок,
Чи то його сила, а чи Божа милість,
Щоб такий задати у житті урок?

Серце моє билось, наче дзвін у церкві,
Коли йде по світу яблуне́вий Спас,
Тії дзвони чують всі живі і мертві, –
Я ждав поцілунка ще хоча би раз.

Мила зашарілась, очі опустила,
З воло́шо́к віночок з голови упав,
Тепер одна думка і мене гніти́ла:
Чом її я перший не поцілував?

2007 рік




СОН БЕЗ СНОВИДІНЬ

Сіє осінь листя із тополі,
Лист на землю стелять ясени́, –
В зиму спати всі ідуть поволі,
Тільки снів не дивляться вони.

На них сови взимку не сідають,
Не кричать опівночі сичі,
А чому́ – й самі того не знають, –
Лиш сорока там щодня кричить.

Ясени́ й топо́лі всі не бачуть,
Що там робить вітер угорі, –
Як калина з горя гірко плаче,
Коли клюють гро́на снігурі.

Як деруть із білої берези
Ли́ко – злі, нена́висні вітри́,
Як зріза́ють віття наче ле́зом
З я́сена – по дві, з топо́лі – три.

Тільки ж-бо не чують вони болю, –
Соки у їх жилах не течуть,
Скаржитись нема причин на долю, –
У душі обра́зи не печу́ть.

Весна при́йде – знов усіх ожи́вить,
Потече з беріз цілю́щий сік,
Ясен і тополя будуть квилить,
Бо так ниє їх без віття бік.

2007 рік




НЕ ХОТІВ БИ…

Та чи зумієш ти мене кохати?
І я чи зможу знов тебе кохать?
Чи я зневіру зможу геть прогнати,
Щоби кохання знову упізнать?

Вже двадцять літ як я тебе не бачив, –
І стільки ж ти не бачила мене,
Нічо́го у житті твоїм не значив,
А ти любила, бачу, лиш себе.

А я завжди́ у снах літав до тебе,
Хоч крил, як бачиш, я таки не мав,
Та в снах ти не сказала, що не треба
Нам бачитись – і я цього не знав.

Тепер оце зустрілись на дорозі, –
Мене не запросила й на поріг,
Горіли твої щічки на морозі, –
Такими ж я їх в пам’яті зберіг.

Та очі були гострі наче списи,
Проткнули моє серце ще живцем,
А пам’ятаю: добрими ж зали́шив, –
І в душу підступив незримий щем.

Знов бо́ляче ми з нею розійшлися,
Про неї більше я не бачив снів,
Дороги наші і в одну б злилися, –
Та я зустрітись з нею б не хотів.

2007 рік




КРИНИЦЯ ДНІВ

Печаль стіка́ в покриту зло́том тишу,
В осінній день, в осінню темну ніч,
Всю радість юності я в літові зали́шив,
З осіннім сном остався віч-на-віч.

Десь летить зграя кру́ків на ночівлю,
Незна́ний день відійде в да́леч літ,
Я знов один піду собі в зимівлю.
Ні, не один… Зі мною – сонний кіт.

Вже свічка осені пома́лу догоряє,
Вже на відхо́ді білий світ стоїть,
Та сонце західне на зло́ті клена грає, –
Тож поживу́ на грані двох століть.

Лиш дня кінець, – вже сонечко на спа́ді,
Ніч пересплю – у новий день піду.
В зимо́вий день. Вже якось з ним поладим,
А там у ве́сну й літо перейду.

Криниця днів моїх така іще глибока,
Як та душа, – у ній немає дна,
Сумна в осінній день – та все ж голубоока,
Як дівчина, що жу́риться одна.

2007 рік









ВИННІ САМІ

Від нас на днях вже відлітає осінь,
Опало листя, завмира́ трава,
Тепло́ із літа в серці живе досі, –
Таке в житті у кожного бува.

Важка тривога серце обіймає,
Сумує сум і ту́га за теплом,
Холодний вітер до кісто́к діймає,
Мороз у вікна стукає кілко́м.

Мені здається – час вже зупинився.
Що за життя без цілі і мети?
Та я чому́сь на себе тільки злився, –
Не знав куди подітись, куди йти.

Життя ж біжить, лети́ть немов на крилах,
За ме́жами свідомості тече,
А тут щось да́вить, як могильна брила, –
Й на світ обра́за у душі пече.

Хоч винен сам, що не зумів прожити
Так як хотів – свої короткі дні
Життя свого, – та нікого корити…
У своїх бідах – винні ми самі!

2007 рік









ЗУСТРІЧ В ОСЕНІ

Забрів початком падоли́сту
У пізню осінь вітрову́.
А стільки хви́щі, стільки свисту! –
По хвилях осені пливу́.

А он тече осіння річка, –
Висить над річкою місток,
А на містку стоїть Марічка –
Опалий мне в руці листок.

Життя наповнюється змістом, –
До неї в осінь я іду,
Іду один осіннім містом
В дубів і в кле́нів на виду́.

Дійшов я до містка́, до річки, –
Опалий лист по ній пливе,
Мене побачила Марічка, –
Надія в осені живе.

Посеред осені зійшли́ся,
Взялись за руки на містку́,
Надво́рі сутінки звили́ся, –
Пірну́ли в річку говірку́.

Йдемо́ ув осінь серед ночі,
Нам вже услід кричать сичі,
Жаха́ють чорні поторо́чі, –
Марічка злякано мовчить.

Не до вподо́би жовта осінь,
Її дощі, вітри́ і сон,
Тремтить Марічечка ще й до́сі,
Хоч ніч пішла уже на скон.
2007 рік
ТАКИЙ РІД

Мій дід сидить в звору́шливій заду́мі, –
Порушить його мрійну тишу б не хотів,
А тут лелека з криком сів на клу́ню, –
З країв із теплих, бачте, прилетів.

Весна надво́рі ще з учора весняни́ться,
Вночі весня́ні зорі в небі висіва́,
Нам, молодим, чому́сь погано спиться, –
У діда ж осені костри́ще дотліва́.

Прийшло тепло́, – зростає тиха радість,
Крилом черкають синє небо ластівки́,
Лелека пробує крило своє на ла́мкість, –
В гнізді старім залатує дірки́.

Весна крокує щедро та вельмо́жно,
Повніший день – і гли́бші небеса́,
Очей від заходу відве́сти вже не можна, –
Природа у красі принишкла вся.

Іде навпроти спогад віковічний, –
Вору́шить вусом розімлілий дід;
Ще не спинився світ, – він дні свої полічить, –
Такий уже наш невмирущий рід.

2007 рік









КВІТИ ВЕСНИ

Засти́гла тиша во́гкістю туману,
Усілась на бере́зових брунька́х,
Весна прийшла у цьому році дуже рано, –
Співає квітками у сплетених вінка́х.

Квітчастий луг в дівча́ток на голівках
Приманює густий бджолиний рій,
Усі розбіглися дівчатка по дом