Микола Прудкий
Поклик душі
вірші
м. Павлоград 2011 рік
БІБЛІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Микола Сергійович Прудкий народився 20 жовтня 1938 року в м. Павлограді на Дніпропетровщині.
Закінчив середню загальноосвітню школу в 1955 р. та Павлоградський машинобудівний технікум в 1963 р.
Працював слюсарем, токарем, фрезерувальником.
У 60 років написав свого першого вірша – для онуків. За роки, що минули від написання першого вірша, він значно виріс у майстерності, у його доробку налічуються сотні найрізноманітніших тем, сюжетів, роздумів, мрій, сподівань, болю і жалю, любові, дружби, природи, духовності, віри і відчаю. Знайомство читача з його віршами дає змогу у цьому переконатися.
ПРОЛОГ
Я не знав супокою у серці,
Відчував я тривогу у душі, –
Вони бились в шаленому герці,
Бо не знали – чи грать мені скерцо,
Чи перо брать – писати вірші.
Мій баян вже давно припав пилом,
Ще раніше я кинув трубу, –
Грав в оркестрі, – скінчилося миром, –
До кінця з вами буду я щирим, –
Думав: спокій у нотах знайду.
Та не сталося так як гадалось,
Бачу я – це «стезя» не моя,
На баяні й трубі щось не гралось,
А життя сивиною вже бралось,
Ще до того ж – розпалась сім’я.
Брався я малювати картини, –
Та все копії – це ж не свої.
Я палітру і пензлі закинув
І в поезію птахом полинув, –
Заспівали в віршах солов’ї.
В такті вальсу забилося серце, –
Спокій піснею лине з душі,
Пісня лагідна вигнала скерцо, –
Вже душа живе мирно із серцем, –
Мене кличуть писати вірші.
В унісон душа й серце співають.
Бачте – справа мені ця вдалась.
Всі про мене свою думку мають,
Я ж відверто скажу – нехай знають:
Вся сім’я воєдино злилась.
2010 рік
СРІБНІ СТРУНИ
То на бур’яни серебром павутиння
Так сіло, неначе всі сорок сорок,
А сонце в зеніт не підніметься нині,
Літа давно вже закінчився строк.
Струмить вітерець понад степом поволі,
І грає на струнах, що сріблом дзвенять,
Чи значення мають вони в нашій долі, –
Та душу навчились вони забавлять.
Не плаче в степу, як маленька дитина,
Поранена словом вразлива душа,
Що все одинокою чайкою квилить,
Пригнічення й туга її не лиша.
І серед людей, що її зневажають
За те, що вона не така як усі,
Як можуть – їй жити й творить заважають
І хочуть щомиті її укусить.
Теплиться в душі моїй іскра надії,
Що час розуміння настане – і квит,
В осіннім степу розстилаються мрії,
І лине від них до життя апетит.
Крокую за сонцем поміж павутиння,
Тріпочуть всі струни його і дзвенять,
Ці звуки наповнюють душу, як скриню, –
Всю тугу і сум удалося їм знять.
2010 рік
КРАСА – З ЛЮБОВІ
Стоять осики від зорі криваві,
Останній промінь вже давно погас,
У третій соловей співа октаві,
А півню кукурікати – не час.
Вже й ніч зайшла у двір наш споришевий,
Крилом кажан як віялом дихнув
В лице моє. – Неначе мед липневий, –
Жовтавий місяць картуза напнув.
Земля лежить і диха під ногами,
Я відчуваю: з неї я росту,
Сил набираюсь днями і ночами,
Життя пройти щоб не одну версту.
Землиця отча, наче рідна мати,
Мене, своє дитя, – не підведе,
Про це мені приємно дуже знати, –
У скруті руку на плече кладе.
Зриваю вранці теплими руками
Холодне – в сльозах яблуко – в росі,
Безжально я впиваюся зубами,
Як роблять це повсюди – і усі.
Краса красу ніколи не народить, –
Любов в житті народжує красу,
Із розуму, буває, любов зводить, –
Я вам красу з любов’ю принесу.
2006 рік
ХЛІБ І ПІСНЯ
Вже тополі в полі на світанні
Підіймають небо догори,
Жайворонки, – пташки дуже ранні,
Будуть в небі радо говорить.
Перепел востаннє кине в житі,
Як дуплет, коротке «під-підьом»,
Сонним і важким, росою вкритим,
Колоскам скомандує підйом.
Хлібним духом і росою вмиті,
Голови піднімуть колоски,
Скоро зерна їх, життям налиті,
У коморах виповнять мішки.
Ляжуть на столи духмяним хлібом,
Натруть люди салом з часником,
Буде хліб – не буде місця бідам,
Горе наше буде під замком.
Сонце з ночі вже відкрило вії,
Соковито, звично потяглось,
Над житами вітерець повіяв, –
Життя в небо птахом піднялось.
Сонячно, достигло, басовито
Пісня в небі яблуком бринить,
Живим сріблом наче перевита,
З нами буде, – будем вічно жить.
2006 рік
ОДИН…
Я в хорі не співаю – ні дуетом,
Один співаю – я самотній лист.
Не був я зроду – нині став поетом, –
Та в кожній пісні є мотив і зміст.
Не опадаю з листям я під зиму, –
На вітці клена дрібно тріпочу,
Душею й тілом у весну я лину, –
Разом із журавлями прилечу.
В травневім небі ластівкою стану,
В саду розквітлім буду солов’єм,
Співати соло я не перестану,
Аж доки дятел ранок не проб’є.
У червні, наче вишня, червонію,
Із бджолами у липні мед ношу,
Серпом у серпні хліб косити вмію,
І яблуком у вересні вишу.
Листом на клені в жовтні золотію,
Всю осінь, зиму з вітки не злечу,
В морози, віхолу я спати вмію,
А як не сплю – дні до весни лічу.
Весною знову журавлі покличуть,
У небо, наче ластівка, шугну,
І солов’єм співатиму, як личить,…
Як це роблю все – сам ще не збагну.
2006 рік
СИЛИ ЖИТТЯ
Весняний вітер не наповнює вітрило
Того життя мого, що било джерелом,
А зараз же воно вже ледве мерехтіло,
Як зірка в небі за заплаканим вікном.
Задзвонить ось весна у дзвони великодні,
Проріже ластівка відточеним крилом
Синяве небо, де глибини ще холодні,
Не обігріті іще сонячним теплом.
Душа моя пливе за ластівкою в небо.
Вже прощавай, бувай – земля моя свята?
Та ні, ще рано, – і прощатися не треба.
Для кого ж то земля сьогодні розквіта?
Душею й думкою на землю повернувся, –
Вона ж весною так яскрава, молода,
Із неї паросток життя до сонця пнувся,
Весна й для мене – це ж не осінь золота.
Весни жива рука торкнулась мого серця, –
Забило наче в дзвін – співа моя душа,
Всі негаразди днів розбилися на скельця,
Душі моєї спів тепер мене втіша.
Я із весни напивсь живильної наснаги,
Ходою впевнено твердою я ішов,
Мені не помогли ворожії – ні маги, –
Я сил в природі для життя свого знайшов.
2010 рік
СКРОМНІСТЬ І ТИША
Стільки раз ми на тишу кричали,
А вона у житті на слуху,
Як дітей, нас колише в печалі, –
Кайся в тиші в своєму гріху.
Свої мрії словами малюю, –
Врівноважений в тиші стою,
За дотепами я не полюю, –
Скромність дуже ціную свою.
В житті скромність не надто яскрава,
Як і тишу – не цінять її,
Обминає її гучна слава, –
В житті бур є закони свої.
Роблять бурі горласті бездари, –
У них – гроші, нахабство і зиск,
Уб’ють скромність і кинуть на мари,
Бо їх вабить лиш золота блиск.
Ідуть поруч: зі скромністю – тиша,
Так нечутно – віками живуть,
Про них, Бог дасть, поеми напишуть, –
Слава й вічність і їх не минуть.
2006 рік
СТАРШЕ ПОКОЛІННЯ
Ні! Ми в цьому світі кращими не станем,
В других світах ніколи нам не жить,
Наш прийде час – і ми з колін устанем, –
Нехай наш меч незайманим лежить.
Ще не навчилися ми волю цінувати,
Не бешкетуємо – й не бачимо ікон,
Месії не йдемо ми руку цілувати, –
Гадаємо ж: нас не зачепить скон.
Ми звикли жити безтурботно за радвлади,
На всьому на готовім звикли жить,
Тепер не можем безтурботність подолати
В свідомості, а час біжить, біжить…
А ми все стоїмо – ні ситі, ні голодні,
Чекаємо зерняток з добрих рук.
Намає діла можновладцю до народу, –
Вита над ним неначе чорний крук.
Опікуна над нами вже немає,
Не контролює поведінку і думки.
Що з волею робить – не кожен добре знає,
А це ж продукт, як не кажіть, – ламкий.
У хатах наших іще жевріють лампади,
Надії вогник в душах ще живе,
Та, мабуть, з нами підуть наші вади, –
Кивати нічого на дзеркало криве.
