Та же ситуация, что и у *ромашки*, учительница в 3 классе задала написать всем стишок, чтоб мы смогли проявить свои способности… кто белые стихи, кто даже в рифму… начало у всех одинаковое «небо блакитне, сонце привітне» вот что получилось у меня, но это явная жуть, хм...

Небо блакитне, сонце привітне,
Радо всміхаеться нам,
Всюди красиво, всюди привітно,
Всюди і щебет і гам...
Пташки співучі в небі літають,
Голосно пісню ведуть,
Гарно щебечуть, ніжно співають,
Радість нам принесуть...
Листя шепоче з вітром легеньким,
Пісню співають одну,
Як в небі синім, ключ журавлиний,
Мчить на в країну свою...

На этом мои творческие порывы бы и закончились, но в 10м классе, надо было написать сочинение на тему : «Я мав би за найвищу нагороду, потрібним бути рідному народу»... и тут меня вдруг осенило, что писать это долго и нудно, а звучит оно, как стих… и я накатала… правда, здесь не весь стих, а только то, что я помню...

Я мала б за найвищу нагороду,
Потрібною бути рідному народу.
Зробити і свій внесок в світ,
Щоб залишити після себе слід.

Життя прожити треба нам не марно,
Зробити треба щось нам у житті,
Хоча не буде все життя безхмарне,
Та все ж не треба зраджувати меті...

Я хочу, щоб країна процвітала,
Щоб люди жили в мирі і добрі,
Щоб горе і печаль людей минали,
Щоб діти виростали, у щасті, не журбі.

Та що може здається лише одна людина,
Ні геній, ні учений, проста, така, як я,
Та все ж і прості люди будують Україну,
Бо всі ми українська велика сім”я.



---