По мотивам новели
Михайла Коцюбинського "ІNТЕRМЕZZO"

Я втомивсь від проблем і безвиході,
Від порад збайдужілих людей.
Мозок мій, певно у сміттєпроводі,
Зіпсував кольоровий дисплей.

Чом ти вічно дихаєш смородом
І стоїш коло мене звіриною?
Чом ти душиш мене утомою
Та своїм постійним «потрібно»?

Чом не став я, скажіте, аскетом?
Маю я серед вас іржавіти…
Так, я заздрю холодним планетам,
Бо вони мають власні орбіти.

Надокучили ваші страждання…
Хто ж дасть втіху бути самотнім?
Ваші дні лиш пусте існування,
Ваші душі заклякли в болоті…

Город витяг руку залізну
І тримає мене у лещатах.
Та невже ж я назавжди зв’язан
З містом цим нерозривним канатом?!

Ні, на волю, на волю, на волю…
Я зірву з себе тЯжкі кайдАни!
Тиша буде в мені і навколо,
Я не чутиму ваші ридання…

Я не вірю у власне безлюддя,
Серед стін,потонулих у морок…
Все здається, що знов бридкі люди
Закружляють мов круки навколо…

Що ж тут дивного? Вас так багато…
Кров стікає із дірки від кулі,
А це в торбах сухі препарати,
А ці в братських ровах потонулі…

Люди йдуть. За однИм, другий, третій…
Вороги, друзі, блИзькі, сторонні…
Все кричать про життя і про смерті.
Відчепіться. Тут вхід заборонен!

Від підошов летить баговиння
На мою чисто вимиту душу…
Ви розносите бруд безупинно
І я жити із ним далі мушу.

Я розплющую очі. Так ясно…
У вікно стука вітка берези,
І здається, що вчора все згасло,
Що тепер можна жити без «треба».

Коваделком у дзвін б’є зигзиця,
Сіє клекіт по квітах і травах…
Я спішу на зелене обійстя
І здригаюсь від лаю собаки.

Гей, чого ти Оверко? Ну, годі!
Дибки хутро од люті сліпої,
Скачуть очі червоні на лобі.
Зараз будеш на волі. НА ВОЛІ!

Відтепер мої дні у долині
Серед моря зеленого хліба.
Мене водять доріжки по нивах
Під гудіння сопілок джмелиних.

Трепов, Пава, Оверко, гей псини!
Ось, біжать, як три білі ведмеді.
Мабуть сонце пече дуже сильно,
Бо вони не схотіли обідать.

А я п’ю тебе сонце й п’янію,
І байдуже, що ти загаряче.
Твої чари цілющої дії,
Я тобі за видужання вдячний.

Засмали мені душу і тіло,
Щоб комар не ужалив би жодний.
Од засмаги в очах щоб рябіло,
До тепла ж бо я надто голодний.

Я лежу. Очі дивляться в небо.
Я вслухаюсь у шепоти поля.
Коло мене дзвінке жайвороння
Зачепилось об звук ля-бемоля.

Ми зустрілись раптово на ниві.
Ми зустрілись і просто мовчали.
Ми зустрілися: я і людина
Струни серця знову дрижали.

Говори, говори людське горе…
Розчепи гнівом баню небесну…
Говори, говори, я готовий,
Я приймаю гру далі почесно.

Говори, говори, я не зрушу,
Бо безглуздо від тебе тікати.
Ну, давай бо стряхни мені душу!
Я готовий твій біль перейняти!

Город знову простяг свою руку,
Я покірливо сів в електричку.
Я скриваю свою страшну тугу,
Бо скривати – моя давня звичка.

Прощавайте хліба і берези,
Прощавай жайвороння невтомне.
Я вернувсь на тонке бритви лезо,
В метушню сірих днів монотонну…