Олимп горел в лучах заката
И погружался день во тьму,
В нем ярким светом отражались
Пелей с Фетидою в дыму.

Толстая попа и маленькая грудь.
Все смотрите на меня, пока я вам даю взглянуть.
Я родилась на задворках ненавистного мне мира,
И не знала в детстве вкуса сладкого зефира.

Все живут и счастливы, только я всегда уныла.
Счастье в детстве я своем – так давно – похоронила.
Я такая милая, я такая добрая,
Люди видят все меня так, как им удобно. Да!

Я такая злая, я супер-плохая,
Особенно в те вечера, когда лежу бухая.
Все знакомятся со мной: ты должна быть романтичной.
Да идите лесом вы! Родилась я неприличной!

Я – трехмерное естество, я – лицемер двуличный.
Ссоры, крики для меня – разговор давно привычный.
Ненавижу я всё то, что другие любят,
И поэтому любовь меня только губит.

Что же в жизни делать мне, если неприятно
Жить, как вы живете все? Всё идет обратно.
Деньги, дружба и любовь – только ваши мифы.
А за ними что стоит? Ваших душ лишь рифы.

Я отказываюсь жить как кому-то надо.
Лучше буду эгоист, дьявол носит прада.
Я не знаю даже как, я не знаю точно где,
Но предам скоро себя в руки я своей судьбе.

И я стану снова тем, кем сама я буду
И без ваших лишних слов, – я их все забуду.

777

Знать бы как от вас уйти, чтоб с собой остаться, -
Но в моей вы голове все живете славно.
Вряд ли с вами я смогу просто распрощаться.
С вами, люди, здесь ведь жить – очень уж забавно!..

Я всегда самой себе так противоречу,
Что страдания себе тотчас обеспечу.
Я не сдамся! Не сдаюсь, и буду продолжать
Кучи грязи на вас, на себя выливать.

Я хренею с нас, люди! Как мы можем так жить?
Мы за деньги и славу готовы убить!..
Взять чужое, своё – все для нас без разбора.
Мы не видим: весь мир – очертанья узора.

И в моей голове всё живет постоянно,
Умирает совсем, возрождается – странно!..

777

Я читала когда-то все ваши преданья,
И сказали они, что напрасны старанья.
Но к чему же тогда? Для чего все страданья?
И за что я терпела все эти рыданья?

Я для мира ровно так не идеальна,
Как и мир не идеален для меня.
Жизнь моя для всех вас нереальна.
И плевать! Пока что я жива и я люблю себя.

А как много раз уже понять пыталась
Этот странный мир!.. Это ничем не увенчалось.
Увы и ах! Простите, блохи.
Я жить мешаю вам?! Так вы – не боги?!.

То, как вы меня саму так много раз напоминали,
Сколько раз не делали, только обещали…
Сколько раз вы из-за тупости своей рыдали?
Обещали не страдать, – всё же продолжали…

В этом мире я живу, и пока я с вами
Добрые поступки для меня останутся лишь чудесами…
Я живу года, может быть, я буду жить годами,
Но всегда буду хотеть быть выше – там, за небесами.

хороша дівчинка
сімя не з бідних
купує снодійне
і трохи протизаплідних

плутається в повітрі
мов в вланих спідницях
живе так повільно
немов залізниця

забуває завжди
в крамницях решту
й памятає про нього
любов свою першу

щотижня ходить
до лютеранської церкви
характер має
тої ще стерви

пє солодкий чай
наспівує мантри
мріє про море
і вина масандри

дотримується власних
законів естетики
кобираючи колір
своєї косметики

надає перевагу
тісній одежі
сама собі вже
давно не належить

принципово не хоче
лікуватися від застуди
не помічаючи
як збільшились груди

у собі виношує
гірку оману
не знаючи нічого про
терміни власного стану

забувши про світ
і його принагідність
вперто ігнорує
власну вагітність

Улицы устали от света,
от копоти машин и ног прохожих,
от мягких лап собак и кошек,

добра буфетниця
мов мати Тереза
така ж стара
така ж твереза

годує щодня
щовечора й вранці
жителів міста:
повстанців біженців та афганців

бо їм життя то повільней танець
мов в сіль змочений середній палець
і зброя твоя й засмальцьований ранець
і сам ти потребуєш любові й турботи
калорійної їжі яких-небудь наркотиків
й це життя відіграти до останньої ноти

от тільки Тереза
постійно мерзне
точить погляд неначе леза
за усім якось незворушно стежить
не випускаючи за надумані межі

Олимп горел в лучах заката
И погружался день во тьму,
В нем ярким светом отражались
Пелей с Фетидою в дыму.

"...И какая же кошка тебя родила?
Я б на неё посмотрела…
Сволочь, убийца, тупая игла,
Сына верни, а не тело.

ВИЧ-инфицирован?... СПИД?... Ну, и что?!
К чёрту гнилую науку.
Слышишь меня, ты никто и ничто.
Вот бы увидеть ту суку!

Кровью умылся, на совесть плевал.
Вижу - упитанный, сытый.
Кто тебе право глумиться давал,
Киллер и срам неприкрытый.

