Де вода шепоче тиха (ледве-ледве*, чутно-чутна)?
Під ногами ковза крига, нудно… нудно...

Божеволіти і пити перестану.
Корабель мій, не пливти ти криголамом!

Краще ж айсберги минати інших слідом,
прокидатись за годину до обіду!

І цією «колією» захворіти,
задурманитись, зомліти, зістаріти.

І пливти за течією, як усі ті,
що не бачать, окрім себе, інших в світі.

……………………………………………………………..

Механізм цього пізнання – велич стала,
тільки крига* не зупинить криголама!

Мої скроні схопили літа,

відлітають на південь надії.

Я, живу на землі ніби птах,

та злетіти у небо не смію.

Прощавайте же браття мої,

не для Вас голоситимуть роси!

Народивсь я в осінній траві,

коли вижовкли свіжі покоси.



Прощавайте! Летіть! Гей! Увись!

Я лишусь, де довкола намисто.

Красно, неба блакить, схаменись,

нам летіти не вистачить хисту!

І крокую землею я сам,

і, за обрій, ледве наспів я.

Там птахи віддають небесам,

для землі своє лагідне пір’я.

Прима палила «Приму».
З відчаю, ніби востаннє.
Чорний мундштук з димом –
відповідь на питання.
Та, що сиділа поруч,
в дзеркалі долі, навпроти,
з тим, що стояв опліч,
що дарував дотик,
плакалася сміло.
Сцена, життя, роки.
Нігті ламкі…
гріла
серця любов, спокій.
Їй так хотілось квіти,
аплодисменти, почесть.
Перемінить спіти,
на його рідні очі.
І долинав з залу,
шепіт і галас ночі.
Та, що сиділа, встала,
з тим, що не став опліч.

Зітхаєш. Щирі почуття. Мина тривога,

як викарбовує життя істини Бога.

За сонцем день воскрес, і, знову сонце,

нове життя, нові пісні. Та що ж це?

Як увійдеш до самоти не жди пощади,

не жди любові розпачу нащадок!

Лиш пам’ятай про відчуття, що знову,

тривожать щирі почуття в тобі одному.

Никто не знал, что будет после,
А после - вечная любовь!
Её порыв средь дня и ночи
И все слова ясны без слов.
Никто не знал, что будет завтра.
Никто не верил в чудеса.
Лишь небо нам дарило счастье,
А с ним была сестра-тоска.
Никто не знал, что будет после
А после - вечный крик души,
Огни безумств, огни скитаний,
Венчание моря и свечи.
Кто знал, что ветерком бумажным
Нахлынуло молчание слёз.
Кто знал, что голос столь отважный
Унёс покой и песнь берёз.
И тихо листья укрывают
От смеха, лживости очей.
И кто-то тихо вспоминает
Про светлый май. Он стал ничей.
Теперь лишь каменная глыба
Да письма стали всех родней.
Никто не знал, что будет после,
А после - вечность наших дней.
А после - сны и сила веры
Во свет, в тепло и в облака,
А после - тишина тропинок,
Где слышно, как течёт река...

життєва проза – міста гомін…

черпаєш сили у житті.

Я дещо, навіть, посивів…

зомлів, почувши знову стогін,

тисячолітній стогін днів.



неон реклами у вікні…

невже поезія у моді?

і, «зайнятість», хоч при роботі,

шукає правду… а мені б

вірші писати у скорботі

про душі викоханих слів…

Світає. Світла хвилина.

Світліє усе навкруги.

До матері лине дитина,

рука – до руки.



Крайнебу нема зараз краю!

Землі не буде кінця!

Колиска життя сповиває,

творіння Бога-митця!



А, далі, за обрієм – кручі,

а, ще далі – гай у гаю.

І, гай у гаю найспівучий,

в піснях солов’я солов’ю!



Вишневе світання світанку,

стрічання веселих хвилин.

Не вперше, але як востаннє,

милуюсь світом оцим!

Влітає вітер у вікно щомиті,
і ночі музика, і ти.
І хаос слів здіймає до блакиті,
до світлої і грішної блакиті,
до атласної ночі чорноти.
І сторінки перегортає вітер,
найкращі, мабуть, сторінки.

Це час і лірики, і порятунку мить,
яку ніхто не в силах зупинить.

І все прочитане перечитаєш,
і озирнеш, і осягнеш
ти.
Мовчиш?!

Мовчиш, коли не знаєш,
Камо грядеши.

Не владею я русским –
нерентабельный пот.
Нет пародий по вкусу
или привкус не тот.
Я смертельно опасен
для родных языков.
Истребляю басни лгунов.
Выжимаю из пальцев
соки стихов.
И вдеваю в пяльцы
интернета хостов.

Ну, прочтите, прозрите, поцелуйте в лоб!
Я воитель, спаситель! Холоп!

Так услышу, что шепчут
что души кричат.
Наша жизнь – это кетчуп
соберут, измельчат
и съедят.
И взрастят.

В новостях.

Мне кажется, что я схожу с ума,
Что я опять, веду с тобой беседы,
На веки давит чёрная луна,
И крутят пальцем, у виска, соседи.

Мне кажется, что я схожу с ума,
Ведь это глупо, спорить с отраженьем.
И выпитый стакан вина,
Мне никогда не будет утешеньем.

Мне кажется, что я схожу с ума,
Что рядом ты и что могу коснуться.
Но замирает, в воздухе, рука
И пальцы, в пустоте сомкнутся

Мне кажется, что я сошел сума,
И сидя на окне, поджав колени,
Мне сигарета, спутница одна,
И тень мне, молчаливый собеседник.