Микола Прудкий









Поклик душі



вірші















м. Павлоград 2011 рік




БІБЛІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Микола Сергійович Прудкий народився 20 жовтня 1938 року в м. Павлограді на Дніпропетровщині.
Закінчив середню загальноосвітню школу в 1955 р. та Павлоградський машинобудівний технікум в 1963 р.
Працював слюсарем, токарем, фрезерувальником.
У 60 років написав свого першого вірша – для онуків. За роки, що минули від написання першого вірша, він значно виріс у майстерності, у його доробку налічуються сотні найрізноманітніших тем, сюжетів, роздумів, мрій, сподівань, болю і жалю, любові, дружби, природи, духовності, віри і відчаю. Знайомство читача з його віршами дає змогу у цьому переконатися.


ПРОЛОГ

Я не знав супокою у серці,
Відчував я тривогу у душі, –
Вони бились в шаленому герці,
Бо не знали – чи грать мені скерцо,
Чи перо брать – писати вірші.
Мій баян вже давно припав пилом,
Ще раніше я кинув трубу, –
Грав в оркестрі, – скінчилося миром, –
До кінця з вами буду я щирим, –
Думав: спокій у нотах знайду.
Та не сталося так як гадалось,
Бачу я – це «стезя» не моя,
На баяні й трубі щось не гралось,
А життя сивиною вже бралось,
Ще до того ж – розпалась сім’я.
Брався я малювати картини, –
Та все копії – це ж не свої.
Я палітру і пензлі закинув
І в поезію птахом полинув, –
Заспівали в віршах солов’ї.
В такті вальсу забилося серце, –
Спокій піснею лине з душі,
Пісня лагідна вигнала скерцо, –
Вже душа живе мирно із серцем, –
Мене кличуть писати вірші.
В унісон душа й серце співають.
Бачте – справа мені ця вдалась.
Всі про мене свою думку мають,
Я ж відверто скажу – нехай знають:
Вся сім’я воєдино злилась.

2010 рік



СРІБНІ СТРУНИ

То на бур’яни серебром павутиння
Так сіло, неначе всі сорок сорок,
А сонце в зеніт не підніметься нині,
Літа давно вже закінчився строк.

Струмить вітерець понад степом поволі,
І грає на струнах, що сріблом дзвенять,
Чи значення мають вони в нашій долі, –
Та душу навчились вони забавлять.

Не плаче в степу, як маленька дитина,
Поранена словом вразлива душа,
Що все одинокою чайкою квилить,
Пригнічення й туга її не лиша.

І серед людей, що її зневажають
За те, що вона не така як усі,
Як можуть – їй жити й творить заважають
І хочуть щомиті її укусить.

Теплиться в душі моїй іскра надії,
Що час розуміння настане – і квит,
В осіннім степу розстилаються мрії,
І лине від них до життя апетит.

Крокую за сонцем поміж павутиння,
Тріпочуть всі струни його і дзвенять,
Ці звуки наповнюють душу, як скриню, –
Всю тугу і сум удалося їм знять.

2010 рік




КРАСА – З ЛЮБОВІ

Стоять осики від зорі криваві,
Останній промінь вже давно погас,
У третій соловей співа октаві,
А півню кукурікати – не час.

Вже й ніч зайшла у двір наш споришевий,
Крилом кажан як віялом дихнув
В лице моє. – Неначе мед липневий, –
Жовтавий місяць картуза напнув.

Земля лежить і диха під ногами,
Я відчуваю: з неї я росту,
Сил набираюсь днями і ночами,
Життя пройти щоб не одну версту.

Землиця отча, наче рідна мати,
Мене, своє дитя, – не підведе,
Про це мені приємно дуже знати, –
У скруті руку на плече кладе.

Зриваю вранці теплими руками
Холодне – в сльозах яблуко – в росі,
Безжально я впиваюся зубами,
Як роблять це повсюди – і усі.