2005 рік
ДУХ УКРАЇНИ
Де шумлять над водою раїни,
По воді качка діток веде,
Де пахтить хлібний дух України, –
Так життя сильним кроком іде.
Де гніздо в’є на хаті лелека,
Де співає в саду соловей, –
Не тікає там щастя далеко, –
Життя з піснею йде до людей.
До дверей не чіпляйте підкову,
Вона щастя в собі не несе,
Куйте щастя своє знову й знову, –
Труд для нього цінніш над усе.
Не чекайте щасливої долі,
Ані милості, ви, від богів,
Бо не будете мати ні волі,
Ні свободи від вічних боргів.
Із туманом розтане світанок, –
В новий день сонце випливе з трав,
Всі раїни заснули під ранок, –
Каченят на собі несе став.
На даху вже лелеки проснулись,
І замовкли в саду солов’ї,
Лелечата на ніжки зіпнулись,
Крильця тягнуть у небо свої.
2005 рік
СКРИПАЛЬ
Чому в саду всю ніч сумує скрипка?
Чому до неї більш ніхто не йде?
Скрипаль цю пісню грає серця криком,
Душею всю мелодію веде.
Ніхто його не слухає й не баче,
Всі люди сном упали в тиху ніч,
Над скрипкою малим дитятком плаче
Ще молодий скрипаль, – то певна річ.
Вже третю ніч та скрипка сумувала,
До скрипаля ніхто не підійшов.
Явилась німфа – з ним пожартувала,
Взяла за руку – з нею він пішов.
Вже схлипів скрипки у саду не чути,
Ніхто і вдень не бачить скрипаля,
У лісі німфа грає, – може бути, –
Та скрипку не почути звідтіля.
2005 рік
НЕ ЗЛЯКАЮТЬ…
Ніч змореним птахом на землю упала,
Туманом осіла на плечі мої.
Чом так поспішила, – мене не скупала
У теплій вечірній рожевій зорі?
Неначе б вина – зорі келишок випить,
Рум’янцю у щоки поблідлі набрать.
Затихнуть бджолині концерти на липах,
І я піду з ними до ранку поспать.
Мене, мов дитину, ніч в ліжко поклала,
Сама колисати маленьких пішла,
Солодкі як мед колискові співала,
А плаксу малого, як мама, втіша.
Сплять всі немовлята, як ті янголята,
Як птахи, літають у снах школярі,
Аж доки ніч-мати, м’якенька як вата,
Їм личка не вмиє в ранковій зорі.
Росою упала зоря на калину,
Вже півень до сонця з воріт проспівав,
В колисці кричала сусідська дитина, –
Мене плач дитячий із ліжка підняв.
Черпнув я у келих зорі аж по вінця,
Умився, напився, як вуж молока,
Рум’яний, дебелий я снідати всівся,
І день мене більше, – і ніч не зляка.
2005 рік
ВОРОГИ
Вже мчать літа мої до водопою
Через, від часу, сиві полини.
Мене ж навіщо ви взяли з собою?
Моєї в спразі тож нема вини.
Нема в степу криниці із водою,
Нема овечих кручених стежок,
Під осінь степ рудіє ковилою,
Пастуший не кричить уже ріжок.
Не можу я вам стати у пригоді, –
Поганий вже із мене провідник,
Води в степу тепер шукати годі, –
Останній журавель з криниці зник.
Не клонить більше голову в криницю,
Цебро не підніма, як лід, води,
Ні голуб не веде свою зигзицю,
Зозуля пити не летить сюди.
А ви, літа мої, – мене втомили,
Загнали, наче вершник рисака,
Мене своїм заручником зробили,
Навіщо мені доленька така.
Ви відпустіть мене, мої літа, на волю, –
Я не втамую вашої жаги,
Ця думка мозок мій пече до болю, –
Що ми з літами стали вороги.
2005 рік
Я ЧУЮ І БАЧУ
Я порівну чую і клекіт орлиний,
І бачу отару в широкій долині,
Я чую трембіти гудки з полонини,
І бачу я сльози старої раїни.
Я порівну чую півнів на світанні,
І бачу на заході промінь останній,
У серпні я чую громи горобині,
І ранками бачу росу на травині.
Я порівну чую і спів солов’їний,
І бачу лелече гніздо на хатині,
Я чую як дзвонів колишуться хвилі,
І бачу вже хрест – ще на свіжій могилі.
Я порівну чую і пісню народну,
І бачу вкраїнську красу непідробну,
Я чую зі сходу вже брязкіт кайданів,
І бачу злий погляд російських тиранів.
Я порівну чую і плач України,
І бачу засмучений погляд калини,
Я чую як вітер ламає їй віття,
І бачу, що йде гніт на цілі століття.
2006 рік
ТІЛЬКИ НАМ…
Я Україну серцем відчуваю,
Як матір і дитя своє люблю,
Чи ж любить так вона мене – не знаю,
На думці цій щодня себе ловлю.
На повний зріст зоря її звелася,
І вроду її видно іздаля,
Руками в боки гордо узялася,..
Народ – в колисці, наче те маля,
А чи старенькі, що не мають сили
Звести свої до неба кулаки,
Узяти в руки серп старий і вила,
Як це завжди робили бідаки.
Козацьке десь поділося завзяття,
Наводило що жах на ворогів,
І росіяни нам уже не браття,
І стогнемо тепер ми від боргів.
Хоч серце моє хрещене журбою, –
Надія в ньому жевріє, живе.
З тобою Бог в молитвах і зі мною, –
Нас милість Божа, звісно не мине.
Ми, – українці ще від первороду, –
Згуртуємося, сестри і брати!
Священну суть Вкраїни і народу
У цьому світі тільки нам нести.
2006 рік
ТОРІШНІЙ СНІГ
Душа, здається, зовсім нежива,
Уже ледь чутно серце моє б’ється,
Таки у світі творяться діла, –
Над головою чорний ворон в’ється.
У тілі ніби ріже бите скло,
Вода – не кров тепер тече у жилах,
Востаннє, мабуть, в серці запекло,
Неначе підняли його на вилах.
Сніги розтали – проліски цвітуть.
В цвітінні що хорошого у тому?
Життя хвилини мимо десь ідуть,
Мені лише лишаючи утому.
Я помирав, немов торішній сніг,
Що почорнів під сонцем попід тином,
Сховатися від сонця він не міг,.. –
Мені ще попрощатися б із сином.
І я пішов уже з останніх сил,
Розбуджений спізнілою весною,
Ішов назустріч мені дужий син, –
Зустрітися і він хотів зі мною.
Заграли життя струни у душі,
А потиск рук мені додав ще сили, –
Вже й проліски для мене не чужі,
І сонце стало мені рідним, милим.
Під тином вже розтав торішній сніг,
В душі моїй знов пісня зазвучала,
Котився повінню дитячий сміх, –
Чарівне слово всім весна сказала.
2010 рік
КОСИ
Ледь русі – і м’які, неначе шовк,
Так уляглися на тоненькі плечі,
Що я на мить від захвату замовк, –
Не вабили мене так інші речі.
Той ароматний запах її кіс,
Ту зачіску її просту дівочу
Через життя у серці я проніс, –
Забути навіть в старості не хочу.
А над бровами чубчик, як крило
На злеті у маленької синиці,
Можливо, тому світло так було, –
Мені той образ ще постійно сниться.
Ледь русі – і мякі, неначе шовк,
Що вимитий липневими дощами,
Я ніби відчував тихенький зойк,
Коли тих кіс торкався я руками.
Тоненькі плечі, як медовий віск,
Відсвічували в місячному сяйві,
Між тіл ішов нечутний перетріск,
Мовчали ми – слова були тут зайві.
2010 рік
ЗАДЛЯ ГАРАНТІЇ
Ніч темна сни мої складає на полицю –
Мої незбутні, знаю, кольорові сни,
По серцю шкрябають, як тогорічна глиця,
Що порудіє, як лисиця, до весни.
Мої надії десь у день блукають сонні,
Як пісня тиха – та, що губиться в гаю,
Старий кудлатий кіт дрімає на осонні,
І я в дворі – як зачарований стою.
Мені здається, що вже ночі не діждуся,
Щоби у сни, неначе в озеро, пірнуть,
Я там з русалкою побачусь – й повернуся,
Удома ж мої справи ще на мене ждуть.
Послухати кортить вечірні срібні дзвони,
Ввібрать, як ліки для душі, церковний спів,
Відбити всім святим низькі земні поклони,
Бо для подяки не знайду я стільки слів.
Різдво відсвяткувати вдома – і Великдень,
І по отавах на Купалу побродить,
Всім довести, що не такий уже я злидень, –
Піду до храму святій Трійці догодить.
Поставлю кожному святому я по свічці,
Відверто кожному у вічі подивлюсь,
До хати не піду, а спатиму в повітці,
Вночі від співу солов’їного проснусь.
В садку із солов’єм пісні буду співати
У дяку Богу, Богородиці, святим,
До раю увійти – гарантію щоб мати, –
До пекла можна й без гарантії ввійти.
