«Дідусю, що таке менталітет?» -
Я запитав, коли ми в поле вийшли.
«Ой, хлопче, як ти вчув його і де,
Чи вигадав тепер його навмисне?
Який там, в Бога, ще менталітет -
На Україні говорили вдача!
Понагородять слів тих, як штахет,
Понадають їм імена собачі...»
Дідусь ще трішки щось побубонів
(сердивсь на теє хитроумне слово)
А потім усміхнувся, подобрів
Й почав зі мною вести вже розмову:
«Це вдача, внучку, значить яка в нас.
Не нас з тобою - цілого народу,
Які ми є, що вмієм, без прикрас,
Характеристика, сказать, цілого роду!
А вдача, хлопче, в нас не бунтівна,
В нас вдача шахтара і хлібороба,
І сталевара вдача, й бджоляра,
Як стисло -трударя, а не нероби!
В нас нація потужних відкриттів,
В нас нація нескінченних талантів,
Як треба веселитися в житті -
То навіть співаків і музикантів!
В нас нація хороших хазяїв,
(Хоча батьків і звезли до Сибіру)
У дітях залишився їх укрій,
В серцях осіла ще дідівська віра!
І все в нас добре було би, коли б
Ми ні на мить не вміли забувати,
Що нам разом триматися велить
Вітчизна наша, для народу мати!
А то ми всі такі вже хазяї,
Що дальше свого тина ніц не бачим,
І кожен сам для себе лиш жиє,
Що краще лиш в сусіда добре бачить.
Усі на плОтах дружно постаєм,
Усі новини дружно повідаєм,
Усе говорим, що воно і з чим -
Та дальше плоту і не виглядаєм.
А от коли нам тикнуть кулаки,
Коли вже так дістануть нас «на синьо» -
Тоді беремо вила і кілки
І б*ємо без розбору й всеї сили!

Така-то вдача, чи менталітет
(Ну і придумають же слово те, їй Богу!)
Напевне, то якийсь інтелігент
Про вдачу перевів на іншу мову.»

«А що то - зрада?» - діда запитав.
Аж зупинився дід, пересмикнуло:
«А що то, хлопче, ти таке згадав?»
І, певно-що, поринув десь в минуле,
З стерні (зігнувся) підняв колосок,
Помняв його в руках, дістав зернину:
«Хоч не питай про це мене, внучок,
Бо то важка й не з прощених провина.
То чорна тінь, що яструбом пливе
І вп*ятись в душу пазурами хоче,
Тоді, коли її ніхто не жде,
Чекає, як відведеш в бік десь очі.
То гидкий змій, що у кущах заліг
Й чекає, поки ти оголиш ноги,
Щоби вкусити. То отой батіг,
Що так болюче б*є весь час з-за рогу.
Ой, не питай, онучку, то - ганьба!
Бо та зараза вже не раз гуляла,
Не раз козацьку славу продала,
Козацькії кургани потоптала!

А як тобі розумно пояснить,
Щоб міг ти це для себе зрозуміти:
Не можна, хлопче, по двох мірках жить,
Й людиною при цьому залишитись!
Не можна зраджувать ні друзям, ні думкам,
Свому народу, Батьківщині, вірі,
Бо брудом ти заляпаєшся сам -
Але й нащадки вмитись не зуміють!
Отож не згадуй більше вже його,
Забудь те слово, проковтни,як слину,
Бо лишень згадка - то велике зло,
У ньому й є всі біди України!»

Ах,судьба моя раздольная!
Я сегодня как не своя.
День не день . Ночь не ночь.
Прячусь за спиной твоей
Как беззащитная твоя дочь
прошу я милости и избавления от боли!
Я сегодня не та ,
что раньше заливала улыбкой твои подарки и в сей же миг
как бабочка порхала
вновь падая ,превращаясь в мгновенье..

Склонилась девушка над колыбелью плача,
Кто смог бы в тот момент её понять?
Куда-то делась прошлая удача -
Она лишь брошенная молодая мать!

Она лишь женщина,родившая ребёнка,
Таких вот тысячи на всей земле...
Дрожит в руках промокшая пелёнка,
Она мечтает об опоре и тепле...

Сейчас он спит в тиши, обсасывая пальчик,
Тихонько улыбается во сне,
Такой малюсенький, невинный мальчик
Однажды вырастет и станет он как все...

Забудет ночи те, что в них не досыпала,
Не будет помнить ласку, доброту...
Как он кричал, она его качала,
Даря любовь ему, заботу, теплоту...

Склонилась девушка над колыбелью в плаче
О будущем которого ждала,
Что вырастет малыш, а как иначе?
Скажет: " Спасибо,мама,что мне жизнь дала!!!"

- Что такое Урал?
Тот , кто там не бывал,-
Не ответит на этот вопрос.

Он загадка для тех,
Кто там жил, и страдал.
Он загадка для тех
Кто там рос...

Ту загадку в лесах,
Меж седеющих гор,
Отводящие знаки хранят.

И отводят они
Отвергаемый взор,
От Изгоев, к Изгоям - назад...

