15 лет

Я так хочу, стать по взрослее.
Хотя уже я вовсе и не мал.
Но все же я, хочу и поскорее.
Стать взрослым чтоб никто и не узнал.

Про то, что я в душе еще мальчишка.
Которому, пятнадцать лет.
И самое смешное, что уж слишком.
Так это то, что не смогу я постареть.

Печальная уж вовсе и не та картина.
Что я в душе, буду уж вечно молодой.
Печально то, что в нашем добром мире.
Я не смогу, побыть самим собой.

И мне приходится всегда бороться,
При том, с самим собой.
И я не знаю сердце разобьется,
Или уж выдержит, нелегкий бой.

2008

Человек влечёт меня улыбкой. Подхожу.
− Привет, ну как дела? Ты скажи мне, моя жизнь ошибка?
− Я не знаю...
− Да в прочем ерунда!

Мы гуляли с ней, смеялись друг над другом,
Хохотали, говорили обо всём,
Она стала мне почти, что другом
И сердца, наверно, бились в унисон.

Мне казалось, мы гуляли вечность,
Я был счастлив, её увлечен,
Мы расстались с нею так беспечно,
Хоть я знал, что это только сон.

Так во сне, гулял с душою, ревностью и разумом в одном,
Жаль, что длился он не вечно.
Это сказка, самый лучший сон !

* * * * *
С тобою - в двух шагах от рая!
Но,что-то кончились слова...
Я в эти игры не играю:
Рассудок вновь меня позвал
Туда,где мне,наверно,место,
Где звёзд бессчётное драже...
Где одиночества блаженство,
Прости,задрало,блин,уже!

Сгорают мысли, стынет кровь
Утратив веру, тратишь чувства
А потеряв жалеешь вновь
О той минуте безрассудства

И жалко лет прожитых рядом
И бесконечной суеты вокруг
Лишь только раз на сутки взглядом
Меня проводишь тихо вдруг

Это ведь глупо, верь мне просто
Ведь глупо, просто так прожить
Поставь себя на моё место
Ты думаешь легко так жить?

И эгоизм в твоих глазах
Пылает ярче чем когда-то
Я вспоминаю лишь во снах
О том, что не было начато

Весь жалкий мир, вся эта брешь
Всё это кажется столь глупо
Давай, всё так же меня реж
Звучишь теперь уже так скупо

НАСТАНЕ ПОРА

Так в чому ж я винен? Не знаю.
Життя промайнуло листом
В саду листопаднім. Благаю
Мене не тривожити знов.

Колись у душі щось горіло,
Кипіли слова у мені,
А серце вело кудись тіло, –
Тепер я неначе вві сні.

Раніше було все важливим,
І зірка світилась моя
У небі нічнім, – був щасливим
І радим, як те немовля.

Із серця слова десь поділись,
У нім наче лід захолов,
Як птахи, думки розлетілись,
Згоріла й остання любов.

Схилилось життя ковилою
Під вітром в гарячім степу,
Обдмухане долею злою,
Тоді як було ще в цвіту.

Вже пісня в душі не озветься,
І вірш не полине з пера,
Не думав, що все це минеться
Й осіння настане пора.

2006 рік




НЕБО І ХЛІБ

О, небо чисте, небо голубе! –
Над жовтим хлібним полем України.
Такого неба більш нема ніде, –
Є тільки в української родини.

Під ним, – у сонця променях ясних, –
Хліба у серпні в полі золотіють,
Після дощів липневих і рясних
З хлібами разом виростуть надії.

Людські надії на багатий хліб,
Що ляже паляницею до столу,
За стіл збереться наш великий рід,
За піснею забуде про утому.

Вже ніч на двір за присмерком іде,
І місяць в небо котить повні щоки,
Ночей таких немає більш ніде,
Так тихо йде – не чути її кроків.

Лунає пісня в українську ніч
Про небо чисте і про хлібне поле,
Про косу русу, що спадає з пліч,
Про щастя, що хлюпочеться як море.

Два кольори: із жовтим – голубий,
Бринять на вітрі в нашому знамені;
Стяг волі українцям дорогий, –
Це чисте небо – і пшениця в жмені.

2005 рік




МЕДОВА ПІСНЯ

Не буду шукати я рясту,
Не буду шукати я слів,
Не рватиму липу білясту, –
Піду я по кучерях днів.

Зоря мене неводом втягне
У рідний і тихий мій дім,
Засну – не почую як прагне
За мною вкотитися грім.

Липневої теплої ночі
Співає в саду соловей
Про літо, про карії очі,
Хоча він і птах – не Орфей.

Тихесенько ранок підкрався,
В зорі темну ніч утопив,
Замовк соловей, завагався, –
І пісню росою запив.

Над липою бджоли співали
Знайомої пісні мотив,
До вулика з медом літали,
А мед – найцінніше із див.

Під променем сонця проснувся, –
Прожитих років не лічив,
До вулика з медом нагнувся, –
У мед свої вуса вмочив.

2003 рік




СУМНИЙ ВІТЕР

Сумний сутінок і вітер, –
Шелестять дуби,
Часто згадую той вечір
І далекі сни.

Той же вітер, – гість осінній, –
Мрії всі поніс,
Білі в сутінку, як тіні, –
Образи беріз.

Наче злякані, листочки
Дрібно лопотять,
Як від тата й мати дочки,
Десь у світ летять.

Женихатись досить клену,
Досить сонце пить,
Шапку втратив він зелену, –
Землю золотить.

Сумний вітер зле на скроні
Кинув сивину,
Ранком, в дзеркалі, долоні
Гладить дивину.

Гість осінній навтішався, –
Гулькнула зима,
Саван білий розіслався, –
Виходу нема!

Не для мене та берізка
Листям забринить,
На цвинтарі, зовсім близько, –
Мерзлота дзвенить.
2004 рік
СВІЙ ХРЕСТ

Щаслива доля десь за обрієм сховалась,
Чекає, мабуть, нашого кінця,
Чи так воно й було, а, може, нам здавалось,
Що з ворогом вона йде до вінця.

Ще й нашу волю із собою прихопила,
А ми ж її чекали з дня на день,
Століттями сокири все гострили й вила,
Та то дарма: втікала зла мішень.

Чи довго ми так, може, коней запрягали,
Чи добре в одне місце не пекло, –
З важкою думою про волю спать лягали,
Та лиш від дум за комір не текло.

Тут воля ніжно так негадано-неждано,
Неначе з неба впала нам сама,
Ото хоч їж її, хоч пий як воду з крана, –
В обнімку ходить з нами усіма.

Тепер не знаємо, що з нею вже й робити, –
В кишеню ж не візьмеш, як п’ятака,
Не можем волею свої обличчя вмити, –
Хіба що можем втнути гопака.

Ми вдосталь можем на майданах накричатись,
Інтриги міжпартійні заплести,
Насильству, гніту не навчилися пручатись, –
Злидарський хрест свій будемо нести.

2005 рік




ВДОВИНІ СЛЬОЗИ

На вії ока вже сльоза тремтить,
Заслав туман знедолені зіниці,
Іще одна лише коротка мить, –
Впаде сльоза в обійми до землиці.

О, стільки сліз вдовиних потекло,
Усі зібрати – було б ціле море.
Душа болить, а серце обпекло
У хатах по кутках зчорніле горе.

