Свічу запалю.
Шістдесять хвилин
Буду сидіти
Наодинці з Богом,
І буду думать...
І не я один -
Уся планета
Обирає морок.
Щоб зрозуміти
На коротку мить
Хто ми насправді
І якого роду:
Серед планет
Мільярдів і сузвіздь -
Лише Земля нам
Матір по природі!
Лише одна
У безкінченні мрій,
Лише одна
У безкінченні часу,
У неосяжній
Глибині подій
Творцем сотворена
І нам дана одразу.
Лише її
У Всесвіті одну
Упізнають
По голубому блиску,
Лише її
Господь у давнину
Створив для нас
Як матір і колиску!
І зараз я
Запалюю свічу
І на коліна
Падаю в тривозі -
Я не святий
Я, так як всі, грішу.
Прости мене, Плането!
Прости, Боже!

Степь!
Луна пригорье осаещает
На томном пологе ночи,
В холодный воздух опускает
Свои прохладные лучи.
И свет ложится серебром
На выженный, сухой ковыль 
И будто все покрыто льдом
Но это лишь степная пыль!
А на покатистых барханах, 
Окрашеные в цвет луны
Свободо-вольные Тарпаны
Сбиваются на выпас в табуны!

Зустрілись поглядом.Стояв мені в ногах
Холодний,властний,ніби з сталі литий,
Стояв,дивився, а потім сказав
=Тобі ще рано.Мусиш трохи жити.=

Сказав і зник до певної пори,
До нового випробування,тесту.
Лиш попередив =Так як слід живи!
Й успій усе до другого пришестя.=

От і живу,хватаюсь за життя,
За соломинку обертаю долю.
Живу законами Господнього буття
І відтягнути час його приходу молю.

Усі в житті
Ми вибору підвладні.
Від цього нам
Нікуди вже не дітись,
Таке життя.
Хватаємося жадно
За його руку
Ми, Христові діти.
Але біда вся наша
Лиш у тому,
Що ми не можем
Знести велич друга
І от тоді ми
Грішимо душою
Й хватаємось, на зло,
За зовсім друге.
А вибір не прощає
Це сумлінню
І руку подає
Комусь із третіх,
Неначе хоче
Нам післать прозріння,
І помирить
І друзів, і поетів.
Нам б обєднатись
Та могучим словом
Донести правду
І не дать зазнатись
Тому, хто в бій
Устав за рідну мову,
Не дати йому
В друзях обізнатись.
А хто буде?
Хіба це суть міняє,
Хіба це шкодить
Завтрашніму ранку?
І найтемніша ніч
Не подолає
Яскравий промінь
Неминучого світанку

Любовь приходит из других миров,
Лежит тот путь в лучах златого света.
Со всех сторон как звон колоколов,
Ее услышан будет гласный зов,
Она-любовь основа всех основ.
И без нее померкла бы планета.

Да будет чист и ясен небосклон,
Любовь провозглашать я не устану.
Ее Величество послал нам Он,
Царицей коронованной на трон,
Владычицей сердец, таков закон,
Пред ней одной я на колени встану.

Коротко о том что ценю!


Взгляни в открытое окно,
Вдохни палитру нежны красок, 
Ведь для тебя это пано,
Художник ткал разнообразно.

И это тонкое творенье,
Прекрасным будет год от года,
Великий мастер нет сомненья,
С великим именем- природа!

Сергею Есенину!*
Поэт народного движенья
Живой во многих по сей день
Художник бедного селенья,
Паломник русских деревень!
Посеяв славу Ловеласа
Среди хмельных и праздных дней.
Был вскормлен музами  Парнаса
И взрощен на ниве полей!
Но был убит рукой коварства,
Запятнан гнусной клеветой,
И это взнос людского братства
За бесконечный гений твой!

Я притулив долоні до вікна,
Щоб розігріти холоднющі шиби.
Чому так довго бариться весна?
Чом її промінь не зігріє неба?

Чому мовчать засмучено птахи,
Чому дерева похилились в тузі?
Чому гнітючий настрій, та такий,
Що все немиле: вороги і друзі.

Де ж та весна блукає дотепер,
Де той промінчик, що просвердлить душу?
Застиг в снігах старий, розкішний сквер...
А там любов! Я відкопати мушу.

Цю подорож я назову - Любов!
Між зорями у Всесвіті Кохання,
А замість палива ракетного - лиш кров
З сердець у ступені ми злили на світанні.

Багато літ назад ми взяли старт,
Земних, так мовить, бо для нас це - миті,
Життя своє взложили на алтар
В імя ж життя й любові на планеті!

І дотепер орбітами пливем,
Галактики недолі обминаєм,
Наперекір відомих теорем,
Все ж летимо і поки не сідаєм.

Лиш горіч тіл, помножену на жар,
Взаємну близькість в амплітуді часу,
Ми викидаєм з сопел, як пожар,
У простір Вічності і з ним згоряєм разом.

Як у комет - в нас вогнянні хвости,
Розбиті в хаосі життя метеорити,
Не палимо лиш пройдені мости,
Щоб повернутись в часі і любити!

Когда падает снег, он режет меня
Холодным лезвием прошедших зим
И застилает судьбу от огня,
А я так старался угнаться за ним!

За огоньком, что давал мне надежду…
А проще сказать за тобой
Бегу, и не будет как прежде,
Но я все равно бегу за тобой.

И пусть гололед и в душе только льдинки
И в сердце моем уже некто не живет
Не говори, на жизни пепел «Снежинки»
Он хоть не нужен, но свое отживет.

Не получилось и ладно! до завтра!
А завтра наступит уже другой день!
И не будет там безнадеги театра!
И уйдет от меня твоя прошлого тень!