Улицы устали от света,
от копоти машин и ног прохожих,
от мягких лап собак и кошек,

Так хочется летать,
Но крылышек, то нету
И по всему видать
Не вырастут и к лету

Мне было суждено
Кротом слепым родится
Судьбою не дано
Мне в небесах резвиться

И кто же мне теперь
Откроет мира краски
Кто приоткроет дверь
И кто откроет глазки

Чтоб я увидеть смог
Красоты мирозданья,
А то уж изнемог
Томиться без познанья

Но до слепых кротов
Парящим дела нету,
А я уж ведь готов
Был приобщиться к свету.

добра буфетниця
мов мати Тереза
така ж стара
така ж твереза

годує щодня
щовечора й вранці
жителів міста:
повстанців біженців та афганців

бо їм життя то повільней танець
мов в сіль змочений середній палець
і зброя твоя й засмальцьований ранець
і сам ти потребуєш любові й турботи
калорійної їжі яких-небудь наркотиків
й це життя відіграти до останньої ноти

от тільки Тереза
постійно мерзне
точить погляд неначе леза
за усім якось незворушно стежить
не випускаючи за надумані межі

Не плачьте, не надейтесь
Вас вычеркнуто с плана
И хоть кострами взвейтесь
Уж не заноет рана.

Я не желаю дальше
Знакомства заводить
В предательстве и фальши
Бесшабашно кутить

Уйду среди пирушки
Домой, судьбу кляня,
А вы, мои подружки,
Гуляйте без меня.

Ни чем я не обязан,
Не должен ни кому.
С грехами был повязан
Кружил в хмельном бреду.

Теперь я отрекаюсь
От сладостных утех.
В содеянном раскаюсь.
Прощай мой сладкий грех.

Зашиваю очі… - Лечу!
Куди? Серед ночі?
Збираюсь пірнути,
У пекло… Забути,
За все чим плачу!
І чим бачу… Світанок вмираю…
Наливаю до краю,
Ще сто капель раю.
І знов лихоманка,
Бентежна коханка,
Стирає з лиця макіяж.
Середа… На живця…
Мабуть лідер продаж?
Ця реклама в метро,
Посприяла мені!
Але знову насильство,
Захоплює дні.
Що ідуть чередою,
Мов вагони сумні,
Ось така неприємна концепція:
Контрацепція в серіях,
Індульгенція в спеціях.
Кровотеча… В пісок,
І тебе не дождешся…
Я плюю в невідкрите вікно,
І лягаю дно…
Щось в мені кричить-плаче
Статично вмирає,
Я йду крізь весну… все рівно…
/////(пауза)////
Мучить спрага…
І хочеться в зграю…
////(ще одна)/////
На перерві… - Дощу!
Свою душу мочу.
Лише від тебе торчу,
Спеціальність: «Ніхто»!
Цілий день роздаю,
Папірці у метро…
Вечорами, тону,
У суму та в диму.
У спиртовій війні,
На снаряди дурні.
Мені по… Я нескінчений планктон…
Може завтра не я,
Але буде нове ім’я,
Нове тіло – замість мого…
А мене у труну,
На три метра у тьму
Через тиждень ніхто не згадає…

Ты красивее всех актрис на свете
И восхитительней цариц и королев.
Ты самый нежный ангел на планете
Прекраснейшая из прекрасных дев.

Ты словно независимая львица,
Умно и властно по миру идешь.
Любви очаровательная жрица
Соблазн и вдохновение несешь.

Своей обворожительной улыбкой,
Ты посылаешь импульс сладострастья
Тебя назвал я золотою рыбкой
С ума схожу от неземного счастья.

Мне грешному ты подала надежду
И возвратила веру в чудеса
Стеснительную я сорву одежду
И воспарю свободно в небеса.

Тебе любимой, дорогой богине,
Я оду благодарности спою
И заживем с тобою мы отныне
В своем очаровательном раю.

