Лаврентій Коліно
(історія повністю вигадана)
Лаврентій зайшов до своєї кімнати та відразу захлопнув дерев’яні двері, оббиті подертим дерматином, а потім миттєво вставив ключ у замок та провернув декілька разів праворуч. Декілька секунд, він постояв лицем до дверей, прислуховуючись до обстановки в коридорі, але нічого цікавого звідти до нього не доносилось. Він полегшено зітхнув – в нього вже другий тиждень не пропадало відчуття, ніби за ним хтось постійно стежить. Упевнившись у власній безпеці, Лаврентій поклав свою темно зелену авоську з покупками на невеликий холодильник, який стояв поруч та гучно урчав, а сам поволі почав розбуватись. В авосьці знаходилось пів-літри дешевої вогняної, четвертинка зачерствілого сірого хліба, банка консервів та кілька трикутничків плавленого сиру.
Сьогодні у Лаврентія був його 53 день народження, але нікого до себе він не покликав. Щоправда вчора ввечері, після закінчення робочої зміни, у гаражі Славка, його приятеля, вони випили по триста-чотириста грам чистогану за його здоров’я, яке останнім часом, дещо нагадувало про себе. Випили б вони і сьогодні, але Славко разом зі своєю дружиною, поїхав до тещі, щось там допомогти їй з ремонтом чи ще щось. Інших приятелів у Лаврентія не було. З родичами також в нього було не густо.
Брудне кирзове взуття, яке вже давно було не пригідним для носіння, ніяк не хотіло злізати з Лаврентійових ніг, а тому йому прийшлось присісти на ліжко, щоб за допомогою рук все ж таки зняти кляті мокроступи. Знявши взуття, Лаврентій відразу відчув сморід своїх порваних, мокрих носків, які він прав дуже рідко, бо колись чув, що прання сприяє швидкому зносу тканини, а вони в нього були чи не єдині.
Кімната в якій він жив, дісталась йому після розлучення з дружиною, десь років з тридцять тому… Дружині ж, тоді, дісталась його квартира у іншому кінці столиці, щоправда також на самій окраїні, але окрема та поблизу станції метро.
Його кімната була в найжахливішому стані порівняно з іншими кімнатами комуналки. З голих аскетичних стін весь час сипалась порохня та позаминулорічна, сіра побілка. Через надмірну вологість стіни вкрились пліснявою із-за якої в його кімнаті стояв специфічний підвально-підземний сморід, наче в якісь забутій канаві. В його кімнаті було маленьке вікно з мутними та тріснутими шибками, з багатьма щілинами, з яких постійно неприємно дуло. Старі сплюндровані часом і місцем ситцеві занавіски гайдались мов мерці із сторони в сторону, дожидаючись поки хтось змилується над ними та спале їх на смітнику, але такого герою не знаходилось. Перед вікном, знаходився невеличкий стіл, який стояв коло ліжка. А майже відразу за ліжком знаходились двері через які, Лаврентій щойно увійшов. Така була його кімната.
Посеред столу, кольору брудної підлоги у лікарні, велично стояв немитий гранований стакан – Голіаф! Ім’я стаканові дав Славко, вмотивовуючи це тим, що в друзів мають бути власні імена… З того часу дружба Лаврентія та Голіафу тільки міцнішала… Їм було завжди весело у двох, і вони розуміли один одного з півслова…
Ось і сьогодні, Лаврентій мав намір провести вечір зі своїм товаришем по нещастю, яке в його випадку називалось життя…
Лаврентій дістав з авоськи пляшку горілчаної та поклав її до морозильнику, натомість звідти дістав таку саму пляшку, тільки покриту напівпрозорою пеленою конденсату. Витерши обережно пляшку, брудним рушником, що валявся на підлозі, Лаврентій обережно поставив її на стіл поблизу Голіафа.