Як невблаганний цей жорстокий світ!
Яка ж гірка ти, життя митті чаша!
На землю упадеш як терну цвіт,
Згориш у небесах як зірка наша,

Що за життя як свічечка горить,
Вночі на день нам подає надії,
Та ми про це лиш можем говорить,
Бо проти долі мріями не вдієш.

А зараз відблиск вічного вогню
Загострить давні спомини, як леза.
Я з болем в серці над вогнем здригну, –
А в матері – до смерті біль не щезне.

Не так багато залишилось вдів,
Що можуть ще приходить до могили,
А очі їх з-під посивілих брів
Все виглядають: чи не йде їх милий.

2006 рік




ЛИК МАТЕРІ

Тобі одній вночі я б’ю поклони,
Хреста святого на чоло кладу,
Твоїми усі дивляться ікони
Очима карими… Я знову йду
До світлого й вночі іконостасу,
До образів архангелів, святих,
Дивлюся я відверто в очі Спасу,
Та бачу, що немає дна у них.
Немає там жорстокості ні злості,
Але не видно й милості у них,
Не жду вже я гріхів прощення зовсім, –
Ані таки великих ні малих.
Так дивиться на мене й Матір Божа,
Неначе перед нею завинив,
На мою маму чимось дуже схожа, –
У смутку очі я свої закрив.
Відчув легкий я дотик омоформу,
Велику силу Божого Хреста.
Прощення привело мене до норми, –
Спізнав, що віра в бога – непроста.

2006 рік













НЕВЕСЕЛІ ДУМКИ

Дзвінкі, як скло, тепер стоять морози,
І довгі вечори пірнули в білі сни,
А в пам’яті гримлять серпневі грози,
Оце б у січні гримнули вони.

Щоби луна їх в небі прокотилась,
І відгуки тремкі вернулись до землі;
Думки, думки… Земля снігами вкрилась…
Живі надії – дітоньки малі.

Навіщо я живу на землі грішній?
І задля чого я топчу стежки гінкі?
Терзають душу ці думки невтішні,
Торкають струни зболені, тонкі.

Зоря вечірня крила вже згорнула,
Упала соколом із присмерком у ніч,
Сова нечутно крилами війнула,
Сипнула іскри із вирлатих віч.

Покласти б свою голову в коліна,
Попасти б в сніжну непроглядну круговерть,
Нехай з очей, з думок цей світ ізгине,
В спіраль закрутить неминучу смерть.

2006 рік









ЯК КИНУТЕ ВЕСЛО

Юність утекла до небокраю,
Як до моря з повені вода,
На весну у мріях я чекаю,
Хоч на мене осінь опада.

Небо висить крепом наді мною,
Десь біжить по небу стежка див,
Зорі в небі я торкав рукою, –
По тій стежці в юності ходив.

Лист осінній впав мені під ноги,
Ніби вість з минулого подав,
Здибились у пам’яті дороги, –
Вік і день сьогоднішній згадав.

Осінь бачу не в своїй уяві, –
Вже кружляє листям наяву,
Не сміються клени кучеряві, –
Піднімає вітер куряву.

Пора прийде скоро падолисту,
Сніговію вже приходить строк,
Прокричить сова у ніч імлисту, –
Пропаде із юністю місток.

Щось кохання в серці вже зів’яло
І осіннім вітром понесло,
Десь воно за обрієм упало,
Як на берег кинуте весло.

2006 рік




ВІРНІСТЬ

Моя троянда знову проростає, –
Розквітне, як раніш, в старім саду,
Розкриє пелюстки, неначе знає,
Що я до неї знову ще прийду.

Думки про неї звірю тільки слову,
У серце, у відкрите, їй скажу,
Ввіллю у душу сонць палких основу,
Я їй востаннє, може, догоджу.

Свої їй прочитаю тріолети
Про цвіт і море, хвилі і мигдаль,
Печорінські зухвалі еполети,
Та про небесну блідо-синю даль.

Про золоті осінні пекторалі,
Про заячі нелічені сліди,
Що по снігу ведуть в поля безкраї
І знову повертаються сюди…

У сад, у наш, – такий старий та рідний,
Де люба так троянда ця росте,
Я вірності й любові буду гідний –
І щовесни їй доведу про це.

2008 рік









НЕЛЕГКА ДОЛЯ

Шумлять у день столітні осокори,
І вітер чеше срібні їх чуби,
Ниць падати не думають ще скоро, –
Живуть же в світі довго так дуби.

Я буду нюхать спілий дух врожаю
На стежці сонних трав, що на межі,
Знялася жирних перепелів зграя,
І нива, як перепічка лежить.

Живим єством ворушиться колосся,
Важке зерно аж клонить до землі,
Вже золота від сонця напилося,
І хлібом завтра ляже на столі.

Із вуст в уста журбу переливають,
Шепочуть щось на ниві колоски,
Що буде з ними завтра – уже знають:
Впадуть на коси гострі і пласкі.

А на межі шуміли осокори, –
Щорічно бачуть долю колоска,
Не знають, бідолашні, що вже скоро
І їх спіткає доля нелегка.

Зима на ниви ляже і на хати,
Під снігом тіло стежечка схова,
Тепло у хатах людям треба мати, –
Зрубають осокори на дрова.

2006 рік




РОМАШКА

У срібло рос вдягається трава,
І промінь грає вже на підвіконні.
Щоб все сказати – де знайти слова? –
Мовчать в кутку всі образи іконні.

Сльозою впала на траву зоря,
І засміялись очі смарагдові,
Остання зірка в небі догоря,
Як моя свічка на останнім слові.

Влетів стодзвонням день в моє вікно,
Як заєць в лісі – нашорошив вуха,
А серце впало глибоко – на дно…
Красу як можна нам таку не слухать?

Душа чутка розкрила пелюстки, –
Ромашка почуттів в ній розквітає,
Біжать від неї молоді ростки,
Кохання з них весною проростає.

Лелеча пара підправля гніздо, –
У нім до літа будуть лелечата,
Щороку, по теплу, у них різдво,
Й домівка є – старенька наша хата.

Лелек дивлюся – завидки беруть, –
Мені у парі захотілось жити.
З ромашок пелюстки невдахи рвуть, –
Я без гадань зумію полюбити.

2006 рік




ЗНОВУ ЙДЕ

Промінь тане в кутку винувато,
Сонце змінить вечірня зоря,
Я один у холодній кімнаті,
Очі сон у знемозі скоря.

Уже плаче нічна хуртовина,
Душа в’яне в знебутій сназі.
Чи моя є у цьому провина?
Чи все коється в лютій юзі?

Аж під стріхи замети мурує
Нічна віхола, кидає сніг,
До весни зима люта мандрує,
Щоб весняний послухати сміх.

В лісі іволги їй не почути,
Солов’я не почути в саду,
Зими злої мені не забути,
Я із неї у літо піду.

В червні соку із вишень нап’юся,
В липні мед буду липовий пить,
Сил і вправності я наберуся –
І піду в серпні жито косить.

Семиренкою осінь вже пахне,
Жаром кетяг калини горить,
Краса осені скоро зачахне,
Та не будем про це говорить.