2006 рік
ЧИ ПОЛЕЧУ?
Від нової весни я чекаю чогось,
А чого – до цих пір сам не знаю,
Та вже хочу, щоб все те сьогодні збулось,
Більш за все хочу справжнього раю.
Я так хочу пізнати омріяний рай,
Що «отці» нам усі обіцяють,
Там не буде пташиних під хмарами зграй,
Щовесни що до нас прилітають.
Під пташиний веселий такий передзвін
Ще безлисті танцюють дерева,
Пливе в небі гусей кимсь розірваний клин
У сузір’я патлатого лева.
Якби ж крила я мав – за пташиним клином
Теж поплив би за покликом серця,
Залишу на столі келих з білим вином,
Повернусь – розіб’ю весь на скельця.
Кажуть, крила міцні не ростуть без вина,
От і пив, щоб дістатися краю,
Щоб стрибнути, злетіти – ця мрія жила, –
Долетіти до справжнього раю.
Мабуть, ще поживу до другої весни,
Пить не буду – проріжуться крила,
Одного дня проснусь я під спів голосний
Й полечу, – проведе в небо мила.
2010 рік
НАСТАНЕ ПОРА
Так в чому ж я винен? Не знаю.
Життя промайнуло листом
В саду листопаднім. Благаю
Мене не тривожити знов.
Колись у душі щось горіло,
Кипіли слова у мені,
А серце вело кудись тіло, –
Тепер я неначе вві сні.
Раніше було все важливим,
І зірка світилась моя
У небі нічнім, – був щасливим
І радим, як те немовля.
Із серця слова десь поділись,
У нім наче лід захолов,
Як птахи, думки розлетілись,
Згоріла й остання любов.
Схилилось життя ковилою
Під вітром в гарячім степу,
Обдмухане долею злою,
Тоді як було ще в цвіту.
Вже пісня в душі не озветься,
І вірш не полине з пера,
Не думав, що все це минеться
Й осіння настане пора.
2006 рік
НЕБО І ХЛІБ
О, небо чисте, небо голубе! –
Над жовтим хлібним полем України.
Такого неба більш нема ніде, –
Є тільки в української родини.
Під ним, – у сонця променях ясних, –
Хліба у серпні в полі золотіють,
Після дощів липневих і рясних
З хлібами разом виростуть надії.
Людські надії на багатий хліб,
Що ляже паляницею до столу,
За стіл збереться наш великий рід,
За піснею забуде про утому.
Вже ніч на двір за присмерком іде,
І місяць в небо котить повні щоки,
Ночей таких немає більш ніде,
Так тихо йде – не чути її кроків.
Лунає пісня в українську ніч
Про небо чисте і про хлібне поле,
Про косу русу, що спадає з пліч,
Про щастя, що хлюпочеться як море.
Два кольори: із жовтим – голубий,
Бринять на вітрі в нашому знамені;
Стяг волі українцям дорогий, –
Це чисте небо – і пшениця в жмені.
2005 рік
МЕДОВА ПІСНЯ
Не буду шукати я рясту,
Не буду шукати я слів,
Не рватиму липу білясту, –
Піду я по кучерях днів.
Зоря мене неводом втягне
У рідний і тихий мій дім,
Засну – не почую як прагне
За мною вкотитися грім.
Липневої теплої ночі
Співає в саду соловей
Про літо, про карії очі,
Хоча він і птах – не Орфей.
Тихесенько ранок підкрався,
В зорі темну ніч утопив,
Замовк соловей, завагався, –
І пісню росою запив.
Над липою бджоли співали
Знайомої пісні мотив,
До вулика з медом літали,
А мед – найцінніше із див.
Під променем сонця проснувся, –
Прожитих років не лічив,
До вулика з медом нагнувся, –
У мед свої вуса вмочив.
2003 рік
СУМНИЙ ВІТЕР
Сумний сутінок і вітер, –
Шелестять дуби,
Часто згадую той вечір
І далекі сни.
Той же вітер, – гість осінній, –
Мрії всі поніс,
Білі в сутінку, як тіні, –
Образи беріз.
Наче злякані, листочки
Дрібно лопотять,
Як від тата й мати дочки,
Десь у світ летять.
Женихатись досить клену,
Досить сонце пить,
Шапку втратив він зелену, –
Землю золотить.
Сумний вітер зле на скроні
Кинув сивину,
Ранком, в дзеркалі, долоні
Гладить дивину.
Гість осінній навтішався, –
Гулькнула зима,
Саван білий розіслався, –
Виходу нема!
Не для мене та берізка
Листям забринить,
На цвинтарі, зовсім близько, –
Мерзлота дзвенить.
2004 рік
СВІЙ ХРЕСТ
Щаслива доля десь за обрієм сховалась,
Чекає, мабуть, нашого кінця,
Чи так воно й було, а, може, нам здавалось,
Що з ворогом вона йде до вінця.
Ще й нашу волю із собою прихопила,
А ми ж її чекали з дня на день,
Століттями сокири все гострили й вила,
Та то дарма: втікала зла мішень.
Чи довго ми так, може, коней запрягали,
Чи добре в одне місце не пекло, –
З важкою думою про волю спать лягали,
Та лиш від дум за комір не текло.
Тут воля ніжно так негадано-неждано,
Неначе з неба впала нам сама,
Ото хоч їж її, хоч пий як воду з крана, –
В обнімку ходить з нами усіма.
Тепер не знаємо, що з нею вже й робити, –
В кишеню ж не візьмеш, як п’ятака,
Не можем волею свої обличчя вмити, –
Хіба що можем втнути гопака.
Ми вдосталь можем на майданах накричатись,
Інтриги міжпартійні заплести,
Насильству, гніту не навчилися пручатись, –
Злидарський хрест свій будемо нести.
2005 рік
ВДОВИНІ СЛЬОЗИ
На вії ока вже сльоза тремтить,
Заслав туман знедолені зіниці,
Іще одна лише коротка мить, –
Впаде сльоза в обійми до землиці.
О, стільки сліз вдовиних потекло,
Усі зібрати – було б ціле море.
Душа болить, а серце обпекло
У хатах по кутках зчорніле горе.
Як невблаганний цей жорстокий світ!
Яка ж гірка ти, життя митті чаша!
На землю упадеш як терну цвіт,
Згориш у небесах як зірка наша,
Що за життя як свічечка горить,
Вночі на день нам подає надії,
Та ми про це лиш можем говорить,
Бо проти долі мріями не вдієш.
А зараз відблиск вічного вогню
Загострить давні спомини, як леза.
Я з болем в серці над вогнем здригну, –
А в матері – до смерті біль не щезне.
Не так багато залишилось вдів,
Що можуть ще приходить до могили,
А очі їх з-під посивілих брів
Все виглядають: чи не йде їх милий.
2006 рік
ЛИК МАТЕРІ
Тобі одній вночі я б’ю поклони,
Хреста святого на чоло кладу,
Твоїми усі дивляться ікони
Очима карими… Я знову йду
До світлого й вночі іконостасу,
До образів архангелів, святих,
Дивлюся я відверто в очі Спасу,
Та бачу, що немає дна у них.
Немає там жорстокості ні злості,
Але не видно й милості у них,
Не жду вже я гріхів прощення зовсім, –
Ані таки великих ні малих.
Так дивиться на мене й Матір Божа,
Неначе перед нею завинив,
На мою маму чимось дуже схожа, –
У смутку очі я свої закрив.
Відчув легкий я дотик омоформу,
Велику силу Божого Хреста.
Прощення привело мене до норми, –
Спізнав, що віра в бога – непроста.
2006 рік
НЕВЕСЕЛІ ДУМКИ
Дзвінкі, як скло, тепер стоять морози,
І довгі вечори пірнули в білі сни,
А в пам’яті гримлять серпневі грози,
Оце б у січні гримнули вони.
Щоби луна їх в небі прокотилась,
І відгуки тремкі вернулись до землі;
Думки, думки… Земля снігами вкрилась…
Живі надії – дітоньки малі.
Навіщо я живу на землі грішній?
І задля чого я топчу стежки гінкі?
Терзають душу ці думки невтішні,
Торкають струни зболені, тонкі.
Зоря вечірня крила вже згорнула,
Упала соколом із присмерком у ніч,
Сова нечутно крилами війнула,
Сипнула іскри із вирлатих віч.
Покласти б свою голову в коліна,
Попасти б в сніжну непроглядну круговерть,
Нехай з очей, з думок цей світ ізгине,
В спіраль закрутить неминучу смерть.
2006 рік
ЯК КИНУТЕ ВЕСЛО
Юність утекла до небокраю,
Як до моря з повені вода,
На весну у мріях я чекаю,
Хоч на мене осінь опада.
Небо висить крепом наді мною,
Десь біжить по небу стежка див,
Зорі в небі я торкав рукою, –
По тій стежці в юності ходив.
Лист осінній впав мені під ноги,
Ніби вість з минулого подав,
Здибились у пам’яті дороги, –
Вік і день сьогоднішній згадав.