- Ось так! – промовив він із задоволення у голосі, не зводячи очей з статурної пляшки, яка була наповнена невідомо чим, що вже не один рік замінювало Лаврентію Луїджу життєву радість! Так-так, саме Лаврентію Луїдж, хоча по паспорту він був всього на всього Іванович, але його мати казала, що його справжнього батька звали Луїдж. В своїй юності вона зо два чи три роки працювала за кордоном офіціанткою, десь на Півдні Італії, де і був зачатий Лаврентій Коліно… Назву міста, в якому жила та працювала його мати Лаврентій ніяк не міг пригадати, скільки не намагався… Але він був впевнений, що то була саме Італія-матінка! В її череві його зачали та десь далеко-далеко, в найпотаємніших натрах його української душі, ще жевріла іскорка справжнього італійця, справжнього імператора чи хоча б якось вельмишановного аристократа-сенатора, чи на самий гірший кінець середньостатистичного, зажитого плебею.
Він дістав з авоськи консервну банку, а з-під подушки дістав невеличкий складний ніж, який він нещодавно поцупив з Славкового гаражу. Лезо було тупе, проте з основною своєю функцією – відкриття консервних банок, воно більш-менш справлялось. Добре прицілившись Лаврентій вдарив консервну банку майже в самісіньку середині (а цілився він в край), зробивши невеличкий отвір крізь який просочилась дещо відворотна юшка. З другої спроби Лаврентій, навпаки попав виступаючу стінку консервної банки, так що та підстрибнула і зробивши декілька неймовірних обертів впала на підлогу, стороною з пробитим отвором вниз. Лаврентій швидко підняв банку, з якою почали витікати кількові соки. Рукавом брудного плащу, він витер прилиплий пил та поставив непокірну знову на стіл, невдоволено скриплячи зубами. Бачачи шалений супротив з боку непоступливого суперника, Лаврентій вирішив змінив тактику та вдатися до хитрощів. Тепер він поставив ніж на потрібне йому місце з краєчку консервної банки та зі всієї сили вмазав рукою по рукоятці. Цього разу в нього все вийшло бездоганно - ворог був нарешті зломлений. Прорізавши по колу за годинниковою стрілкою відстань в сорок п’ять хвили (або секунд), він переможно відкрив кляту банку та побачив дивну червоно-коричневу субстанцію, що більше походила на чиюсь свіжу блювотину чим на кільку в томаті… «Господи, - подумав про себе Лаврентій, - так вона навіть більше походила на старенький ягуар чим на кільку в томаті..» Лаврентій на секунду зомлів побачивши, що чекає його на вечерю, але потужне відчуття голоду все ж перемогло, і він, відламавши скибку несвіжого хлібу, накинувся на свою мертву здобич.
Смак кільки, повністю відповідав її зовнішньому вигляду, але ніякої альтернативи цьому в нього не було. Тим більше, що вже завтра, взагалі невідомо чи буде хоча б це, тож Лаврентій продовжував поглинати цю кричущо-відворотну суміш, ретельно закусюючи холодним хлібом.
Коли порожня консервна банка, мов гільза після пострілу, з металевим брязкотом впала на підлогу, а четвертинка хліба вперемішку з псевдокильками в томаті повільно просувалась по стравоходу, Лаврентій згадав про пляшку та свого настільного товариша. Наливши собі половину стакана, Лаврентій таємничо подивився кудись далеко за обрій через вікно, як це роблять головні герої американських блокбастерів, а потім тремтячою рукою повільно перевернув стакан та перелив його вміст у своєї горло. Горілка, якщо це дійсно була вона, мала дуже специфічний запах та неприємний гострий посмак. В Лаврентія склалось враження наче він п’є суміш дихлофосу, дуже дешевого одеколону та медичного спирту. Його червоні очі почали сльозитись, а сам він почав хрипло відкашлюватись. Щоб якось зупинити кашель, він підніс до свого носу четвертушку сірого та з усієї сили затягнувся… Кашель миттєво зник, але в роті, ще залишилися рештки неприємного присмаку. Його декілька разів добряче пересмикнуло, як це буває в аналогічних ситуаціях, коли ви з’їли щось бридке та ледь не зблювали ,поки не проковтнули все остаточно.
Лаврентій важко видихнув. Горілка була дійсно палена, як йому це і обіцяли, але на більше в нього не вистачало грошей.