Крест в серебре и на пальце латунь,
Руки кривые, бесстыдник.
Сам это выпей и в анус засунь
Свой ядовитый пустырник.

Знаю, что ты не желал, а не смог.
Чем мне дышать, я не знаю.
Как говорится: «Вот Бог, вот порог»,
Род твой, смеясь, проклинаю.

Ты не смотри, что стоЮ из села-
Раньше других постарела.
Ну, какая же кошка тебя родила?
Я б на неё посмотрела..."

P.S.
СлЕдом зашедшая, в ярком платке
Женщина там увядала.
Молча, стирая слезу на щеке,
Мама моя ожидала…

Укус...
Александр Владимирович Кошелев
ДЕНЬ ПЕРВЫЙ
Сегодня утром, на улице, ко мне подбежала бродячая собака. На всякий случай укусил ее первым. Понравилось!
Решил догнать и укусить еще раз.
Не догнал. Жаль!
Завтра утром снова туда схожу.

Знайшов кнопку, що вмикає мозок – натискаю
Жовту… В середині щось «пец» - відкриваю
Очі… Бачу яскраве світло, та закрите вікно
За вікном летять товсті сніжинки… Лайно.
Посміхаюсь, хоча в голові непорядок,
Дезорієнтування… неначе вчора втратив свідомість.
Доречи я лежу, і не чую ні звуку,
Переді мною з’являється мама – Вона в усьому чорному…
Мабуть здохла собака… Хуйово…
Вона мені щось каже, але я нічого не чую,
Намагаюсь пояснити їй, але вона не помічає.
Заходить лікар… Опа! Так я в лікарні?!
Виходить собака тут не до чого… Це гарно!
Вони про щось говорять, а мені стає нудно,
Шукаю навушники… Бля! Руки прив’язані!
До ліжка… Чому? Що я накоїв?
Врешті-решт, в чому мене звинувачують?
Палю у вікно, за вікно ніхую…
Лише сніжинки летять, невідомо навіщо…
Лікар зникає… Мама виходе за ним.
Двері зачиняються, вимикається світло.
Лежу, намагаюсь згадати що-небудь,
Нічого немає… порожні тенета.
А сам наче в кризі, сиджу в чужому тілі,
Неначе потрапив на наркотичне весілля.
Дивлюсь як зі стелі летить штукатурка.
Праворуч, на тумбі червона пігулка.
Раптово, вривається тип у піжамі,
Кричить щось в притул - Я чую «Вставай бля!»
Він дістає ніж і перерізає затяжки,
Штовхає у спину і дихає тяжко.
Він тягне за руки і я підвожуся,
В його хижі очі з питанням дивлюся…
Ми разом біжимо… куди? Невідомо…
І все це мені видається знайомим…
Якесь дежавю, не наче вже бачив,
Усе це в якісь старій передачі?
І крісло-качалку посеред коридору,
І блимання світла біля чорного входу.
Я чую «Давай!! Я їх зупиню»,
І я вибігаю в непроглядну пітьму.
Куди же біжать? Очі нічого не бачать…
Позаду вже хтось мого друга фігаче…
Біжу до паркану, а потім до парку
Босоніж по снігу! В піжамі!! Ще й жарко?!
Коли в скрині біль і я падаю вниз
Папа! Непритомнію… Роблю крок за карниз…
--------------------------------------------------------

Знайшов кнопку, що вмикає мозок – натискаю
Жовту… В середині щось «пец» - відкриваю
Очі… і бачу маму перед собою!
Вона комусь каже: «Вчора все знову»…

Автор: Mike Crusher

Зашиваю очі… - Лечу!
Куди? Серед ночі?
Збираюсь пірнути,
У пекло… Забути,
За все чим плачу!
І чим бачу… Світанок вмираю…
Наливаю до краю,
Ще сто капель раю.
І знов лихоманка,
Бентежна коханка,
Стирає з лиця макіяж.
Середа… На живця…
Мабуть лідер продаж?
Ця реклама в метро,
Посприяла мені!
Але знову насильство,
Захоплює дні.
Що ідуть чередою,
Мов вагони сумні,
Ось така неприємна концепція:
Контрацепція в серіях,
Індульгенція в спеціях.
Кровотеча… В пісок,
І тебе не дождешся…
Я плюю в невідкрите вікно,
І лягаю дно…
Щось в мені кричить-плаче
Статично вмирає,
Я йду крізь весну… все рівно…
/////(пауза)////
Мучить спрага…
І хочеться в зграю…
////(ще одна)/////
На перерві… - Дощу!
Свою душу мочу.
Лише від тебе торчу,
Спеціальність: «Ніхто»!
Цілий день роздаю,
Папірці у метро…
Вечорами, тону,
У суму та в диму.
У спиртовій війні,
На снаряди дурні.
Мені по… Я нескінчений планктон…
Може завтра не я,
Але буде нове ім’я,
Нове тіло – замість мого…
А мене у труну,
На три метра у тьму
Через тиждень ніхто не згадає…