Осінь бачу не в своїй уяві, –
Вже кружляє листям наяву,
Не сміються клени кучеряві, –
Піднімає вітер куряву.
Пора прийде скоро падолисту,
Сніговію вже приходить строк,
Прокричить сова у ніч імлисту, –
Пропаде із юністю місток.
Щось кохання в серці вже зів’яло
І осіннім вітром понесло,
Десь воно за обрієм упало,
Як на берег кинуте весло.
2006 рік
ВІРНІСТЬ
Моя троянда знову проростає, –
Розквітне, як раніш, в старім саду,
Розкриє пелюстки, неначе знає,
Що я до неї знову ще прийду.
Думки про неї звірю тільки слову,
У серце, у відкрите, їй скажу,
Ввіллю у душу сонць палких основу,
Я їй востаннє, може, догоджу.
Свої їй прочитаю тріолети
Про цвіт і море, хвилі і мигдаль,
Печорінські зухвалі еполети,
Та про небесну блідо-синю даль.
Про золоті осінні пекторалі,
Про заячі нелічені сліди,
Що по снігу ведуть в поля безкраї
І знову повертаються сюди…
У сад, у наш, – такий старий та рідний,
Де люба так троянда ця росте,
Я вірності й любові буду гідний –
І щовесни їй доведу про це.
2008 рік
НЕЛЕГКА ДОЛЯ
Шумлять у день столітні осокори,
І вітер чеше срібні їх чуби,
Ниць падати не думають ще скоро, –
Живуть же в світі довго так дуби.
Я буду нюхать спілий дух врожаю
На стежці сонних трав, що на межі,
Знялася жирних перепелів зграя,
І нива, як перепічка лежить.
Живим єством ворушиться колосся,
Важке зерно аж клонить до землі,
Вже золота від сонця напилося,
І хлібом завтра ляже на столі.
Із вуст в уста журбу переливають,
Шепочуть щось на ниві колоски,
Що буде з ними завтра – уже знають:
Впадуть на коси гострі і пласкі.
А на межі шуміли осокори, –
Щорічно бачуть долю колоска,
Не знають, бідолашні, що вже скоро
І їх спіткає доля нелегка.
Зима на ниви ляже і на хати,
Під снігом тіло стежечка схова,
Тепло у хатах людям треба мати, –
Зрубають осокори на дрова.
2006 рік
РОМАШКА
У срібло рос вдягається трава,
І промінь грає вже на підвіконні.
Щоб все сказати – де знайти слова? –
Мовчать в кутку всі образи іконні.
Сльозою впала на траву зоря,
І засміялись очі смарагдові,
Остання зірка в небі догоря,
Як моя свічка на останнім слові.
Влетів стодзвонням день в моє вікно,
Як заєць в лісі – нашорошив вуха,
А серце впало глибоко – на дно…
Красу як можна нам таку не слухать?
Душа чутка розкрила пелюстки, –
Ромашка почуттів в ній розквітає,
Біжать від неї молоді ростки,
Кохання з них весною проростає.
Лелеча пара підправля гніздо, –
У нім до літа будуть лелечата,
Щороку, по теплу, у них різдво,
Й домівка є – старенька наша хата.
Лелек дивлюся – завидки беруть, –
Мені у парі захотілось жити.
З ромашок пелюстки невдахи рвуть, –
Я без гадань зумію полюбити.
2006 рік
ЗНОВУ ЙДЕ
Промінь тане в кутку винувато,
Сонце змінить вечірня зоря,
Я один у холодній кімнаті,
Очі сон у знемозі скоря.
Уже плаче нічна хуртовина,
Душа в’яне в знебутій сназі.
Чи моя є у цьому провина?
Чи все коється в лютій юзі?
Аж під стріхи замети мурує
Нічна віхола, кидає сніг,
До весни зима люта мандрує,
Щоб весняний послухати сміх.
В лісі іволги їй не почути,
Солов’я не почути в саду,
Зими злої мені не забути,
Я із неї у літо піду.
В червні соку із вишень нап’юся,
В липні мед буду липовий пить,
Сил і вправності я наберуся –
І піду в серпні жито косить.
Семиренкою осінь вже пахне,
Жаром кетяг калини горить,
Краса осені скоро зачахне,
Та не будем про це говорить.
Листопад рясно снігом вже трусить,
Лиску заячий слід в ліс веде,
Її голод побігати змусить,
А до мене зима знов іде.
2006 рік
ЗОРЯ ВРАНІШНЯ
Вже затрояндивсь день на небокраї,
Зоря упала ружою на став,
Знялася куликів крикливих зграя,
Зі ставу я зорю собі дістав.
І свіжою рожевістю умився,
У пригорщу набрав, як піп вина,
Я вперше у житті зорі напився.
Яка ж цілюща і жива вона!
Полоще стара іва свої коси,
У зорянім ставку лице вмива,
А куликів над ставом розголоси
Несуть зорі подяки всі слова.
Зорею вмите сонце в світ виходить,
Із днем новим усіх благословля.
Цвіркун замовк – уже смичком не водить,
Без музики залишив солов’я.
Пробіг в четвертій соловей октаві,
Та на останній ноті випав зойк.
Немає пісні – тож немає слави.
Співець на літо на усе замовк.
Нема тепер кому зорю будити, –
За горизонтом день і нічку спить.
Вином рожевим більш не буде лити,
А це мене найбільше, звісно, злить.
2006 рік
СТЕЖКА ДО БОГА
О, Боже, я до тебе уже йду,
Вдихни весну́ в мою осінню душу,
Серед людей я віри не знайду, –
Прийти до тебе я тепе́ра мушу.
А стільки раз доріжку обминав,
Оту, що, знав, завжди вела до тебе,
Щоби дійти – вже й кусень хліба брав,
Та повертався завсігди́ до себе.
Я помилявся, бачу, недарма́, –
На помилка́х зростає цвіт надії,
Вже й грім ударив, наче із гармат,
І голос кличе внутрішній до дії.
Летять у безвість втрачені літа́,
Вже посивіла, як сова, діброва,
Зів’яле листя з неї обліта,
Хоча іще далеко до Покрови.
До Бога вузька сте́жечка веде,
Зі мною йде й моя убога доля,
Роси́нки щастя світять де-не-де,
А очі, як криниці, - повні горя.
До Бога я усе-таки прийшов,
Хоч мою душу та́к терзали му́ки,
Другої долі й щастя не знайшов, –
Віддав Бог мою долю в мої ру́ки.
2006 рік
ВІТРУ ГНІВ
Заблука́вся вітер десь на бл́уках,
Не гуляє в полі третій день,
Конюшина вже цвіте на лу́ках,
Не шепоче листям старий клен.
День погас, як свічка поминальна,
Ніч іде, хоч сяє небозвід,
Зоря, наче сцена театральна,
А по ній просту́є чорний кіт.
Біля тину квітне черемшина,
Наче снігом віття укрива́,
Сич на стрісі кви́лить як дитина,
Місяць в ніч безхмарну виплива́.
Липи пахнуть медом у безвітря,
Місяць в їх купається цвіту́.
Ти поглянь: яка нічна палітра!
Побач раз хоч на своїм віку́.
Вітер ніби вирвався з обіймів,
Розтоптав уранішню зорю́,
Черемши́ни цвіт ура́з розвіяв,
Пелюстки́-сніжинки я ловлю́.
Вітер клену розтріпа́в чупри́ну,
Сусід-ясен сумно заскрипів,
Обірвав цвіт з лип і конюши́ни, –
Так до тиші гнівом закипів.
2006 рік
ПРО КОХАННЯ
Закохався я в ко́си руся́ві
І в блакитних очей глибочінь,
Та ще в білі хмарки́ кучеряві,
У пташиний в гаю передзвін.
У глибоких очах не втопитись,
Кіс не гладити в присмерку дня,
Із хмаринки води не напитись,
Про кохання птах пісню не зна.
Я навчу соловейка співати
Про кохання – та ще про любов
До землі і до рідної хати,
Щоб в журбі не холонула кров.
Хай розкри́ляться брови чаїні
У дівчини на білім чолі,
Соловей хай співа на калині, –
Ранком жайвір над полем вгорі.
Ішли з гаю ми з милою босі,
Сонце грало бурштином в росі.
Стільки років! А згадую досі
Свою руку на мокрій косі.
Жайвір в небі співав про кохання,
Про кохання співав соловей,
Час розлуки настав і прощання
Біля милої хати дверей.
2006 рік
ПОГЛЯД ОЧЕЙ
Погляд твій і близький, і далекий, –
Просто й легко ти довго мовчиш,
В твої очі дивлюся до сме́рку,
А ти мріяти в небі летиш.
Із-під рук же не виростуть крила,
Щоб лелекою в небо зліта́ть,
Ти вже й очі зара́ні закрила,
Мов летиш. Чи так хочеться спать?
Вже вишневого за́ходу світло,
Ніби жаром над лісом горить,
Сосни в небо стирча́ть наче мітли, –
Я не знаю про що говори́ть.