Знайшов кнопку, що вмикає мозок – натискаю
Жовту… В середині щось «пец» - відкриваю
Очі… Бачу яскраве світло, та закрите вікно
За вікном летять товсті сніжинки… Лайно.
Посміхаюсь, хоча в голові непорядок,
Дезорієнтування… неначе вчора втратив свідомість.
Доречи я лежу, і не чую ні звуку,
Переді мною з’являється мама – Вона в усьому чорному…
Мабуть здохла собака… Хуйово…
Вона мені щось каже, але я нічого не чую,
Намагаюсь пояснити їй, але вона не помічає.
Заходить лікар… Опа! Так я в лікарні?!
Виходить собака тут не до чого… Це гарно!
Вони про щось говорять, а мені стає нудно,
Шукаю навушники… Бля! Руки прив’язані!
До ліжка… Чому? Що я накоїв?
Врешті-решт, в чому мене звинувачують?
Палю у вікно, за вікно ніхую…
Лише сніжинки летять, невідомо навіщо…
Лікар зникає… Мама виходе за ним.
Двері зачиняються, вимикається світло.
Лежу, намагаюсь згадати що-небудь,
Нічого немає… порожні тенета.
А сам наче в кризі, сиджу в чужому тілі,
Неначе потрапив на наркотичне весілля.
Дивлюсь як зі стелі летить штукатурка.
Праворуч, на тумбі червона пігулка.
Раптово, вривається тип у піжамі,
Кричить щось в притул - Я чую «Вставай бля!»
Він дістає ніж і перерізає затяжки,
Штовхає у спину і дихає тяжко.
Він тягне за руки і я підвожуся,
В його хижі очі з питанням дивлюся…
Ми разом біжимо… куди? Невідомо…
І все це мені видається знайомим…
Якесь дежавю, не наче вже бачив,
Усе це в якісь старій передачі?
І крісло-качалку посеред коридору,
І блимання світла біля чорного входу.
Я чую «Давай!! Я їх зупиню»,
І я вибігаю в непроглядну пітьму.
Куди же біжать? Очі нічого не бачать…
Позаду вже хтось мого друга фігаче…
Біжу до паркану, а потім до парку
Босоніж по снігу! В піжамі!! Ще й жарко?!
Коли в скрині біль і я падаю вниз
Папа! Непритомнію… Роблю крок за карниз…
--------------------------------------------------------

Знайшов кнопку, що вмикає мозок – натискаю
Жовту… В середині щось «пец» - відкриваю
Очі… і бачу маму перед собою!
Вона комусь каже: «Вчора все знову»…

Автор: Mike Crusher

Оживи хрусталь, вино!
Заиграй на гранях чаши!
Пусть осядет горечь наша
Чёрной капелькой на дно!

Пробуди ночную высь,
Память струнным перебором,
Задушевным разговором
Сердца бережно коснись.

Отзовётся ли оно?
Шевельнётся ли в ответе?
Или в нём холодный ветер
Гонит рваную листву?

...Как разящая игла,
Осень вдруг пронзила душу
-То горячкой губы сушит
-То звонит в колокола
По ушедшим в никуда,
По вернувшимся нежданно,
По печали безымянной,
Не оставившей следа...
...В чём виниться?
В чём винить?
-Всем отмерено по мере.

Что находки?
Что потери?
-Не отнять
-Не сохранить.

..Всё испытано сполна,
В очаге огонь погашен,
А на дне хрустальной чаши
Капля горечи одна.


Владивосток.
Октябрь2001г.

Пусть горек дым, но он и сладок
И в тоже время легче стало
Когда почувствую упадок
И вроде грусть как убежала

Но это лишь завеса тенью
Это ведь маска красоты
И не предатся бы забвенью
В минуты лишней суеты

В дыму всё вроде бы понятно
Не ясно только вот зачем
Не всё ведь в жизни так приятно
И не помочь мне тут ничем

Туман закутал мысли вскоре
Не видно больше, ну и пусть
И лучше бы отплыть мне в море
Чем снова вспомнить эту грусть

А в чём причина, её нет
Тут не забыться тут не вспомнить
Ты просто не поймёшь мой свет
Наверно лучше бы запомнить

«Я погибшее существо. У меня нет ни
отца, ни матери, ни брата, ни сестры,
ни жены, ни детей, ни бога. После некоторого
молчания он прибавил: - У меня есть
только рифма»

(Ги де Мопассан «Милый друг»)