Посидівши мовчки декілька хвилин, відновлюючись після випитого, він дістав з внутрішньої кишені плащу, якийсь сірий прямокутний клаптик паперу. Це була газета, а точніше її частина, вирізка якоїсь чорно-білої фотографії, яка мала охайний вигляд, не дивлячись на те звідки Лаврентій її дістав.
На був зображений якийсь лисий чоловік, в чорних шортах та чорній футболці, дечим схожий на Фантомаса, але шкіра його обличчя, навіть не дивлячись на бідну кольорову гамму зображення, була яскраво білою, а не блідо сірого як у останнього, а в іншому обличчя були майже ідентичні; який високо підняв праву руку, тримаючи в ній червону картку. Лисий чоловік в чорному дивися дещо в сторону від об’єктива, з чого було зрозуміло, що він не знав, що його фотографують. Під фотографією був підпис «Пьерлуїджо Колліна».
Лаврентій обережно поклав фотографію перед собою на стіл та ретельно почав роздивлятись Пьералуїджа.
- Тепер я не сам, Голіафе, - згодом промовив Лаврентій, до свого стакану, - тепер я вже не сам… Він тяжко зітхнув. На його обличчі з’явилась дитяча посмішка, а в очах сльози.
- Це мій брат, Голіафе! – із гордістю промовив Лаврентій, шмаркаючи носом, - я майже в цьому впевнений. Лаврентій поклав фотографію брата на стіл поряд із стаканом, з якого щойно випив. – От сам подивись на нього, - сказав він до стакану, - правда ж на мене схожий?
Стакан більш стримано сприйняв почуту новину, не промовивши ані слова у відповідь.
- Ну тепер, же ж можна і за знайомство випити, так? – радість на обличчі Лаврентія подвоїлась.
Він обережно переклав вирізку з газети на ліжко, а сам налив собі півстакана міцної, та промовив дивлячись в самісінькі очі Коліни «Ну… Дай Бог тобі здоров’я Петро!» - Лаврентій підморгнув до фотографії та відразу після цього підніс стакан до губ. Зробивши середній вдих та видох, він повільно, невеликими ковтками почав вбирати каламутну рідину, як це зазвичай роблять кухонні губки чи жіночі прокладки в рекламі, при цьому поступово відхиляючись всім тілом назад, так що максимальний кут нахилу склав десь двадцять градусів.
Допивши останню краплю, Лаврентій з виразом на обличчі, ніби йому бризнули в очі тереном, втупився в рукав своєї куртки, та щосили вдихнув, неприємне на смак повітря. Цим же рукавом він витер солоні сльози зі свого почервонілого лиця, а через декілька секунд Лаврентій гучно відригнув. Він вкрився потом. Його почало жарити ніби він простудився. Лаврентій кліпав очима та важко дихав; в його роті, ще досі чадів отруйний присмак випитого, а очі продовжували сльозитись.
- Зовсім ніяка, - сам до себе промовив Лаврентій та поставив стакан назад на стіл, після чого знову взяв фотографію, роздивляючись обличчя арбітра.
Через декілька хвилин, які були потрачені на вивчення та запам’ятовування Пьералуїджа, Лаврентій із задоволенням промови: «як дві каплі води!».