Краса красу ніколи не народить, –
Любов в житті народжує красу,
Із розуму, буває, любов зводить, –
Я вам красу з любов’ю принесу.

2006 рік




ХЛІБ І ПІСНЯ

Вже тополі в полі на світанні
Підіймають небо догори,
Жайворонки, – пташки дуже ранні,
Будуть в небі радо говорить.

Перепел востаннє кине в житі,
Як дуплет, коротке «під-підьом»,
Сонним і важким, росою вкритим,
Колоскам скомандує підйом.

Хлібним духом і росою вмиті,
Голови піднімуть колоски,
Скоро зерна їх, життям налиті,
У коморах виповнять мішки.

Ляжуть на столи духмяним хлібом,
Натруть люди салом з часником,
Буде хліб – не буде місця бідам,
Горе наше буде під замком.

Сонце з ночі вже відкрило вії,
Соковито, звично потяглось,
Над житами вітерець повіяв, –
Життя в небо птахом піднялось.

Сонячно, достигло, басовито
Пісня в небі яблуком бринить,
Живим сріблом наче перевита,
З нами буде, – будем вічно жить.

2006 рік




ОДИН…

Я в хорі не співаю – ні дуетом,
Один співаю – я самотній лист.
Не був я зроду – нині став поетом, –
Та в кожній пісні є мотив і зміст.

Не опадаю з листям я під зиму, –
На вітці клена дрібно тріпочу,
Душею й тілом у весну я лину, –
Разом із журавлями прилечу.

В травневім небі ластівкою стану,
В саду розквітлім буду солов’єм,
Співати соло я не перестану,
Аж доки дятел ранок не проб’є.

У червні, наче вишня, червонію,
Із бджолами у липні мед ношу,
Серпом у серпні хліб косити вмію,
І яблуком у вересні вишу.

Листом на клені в жовтні золотію,
Всю осінь, зиму з вітки не злечу,
В морози, віхолу я спати вмію,
А як не сплю – дні до весни лічу.

Весною знову журавлі покличуть,
У небо, наче ластівка, шугну,
І солов’єм співатиму, як личить,…
Як це роблю все – сам ще не збагну.

2006 рік




СИЛИ ЖИТТЯ

Весняний вітер не наповнює вітрило
Того життя мого, що било джерелом,
А зараз же воно вже ледве мерехтіло,
Як зірка в небі за заплаканим вікном.

Задзвонить ось весна у дзвони великодні,
Проріже ластівка відточеним крилом
Синяве небо, де глибини ще холодні,
Не обігріті іще сонячним теплом.

Душа моя пливе за ластівкою в небо.
Вже прощавай, бувай – земля моя свята?
Та ні, ще рано, – і прощатися не треба.
Для кого ж то земля сьогодні розквіта?

Душею й думкою на землю повернувся, –
Вона ж весною так яскрава, молода,
Із неї паросток життя до сонця пнувся,
Весна й для мене – це ж не осінь золота.

Весни жива рука торкнулась мого серця, –
Забило наче в дзвін – співа моя душа,
Всі негаразди днів розбилися на скельця,
Душі моєї спів тепер мене втіша.

Я із весни напивсь живильної наснаги,
Ходою впевнено твердою я ішов,
Мені не помогли ворожії – ні маги, –
Я сил в природі для життя свого знайшов.

2010 рік




СКРОМНІСТЬ І ТИША

Стільки раз ми на тишу кричали,
А вона у житті на слуху,
Як дітей, нас колише в печалі, –
Кайся в тиші в своєму гріху.

Свої мрії словами малюю, –
Врівноважений в тиші стою,
За дотепами я не полюю, –
Скромність дуже ціную свою.

В житті скромність не надто яскрава,
Як і тишу – не цінять її,
Обминає її гучна слава, –
В житті бур є закони свої.

Роблять бурі горласті бездари, –
У них – гроші, нахабство і зиск,
Уб’ють скромність і кинуть на мари,
Бо їх вабить лиш золота блиск.