Листопад рясно снігом вже трусить,
Лиску заячий слід в ліс веде,
Її голод побігати змусить,
А до мене зима знов іде.
2006 рік
ЗОРЯ ВРАНІШНЯ

Вже затрояндивсь день на небокраї,
Зоря упала ружою на став,
Знялася куликів крикливих зграя,
Зі ставу я зорю собі дістав.

І свіжою рожевістю умився,
У пригорщу набрав, як піп вина,
Я вперше у житті зорі напився.
Яка ж цілюща і жива вона!

Полоще стара іва свої коси,
У зорянім ставку лице вмива,
А куликів над ставом розголоси
Несуть зорі подяки всі слова.

Зорею вмите сонце в світ виходить,
Із днем новим усіх благословля.
Цвіркун замовк – уже смичком не водить,
Без музики залишив солов’я.

Пробіг в четвертій соловей октаві,
Та на останній ноті випав зойк.
Немає пісні – тож немає слави.
Співець на літо на усе замовк.

Нема тепер кому зорю будити, –
За горизонтом день і нічку спить.
Вином рожевим більш не буде лити,
А це мене найбільше, звісно, злить.

2006 рік




СТЕЖКА ДО БОГА

О, Боже, я до тебе уже йду,
Вдихни весну́ в мою осінню душу,
Серед людей я віри не знайду, –
Прийти до тебе я тепе́ра мушу.

А стільки раз доріжку обминав,
Оту, що, знав, завжди вела до тебе,
Щоби дійти – вже й кусень хліба брав,
Та повертався завсігди́ до себе.

Я помилявся, бачу, недарма́, –
На помилка́х зростає цвіт надії,
Вже й грім ударив, наче із гармат,
І голос кличе внутрішній до дії.

Летять у безвість втрачені літа́,
Вже посивіла, як сова, діброва,
Зів’яле листя з неї обліта,
Хоча іще далеко до Покрови.

До Бога вузька сте́жечка веде,
Зі мною йде й моя убога доля,
Роси́нки щастя світять де-не-де,
А очі, як криниці, - повні горя.

До Бога я усе-таки прийшов,
Хоч мою душу та́к терзали му́ки,
Другої долі й щастя не знайшов, –
Віддав Бог мою долю в мої ру́ки.

2006 рік




ВІТРУ ГНІВ

Заблука́вся вітер десь на бл́уках,
Не гуляє в полі третій день,
Конюшина вже цвіте на лу́ках,
Не шепоче листям старий клен.

День погас, як свічка поминальна,
Ніч іде, хоч сяє небозвід,
Зоря, наче сцена театральна,
А по ній просту́є чорний кіт.

Біля тину квітне черемшина,
Наче снігом віття укрива́,
Сич на стрісі кви́лить як дитина,
Місяць в ніч безхмарну виплива́.

Липи пахнуть медом у безвітря,
Місяць в їх купається цвіту́.
Ти поглянь: яка нічна палітра!
Побач раз хоч на своїм віку́.

Вітер ніби вирвався з обіймів,
Розтоптав уранішню зорю́,
Черемши́ни цвіт ура́з розвіяв,
Пелюстки́-сніжинки я ловлю́.

Вітер клену розтріпа́в чупри́ну,
Сусід-ясен сумно заскрипів,
Обірвав цвіт з лип і конюши́ни, –
Так до тиші гнівом закипів.

2006 рік




ПРО КОХАННЯ

Закохався я в ко́си руся́ві
І в блакитних очей глибочінь,
Та ще в білі хмарки́ кучеряві,
У пташиний в гаю передзвін.

У глибоких очах не втопитись,
Кіс не гладити в присмерку дня,
Із хмаринки води не напитись,
Про кохання птах пісню не зна.

Я навчу соловейка співати
Про кохання – та ще про любов
До землі і до рідної хати,
Щоб в журбі не холонула кров.

Хай розкри́ляться брови чаїні
У дівчини на білім чолі,
Соловей хай співа на калині, –
Ранком жайвір над полем вгорі.

Ішли з гаю ми з милою босі,
Сонце грало бурштином в росі.
Стільки років! А згадую досі
Свою руку на мокрій косі.

Жайвір в небі співав про кохання,
Про кохання співав соловей,
Час розлуки настав і прощання
Біля милої хати дверей.

2006 рік




ПОГЛЯД ОЧЕЙ

Погляд твій і близький, і далекий, –
Просто й легко ти довго мовчиш,
В твої очі дивлюся до сме́рку,
А ти мріяти в небі летиш.

Із-під рук же не виростуть крила,
Щоб лелекою в небо зліта́ть,
Ти вже й очі зара́ні закрила,
Мов летиш. Чи так хочеться спать?

Вже вишневого за́ходу світло,
Ніби жаром над лісом горить,
Сосни в небо стирча́ть наче мітли, –
Я не знаю про що говори́ть.

Сиве небо на мене дивилось,
Вітерець в верховітті шумів,
В грудях серце гучніше забилось, –
Її очі відкрити зумів.

Опустились леле́ками мрії,
Сіли в очі, неначе на став,
Забриніли сльозою на віях, –
Турбуватися я перестав.

Сіла в су́тінки сірі вечірні
І її заніміла душа́,
Очей погляд блакитних і вірних
Мою душу тепер потіша́.

2006 рік




БІЛИЙ ДИМ ЧЕРЕМХИ

Салют зіро́к весня́них,
Черемхи білий дим,
І горлиць голос ранній,
А я усе один.

Тече між берегами
Ріка життя мого,
Та все біжить ярами,
Шука́ кінця свого.

Зламалося весе́льце
І човник протіка́,
Життя крізь моє серце
Рікою утіка́.

Біжить в солоне море,
Як в степ буланий кінь,
Ввійшло у душу горе,
У серце – морська сіль.

Втекла ріка́ у море,
Зійшлися береги,
Завмерло серце кволе, –
Зітхнули вороги.

Їм задарма́ дістався
І мій буланий кінь,
І той, що в серці слався –
Черемхи білий дим.

2006 рік




СРІБЛО

Роси́ срібло холодне упало
На віко́нця споло́хане скло,
Душі настрій неначе узнало́, –
У сто сонць засвітилось воно.

У роси́нці у кожній горіло,
Мерехтіло як крилами птах,
У грудя́х моє се́рденько мліло, –
Перетвориться срібло на прах.

Меркли й гасли свічка́ми на три́зні
У роси́нці у кожній сонця́,
Та я знав, що сплива́тимуть ти́жні,
А красі цій не буде кінця.

Завтра знову народиться ранок,
На віконце роса упаде,
В сотні сонць загориться світанок,
Краса срібна у душу ввійде́.

Оживе моє серце зболіле,
Очі сонцем наповняться знов,
Краса ранку увійде у тіло,
Запульсує засмучена кров.

Я з півня́ми тепер прокида́юсь,
До зорі вийти в двір не ліню́сь,
У холодній росі умиваюсь,
На споло́хане срібло дивлюсь.

2006 рік




ПЕРЕПИНИ́ СТРАХ

Вітер повіяв із долини
Легкою свіжістю води,
Погладив ли́ченько дитини,
Покинь усе – і ти піди.

До річки, де вода прозора, –
У річці щуки й карасі,
Покине сум тебе, утома
І неприємності усі.