Сиве небо на мене дивилось,
Вітерець в верховітті шумів,
В грудях серце гучніше забилось, –
Її очі відкрити зумів.
Опустились леле́ками мрії,
Сіли в очі, неначе на став,
Забриніли сльозою на віях, –
Турбуватися я перестав.
Сіла в су́тінки сірі вечірні
І її заніміла душа́,
Очей погляд блакитних і вірних
Мою душу тепер потіша́.
2006 рік
БІЛИЙ ДИМ ЧЕРЕМХИ
Салют зіро́к весня́них,
Черемхи білий дим,
І горлиць голос ранній,
А я усе один.
Тече між берегами
Ріка життя мого,
Та все біжить ярами,
Шука́ кінця свого.
Зламалося весе́льце
І човник протіка́,
Життя крізь моє серце
Рікою утіка́.
Біжить в солоне море,
Як в степ буланий кінь,
Ввійшло у душу горе,
У серце – морська сіль.
Втекла ріка́ у море,
Зійшлися береги,
Завмерло серце кволе, –
Зітхнули вороги.
Їм задарма́ дістався
І мій буланий кінь,
І той, що в серці слався –
Черемхи білий дим.
2006 рік
СРІБЛО
Роси́ срібло холодне упало
На віко́нця споло́хане скло,
Душі настрій неначе узнало́, –
У сто сонць засвітилось воно.
У роси́нці у кожній горіло,
Мерехтіло як крилами птах,
У грудя́х моє се́рденько мліло, –
Перетвориться срібло на прах.
Меркли й гасли свічка́ми на три́зні
У роси́нці у кожній сонця́,
Та я знав, що сплива́тимуть ти́жні,
А красі цій не буде кінця.
Завтра знову народиться ранок,
На віконце роса упаде,
В сотні сонць загориться світанок,
Краса срібна у душу ввійде́.
Оживе моє серце зболіле,
Очі сонцем наповняться знов,
Краса ранку увійде у тіло,
Запульсує засмучена кров.
Я з півня́ми тепер прокида́юсь,
До зорі вийти в двір не ліню́сь,
У холодній росі умиваюсь,
На споло́хане срібло дивлюсь.
2006 рік
ПЕРЕПИНИ́ СТРАХ
Вітер повіяв із долини
Легкою свіжістю води,
Погладив ли́ченько дитини,
Покинь усе – і ти піди.
До річки, де вода прозора, –
У річці щуки й карасі,
Покине сум тебе, утома
І неприємності усі.
Садок вишневий над рікою,
Доріжка берегом біжить,
Дістанеш ягідок рукою, –
Радіє серце, - хоче жить.
У вир життя ведуть дороги
Тебе й дитя твоє. Кудись
Відкинь печалі і тривоги,
У ясну даль життя дивись.
Там, за рікою, хлібне поле, –
Колише вітер море хвиль,
Над полем небо неозоре
Не змірить оком. Стільки миль!
В очах засмучених дитини
І страх і сум перепини́,
На світ сьогоднішньої днини
Тобою дивляться вони.
2006 рік
ГРІХ
Воло́гістю тягне з долини,
Долиною річка тече,
На бе́резі спіла калина, –
Торкнися – ураз обпече.
Біжить мимо щастя чужого
Ця річка незнамо звідкіль,
Не зна – й не спитає ні в ко́го, –
Яке бува горе і біль.
Кудись задивилося небо,
Дзвеніли в кущах снігурі,
Так статись було, мабуть, треба, –
Над ними хрест кібця вгорі.
Упав метеором в калину, –
Із соком змішалася кров,
Зі здобиччю кібець полинув,
А біль моє серце вколов.
Знялася у сутінки сірі
Моя заніміла душа,
Німа, та жива у ній віра,
А це – щонайбільше втіша.
Ще чути було плач калини
І кібця диявольський сміх,
Нехай знає кожна дитина, –
Над горем сміятися – гріх.
2006 рік
НЕ ТУЖИ
Земля постаріла в неволі, –
Раби́ня в людини вона,
Куються на ній людські долі,
Вона ж про це, може, й не зна.
На ній є кордони між нами,
Які перейти – ні, ні, ні!
Ми будемо всі земляками
У цій же священній землі.
Під ношею днів ми старієм,
Тягар відчуваєм ночей,
Та істини бачить не вмієм
Зіницями власних очей.
Всі цвинтарні мертві картини
Життєвий псують колорит,
Сіріють гранітні вітрини
У царстві із мармуру плит.
Серця, упокоєві миром,
Під плитами тихо лежать,
А дні життя крутяться виром,
Як коні булані біжа́ть.
Ніко́му їх біг не спинити,
Під плитами їх не схова́ть,
А сльози завжди будем лити
По друзях, що вічно там сплять.
А ту́га, що серце нам кра́є,
Ми знаєм – гостріша за сталь,
За пам'ять живих всіх карає,
Помер друг – тужи́ть перестань.
2006 рік
У ПРИЙМАХ
Із глибини своїх груде́й
Я хочу виплакати горе,
Не хочу бачити людей,
Не хочу бачить берег моря.
Я бачу в морі кораблі,
Що як хорти біжать по хвилях,
І щогли в небо… як граблі,
І кволо ча́йки білі кви́лять.
І мій кораблик скакунце́м
По гривах хвиль білястих скаче,
Не зна, що берег є кінцем
Морської долі… Серце плаче.
Не вийду в море більше я,
У бриз зустрічний не вгорну́ся,..
На бере́зі моя сім’я,
Я обіцяв: навік вернуся.
Еква́тор в руки не візьму,
Південний Хрест вже не побачу.
В кишені хусточку я мну…
Та я ж моряк. Я – не заплачу.
На берег твердо я ступив,
В сімейних утопивсь обіймах.
Я стільки щастя ще не пив.
Збагнув, що в моря був…– у приймах.
2006 рік
ПОВЕРТАЮ…
В мені любов давно вже не болить,
Про це тепер немає вже розмови,
Не те, що ще сльозу гірку пролить, –
Хоч в серці досі інколи зако́ле.
Пройшли в розлуці тисячі годин,
Лежить між нами безконечний простір,
Десь ти одна – і я живу один,..
Та важко як закинуть собі до́кір.
Хай перегляне кожен сам себе,
І, може бути, станеться це диво:
Побачим небо чисто-голубе,
А ми неначе пта́хи в нім – щасливі.
Любов в житті – основа всіх основ,
Вона – що крила у малого птаха,
Хто ницість у собі не поборов, –
Той у житті великий є невда́ха.
А біль у серці довго не мина́,
Ще й досі доля манівця́ми водить,
Сумління спить – не знає в чім вина́
Моя, її …– і вихід не знаходить.
Я го́нор свій зати́сну у кулак,
Закінчу сам з собою всі розмови,
Бо до́сі я робив усе не так,
Сьогодні ж поверта́ю до любові.
2006 рік
МАГІЯ СТЕПУ
Я часто встаю серед ночі, –
Розлігся за хвірткою степ,
Аж місяць примру́жує очі, –
Від духу поли́ні затерп.
У ніч іду степом пово́лі,
Ступня́ примина ковилу́,
Беру собі про́стору й волі, –
Я ж волею ма́рю й живу.
В степу з головою пірна́ю
У царство неко́шених трав,
Що я цар природи – те знаю,
Тому й не запитую прав.
А місяць ллє сяйво магічне, –
Я п’ю, наче з ке́лиха сік,
Бо в нім щось вели́чне і вічне, –
Не те, що короткий наш вік.
Безмежна, як небо, й глибока –
Та вічність – в степу́ що дріма́,
Сумує душа одинока,
А сум – степ широкий зніма́.
2006 рік
ЩЕМ
На вії сльозою зоря затремтіла,
На камінь упала – розбилась як скло,
Крапли́на одна аж до неба злетіла,
І світло рожеве ізнов потекло.
Знов світить зорею на сході під ранок,
Нам келихи повні вином налива,
Аж доки на обрій не стане світанок –
І сонце рожевість із неба змива.
Виходить госпо́дарем сонце у небо, –
І тіні дерева свої простягли,
Не взнати нам, людям, навіщо їм треба, –
Що тільки зелені жупа́ни вдягли.
То хтось між деревами при́видом ходить,
Збирає роси́нки в холодній траві,
Вже іволга пісню в діброві заводить,
Щоб вміли співать її дітки малі.
Стари́й назбирав сліз – роси́нок у жменю
І випив усу́переч горю й біді,
Щодня він стрічатиме ранок з зорею,
Щоб в серці жили кольори́ молоді.
Як сім кольорів, що веселкою грають
У синьому небі, умитім дощем.
Так спогади з юності се́рденько кра́ють,
В душі гіркоту викликають і щем.
2006 рік
СЛОВА - ЗАЙВІ
Струму́є від троянди ніжний тру́нок,
Тріщить стара́ лампадка – ледь горить.
Троянда ця – від серця подарунок.
Слова́ навіщо зайві говори́ть?