Ідуть поруч: зі скромністю – тиша,
Так нечутно – віками живуть,
Про них, Бог дасть, поеми напишуть, –
Слава й вічність і їх не минуть.

2006 рік









СТАРШЕ ПОКОЛІННЯ

Ні! Ми в цьому світі кращими не станем,
В других світах ніколи нам не жить,
Наш прийде час – і ми з колін устанем, –
Нехай наш меч незайманим лежить.

Ще не навчилися ми волю цінувати,
Не бешкетуємо – й не бачимо ікон,
Месії не йдемо ми руку цілувати, –
Гадаємо ж: нас не зачепить скон.

Ми звикли жити безтурботно за радвлади,
На всьому на готовім звикли жить,
Тепер не можем безтурботність подолати
В свідомості, а час біжить, біжить…

А ми все стоїмо – ні ситі, ні голодні,
Чекаємо зерняток з добрих рук.
Намає діла можновладцю до народу, –
Вита над ним неначе чорний крук.

Опікуна над нами вже немає,
Не контролює поведінку і думки.
Що з волею робить – не кожен добре знає,
А це ж продукт, як не кажіть, – ламкий.

У хатах наших іще жевріють лампади,
Надії вогник в душах ще живе,
Та, мабуть, з нами підуть наші вади, –
Кивати нічого на дзеркало криве.

2005 рік




ДУХ УКРАЇНИ

Де шумлять над водою раїни,
По воді качка діток веде,
Де пахтить хлібний дух України, –
Так життя сильним кроком іде.

Де гніздо в’є на хаті лелека,
Де співає в саду соловей, –
Не тікає там щастя далеко, –
Життя з піснею йде до людей.

До дверей не чіпляйте підкову,
Вона щастя в собі не несе,
Куйте щастя своє знову й знову, –
Труд для нього цінніш над усе.

Не чекайте щасливої долі,
Ані милості, ви, від богів,
Бо не будете мати ні волі,
Ні свободи від вічних боргів.

Із туманом розтане світанок, –
В новий день сонце випливе з трав,
Всі раїни заснули під ранок, –
Каченят на собі несе став.

На даху вже лелеки проснулись,
І замовкли в саду солов’ї,
Лелечата на ніжки зіпнулись,
Крильця тягнуть у небо свої.

2005 рік




СКРИПАЛЬ

Чому в саду всю ніч сумує скрипка?
Чому до неї більш ніхто не йде?
Скрипаль цю пісню грає серця криком,
Душею всю мелодію веде.

Ніхто його не слухає й не баче,
Всі люди сном упали в тиху ніч,
Над скрипкою малим дитятком плаче
Ще молодий скрипаль, – то певна річ.

Вже третю ніч та скрипка сумувала,
До скрипаля ніхто не підійшов.
Явилась німфа – з ним пожартувала,
Взяла за руку – з нею він пішов.

Вже схлипів скрипки у саду не чути,
Ніхто і вдень не бачить скрипаля,
У лісі німфа грає, – може бути, –
Та скрипку не почути звідтіля.

2005 рік














НЕ ЗЛЯКАЮТЬ…

Ніч змореним птахом на землю упала,
Туманом осіла на плечі мої.
Чом так поспішила, – мене не скупала
У теплій вечірній рожевій зорі?

Неначе б вина – зорі келишок випить,
Рум’янцю у щоки поблідлі набрать.
Затихнуть бджолині концерти на липах,
І я піду з ними до ранку поспать.

Мене, мов дитину, ніч в ліжко поклала,
Сама колисати маленьких пішла,
Солодкі як мед колискові співала,
А плаксу малого, як мама, втіша.

Сплять всі немовлята, як ті янголята,
Як птахи, літають у снах школярі,
Аж доки ніч-мати, м’якенька як вата,
Їм личка не вмиє в ранковій зорі.