Садок вишневий над рікою,
Доріжка берегом біжить,
Дістанеш ягідок рукою, –
Радіє серце, - хоче жить.

У вир життя ведуть дороги
Тебе й дитя твоє. Кудись
Відкинь печалі і тривоги,
У ясну даль життя дивись.

Там, за рікою, хлібне поле, –
Колише вітер море хвиль,
Над полем небо неозоре
Не змірить оком. Стільки миль!

В очах засмучених дитини
І страх і сум перепини́,
На світ сьогоднішньої днини
Тобою дивляться вони.

2006 рік




ГРІХ

Воло́гістю тягне з долини,
Долиною річка тече,
На бе́резі спіла калина, –
Торкнися – ураз обпече.

Біжить мимо щастя чужого
Ця річка незнамо звідкіль,
Не зна – й не спитає ні в ко́го, –
Яке бува горе і біль.

Кудись задивилося небо,
Дзвеніли в кущах снігурі,
Так статись було, мабуть, треба, –
Над ними хрест кібця вгорі.

Упав метеором в калину, –
Із соком змішалася кров,
Зі здобиччю кібець полинув,
А біль моє серце вколов.

Знялася у сутінки сірі
Моя заніміла душа,
Німа, та жива у ній віра,
А це – щонайбільше втіша.

Ще чути було плач калини
І кібця диявольський сміх,
Нехай знає кожна дитина, –
Над горем сміятися – гріх.

2006 рік




НЕ ТУЖИ

Земля постаріла в неволі, –
Раби́ня в людини вона,
Куються на ній людські долі,
Вона ж про це, може, й не зна.

На ній є кордони між нами,
Які перейти – ні, ні, ні!
Ми будемо всі земляками
У цій же священній землі.

Під ношею днів ми старієм,
Тягар відчуваєм ночей,
Та істини бачить не вмієм
Зіницями власних очей.

Всі цвинтарні мертві картини
Життєвий псують колорит,
Сіріють гранітні вітрини
У царстві із мармуру плит.

Серця, упокоєві миром,
Під плитами тихо лежать,
А дні життя крутяться виром,
Як коні булані біжа́ть.

Ніко́му їх біг не спинити,
Під плитами їх не схова́ть,
А сльози завжди будем лити
По друзях, що вічно там сплять.

А ту́га, що серце нам кра́є,
Ми знаєм – гостріша за сталь,
За пам'ять живих всіх карає,
Помер друг – тужи́ть перестань.
2006 рік
У ПРИЙМАХ

Із глибини своїх груде́й
Я хочу виплакати горе,
Не хочу бачити людей,
Не хочу бачить берег моря.

Я бачу в морі кораблі,
Що як хорти біжать по хвилях,
І щогли в небо… як граблі,
І кволо ча́йки білі кви́лять.

І мій кораблик скакунце́м
По гривах хвиль білястих скаче,
Не зна, що берег є кінцем
Морської долі… Серце плаче.

Не вийду в море більше я,
У бриз зустрічний не вгорну́ся,..
На бере́зі моя сім’я,
Я обіцяв: навік вернуся.

Еква́тор в руки не візьму,
Південний Хрест вже не побачу.
В кишені хусточку я мну…
Та я ж моряк. Я – не заплачу.

На берег твердо я ступив,
В сімейних утопивсь обіймах.
Я стільки щастя ще не пив.
Збагнув, що в моря був…– у приймах.

2006 рік




ПОВЕРТАЮ…

В мені любов давно вже не болить,
Про це тепер немає вже розмови,
Не те, що ще сльозу гірку пролить, –
Хоч в серці досі інколи зако́ле.

Пройшли в розлуці тисячі годин,
Лежить між нами безконечний простір,
Десь ти одна – і я живу один,..
Та важко як закинуть собі до́кір.

Хай перегляне кожен сам себе,
І, може бути, станеться це диво:
Побачим небо чисто-голубе,
А ми неначе пта́хи в нім – щасливі.

Любов в житті – основа всіх основ,
Вона – що крила у малого птаха,
Хто ницість у собі не поборов, –
Той у житті великий є невда́ха.

А біль у серці довго не мина́,
Ще й досі доля манівця́ми водить,
Сумління спить – не знає в чім вина́
Моя, її …– і вихід не знаходить.

Я го́нор свій зати́сну у кулак,
Закінчу сам з собою всі розмови,
Бо до́сі я робив усе не так,
Сьогодні ж поверта́ю до любові.

2006 рік




МАГІЯ СТЕПУ

Я часто встаю серед ночі, –
Розлігся за хвірткою степ,
Аж місяць примру́жує очі, –
Від духу поли́ні затерп.

У ніч іду степом пово́лі,
Ступня́ примина ковилу́,
Беру собі про́стору й волі, –
Я ж волею ма́рю й живу.

В степу з головою пірна́ю
У царство неко́шених трав,
Що я цар природи – те знаю,
Тому й не запитую прав.

А місяць ллє сяйво магічне, –
Я п’ю, наче з ке́лиха сік,
Бо в нім щось вели́чне і вічне, –
Не те, що короткий наш вік.

Безмежна, як небо, й глибока –
Та вічність – в степу́ що дріма́,
Сумує душа одинока,
А сум – степ широкий зніма́.

2006 рік









ЩЕМ

На вії сльозою зоря затремтіла,
На камінь упала – розбилась як скло,
Крапли́на одна аж до неба злетіла,
І світло рожеве ізнов потекло.

Знов світить зорею на сході під ранок,
Нам келихи повні вином налива,
Аж доки на обрій не стане світанок –
І сонце рожевість із неба змива.

Виходить госпо́дарем сонце у небо, –
І тіні дерева свої простягли,
Не взнати нам, людям, навіщо їм треба, –
Що тільки зелені жупа́ни вдягли.

То хтось між деревами при́видом ходить,
Збирає роси́нки в холодній траві,
Вже іволга пісню в діброві заводить,
Щоб вміли співать її дітки малі.

Стари́й назбирав сліз – роси́нок у жменю
І випив усу́переч горю й біді,
Щодня він стрічатиме ранок з зорею,
Щоб в серці жили кольори́ молоді.

Як сім кольорів, що веселкою грають
У синьому небі, умитім дощем.
Так спогади з юності се́рденько кра́ють,
В душі гіркоту викликають і щем.

2006 рік




СЛОВА - ЗАЙВІ

Струму́є від троянди ніжний тру́нок,
Тріщить стара́ лампадка – ледь горить.
Троянда ця – від серця подарунок.
Слова́ навіщо зайві говори́ть?

Твої слова, що кетяги калини,
Що змістом, наче соками тяжа́ть,
І на долонях творчої долини,
Як цінний скарб, – нетро́нуті лежа́ть.

Не треба їх вдягати в уніформу
І виставляти наче на парад,
Або у ясла підкладати корму
Худобі тій, що виставлена в ряд.

В слова свої не підливай елєю,
Все – в погляді, у до́тику руки́,
Душі тепло́ і серця жар ти нею
Передаси коханій на віки́.

Давно погасла у кутку лампа́дка.
Про що без світла можна говорить?
Та видно як удень. Прийшла здога́дка:
Вогнем кохання у серцях горить.