Твої слова, що кетяги калини,
Що змістом, наче соками тяжа́ть,
І на долонях творчої долини,
Як цінний скарб, – нетро́нуті лежа́ть.
Не треба їх вдягати в уніформу
І виставляти наче на парад,
Або у ясла підкладати корму
Худобі тій, що виставлена в ряд.
В слова свої не підливай елєю,
Все – в погляді, у до́тику руки́,
Душі тепло́ і серця жар ти нею
Передаси коханій на віки́.
Давно погасла у кутку лампа́дка.
Про що без світла можна говорить?
Та видно як удень. Прийшла здога́дка:
Вогнем кохання у серцях горить.
2006 рік
ПЛІД
За сивим байра́ком німу́є калина,
Сьогодні до ночі вона одцвіте,
Роси́нка у квітці, як в о́ці сльози́на,
А в ній грає сонце як є – золоте.
Та вітер не знає калини печалі, –
Із дубом і ясенем в піжмурки грав,
Краси не збагнув ції дивної краплі, –
Він квітку останню з калини зірвав.
Пока́ри правдивої вітру не взнати,
Безкарно віками він буде літать,
У піжмурки буде з деревами грати,
І буде з калини красу обривать.
Весь цвіт щовесни обрива́ дикий вітер, –
Нару́ги такої не витримав я,
Вуздечку узяв, усю зв’язану з літер,
І вітер приборкав, як циган коня.
Фату́ щовесни одіває калина,
А вітер під дубом бурчить наче дід,
Калина тепер відцвітає щаслива, –
У квіточці кожній вже дихає плід.
2006 рік
ВЖЕ НЕ ТА (дітям)
Вже й лютий стоїть на відхо́ді, –
Він голову в комір сховав,
В зими за плечи́ма, як зло́дій,
Суха́рик останній кусав.
То грудень із січнем і лю́тим
Поїли запа́си усі.
А як же ми маємо бути?
Хоч лікоть кусай – не вкуси́ть.
Здається, зима безконе́чна
Зухва́ло у ве́сну прийшла,
Сніга́ми лягла нам на пле́чі,
Дороги у світ замела́.
А сонце печальне, надуте
Дорогу забуло до нас,
Без нього ж весні – бо не бути,
А літу прийти ще не час.
Зимі – лиходійці немає
Ні ча́су, ні бра́ми, ні меж,
Пів осені вкрала, я знаю,
І ве́сну обкрадує теж.
У душах печаль захоло́ла,
Та радість у серці зроста́, –
Весна вже крокує, хоч кволо,
Й сердита зима вже не та.
2006 рік
БЕЗСМЕРТНИК
Я ски́ну з пліч тягар чужих боргів
Піду у сяйво вранішнього сонця,
Позбудуся тиранів і «богів»,
Відкрию лю́дям в новий світ віконце.
Піду у люди – правду розкажу.
Що я помер уже – не вір ніко́му.
До сонця я дорогу покажу
Ще поколінню нині молодому.
Будь вірним сином волі і життя,
І не цура́йся труднощів і праці, –
Не зашморгне́ гадюкою петля,
А щастя нам не подаю́ть на та́ці.
Свій страх і морок, по́гань побори,
Хай істина юдо́льний світ прони́же,
Добра і правди в келих набери,
І пий до дна, – а біс хай губи ли́же.
Убий безжа́льно ни́цість у собі,
Як одноріг вбиває жертву ро́гом,
Німб свя́тості засяє на тобі,
І ти себе відчуєш справді богом.
Своє ім’я́ прославиш на віки́,
Безсме́ртником цвістимеш на могилі,
А на хресті мінятимуть вінки
Твої нащадки пам’ятні і милі.
2006 рік
ІДУ В РАДІСТЬ
Наче вірності стру́ни – дзвеніла снага́
У слабко́му вже тілі моєму,
Хоч на душу мою важка ту́га ляга́, –
Я веселий у вірші своєму.
Він живе у душі, в моїм серці на дні,
Він розбу́дить мене серед ночі
Та я радий йому як радіють весні,
Бо втікають страшні поторо́чі.
Я від мук і стражда́нь знов у радість іду,
Забуваю про болі у серці.
По думка́х у вірша́х я звіряю ходу́, –
Розбиваються му́ки на ске́льця.
Зо́ром чистим вірша́ я дивлюся у світ,
Він мене і бентежить і гріє,
Солов’ї навесні посилають привіт,
І від щастя аж се́рденько мліє.
Я піду у садок, у недо́спану ніч
З солов’ями зорю зустрічати,
Я вірші їм свої розкажу, певна річ,
А вони їх вже будуть співати.
Нічна́ чорна імла на світанку втече, –
Нехай за́здрість подавиться нею,
Новий день тож мені вже підставив плече, –
Злило́сь сонце з моєю душею.
2006 рік
ВАЛЬС ТИШІ
Вже ніч на двір спускає чорні ко́си,
У при́смерку кружляють кажани́,
І змахом крил до себе в небо про́сять, –
У свій тано́к запрошують во́ни.
Сова нечу́тно низько пролетіла,
За чуба зачепилася крилом,
І на острішок так тихенько сіла, –
Хвостом війнула наче помело́м.
На ганку ми із милою стояли,
Вальс тиші в небі пропливав як пух,
Летить що із тополь – і добре знали, –
Зава́дить ле́ту його кожен рух.
Зірки́ на нас із по́дивом дивились,
Очима посміхалися до нас,
Коха́на до плеча мого схилилась,
А я зірки́ очима і небі пас.
Від до́тику ура́з я схаменувся,
В очей поглянув темну глибочінь, –
І на щоках рум’янець ворухнувся,
Під місяцем пробіг, неначе тінь.
Узяв за стан я милу і за ру́ку, –
Була дівчина са́ме на порі, –
Лилися з ночі вальсу тиші звуки, –
У вальсі ми кружляли до зорі.
2006 рік
КВІТНЕ ВЕСНА
Бузко́м весна на вулицях заквітла,
В блакиті неба чути хмарок спів,
А там уже не забари́ться літо, –
І пе́репел вже кине пару слів.
А зараз – у садку кричить зозуля,
Співає усю нічку соловей.
Зовсім зозуля солов’я не чує,
Гнізда свого не має – ні дітей.
Он ластівка літає вилохво́ста,
Горить мани́шка в неї, наче жар,
Іде школяр малесенького зро́сту,
Та до наук великий має дар.
Кашта́ни в травні закривають очі,
І яблуні вже встигли відцвісти,
Фіа́лки буду нюхать серед ночі,
Із саду по росі я буду йти.
З долонь зорі роже́вості нап’юся,
Ще пісню підспіва́ю солов’ю,
На о́браз, у кутку що, – помолюся,
І щастя дня, як ночі, – я зловлю.
Уже я сплю. Весна не спить, – квіту́є.
Ота́вами під небом зелени́ть
Улітку вже, а восени звіту́є
Врожа́ями. Це значить – бу́дем жить.
2006 рік
СНІГУРІ НА КАЛИНІ
Осінь мляво ковиляє степом,
Ноги босі жа́лять будяки́,
У руках із полину́ з букетом, –
То дару́нок літа хоч який.
Полини, як осінь, – посивілі,
Ледь живі – у зиму так ідуть,
Снігурі сидять вже на калині –
Снігу білого – як манни ждуть.
Груди, як калина, червоніють,
Жаром вже роздму́ханим горять,
Полум’ям горіти ще не сміють, –
Ягідки ж калини – бо їдять.
Кра́плями кривавими у зиму
Вони будуть же́вріть на снігу́,
Восени ж сиріточку – калину
Заєць лиш зачепить на бігу́.
Обережно обмине лисиця, –
Її душу ніжить лиш м’ясце,
А калина ж кисла, як кисли́ця,
І давно вже знають всі про це.
Від морозу щоки рум’яня́ться,
Осінь краю степу вже дійшла,
Перестали снігурі сміяться, –
Зима люта з голодом прийшла.
2006 рік
ПЛЕСКІТ КРИЛ
Голуби́ні плещуть в небі крила,
В глибині Господніх володінь,
Де нога людини не ходила,
Небо – це прикраса сновидінь.
Є дорослі – часто ніби діти,
Хочуть крила мати, наче птах,
Щоб насправді Землю облетіти,
А не в дивних, загадкових снах.
Щоб відчути в небі, а не в храмі,
Силу і правдивість Божих слів,
Та почути в час вечірній, в ранній
Херувимів тихий райський спів.
Не любиш – не буде крил кохання,
Як цього би ти не захотів,
Не почує Бог твого прохання, –
Тож не варто витрачати слів.
Всім у небо можна полетіти,
Та й воно ж бува нерідко в млі,
Тож усім, хто вже давно не діти, –
Крила дасть кохання – на землі.
Десь в душі горить вогонь бажання,
Що терпіти вже немає сил,
Наче пристрасть в юному коханні, –
За плечи́ма чути пле́скіт крил.
2006 рік
ДОБРЕ СЛОВО
Нащо мені слава, нащо мені гроші,
Задарма пишу вам я вірші хороші.