Росою упала зоря на калину,
Вже півень до сонця з воріт проспівав,
В колисці кричала сусідська дитина, –
Мене плач дитячий із ліжка підняв.

Черпнув я у келих зорі аж по вінця,
Умився, напився, як вуж молока,
Рум’яний, дебелий я снідати всівся,
І день мене більше, – і ніч не зляка.

2005 рік




ВОРОГИ

Вже мчать літа мої до водопою
Через, від часу, сиві полини.
Мене ж навіщо ви взяли з собою?
Моєї в спразі тож нема вини.

Нема в степу криниці із водою,
Нема овечих кручених стежок,
Під осінь степ рудіє ковилою,
Пастуший не кричить уже ріжок.

Не можу я вам стати у пригоді, –
Поганий вже із мене провідник,
Води в степу тепер шукати годі, –
Останній журавель з криниці зник.

Не клонить більше голову в криницю,
Цебро не підніма, як лід, води,
Ні голуб не веде свою зигзицю,
Зозуля пити не летить сюди.

А ви, літа мої, – мене втомили,
Загнали, наче вершник рисака,
Мене своїм заручником зробили,
Навіщо мені доленька така.

Ви відпустіть мене, мої літа, на волю, –
Я не втамую вашої жаги,
Ця думка мозок мій пече до болю, –
Що ми з літами стали вороги.

2005 рік




Я ЧУЮ І БАЧУ

Я порівну чую і клекіт орлиний,
І бачу отару в широкій долині,
Я чую трембіти гудки з полонини,
І бачу я сльози старої раїни.

Я порівну чую півнів на світанні,
І бачу на заході промінь останній,
У серпні я чую громи горобині,
І ранками бачу росу на травині.

Я порівну чую і спів солов’їний,
І бачу лелече гніздо на хатині,
Я чую як дзвонів колишуться хвилі,
І бачу вже хрест – ще на свіжій могилі.

Я порівну чую і пісню народну,
І бачу вкраїнську красу непідробну,
Я чую зі сходу вже брязкіт кайданів,
І бачу злий погляд російських тиранів.

Я порівну чую і плач України,
І бачу засмучений погляд калини,
Я чую як вітер ламає їй віття,
І бачу, що йде гніт на цілі століття.

2006 рік









ТІЛЬКИ НАМ…

Я Україну серцем відчуваю,
Як матір і дитя своє люблю,
Чи ж любить так вона мене – не знаю,
На думці цій щодня себе ловлю.

На повний зріст зоря її звелася,
І вроду її видно іздаля,
Руками в боки гордо узялася,..
Народ – в колисці, наче те маля,

А чи старенькі, що не мають сили
Звести свої до неба кулаки,
Узяти в руки серп старий і вила,
Як це завжди робили бідаки.

Козацьке десь поділося завзяття,
Наводило що жах на ворогів,
І росіяни нам уже не браття,
І стогнемо тепер ми від боргів.

Хоч серце моє хрещене журбою, –
Надія в ньому жевріє, живе.
З тобою Бог в молитвах і зі мною, –
Нас милість Божа, звісно не мине.

Ми, – українці ще від первороду, –
Згуртуємося, сестри і брати!
Священну суть Вкраїни і народу
У цьому світі тільки нам нести.

2006 рік




ТОРІШНІЙ СНІГ

Душа, здається, зовсім нежива,
Уже ледь чутно серце моє б’ється,
Таки у світі творяться діла, –
Над головою чорний ворон в’ється.

У тілі ніби ріже бите скло,
Вода – не кров тепер тече у жилах,
Востаннє, мабуть, в серці запекло,
Неначе підняли його на вилах.

Сніги розтали – проліски цвітуть.
В цвітінні що хорошого у тому?
Життя хвилини мимо десь ідуть,
Мені лише лишаючи утому.

Я помирав, немов торішній сніг,
Що почорнів під сонцем попід тином,
Сховатися від сонця він не міг,.. –
Мені ще попрощатися б із сином.