2006 рік









ПЛІД

За сивим байра́ком німу́є калина,
Сьогодні до ночі вона одцвіте,
Роси́нка у квітці, як в о́ці сльози́на,
А в ній грає сонце як є – золоте.

Та вітер не знає калини печалі, –
Із дубом і ясенем в піжмурки грав,
Краси не збагнув ції дивної краплі, –
Він квітку останню з калини зірвав.

Пока́ри правдивої вітру не взнати,
Безкарно віками він буде літать,
У піжмурки буде з деревами грати,
І буде з калини красу обривать.

Весь цвіт щовесни обрива́ дикий вітер, –
Нару́ги такої не витримав я,
Вуздечку узяв, усю зв’язану з літер,
І вітер приборкав, як циган коня.

Фату́ щовесни одіває калина,
А вітер під дубом бурчить наче дід,
Калина тепер відцвітає щаслива, –
У квіточці кожній вже дихає плід.

2006 рік









ВЖЕ НЕ ТА (дітям)

Вже й лютий стоїть на відхо́ді, –
Він голову в комір сховав,
В зими за плечи́ма, як зло́дій,
Суха́рик останній кусав.

То грудень із січнем і лю́тим
Поїли запа́си усі.
А як же ми маємо бути?
Хоч лікоть кусай – не вкуси́ть.

Здається, зима безконе́чна
Зухва́ло у ве́сну прийшла,
Сніга́ми лягла нам на пле́чі,
Дороги у світ замела́.

А сонце печальне, надуте
Дорогу забуло до нас,
Без нього ж весні – бо не бути,
А літу прийти ще не час.

Зимі – лиходійці немає
Ні ча́су, ні бра́ми, ні меж,
Пів осені вкрала, я знаю,
І ве́сну обкрадує теж.

У душах печаль захоло́ла,
Та радість у серці зроста́, –
Весна вже крокує, хоч кволо,
Й сердита зима вже не та.

2006 рік




БЕЗСМЕРТНИК

Я ски́ну з пліч тягар чужих боргів
Піду у сяйво вранішнього сонця,
Позбудуся тиранів і «богів»,
Відкрию лю́дям в новий світ віконце.

Піду у люди – правду розкажу.
Що я помер уже – не вір ніко́му.
До сонця я дорогу покажу
Ще поколінню нині молодому.

Будь вірним сином волі і життя,
І не цура́йся труднощів і праці, –
Не зашморгне́ гадюкою петля,
А щастя нам не подаю́ть на та́ці.

Свій страх і морок, по́гань побори,
Хай істина юдо́льний світ прони́же,
Добра і правди в келих набери,
І пий до дна, – а біс хай губи ли́же.

Убий безжа́льно ни́цість у собі,
Як одноріг вбиває жертву ро́гом,
Німб свя́тості засяє на тобі,
І ти себе відчуєш справді богом.

Своє ім’я́ прославиш на віки́,
Безсме́ртником цвістимеш на могилі,
А на хресті мінятимуть вінки
Твої нащадки пам’ятні і милі.

2006 рік




ІДУ В РАДІСТЬ

Наче вірності стру́ни – дзвеніла снага́
У слабко́му вже тілі моєму,
Хоч на душу мою важка ту́га ляга́, –
Я веселий у вірші своєму.

Він живе у душі, в моїм серці на дні,
Він розбу́дить мене серед ночі
Та я радий йому як радіють весні,
Бо втікають страшні поторо́чі.

Я від мук і стражда́нь знов у радість іду,
Забуваю про болі у серці.
По думка́х у вірша́х я звіряю ходу́, –
Розбиваються му́ки на ске́льця.

Зо́ром чистим вірша́ я дивлюся у світ,
Він мене і бентежить і гріє,
Солов’ї навесні посилають привіт,
І від щастя аж се́рденько мліє.

Я піду у садок, у недо́спану ніч
З солов’ями зорю зустрічати,
Я вірші їм свої розкажу, певна річ,
А вони їх вже будуть співати.

Нічна́ чорна імла на світанку втече, –
Нехай за́здрість подавиться нею,
Новий день тож мені вже підставив плече, –
Злило́сь сонце з моєю душею.

2006 рік




ВАЛЬС ТИШІ

Вже ніч на двір спускає чорні ко́си,
У при́смерку кружляють кажани́,
І змахом крил до себе в небо про́сять, –
У свій тано́к запрошують во́ни.

Сова нечу́тно низько пролетіла,
За чуба зачепилася крилом,
І на острішок так тихенько сіла, –
Хвостом війнула наче помело́м.

На ганку ми із милою стояли,
Вальс тиші в небі пропливав як пух,
Летить що із тополь – і добре знали, –
Зава́дить ле́ту його кожен рух.

Зірки́ на нас із по́дивом дивились,
Очима посміхалися до нас,
Коха́на до плеча мого схилилась,
А я зірки́ очима і небі пас.

Від до́тику ура́з я схаменувся,
В очей поглянув темну глибочінь, –
І на щоках рум’янець ворухнувся,
Під місяцем пробіг, неначе тінь.

Узяв за стан я милу і за ру́ку, –
Була дівчина са́ме на порі, –
Лилися з ночі вальсу тиші звуки, –
У вальсі ми кружляли до зорі.

2006 рік




КВІТНЕ ВЕСНА

Бузко́м весна на вулицях заквітла,
В блакиті неба чути хмарок спів,
А там уже не забари́ться літо, –
І пе́репел вже кине пару слів.

А зараз – у садку кричить зозуля,
Співає усю нічку соловей.
Зовсім зозуля солов’я не чує,
Гнізда свого не має – ні дітей.

Он ластівка літає вилохво́ста,
Горить мани́шка в неї, наче жар,
Іде школяр малесенького зро́сту,
Та до наук великий має дар.

Кашта́ни в травні закривають очі,
І яблуні вже встигли відцвісти,
Фіа́лки буду нюхать серед ночі,
Із саду по росі я буду йти.

З долонь зорі роже́вості нап’юся,
Ще пісню підспіва́ю солов’ю,
На о́браз, у кутку що, – помолюся,
І щастя дня, як ночі, – я зловлю.

Уже я сплю. Весна не спить, – квіту́є.
Ота́вами під небом зелени́ть
Улітку вже, а восени звіту́є
Врожа́ями. Це значить – бу́дем жить.

2006 рік




СНІГУРІ НА КАЛИНІ

Осінь мляво ковиляє степом,
Ноги босі жа́лять будяки́,
У руках із полину́ з букетом, –
То дару́нок літа хоч який.

Полини, як осінь, – посивілі,
Ледь живі – у зиму так ідуть,
Снігурі сидять вже на калині –
Снігу білого – як манни ждуть.

Груди, як калина, червоніють,
Жаром вже роздму́ханим горять,
Полум’ям горіти ще не сміють, –
Ягідки ж калини – бо їдять.

Кра́плями кривавими у зиму
Вони будуть же́вріть на снігу́,
Восени ж сиріточку – калину
Заєць лиш зачепить на бігу́.

Обережно обмине лисиця, –
Її душу ніжить лиш м’ясце,
А калина ж кисла, як кисли́ця,
І давно вже знають всі про це.