- Что такое Урал?
Тот , кто там не бывал,-
Не ответит на этот вопрос.

Он загадка для тех,
Кто там жил, и страдал.
Он загадка для тех -
Кто там рос...

«Чому то люди журяться, дідусь?» -
Я запитав, як йшли ми по суниці:
«Я й сам не знаю, деколи чомусь
Так хочеться поплакать, пожаліться.»
Дідусь мовчав, зігнувся, під кущем
Знайшов суничку і підніс до сонця:
«От, бачиш, як в промінчику цвіте
І як іскриться, ніби у віконці!
Бо хоче світла, хоче теплоти,
Щоби її, он там, не розтоптали
А обігріли, навіть, коли ми
Від рідних стебел її відірвали.
Дивись, онучку, бачиш у траві
Ті ягодинки, що вгорі, до сонця?
Рожевощокі,пишні і рясні,
А унизу - зелені, хмурі,прісні.

Отак-то, хлопче, і в житті бува,
Коли під сонцем ходим - повно світла!
У радощах і день за днем сплива
І доля якось стелиться привітно.
А як прийдуть осіннії дощі,
А як повіють злії хуртовини -
То, якось, сумно зразу на душі
Й важка журба впадає на людину.
Щоб не розкиснуть, не зжурити дух -
То треба щось приємне пригадати,
Бодай хоч книжку прочитати вслух,
Якимось чином ту журбу прогнати.
Бо та журба тебе, онучку, з*їсть,
А у житті ніколи не поможе.
Отож прийми від мене добру вість -
І не журись ніколи, дай тє Боже!»

Он заглянул упрямо
В безжизненные глаза -
Алеет на сердце рана
И к смерти стремится душа....

И ничего не хочет
Пропал интерес совсем,
А кто-то извне хохочет,
Смеётся... вот только над чем?.

Вдруг ему захотелось
Прижаться к груди её,
Откуда же эта смелость?
Зачем и ему это всё???

Он говорил умело,
Кровью своей клялсЯ...
Она же легко успела
Поверить в его те слова...

Страстью сердце пылало....
Но...вот... закончилось всё...
Бредёт в темноте устало,
Скрывая глаза и лицо....

Снова на сердце жало
На землю хлынула кровь...
Зачем ей небо послало
Его нелюбовь как любовь???

Господи как же больно!
Боль разрывает горло от невыплаканных слез!
Сердце как будто рвет на части…
В голове как будто звездопад: не успевают мысли разгореться, как тут же меркнут
И их тысячи…
Я не успеваю ничего обдумать,
Ощущение что схожу с ума,
От боли!!!
Хочу упасть, не чувствую ног и забиться в истерике, изойти криком!
Больно….
Потому что он ушел… Нет, не просто ушел…Он бросил!!!
Я задыхаюсь, но ни один мускул на лице не дрогнул!!!
Только так сильно сжала кулаки, что ногти до крови впились в кожу,
Но не одна слезинка не упала!
7 лет… Пятнадцатилетней девчонкой я влюбилась и взрослела с ним…
История стара, как сам мир, не правда ли?

«Що таке віра?» - діда запитав,
Складали сіно ми на косовиці.
Дідусьо мій спочатку промовчав,
Задумавсь і погладив, чось, копицю:
«О, хлопче, віра - то святе!
То те, що світом і людьми керує!
Без віри - то людина пропаде
І весь свій вік, усе життя змарнує,
Бо лиш приходим ми в цей грішний світ,
Лишень рождаємось - як вірити судилось,
Що завтра сонце стане в цій порі,
Що дощик впаде, як земля зпостилась.
що пташка заспіває на вікні,
Що зацвіте троянда на подвір*ї,
Що всі страхи будуть лише у сні,
Що сніг зійде весною на узгір*ї.
Людина лише вірою й живе
І в день наступний, і в своє майбутнє
Ця віра їй добитися зове
Й зробити щось у своїм житті путнє.
То віра у батьківськую любов,
То віра у святі Закони Божі,
Вона бурлить у тобі, наче кров,
Підкаже, що робити, хлопче, гоже.
Найбільше віра, внучку, ожива,
Коли ти сам її в душі тримаєш,
Коли усякі новії діла
Із вірою, що скінчиш, починаєш.

Отож, онучку, незважай на страх
І не дивись на всякі перешкоди,
Спитай у серця свого попервах,
Бо серденько - то дзвін твого народу!
Воно підкаже, що робити слід
І як в собі ту віру укріпити,
А з вірою і сам гірчак - то мід,
І нізашО тебе вже не скорити!»

Не забывай! Прошу тебя не забывай!
Любимых и родных, учителЕй по жизни!
Учись у них, другим давай!
Как и они давали объяснения и открывали смыслы…
Пошли им весточку, черкни листочек…
Напомни им, что ты их помнишь и тогда…
Поймут, как жизнь твоя сложилась, между строчек
Читая, ведь родные – так всегда…
Умеют ободрить тебя, услышать
Твои невысказанные печали и слова…
Не забывай! По этому ты должен помнить, слышать!!!
Красивые, отзывчивые их нежные сердца!!!