І я пішов уже з останніх сил,
Розбуджений спізнілою весною,
Ішов назустріч мені дужий син, –
Зустрітися і він хотів зі мною.

Заграли життя струни у душі,
А потиск рук мені додав ще сили, –
Вже й проліски для мене не чужі,
І сонце стало мені рідним, милим.

Під тином вже розтав торішній сніг,
В душі моїй знов пісня зазвучала,
Котився повінню дитячий сміх, –
Чарівне слово всім весна сказала.
2010 рік
КОСИ

Ледь русі – і м’які, неначе шовк,
Так уляглися на тоненькі плечі,
Що я на мить від захвату замовк, –
Не вабили мене так інші речі.

Той ароматний запах її кіс,
Ту зачіску її просту дівочу
Через життя у серці я проніс, –
Забути навіть в старості не хочу.

А над бровами чубчик, як крило
На злеті у маленької синиці,
Можливо, тому світло так було, –
Мені той образ ще постійно сниться.

Ледь русі – і мякі, неначе шовк,
Що вимитий липневими дощами,
Я ніби відчував тихенький зойк,
Коли тих кіс торкався я руками.

Тоненькі плечі, як медовий віск,
Відсвічували в місячному сяйві,
Між тіл ішов нечутний перетріск,
Мовчали ми – слова були тут зайві.

2010 рік









ЗАДЛЯ ГАРАНТІЇ

Ніч темна сни мої складає на полицю –
Мої незбутні, знаю, кольорові сни,
По серцю шкрябають, як тогорічна глиця,
Що порудіє, як лисиця, до весни.

Мої надії десь у день блукають сонні,
Як пісня тиха – та, що губиться в гаю,
Старий кудлатий кіт дрімає на осонні,
І я в дворі – як зачарований стою.

Мені здається, що вже ночі не діждуся,
Щоби у сни, неначе в озеро, пірнуть,
Я там з русалкою побачусь – й повернуся,
Удома ж мої справи ще на мене ждуть.

Послухати кортить вечірні срібні дзвони,
Ввібрать, як ліки для душі, церковний спів,
Відбити всім святим низькі земні поклони,
Бо для подяки не знайду я стільки слів.

Різдво відсвяткувати вдома – і Великдень,
І по отавах на Купалу побродить,
Всім довести, що не такий уже я злидень, –
Піду до храму святій Трійці догодить.

Поставлю кожному святому я по свічці,
Відверто кожному у вічі подивлюсь,
До хати не піду, а спатиму в повітці,
Вночі від співу солов’їного проснусь.

В садку із солов’єм пісні буду співати
У дяку Богу, Богородиці, святим,
До раю увійти – гарантію щоб мати, –
До пекла можна й без гарантії ввійти.
2006 рік
ЧИ ПОЛЕЧУ?

Від нової весни я чекаю чогось,
А чого – до цих пір сам не знаю,
Та вже хочу, щоб все те сьогодні збулось,
Більш за все хочу справжнього раю.

Я так хочу пізнати омріяний рай,
Що «отці» нам усі обіцяють,
Там не буде пташиних під хмарами зграй,
Щовесни що до нас прилітають.

Під пташиний веселий такий передзвін
Ще безлисті танцюють дерева,
Пливе в небі гусей кимсь розірваний клин
У сузір’я патлатого лева.

Якби ж крила я мав – за пташиним клином
Теж поплив би за покликом серця,
Залишу на столі келих з білим вином,
Повернусь – розіб’ю весь на скельця.

Кажуть, крила міцні не ростуть без вина,
От і пив, щоб дістатися краю,
Щоб стрибнути, злетіти – ця мрія жила, –
Долетіти до справжнього раю.

Мабуть, ще поживу до другої весни,
Пить не буду – проріжуться крила,
Одного дня проснусь я під спів голосний
Й полечу, – проведе в небо мила.

2010 рік