Від морозу щоки рум’яня́ться,
Осінь краю степу вже дійшла,
Перестали снігурі сміяться, –
Зима люта з голодом прийшла.

2006 рік




ПЛЕСКІТ КРИЛ

Голуби́ні плещуть в небі крила,
В глибині Господніх володінь,
Де нога людини не ходила,
Небо – це прикраса сновидінь.

Є дорослі – часто ніби діти,
Хочуть крила мати, наче птах,
Щоб насправді Землю облетіти,
А не в дивних, загадкових снах.

Щоб відчути в небі, а не в храмі,
Силу і правдивість Божих слів,
Та почути в час вечірній, в ранній
Херувимів тихий райський спів.

Не любиш – не буде крил кохання,
Як цього би ти не захотів,
Не почує Бог твого прохання, –
Тож не варто витрачати слів.

Всім у небо можна полетіти,
Та й воно ж бува нерідко в млі,
Тож усім, хто вже давно не діти, –
Крила дасть кохання – на землі.

Десь в душі горить вогонь бажання,
Що терпіти вже немає сил,
Наче пристрасть в юному коханні, –
За плечи́ма чути пле́скіт крил.

2006 рік




ДОБРЕ СЛОВО

Нащо мені слава, нащо мені гроші,
Задарма пишу вам я вірші хороші.
Самі прочитайте, передайте дру́зям,
Нехай прочитають у сімейнім кру́зі.

Слово відгукне́ться у душі луною,
Як блакитне небо ранньою весною.
Прогримить грома́ми, впаде рясним квітом,
Веселою грою буде вашим дітям.

Вірш крилом орлиним сягне аж до сонця,
Стане другом си́ну, нарече́ним – до́ньці.
Розчахне́ вірш неба височінь холодну,
З горем не зали́шить живу душу жо́дну.

У́смішка засяє на лиці холоднім,
Злості й люті в серці вже не буде в жо́днім.
Я не проповідник, зовсім не месія, –
Просто добре слово я у Полі сію.

2006 рік














ДОЖИВЕМО РАЗО́М

Неза́йманість кро́ками кра́ю
Безкрайній поезії степ,
Іду навпросте́ць, хоча знаю,
Що буде і тяжко, і зле.

Останній вже чується го́мін
З єдва́бу осінніх небес,
Як вівці, – хмарки́́ нерухомі,
І плач перепілочки десь.

Дитя́тко одне загубилось
У сірих гірких полина́х,
А може злетіть забарилось, –
Вже й в ли́сових гострих зубах.

В степу́ бліда́ Муза ходила,
Тамуючи зранений біль,
Й мене за собою водила
Посе́ред розхристаних піль.

Слова́ я ковтаю безси́ло,
І змоги нема більш іти́,
Мене у житті підкоси́ла
Отрута міцна – самоти́.

А Музи вуста́ побілілі
Шепочуть куплетів рядки́, –
Сідають як лебеді білі,
Як падають з неба зірки́.

Поезії степом осіннім
Ми ра́зом із Музою йдем
У світі – і чистім, і дивнім –
Удвох ми свій вік доживе́м.
2006 рік
РУКА З ОСЕНІ

Давно в душі вже гро́зи відгриміли,
Давно дощі всі зли́вами пройшли,
Давно жалі у серці відболіли,
А спомини у вічність перейшли.

Вже снів страшні видіння не триво́жать,
Не гу́пає у скронях важко кров,
Думки́ думо́к у голові не мно́жать,
Весна у серце не поверне знов.

Не розцвітуть, як і раніш, кашта́ни,
Не вдарить в груди пісня солов’я,
І сад не буде вже таким духмя́ним,
Коли світанком входитиму я.

Не загово́рять яблуні і груші
До мене, – вишня не подасть руки́,
Не глянуть в очі мило і звору́шно,
Замовкнуть з ночі зморені жуки.

Із вуст троянд нектару не нап’юся,
Хмелю весни не вчу́є голова́,
Під віття до землі не нахилюся,
Де спить ніки́м не зім’ята трава.

Для мене зо́рі в небі відзоріли,
Воскове світло місяць все віддав,
Ще в серпні моя зірка вже згоріла,
А жовтень ру́ку з осені подав.

2006 рік




ІДУ ДО РАЮ

Мої роки кінчаються у жовтні,
І знову йде холодний листопа́д,
Думки́ з весни не прийдуть в осінь жодні,
Як-то́ приходить в серпень зорепа́д.

А там зима… Завиють завірюхи,
Стежки́ в душі сніга́ми замете́,
В зайців з морозу побіліють вуха, –
До скону днів не знатимуть про те.

А я все буду бачити і чути, –
Увесь мій світ, – як в дзеркалі, – в кутку́,
У образа́х, що ви́сять для споку́ти
Гріхів, яких – як зе́рен в мірчуку́.

Аж до кісто́к вже холод пробирає,
Думки́ останні скніють в голові,
Коли помре – не кожен про це знає,
Щоб місце тепле вибрати собі.

У пеклі, звісно, всі місця́ гарячі,
Та йти туди ще не прийшла пора́,
Туди ідуть глухі, дурні й незрячі,
А я гріхи нестиму до Петра.

Мо΄ все ж удасться випросити про́щу
За сто гріхів і, може, ще один,
Нехай мені він мізки прополо́ще,
Хоч це і буде з де́кілька годин.

Нехай мене всі янголи скуса́ють,
Як тру́тня у бджоли́ному рою́,
Болітиме, – та хай усі узна́ють:
Мені Петро дасть місце – у раю́.
2006 рік
ГАСНЕ ЖИТТЯ

Жага́ горить у пристрасних цілу́нках,
Цвітуть уста, як ма́ки навесні,
У нічній тиші лине пісня лу́нко,
І чути звуки серця голосні.

А цвіт п’янки́й старих–старих акацій,
І аж терпки́й дух молоде́ньких лип –
Вже заслужили цілий шквал ова́цій,
А чують лиш нічний цвірку́нчий скрип.

Стоять у сні і яблуні, і вишні,
На ніч затих бджоли́ний в липах шум,
Їм до́тик рук, – і лагідний, і ніжний, –
Прима́рився на тлі щоденних дум.

Старе́зна груша міцно вже заснула,
Сама́ своїм не знала ліку літ,
У нічній тиші навіть не почула,
Як листя впали серед літа з віть.

Вже день на сході відкриває вії,
Із саду вітер проганяє ніч.
Плека́є стара груша ще надію…
Та їй не зеленіти – певна річ.

А дні пливуть, як риби в синім морі,
З рока́ми в’яне юності краса́.
Та старість – знак приро́ди, а не горе, –
Життя, неначе свічка, – загаса́.

2006 рік




ЯК ЗАВЖДИ… (дітям)

Травень во́ском у блаки́ті та́не,
Бджо́ли роєм в небі десь гудуть,
Догоряють вже свічки́ каштанів,
Що у літо в дві шере́нги йдуть.

Ви́шень біла пелюстко́ва буря
Засніжи́ла весь вишне́вий сад,
Сіра, – перша навесні, – зозуля
Відкувала вишенькам парад.

Червень буде рясно червоніти
Щічками налитих ягідо́к,
Цілий день їх сонце буде гріти,
Поведе у ніч за повідо́к.