Самі прочитайте, передайте дру́зям,
Нехай прочитають у сімейнім кру́зі.
Слово відгукне́ться у душі луною,
Як блакитне небо ранньою весною.
Прогримить грома́ми, впаде рясним квітом,
Веселою грою буде вашим дітям.
Вірш крилом орлиним сягне аж до сонця,
Стане другом си́ну, нарече́ним – до́ньці.
Розчахне́ вірш неба височінь холодну,
З горем не зали́шить живу душу жо́дну.
У́смішка засяє на лиці холоднім,
Злості й люті в серці вже не буде в жо́днім.
Я не проповідник, зовсім не месія, –
Просто добре слово я у Полі сію.
2006 рік
ДОЖИВЕМО РАЗО́М
Неза́йманість кро́ками кра́ю
Безкрайній поезії степ,
Іду навпросте́ць, хоча знаю,
Що буде і тяжко, і зле.
Останній вже чується го́мін
З єдва́бу осінніх небес,
Як вівці, – хмарки́́ нерухомі,
І плач перепілочки десь.
Дитя́тко одне загубилось
У сірих гірких полина́х,
А може злетіть забарилось, –
Вже й в ли́сових гострих зубах.
В степу́ бліда́ Муза ходила,
Тамуючи зранений біль,
Й мене за собою водила
Посе́ред розхристаних піль.
Слова́ я ковтаю безси́ло,
І змоги нема більш іти́,
Мене у житті підкоси́ла
Отрута міцна – самоти́.
А Музи вуста́ побілілі
Шепочуть куплетів рядки́, –
Сідають як лебеді білі,
Як падають з неба зірки́.
Поезії степом осіннім
Ми ра́зом із Музою йдем
У світі – і чистім, і дивнім –
Удвох ми свій вік доживе́м.
2006 рік
РУКА З ОСЕНІ
Давно в душі вже гро́зи відгриміли,
Давно дощі всі зли́вами пройшли,
Давно жалі у серці відболіли,
А спомини у вічність перейшли.
Вже снів страшні видіння не триво́жать,
Не гу́пає у скронях важко кров,
Думки́ думо́к у голові не мно́жать,
Весна у серце не поверне знов.
Не розцвітуть, як і раніш, кашта́ни,
Не вдарить в груди пісня солов’я,
І сад не буде вже таким духмя́ним,
Коли світанком входитиму я.
Не загово́рять яблуні і груші
До мене, – вишня не подасть руки́,
Не глянуть в очі мило і звору́шно,
Замовкнуть з ночі зморені жуки.
Із вуст троянд нектару не нап’юся,
Хмелю весни не вчу́є голова́,
Під віття до землі не нахилюся,
Де спить ніки́м не зім’ята трава.
Для мене зо́рі в небі відзоріли,
Воскове світло місяць все віддав,
Ще в серпні моя зірка вже згоріла,
А жовтень ру́ку з осені подав.
2006 рік
ІДУ ДО РАЮ
Мої роки кінчаються у жовтні,
І знову йде холодний листопа́д,
Думки́ з весни не прийдуть в осінь жодні,
Як-то́ приходить в серпень зорепа́д.
А там зима… Завиють завірюхи,
Стежки́ в душі сніга́ми замете́,
В зайців з морозу побіліють вуха, –
До скону днів не знатимуть про те.
А я все буду бачити і чути, –
Увесь мій світ, – як в дзеркалі, – в кутку́,
У образа́х, що ви́сять для споку́ти
Гріхів, яких – як зе́рен в мірчуку́.
Аж до кісто́к вже холод пробирає,
Думки́ останні скніють в голові,
Коли помре – не кожен про це знає,
Щоб місце тепле вибрати собі.
У пеклі, звісно, всі місця́ гарячі,
Та йти туди ще не прийшла пора́,
Туди ідуть глухі, дурні й незрячі,
А я гріхи нестиму до Петра.
Мо΄ все ж удасться випросити про́щу
За сто гріхів і, може, ще один,
Нехай мені він мізки прополо́ще,
Хоч це і буде з де́кілька годин.
Нехай мене всі янголи скуса́ють,
Як тру́тня у бджоли́ному рою́,
Болітиме, – та хай усі узна́ють:
Мені Петро дасть місце – у раю́.
2006 рік
ГАСНЕ ЖИТТЯ
Жага́ горить у пристрасних цілу́нках,
Цвітуть уста, як ма́ки навесні,
У нічній тиші лине пісня лу́нко,
І чути звуки серця голосні.
А цвіт п’янки́й старих–старих акацій,
І аж терпки́й дух молоде́ньких лип –
Вже заслужили цілий шквал ова́цій,
А чують лиш нічний цвірку́нчий скрип.
Стоять у сні і яблуні, і вишні,
На ніч затих бджоли́ний в липах шум,
Їм до́тик рук, – і лагідний, і ніжний, –
Прима́рився на тлі щоденних дум.
Старе́зна груша міцно вже заснула,
Сама́ своїм не знала ліку літ,
У нічній тиші навіть не почула,
Як листя впали серед літа з віть.
Вже день на сході відкриває вії,
Із саду вітер проганяє ніч.
Плека́є стара груша ще надію…
Та їй не зеленіти – певна річ.
А дні пливуть, як риби в синім морі,
З рока́ми в’яне юності краса́.
Та старість – знак приро́ди, а не горе, –
Життя, неначе свічка, – загаса́.
2006 рік
ЯК ЗАВЖДИ… (дітям)
Травень во́ском у блаки́ті та́не,
Бджо́ли роєм в небі десь гудуть,
Догоряють вже свічки́ каштанів,
Що у літо в дві шере́нги йдуть.
Ви́шень біла пелюстко́ва буря
Засніжи́ла весь вишне́вий сад,
Сіра, – перша навесні, – зозуля
Відкувала вишенькам парад.
Червень буде рясно червоніти
Щічками налитих ягідо́к,
Цілий день їх сонце буде гріти,
Поведе у ніч за повідо́к.
Ніч просплять красуні у постілі,
Завтра ж буде – як завжди́ було:
Всі плоди налиті і дозрілі
Кинуть в кошик, в цинкове відро.
Добре жити яблукам і грушам –
Вони ще́ скуштують липня мед,
Де́котрих і в серпні не пору́шать,
Деякі побачуть пташий лет.
Коли пта́хи знову в ірій линуть, –
Перелітних пта́хів – життя суть.
Яблука і груші – в кіш укинуть,
До комори, в хату понесуть.
Відкушту́ють їх дитячі зуби,
Розпливе́ться в хаті арома́т;
Ще з весни плодів чекали люди;
Як же можна апетит втрима́ть?
2006 рік
В ОБІЙМАХ СНІВ
Весня́ні сни пряде імла срібли́ста,
На тра́ви сон росою осіда́,
І як сльоза схвильована та чиста –
У трепет душу збуджену кида́.
У небі вдень пливуть хвиля́сті хмари,
Весе́льця гладь небесну мляво рвуть,
Десь прогримлять весни́ громів литаври, –
Дощі впадуть крапли́нками, як ртуть.
Закине ніч тривоги й безнадію
За мармуро́ві мури людських мрій,
Всі, хто весну́ любити не уміє, –
Ті не побачуть зорь весня́них рій.
Як зо́рі будуть в небі ворожити
І вартувати чорний сум прима́р
Над душами, що хочуть іще жити
І плавати серед срібля́стих хмар.
Землі туди не долітає гомін,
Не чути грому непотрібних слів,
А зорі, наче свічі нерухомі,
Що слухають весни́, у храмі, спів.
Як в мареві, – в обіймах снів весня́них,
Солодка млість по тілу протіка́,
Півнів лиш голос пролунає – ранніх, –
І сон крізь пальці, як вода, втіка́.
2006 рік
ОСТАННІЙ КЛИН
Рвучки́й вітер рве листя із кленів
І зі злістю кида́є в багно́,
А такі ж були влітку зелені..,
Щось так сумом на душу лягло.
Синю далеч ковта́ють лелеки,
Щось тривожно у небі кричать,
А летіти ще так їм далеко, –
Люди дивляться вслід і мовчать.
Що їм можна сказать на прощання, –
Аж ось в двір заглядає зима,
Ми весною пошлем їм вітання,
Ну а зараз для них слів нема.
Сльоза око вогнем пропіка́є, –
Жаль прощатися з друзями нам,
І від мене лелека втіка́є, –
Знов у зи́му зали́шуся сам.
З даху клекіт не йтиме привітний,
Не побачу вертки́х лелеча́т,
Що з гнізда у день сонячний літній
По-дитячому в небо кричать.
По-осінньому небо зависло,
Клин останній лелек проліта́,
Мій лелека спустився навмисно,
Щоб востаннє мене привітать.
2006 рік
МОТИВИ ОСЕНІ
Ліс осінній зітха́ арома́том
Стиглих ягід ожи́ни, грибів,
Дятел стро́чить немов з автомата,
Щоби лис в його ліс не забрів.