Раптово Лаврентій не голосно вигукнув: «О!» та майже вибіг з своєї кімнати,залишивши при цьому свої двері відчиненими. Через декілька хвилин, він вернувся тримаючи в руках овальне дзеркало, з білим напилюванням декоративного характеру у формі виноградної лози вгорі та внизу, яке він попросив у своєї сусідки по комуналці. Він обережно поставив дзеркало, на холодильник, притуляючи його до стінки так, щоб хоч декілька хвилин воно постояло, поки він буде проводить власний порівняльний експеримент. Лаврентій подивися в дзеркало і зомлів від побаченого: замість свого відображення, яким він представляв себе з середини – щось середнє від образу збіднілого інтелігенту та робітника промисловика, що нажаль в нашій країні, апріорі також не є заможнім, оскільки людська праця ніколи не оцінювалась гідно, замість цього вимишленого образу, у відповідь на Лаврентія дивився сифілітичний безпритульний з яскраво вираженими побічними проявами постійного алкоголізму. Огидлива потвора із дзеркала повторювала за Лаврентієм всі його рухи, і спроби обманути зображення, щоб довести собі, нереальність гидотного образу виявились марними. Врешті-решт Лаврентій змірився з констатацією того, що це був він і ніхто інший, але не дивлячись на примирення з цими обставинами, він був приголомшений до глибини душі, в яку він, доречи, не вірив, тим що побачив перед собою. Він не пам’ятав коли він останній раз до цього бачив себе в дзеркалі, але нічого подібно він і представити собі не міг: посірівши лице, зжоване складками та зморщками, втомлені, червоні, впалі очі, з фіолетово-синіми набряками, сухі, кістляві скроні, вилиці, перетягнуті блідо-зеленими венами, брудна сива від поверхні, щетина, роздуті та поїдені виразками губи і ніс, а ніс взагалі був кривим та потворним. Порівнявши побачене у дзеркалі, із тим, що було сфотографовано та надруковано в газеті, Лаврентій відчув, як уявлена подібність між ним та фотографією тріснула. Тріщинки швидко розповзлись по уявному йому, що був схожий на відомого на весь світ італійця, поки його уявний образ повністю не вкрився білім павутинням, а потім, образ почав швидко розсипатись. Тисячу блискучих крих вмить розлетілись в різні сторони по підлозі, наче це розбилась велика кришталева ваза, а поряд з арбітром в епіцентрі удару об підлогу, залишився стояти підстаркуватий алкоголік в брудній одежі.
Лаврентій з розпачем сів за стіл. Його рука машинально потягнулась до пляшки. Цього разу він налив собі майже повний стакан, і без будь-якої попередньої дихальної підготовки та налаштувань, влив в себе пекучу рідину. Цього разу горілка пройшла як дівчинка на випускний, а моторошний відлив пройшов менш хворобливо. Закусивши плавленим сиром, Лаврентій підвівся та попрямував до дзеркала. Його ноги ставали менш слухняними, а тіло неповоротнім, і координувати рухи ставало все важче. Він схопив дзеркало та вже хотів його кинути його на підлогу, коли згадав, що це не його річ та обережно повернув дзеркало на місце, жмурячи свої очі, щоб більше не бачити своє відображення.
Випивка почала накривати, і його, і без того низький рівень самокритики почав тонути у великих хвилях алкоголю. Лаврентій подивився на незворушливу постать свого брату, очі якого меланхолічно дивились в його сторону, але повз нього самого, начебто він його не помічав взагалі, та несподівано для себе почав плакати. Плакав, щоправда він не довго, а потім знову налив собі рештки з пляшки в стакан та запив випите горе та розчарування.
Раптово, в його очах щось спалахнуло і його губи почали потроху розповзатись в протилежні в сторони деформуючись в злоякісну посмішку; ця посмішка більше лякала чим приваблювала – вона нагадувала посмішку злодія із будь-якої казки, який щойно придумав неперевершений план, як захопити панування в світі. В карих очах зажеврів вогник надії, і Лаврентій задоволено почав терти долоню об долоню.