Ніч просплять красуні у постілі,
Завтра ж буде – як завжди́ було:
Всі плоди налиті і дозрілі
Кинуть в кошик, в цинкове відро.

Добре жити яблукам і грушам –
Вони ще́ скуштують липня мед,
Де́котрих і в серпні не пору́шать,
Деякі побачуть пташий лет.

Коли пта́хи знову в ірій линуть, –
Перелітних пта́хів – життя суть.
Яблука і груші – в кіш укинуть,
До комори, в хату понесуть.

Відкушту́ють їх дитячі зуби,
Розпливе́ться в хаті арома́т;
Ще з весни плодів чекали люди;
Як же можна апетит втрима́ть?
2006 рік
В ОБІЙМАХ СНІВ

Весня́ні сни пряде імла срібли́ста,
На тра́ви сон росою осіда́,
І як сльоза схвильована та чиста –
У трепет душу збуджену кида́.

У небі вдень пливуть хвиля́сті хмари,
Весе́льця гладь небесну мляво рвуть,
Десь прогримлять весни́ громів литаври, –
Дощі впадуть крапли́нками, як ртуть.

Закине ніч тривоги й безнадію
За мармуро́ві мури людських мрій,
Всі, хто весну́ любити не уміє, –
Ті не побачуть зорь весня́них рій.

Як зо́рі будуть в небі ворожити
І вартувати чорний сум прима́р
Над душами, що хочуть іще жити
І плавати серед срібля́стих хмар.

Землі туди не долітає гомін,
Не чути грому непотрібних слів,
А зорі, наче свічі нерухомі,
Що слухають весни́, у храмі, спів.

Як в мареві, – в обіймах снів весня́них,
Солодка млість по тілу протіка́,
Півнів лиш голос пролунає – ранніх, –
І сон крізь пальці, як вода, втіка́.

2006 рік




ОСТАННІЙ КЛИН

Рвучки́й вітер рве листя із кленів
І зі злістю кида́є в багно́,
А такі ж були влітку зелені..,
Щось так сумом на душу лягло.

Синю далеч ковта́ють лелеки,
Щось тривожно у небі кричать,
А летіти ще так їм далеко, –
Люди дивляться вслід і мовчать.

Що їм можна сказать на прощання, –
Аж ось в двір заглядає зима,
Ми весною пошлем їм вітання,
Ну а зараз для них слів нема.

Сльоза око вогнем пропіка́є, –
Жаль прощатися з друзями нам,
І від мене лелека втіка́є, –
Знов у зи́му зали́шуся сам.

З даху клекіт не йтиме привітний,
Не побачу вертки́х лелеча́т,
Що з гнізда у день сонячний літній
По-дитячому в небо кричать.

По-осінньому небо зависло,
Клин останній лелек проліта́,
Мій лелека спустився навмисно,
Щоб востаннє мене привітать.

2006 рік




МОТИВИ ОСЕНІ

Ліс осінній зітха́ арома́том
Стиглих ягід ожи́ни, грибів,
Дятел стро́чить немов з автомата,
Щоби лис в його ліс не забрів.

Співа іволга пісню воста́ннє, –
Зимувати кудись відлетить,
Завтра сонце підніметься раннє,
Щоб в дорозі їй вірно світи́ть.

Вже за обрієм жовтень варту́є,
А сьогодні іще вересни́ть,
Десь на вільсі сорока жартує,
Чи то лиса вона весели́ть.

Вже пташи́ний затих в лісі гомін,
Холоди́ть душу сум, наче лід,
Іде жовтень у ліс нерухомий,
Золотий залишаючи слід.

Листопа́ду у лісі вальс чути,
Лист кружляє – аж клонить у сон,
Іде грудень – пора вже й заснути
Під останній осінній шансо́н.

Білі ша́ти оділи ялини,
Старий дуб уже дивиться сни,
Дятла стукіт у лісі лиш лине, –
Міцно спатиме ліс до весни.

2006 рік




ЖИВЕ НАДІЯ

Вітра́ми літ опалені, аж чорні,
Стоять у дикім полі ясени́,
Земля їх в са́ван скоро свій заго́рне,
Як наших кращих, у війну, синів.

Безсмертник не цвістиме на могилах,
Не прокричить над ними чорний крук,
Вночі там вовк голодний не завиє,
Де вся земля стогнатиме від мук.

Не проростуть вже па́ростки зелені,
І ясени́ не виростуть стрункі,
Бо соки всі вже випиті земельні,
Пісні забуті ясенів – дзвінкі.

Як і сини, – не загово́рять з вітром,
І ласки не відчують матерів,
Жили – і полягли у землю гідно,
Коли наш світ увесь в огні горів.

У мо́році минуле потонуло,
Про смерть синів все тяжче говори́ть,
Життя аж до́лу матерів зігнуло,
Та ще надія у душі горить.

Що десь живий синочок і здоровий,
Сказала ж звістка: «бе́звісті пропав».
Хоча б словечко здалеку промовив,
Або прийшов – на гру́дях руки склав…

Так лю́бої старенької матусі,
Що й досі ще синочка вигляда,
І нарече́ну б обійняв Ганнусю,
що посивіла зо́всім молода.
2006 рік
ЗЛЕТІВ…

До листопа́ду вже, здається, недалеко,
Лікує тиша осені мій нерв,
Так низько до землі летить, як тінь, лелека,
Крилом слабким торкається дерев.

Ніч яблуком до ніг черви́вим покоти́лась,
Снує тене́та у кутку павук,
Об горизонт зоря вся на шматки розбилась, –
Осколок жаром впав мені до рук.

Іду. Від за́хвату аж завмирає серце,
Та крик лелеки розтривожив слух,
У його серці смерть розкрила на́встіж две́рці, –
І вилетів його останній дух.

Прощальне коло вже зробили лелеча́та,
Знялися у нічну небесну вись,
У них дорога ще далека – ледь поча́та…
Так мало статись – не тепер – колись.

Я своїм серцем наче вибрав злу прикме́ту,
Вже чорні тіні лижуть мій поріг,
Тож не побачу я пташи́ного більш ле́ту, –
Я сам у вирій полетіти б міг.

Якби оце мені Бог дав пташині крила, –
З лелеками б у вирій полетів.
Повірте: так мене ця думка окрили́ла,
Що і без крил у небо я злетів.

2006 рік




СНІГ НА ДУШІ

Сад під вальс завії засина́є,
Крутить, ве́ртить серед вишень сніг,
Уже їм коліна засипа́є,
Якби відігріти я їх зміг.

Старій груші засипа́ сугло́би
Отих віть, що гнуться до землі,
Ті ж, що пнуться в небо, як голо́блі, –
Чисті, як щогла́ на кораблі.

Отак сніг нам засипає душі
Ті, що проти вітру не ідуть,
А стійкі, як прямі віття груші,
Всі сніги завій усіх – проткну́ть.

А душа, як двір старий без ти́ну, –
Вітри дують в неї звідусіль,
Віхоли танцюють неупи́нно, –
Замітає снігом заметіль.

Сніг з душі не зду́жає лопата,
У долоні снігу не збере́ш,
Тільки з виду схожий він на вату, –
Заморо́зить душу – і помре́ш.