Співа іволга пісню воста́ннє, –
Зимувати кудись відлетить,
Завтра сонце підніметься раннє,
Щоб в дорозі їй вірно світи́ть.
Вже за обрієм жовтень варту́є,
А сьогодні іще вересни́ть,
Десь на вільсі сорока жартує,
Чи то лиса вона весели́ть.
Вже пташи́ний затих в лісі гомін,
Холоди́ть душу сум, наче лід,
Іде жовтень у ліс нерухомий,
Золотий залишаючи слід.
Листопа́ду у лісі вальс чути,
Лист кружляє – аж клонить у сон,
Іде грудень – пора вже й заснути
Під останній осінній шансо́н.
Білі ша́ти оділи ялини,
Старий дуб уже дивиться сни,
Дятла стукіт у лісі лиш лине, –
Міцно спатиме ліс до весни.
2006 рік
ЖИВЕ НАДІЯ
Вітра́ми літ опалені, аж чорні,
Стоять у дикім полі ясени́,
Земля їх в са́ван скоро свій заго́рне,
Як наших кращих, у війну, синів.
Безсмертник не цвістиме на могилах,
Не прокричить над ними чорний крук,
Вночі там вовк голодний не завиє,
Де вся земля стогнатиме від мук.
Не проростуть вже па́ростки зелені,
І ясени́ не виростуть стрункі,
Бо соки всі вже випиті земельні,
Пісні забуті ясенів – дзвінкі.
Як і сини, – не загово́рять з вітром,
І ласки не відчують матерів,
Жили – і полягли у землю гідно,
Коли наш світ увесь в огні горів.
У мо́році минуле потонуло,
Про смерть синів все тяжче говори́ть,
Життя аж до́лу матерів зігнуло,
Та ще надія у душі горить.
Що десь живий синочок і здоровий,
Сказала ж звістка: «бе́звісті пропав».
Хоча б словечко здалеку промовив,
Або прийшов – на гру́дях руки склав…
Так лю́бої старенької матусі,
Що й досі ще синочка вигляда,
І нарече́ну б обійняв Ганнусю,
що посивіла зо́всім молода.
2006 рік
ЗЛЕТІВ…
До листопа́ду вже, здається, недалеко,
Лікує тиша осені мій нерв,
Так низько до землі летить, як тінь, лелека,
Крилом слабким торкається дерев.
Ніч яблуком до ніг черви́вим покоти́лась,
Снує тене́та у кутку павук,
Об горизонт зоря вся на шматки розбилась, –
Осколок жаром впав мені до рук.
Іду. Від за́хвату аж завмирає серце,
Та крик лелеки розтривожив слух,
У його серці смерть розкрила на́встіж две́рці, –
І вилетів його останній дух.
Прощальне коло вже зробили лелеча́та,
Знялися у нічну небесну вись,
У них дорога ще далека – ледь поча́та…
Так мало статись – не тепер – колись.
Я своїм серцем наче вибрав злу прикме́ту,
Вже чорні тіні лижуть мій поріг,
Тож не побачу я пташи́ного більш ле́ту, –
Я сам у вирій полетіти б міг.
Якби оце мені Бог дав пташині крила, –
З лелеками б у вирій полетів.
Повірте: так мене ця думка окрили́ла,
Що і без крил у небо я злетів.
2006 рік
СНІГ НА ДУШІ
Сад під вальс завії засина́є,
Крутить, ве́ртить серед вишень сніг,
Уже їм коліна засипа́є,
Якби відігріти я їх зміг.
Старій груші засипа́ сугло́би
Отих віть, що гнуться до землі,
Ті ж, що пнуться в небо, як голо́блі, –
Чисті, як щогла́ на кораблі.
Отак сніг нам засипає душі
Ті, що проти вітру не ідуть,
А стійкі, як прямі віття груші,
Всі сніги завій усіх – проткну́ть.
А душа, як двір старий без ти́ну, –
Вітри дують в неї звідусіль,
Віхоли танцюють неупи́нно, –
Замітає снігом заметіль.
Сніг з душі не зду́жає лопата,
У долоні снігу не збере́ш,
Тільки з виду схожий він на вату, –
Заморо́зить душу – і помре́ш.
Без душі не варто в світі жити,
Без душі не скажеш теплих слів.
Вовком одиноким будеш вити.
То – від ро́зпачу, – звіри́ний спів.
2006 рік
СВІЙ ХРЕСТ
Неначе на ікону я молюсь –
На свою рідну неньку – Україну,
Я дуже її втратити боюсь,
Як степ втрачає горе – кураїну.
Одну її гін-вітер понесе,
На дріт колючий десь її закине,
А була ж во́ля! їй пона́д усе, –
Одна, на самоті, вона загине.
Цілую Україну я щодня,
Як той монах у храмі Матір Божу,
Піти до храму дуже хочу я,
Та й сам не знаю чо́му, – а не можу.
Чи віри ще нема в душі моїй,
Чи то гріхи, чи лі́ні не пускають,
Молюсь у хаті – келії своїй,
Скажу як є, – про це усі хай знають.
Вкраїна – не ікона. Та не гріх,
Я думаю, молитися на неї.
Вона, як хрест, що нам на плечі ліг,
Та важче буде нам таки́ без неї.
Вкраїно! Нехай образ вільний твій,
Як лик святого, ся́ється у німбі,
А ми нести́ хрест будем – кожен свій,
Хоч бу́дем жити на воді і хлібі.
2006 рік
ВЕСНЯНІ РУЛА́ДИ
Весна в садах співає стоголо́со,
Життя тече як з келиха вино,
У переве́сло дівка кру́тить ко́су,
Щоб сніп серде́ць уде́ржало воно.
Рула́ди в небо линуть солов’їні,
Дівчи́на мру́жить очі голубі,
Мелодії такі, напрочуд, дивні
Записує, щоб вивчити й собі.
Брова́ здригнулась гостро і лука́во,
Як в ле́ті вільнім ла́стівки крило,
На мене оком глянула ласка́во,
Аж млосно на душі моїй було.
Душа моя запну́лася на слові.
Чи сонце перестало вже світи́ть?
Як бачите, від почуття любові
Усі слова вдень можна розгубить.
Весна серця́м дарує свою ка́зку
Про ту любов, – кришта́лю чистоти́,
Що все життя дає тепло і ла́ску,
І світло, щоб доро́гу освіти́ть.
У сад весна щороку прилітає,
Зако́ханих ніколи не мине,
Любов, тепло і світло посилає,
І не обхо́дить, звісно, і мене́.
2006 рік
В ЛЕ́ТІ
Кали́ною травень розквітнув,
Закинув у цвіт солов’їв, –
Поли́нуть із піснею в літо,
В світлиці садів і гаїв.
Пливуть хмарки́ в небі пери́сті,
Як лебедів білих крило,
Такі білосніжні і чисті, –
У небі – як в храмі було.
І я серед крил херуви́мів
Вита́ю в думках наче птах, –
Мій дід он старенький та милий, –
Спускаюсь тихенько на дах.
Іще раз, іще раз скупаюсь
В терпкім ароматі весни,
В обіймах її попруча́юсь,
Як в роті вареник масни́й.
Вишневого соку нап’юся
Із ке́лиха червня в саду,
У липні на мед надивлюся,
За грушами в серпень піду́.
У ніч гороби́ну з грозою
На ко́нях Іллі пролечу́
Над полем, над лісом, рікою,
В захмар’ї зірки́ полічу́.
Ув осінь не буду летіти,
Зустріну її, золоту́,
В саду, де рвуть яблука діти, –
Та й серце болить налету́.
2006 рік
ОСНОВА ЖИТТЯ
Пишу вірші свої – я словом гра́юся,
Сльоза торкне́ щоку́ – і я втира́юся,
Впаде у ду́шу вірш – душа радітиме,
А без поезії вона лиш скнітиме.
Без вітру тхне земля старо́ю прілістю,
Вітри по́віють знов – запа́хне свіжістю,
Пшеничний хлібний дух ніс лоскота́тиме, –
І ціну хлібові орач вже зна́тиме.
Я буду зе́рна слів у душах сіяти,
Надію з Вірою у них леліяти,
Смак до життя й Любов там пророста́тиме,
Із пелюшо́к в Добрі дитя зроста́тиме.
Життя із піснею завжди́ дружи́тиме,
Дитя батьків своїх завжди люби́тиме,
Живе зерно́ усім лиш треба сіяти,
Щоб у коморах нам було що міряти.
Так і в пісня́х слова́ живі звуча́тимуть,
Ону́ки й пра́внуки усі їх зна́тимуть,
Доки є хліб у нас – пісня луна́тиме,
Доки Добро й Любов – і світ стоя́тиме.
2006 рік
ПЛИН ЧАСУ
Запа́хла в липах середи́на літа,
У липень жо́вто соняхи цвітуть,
Вся ніч у небо зоряне одіта,
Чумацьким Шля́хом чумаки ідуть.
А цвіркунів – шалене розмаїття,
І сов нічних нечут |