Підвівшись з ліжка, він підняв матрац зі сторони ніг, звідки дістав целофановий пакетик рожевого кольору. В пакеті знаходились його особисті документи: паспорт громадянина України, свідоцтво про розлучення, декілька підібраних візиток, та невеличкий зошит на обкладинці якого був наклеєний прямокутний папірець в клітинку, на якому гарним жіночий почерком, чорною кульковою ручкою було виведено надпис: «Медична картка хворого». Діставши зошит, Лаврентій відкрив першу сторінку, яка повністю була списана, дрібним та нерозбірливим лікарським почерком. З усього, що написав лікар Лаврентій зміг прочитати лише дату здійснення запису - 24 грудня 2006р. – його останній офіційний візит в лікарню із запалення легенів чи ще з чимось та ще декілька слів. Швидко перегорнувши декілька сторінок, Лаврентій дійшов до середини зошиту, на якій лікарські записи раптово обірвались – далі йшли чисті сторінки. Лаврентій задоволено посміхнувся сам до себе. Понишпоривши ще в пакеті, він дістав помаранчеву кулькову ручку із синім ковпачком, який відразу впав на підлогу, щойно Лаврентій нахилив ручку. Піднімати ковпачок, Лаврентій явно не квапився чи зовсім не збирався, натомість він, затамувавши подих, провів ручкою по чистому листку. Спочатку за ручкою лишився лише слід натиску, але як тільки Лаврентій збільшив силу давлення на стержень – за ручкою з’явилась синя стрічка кулькової фарби. Лаврентій повів ручку по аркушу, спочатку в один кінець, потім в інший, потім почав малювати синусоїдну, яка згодом обірвалась на якісь точці циклічного падіння, потім ще щось, поки врешті-решт аркуш не був майже повністю пошматован дивними незакінченими чи непочатими фігурами, їх частинами чи безглуздими різно-векторними каракулями, що в своїй сукупності не створювали нічого путнього. Перевернувши зошит, в надії з іншого боку побачити, щось наближене до шедевру, що можна було б продати за великі чи хоча б середні гроші, Лаврентій зрозумів, що подарку від долі на його п’ятдесят третій день народження, чекати не слід. Слідом за цим, він перегорнув почеркану сторінку та поставив жирну крапку приблизно посередині верхньої строчки нової сторінки.
Після цього Лаврентій поклав зошит на стіл, а сам пішов до холодильнику, звідки дістав прохолоджену пляшку горілки. Наливши собі трохи менше половини, Лаврентій вжив спиртне, яке закусив сирком, а далі відставив стакан та пляшку та взявся за ручку. В голові вже все заносили сніжні намети запаморочення, і йому самому стало важко усвідомлювати свої дії. Алкогольна ідею дуже нав’язлива річ, як укус комара, який просто неможливо не чухати, і начебто ти розумієш, що чим більше ти чешеш місце укусу тим довше воно буде в тебе свербіти, але зупинитися і перестати це робити просто не можеш. Алкогольна ідея, скажімо так, це укус дуже великого, чорнобильського комара – вона з’їдає тебе повністю від перуки до черевиків, не лишаючи тобі нічого… Лаврентій точно знав, що він зараз хоче зробити, але все це він робив не зовсім свідомо, начебто на автопілоті.
На місті крапки з’явилась уродлива і не схожа на саму себе, ніби після тритижневого бодуна, кострубата літера «Л». Слідом за нею була сформована дещо ліпша, але не набагато літери «и», потім, ніби гола на холоді тремтяча «с», і нечітка «т», після чого Лаврентій поставив крапку та спустився на один рядок вниз.
Дорогий брат - потім слово дорогий було закреслено, а над ним з’явилось слово любий, над яким також пройшла коса лінія закресливши разом з ним і слово брат, а праворуч з’явилось невибагливе, робітниче слова братан за яким прослідувало безліч хитких знаків окликів, не один з яких не був схожий на попередньо написані. На цьому його літературний азарт зник. Що писати далі він не знав. В його голові, яка ще хвилину тому розривалась від розумних реплік та думок, які він мав намір викласти у своєму листі, стало зовсім порожньо. Він спробував зосередитись, але це тільки роздратувало його мігрень, яка щойно прокинулась.
Лаврентій встав зі столу та хитаючись підійшов до вікна в пошуках натхнення. «Виявляється писати не така вже й легка справа» - замислився він про себе, роздивляючись урбаністичний краєвид, обпершись на підвіконня.
За вікном було малохмарно. Лаврентій обережно відсунув занавіску, щоб менше пилу впало на нього. Він побачив буденний міський пейзаж – величезний смітник з трьома переповненими сміттєвими баками, в яких рились декілька бродячих собак. За смітником блищала алюмінієва огорожа металево-срібним блиском, за якою йшло будівництво багатоквартирного будинку європейського класу для заможних осіб. Лаврентій болісно зітхнув та вернувся за свій стіл. Взявши в руки кулькову ручку, він продовжив писати листа. Виходило погано. Кожне речення давалось йому наче передчасні пологи, а з’єднати думку між декількома речення взагалі не вдавалось. Весь текст його листа був побудований з незакінчених фраз, нелогічних та непослідовних спонтанних вигуків-думок, які час від часу з’являлись в його голові.