Без душі не варто в світі жити,
Без душі не скажеш теплих слів.
Вовком одиноким будеш вити.
То – від ро́зпачу, – звіри́ний спів.

2006 рік




СВІЙ ХРЕСТ

Неначе на ікону я молюсь –
На свою рідну неньку – Україну,
Я дуже її втратити боюсь,
Як степ втрачає горе – кураїну.

Одну її гін-вітер понесе,
На дріт колючий десь її закине,
А була ж во́ля! їй пона́д усе, –
Одна, на самоті, вона загине.

Цілую Україну я щодня,
Як той монах у храмі Матір Божу,
Піти до храму дуже хочу я,
Та й сам не знаю чо́му, – а не можу.

Чи віри ще нема в душі моїй,
Чи то гріхи, чи лі́ні не пускають,
Молюсь у хаті – келії своїй,
Скажу як є, – про це усі хай знають.

Вкраїна – не ікона. Та не гріх,
Я думаю, молитися на неї.
Вона, як хрест, що нам на плечі ліг,
Та важче буде нам таки́ без неї.

Вкраїно! Нехай образ вільний твій,
Як лик святого, ся́ється у німбі,
А ми нести́ хрест будем – кожен свій,
Хоч бу́дем жити на воді і хлібі.

2006 рік




ВЕСНЯНІ РУЛА́ДИ

Весна в садах співає стоголо́со,
Життя тече як з келиха вино,
У переве́сло дівка кру́тить ко́су,
Щоб сніп серде́ць уде́ржало воно.

Рула́ди в небо линуть солов’їні,
Дівчи́на мру́жить очі голубі,
Мелодії такі, напрочуд, дивні
Записує, щоб вивчити й собі.

Брова́ здригнулась гостро і лука́во,
Як в ле́ті вільнім ла́стівки крило,
На мене оком глянула ласка́во,
Аж млосно на душі моїй було.

Душа моя запну́лася на слові.
Чи сонце перестало вже світи́ть?
Як бачите, від почуття любові
Усі слова вдень можна розгубить.

Весна серця́м дарує свою ка́зку
Про ту любов, – кришта́лю чистоти́,
Що все життя дає тепло і ла́ску,
І світло, щоб доро́гу освіти́ть.

У сад весна щороку прилітає,
Зако́ханих ніколи не мине,
Любов, тепло і світло посилає,
І не обхо́дить, звісно, і мене́.

2006 рік

Скрипит Земная Ось
под грузным шагом -
век позади, оплаканный людьми -
и кажется сам Бог
нам обозначил межу
тысячелетий перейти.
Что впереди еще никто
не знает…
И как бы не были закаты
хороши, с лучами солнца
голубое знамя меняет
горизонты для души…
И нищею не будет наша вера,
надежда не уступит право
жить и боль живущую в сердцах
превозмогая, научит
человечество любить:
веселые и грустные рассветы,
заливистые трели соловья,
став частью неотъемлемой
планеты с таким
красивым именем - Земля.

Ты жжёшь мосты,травя ударом
Патроны наши холосты
Ты отдаёшь всё это даром
Слова твои теперь пусты

Мне не хватает, да согласен
Но пережить это смогу
Ответ твой мне заранье ясен
Не пожилал бы я врагу

Живёшь ты дальше, без оглядки
Не видишь там меня, увы
И в голове теперь догадки
Ты дальше без меня живы

Не падать духом, всё что можем
На это сил хватает мне
Мы бьемся об асфальты рожей
И подыхаем там, в тюрме

Сгорают мысли, стынет кровь
Утратив веру, тратишь чувства
А потеряв жалеешь вновь
О той минуте безрассудства

И жалко лет прожитых рядом
И бесконечной суеты вокруг
Лишь только раз на сутки взглядом
Меня проводишь тихо вдруг

Это ведь глупо, верь мне просто
Ведь глупо, просто так прожить
Поставь себя на моё место
Ты думаешь легко так жить?

И эгоизм в твоих глазах
Пылает ярче чем когда-то
Я вспоминаю лишь во снах
О том, что не было начато

Весь жалкий мир, вся эта брешь
Всё это кажется столь глупо
Давай, всё так же меня реж
Звучишь теперь уже так скупо

Жарені жмурки парені шкурки
Солом’яні нігті причаїтися ніде
Отруєнні губи липнуть до тіла
В шию свердло і душа полетіла
Пекельний пил мерехтить в небезпеці
Місяць безокий на сонячній спеці
Статичний вплив позитивної долі
Нервові закінчення асоціація болі
Лихоманка світанки з кислотним дощами
Як шкода що смерть загубила панаму
Квитки до монако і ванільні кондоми
І як же вона повернеться додому???
Мені до вподоби худорляві сідниці
Без спідній білизни готівкою міцною
Щоб та покоївка мене обслужила
Забрала до себе в постіль положила
А завтра нехай почекає я вийду
В халаті із тенту кольору вишні
Прощу вболівайте на том кінці чату
У прірву дивитися ліпше мовчати
Валіза з грошима – рушійна сила
Мегера з чулана тебе укусила
Мега джекпот у виграші всі
Залізная повінь демпінговий забіг
Думок паранджа передбачить неможливо
Слів мережа - індульгенція мила
Попільна осінь з салатовими вухами
Принесла страждання інфекційне похмілля
Міцні обійми аж до асфіксії
Нарколепсії вади і безглузде спасіння
Демагогії танці на слизькій підлозі
Цвяхи в щелепі думки в наркозі

Mike Good

Белла Ахмадулина (Скрытые Намеки)

По улице моей который год
Звучат шаги: мои друзья уходят (покидают).
Друзей моих медлительный (порядочный) уход
Той темноте (относительной нужной суете) за окнами угоден.

О, одиночество, как твой, характер крут (жесток),
Посверкивая циркулем железным (Строгая Изоляция или Покинутость),
Как холодно (самоуверенно) ты замыкаешь круг,
Не внемля увереньям (объяснениям для людей) бесполезным. (но есть еще второе значение – намекая опять на холода, и чью-то упертость)

Дай встать на цыпочки в твоем лесу (Саду и Самого Одиночества),
На том конце замедленного жеста (Неторопливой Разгадки)
Найти листву (Смысл) и поднести к лицу (Понять),
И ощутить сиротство (Одиночество), как блаженство (Награду).

Даруй мне тишь твоих библиотек (Одиночества и СМСэк),
Твоих концертов строгие мотивы (Предъявы).
И мудрая (Поумневшая) я позабуду тех,
Кто умерли или доселе живы. (Прежних Умников и Нынешних также).

И я познаю мудрость и печаль,
Свой тайный смысл доверят мне предметы (Литература, Окружение).
Природа (Реальность), прислонясь к моим плечам,
Объявит свои детские (несложные или именно наивные) секреты.

И вот тогда из слез, из темноты (Боль от Неведенья),
Из бедного невежества (Незнания) былого.
Друзей моих прекрасные черты (слова, стихи, или песни - Качества)
Появятся и растворятся снова.

Друзей моих прекрасные черты (вероятно Работа Артистов и Режиссеров)
Появятся и растворятся снова (вероятно «Ирония Судьбы или с Легким Паром» или какое-то другое прямое или виртуальное но именно регулярное упоминание о Ее Творчестве). (тима и Сад его мыслей) Волгоград.