Я ніколи не писав таких листів, тому мені важко, я не знаю, ну сам, пойми… як треба писати, не вмію я цього… розумієш? Ти мій брат! Ось… Я побачив твою фотографію в газеті і відразу це зрозумів,розумієш? А коли я ще побачив як тебе звати то… взагалі все зрозумів… Я може не правильно пишу, але… Наша мати, вона колись працювала в Італії… Мені вже сьогодні 53 виповнилося – ми з тобою близнюки наче… Так от! Наша мати коли працювала в Італії, я точно щоправда не пам’ятаю в якому місті, пам’ятаю лише, що місто на «В» починається… По-моєму Веллінгтон? Веллінгтон – це ж Італія, так? Точно це був Веллінгтон, згадав! Два тижні згадував! Так коли мати працювала в Італії, вона завагітніла від якогось Луїса, чи Луїджа? Менш з тим! І коли тільки народила нас з тобою, то мусила повертатись додому, щось там не чисте було… чи вона когось обікрала? Чи ще щось! А двох синів, як вона мені казала, не змогла би ні за що підняти на ноги, тому і підкинула тебе комусь. От…
Тут у Лаврентія виникла одна думка, яка спочатку йому сподобалась, але коли він осмислив її, його кинуло в холодний піт від того він щойно подумав. А думка була приблизно така: «краще б вона мене б комусь підкинула, а тебе забрала сюди… можливо тоді б і з мене якісь люди вийшли». Він помахав рукою коли обличчя, щоб відігнати цю егоїстичну думку від себе подалі, але повністю це він не зміг зробити.
Вона написала на записці, яку прикріпила до пелюшок твоє ім’я – Петро, по-батьковій – Луїджо, та прізвище – Коліно, а італійці, які тебе виховали, напевно, невірно її зрозуміли, може в них просто немає такого поняття як «по-батьковій». От бачиш все збігається! І твоє і м’я, і прізвище, і твій вік, і сама головне країна! Помилки тут не бути може брате!
Лаврентій відклав ручку та замислився над тим, що він написав. «От жила собі людина і горя напевно не знала, - подумав він, - а тут я йому як сніг на голову, ще й пишу про таке? А може він і не хоче знати свого походження? Може йому і так добре… А мій лист тільки зламає його життя?» - від цієї думки Лаврентію зніяковіло і він відразу протягнув руку до пляшки, яка була в нього універсальними ліками від будь-якого горя, хвороб та стресу. Випивши, Лаврентій зі злістю вирвав списаний аркуш та зжмакав його в невеличку паперову кулю, яку кинув у бік холодильника. Ледве тримаючись себе на ногах, він дістався до вікна, за яким нічого не змінилось, наче він і не відходив від нього зовсім. Постоявши декілька хвилин, Лаврентій підійшов до столу та взяв пляшку горілки і поставив її до холодильника, відчувши що йому безумно хочеться спати. Поклавши пляшку з отрутою, він повернувся за стіл та знов взявся за ручку, оскільки щойно придумав дещо нове!
«Ні! – подумав він, - не так треба писати! Тут яка ситуація: ти з людиною не бачився хтозна скільки років, а пишеш про усілякий непотріб від якого тільки моторошно стає! Треба не так! Треба показати, що ти радий що знайшов його, розповісти як ти за ним сумуєш, розпитати як в нього життя, як на роботі – показати, що ти за нього хвилюєшся, переживаєш! Це ж елементарні норми етикету! Точно!
Лаврентій знов почав писати
Здорово Петро! Це твій брат тебе турбує! Не буду пояснювати, що до чого просто повір мені на слово – ми з тобою близькі родичі! Доречи, як там в тебе справи? Як там зі здоров’ям, все добре? А на роботі, все виходе? Начальство не сварить?А в мене…
Лаврентій зомлів, зрозумівши, що не знаю, що писати про себе. Його життя не склалося, він самотній, нікому не потрібний алкоголік, в якого немає навіть грошей, щоб нормально прогодувати себе. Живе він в убогій комуналці, працює сантехніком. Ні друзів, ні дружини, ні дітей. Що казати, та на його дні народження нікого крім нього немає! У Лаврентія задрижали пальців так, що він мало не випустив ручку. В середині, в грудях, ніби його щось стиснулось, а серце почало неприємно нити в грудях. Він закусив свою нижню губу, так що вона стала білою, і через силу дописав слово «чудово», після чого відклав ручку та зошит у бік, розуміючи, що далі немає про що писати…
Мовчки посидівши декілька хвилин, перетравлюючи свої об’єктивні умовиводи, Лаврентій відчув необхідність вжити спиртне. Діставши пляшку з холодильника, він недбало ливнув в стакан горілки, так що тай мало не перевернувся. Міцно вхопивши стакан, він підніс його до обличчя на рівень очей: «Ну що Голіафе! Таке то воно життя… Живеш-живеш… І навіщо? Нікому ти не потрібен…»
Лаврентій залив в себе горілку, яка в цей раз пішла дуже важко. Він мало на захлеснувся поки пив, а залишок навіть пролив на себе. Закуска, чомусь вже валялась на підлозі, але це Лаврентія не бентежило - він заїв ти що в нього було. Гіркий присмак вогняної потроху почав відступати.
Кого я обманюю? – чи то в голос, чи то про себе промовив Лаврентій. Він схопи зошит і швидко продовжив писати з нового рядка, при цьому від його різких та напористих рухів його стіл затрясся.
Ні Петре, ні! Не через те, що я насправді за тебе хвилююсь я це пишу, не через це… пишу тобі листа лише через те, що ти мене врятуєш, коли дізнаєшся, що я твій брат..
Від того, що стіл постійно дрижав, стакан поволі почав рухатись до його краю.
Врятуй мене братику, я на такому дні, про яке ти навіть і не здогадуєшся… Живу я один вже понад тридцять років, в старій комунальній кімнаті, яка напевно вдвічі старша за мене. Ні братику, це не кімната, це моя труна, інакше ніяк її назвати не можна. Холодна, сира, тісна. Саму нашу комуналку вже тричі планували знести, як не пригідну до життя людей, але ми тут не живемо, а існуємо, і якщо б в нас забрали б її - ми би всі залишились зовсім не з чім. В нас не буває гарячої води, холодна вода також дуже рідкісне і нестабільне явище. Взимку страшенно холодно, температура ледь досягає десяти-дванадцяти градусів, а літом неймовірно спека, від якої через півгодини починаються жахливі головні болі. Працюю я сантехніком – робота з гівном. Як же вона мені осточортіла… Що ще? Зарплату затримають… А коли навіть не затримають її ледве вистачає, щоб не голодувати! Вчора я пішов здавати пусті пляшки на пункт обміну стекло тари, щоб сьогодні, на свій день народження купити собі їжу та випивку. А точно! Забув сказати, я алкоголік! Я спився так давно, що вже не пам’ятаю коли це сталося. Щодня, я вживаю дешеве, низькоякісне, саморобне спиртне. П’ю доти, поки мене не валить ніг. Навіть зараз я п’яний «в доску» та пише усе це тобі із останніх сил. В мене в житті, якщо це дійсно життя, в чому я насправді сумніваюсь, немає жодної надії, окрім звісно тебе. Ти єдиний хто може мені допомогти. Я знаю як це жалюгідне в першому листі до свого брата, якого не бачив все життя писати таке… Просити допомогу і не пропонувати нічого взамін, але в мене немає вибору… Петрушо… Я тебе дуже прошу!! Забери мене звідси… Я так більше не можу…
На очах Лаврентія знову з’явились сльозу, які він даремно намагався стримати. Йому стало важко дихати, і він хапав повітря ротом, щоб скоріш взяти себе руку. Розуміння власної безпорадності та нікчемності, розуміння того, що ти нічого не досягнув в житті нічого, не залишив жодного сліду і не зробив жодної гідної справи, якою б можна було б пишатися все життя, пекло в грудях безжальним полум’ям, душило його з середини льодяними руками відчаю.
Йому, ще хотілось написати багато чого негідного про себе, але руку вже почала зводити судорога. Від нестерпного болю в правій кінцівці Лаврентій вронив свою ручку. Протягуючись, щоб підняти її, він не сильно штовхнув свій сіл. Стакан, який вже знаходився на самому його краю, упав на підлогу, розколовшись в місці падіння на декілька невеличких і один великий осколок.
- Ні Голіафе!!! – закричав Лаврентій – Як же так Голіафе? Тільки не ти…
Він перевів свій одурманений погляд на ізписаний нерозбірливим почерком аркуш та з сльозами на очах почав шматувати весь зошит.
- Ні, я не може йому це відправити! Не можу!
Розірвавши весь зошит, Лаврентій задихаючись від сліз, схопив напівпорожню пляшку з горілкою та почав пити з горла. Горілка повільно увійшла в нього. Допивши абсолютно все, Лаврентій упав на ліжко, прижавшись з усієї сили обличчям до подушки, оскільки відчув неминучість скорої нудоти. Весь світ навколо нього завертівся зі страшною силою, а він опинився в епіцентру цього смерчу алкогольної розплати, не в силах будь-що вдіяти. Мозок уже перестав створювати самокритичні думки, змилувавшись над своїм підопічним… Через деякий час Лаврентій заснув…
Прокинувся Лаврентій від дивного шуму, який його налякав – шуму хвиль. Він відчув, як теплий вітер пестить його шкіру, а відкривши очі побачив перед собою насичену блакить неба. Піднявши голову Лаврентій побачив, жовтий пісок пляжу, на якому він лежав, а в метрах двадцяти перед ним починався синій килим безкрайнього моря, якесь десь далеко-далеко звідси зросталось з небом. Сонце сліпило очі так сильно, що йому довелося прикриті їх долонею, щоб отримати змогу роздивитись навкруги. Крім нього на пляжі нікого не було, а позаду нього стояв ряд двоповерхових котеджів, перед якими росли величезні пальми з темно зеленими верхівками. Лаврентій зомлів від усього, що його оточувало. Він був вражений настільки, що просто не міг описати власну радість!
Він ущипнув себе і йому стало боляче! Відчувши біль – він неймовірно зрадів та почав сміятися у весь голос, борсаючись в жовтому піску. Декілька хвилин він невпинно сміявся, а потім відчув, що на нього хтось дивиться. Відкривши очі побачив, що над ним стоїть якийсь чоловік, але через сонце, яке світило позаду нього, Лаврентій майже не зміг розгледіти риси його лиця. Майже… Голова незнайомця, яка точно була по центру сонячного кола, так, що здавалось, що позаду нього висить яскравий жовто-білий німб, була абсолютно лисою!!! Лаврентій в мить піднявся на ноги і ступив праворуч на кілька метрів, щоб його не засліпляло. Він побачив знайоме йому обличчя із газетної вирізки. Перед ним в чорних шортах, чорній майці стояв ніхто інший як його брат – Пьерлуїджо Коліно. Його лице було незворушне серйозне, губи стиснуті мов лещата, і жодний мускул на його лиці не поворухнувся, за ті декілька секунд, які Лаврентій потратив на те, щоб розглядіти його. Потім його губи швидко поворухнулись і з них вилетіли якісь декілька слів, які Лаврентій не зрозумів, оскільки вони були на іноземній мові:
- Che cosa stai facendo ? – промовив він.
- Що? Що Ви кажете? – перепитав Лаврентій.
- Сhiedo, cosa ci fai qui ? – спокійно повторив Пьерлуїджо з все тим же камінним обличчям.
- Я не розумію нічого? – перелякано відповів йому Лаврентій, не розуміючи, що той хоче.
- Я тебе питаю! – Пьерлуїджо заговорив до нього на чисто українській мові, без акценту, - що ти тут в біса робиш?
- Як що? А що я тут маю робити? – Лаврентій відчув як його тіло робиться ватним і йому різко закортіло до чоловічої кімнати. – А що щось не так?
- Ні мій друже, ні… Щось не так! Наприклад хоча б те, що Веллінгтон це - Австралія а не Італія.
У Лаврентій відвисла шелепа від цієї новини.
В цю ж мить Пьерлуїджо Коліна дістав з правої кишені свої шортів червону карточку, яку миттєво підніс над головою Лаврентія…
Автор: Mike Crusher
|
