Не залить мне белой водкой горе.
Не забыть того, кого любил.
Но я рад, что может быть запомнят
Все, с кем я любил, страдал и жил.

С кем я плакал над пустым стаканом,
Растворяясь в дымном кабаке.
И в угаре, до рассвета пьяном,
Утопал я, как в степной реке.

Но уж если жизнь была со мною
И разлуку с ней не пережить.
Распрощаться стоит с той рекою
И опять начать любить и жить.

И опять в росистых спелых травах
Оседлать задорного коня.
Пусть рассветы багровее станут!
Пусть родней покажется земля!

И проснется счастье сизой птицей
Над землей, что нет дороже мне.
И все те, кому я буду сниться
Пусть придут не только лишь во сне…

Не по себе мне от твоих раскладов
Сколько можно этих потерянных взглядов
Сколько нужно времени прожитого в дружбе
Что б поняла ты, со мной так не нужно!

Я знаю тебя и слышу, ну с полу слова!
А ты в этот цирк включаешься снова
Я знаю, кто я, да и ты это знаешь
И ты меня верить в ложь не заставишь.

Посмотри на меня, да не предам я во веки
А ты прячешь глаза под промокшие веки
Хватит! Все! Перестань! Мне доверься, котенок!
Ты не кактус я знаю и не надо иголок!

Я с тобой! Этот миг будет вечным!
Вот тебе не плече, вот тебе мои плечи!
А захочешь поплакать, вот тебе мои руки
Я тебя пожалею и избавлю от скуки!

Три патрона в сердце,
Три патрона в душу,
Жизнь моя, не смейся -
Жить не станет лучше!

Кровь сочит рябая
Из груди фонтаном.
Много в жизни знаю -
Мало понимаю

И уже нет боли,
И уже нет страха.
Бог меня запомнит
У черта под пахом…

Был я в жизни грешным,
Был в миру строптивым.
Для кого-то нежным,
Для кого-то милым.

Для кого-то вором,
Но для всех отребьем.
Что спалил свой порох
К сожалению первым

И одно желание
Впереди лишь видно -
Ствол и три патрона.
Выстрел! и все мимо…

Нет у меня сердца!
И души не видно…
Ну же, жизнь, засмейся!
Чтобы стало стыдно…

Ну же, жизнь хмельная,
Улыбнись бродяге!
Что так много зная,
Не дополз до рая…

Вмирав дідусь тихенько, без плачів,
Бо наказав, щоб сліз не розпускати.
Ще зранку вийшов у широкий двір,
Оглянув сад і обійшов круг хати.
До кожного деревця підійшов,
Листочок кожен приласкав очима,
Спинився поглядом на зелені дібров,
На мить заглянув вверх на небо синє,
Якось тужливо голосно зітхнув,
Зайшов до хати, там все роздивився,
Покликав всіх, хто лиш удома був,
І в мертвій тиші з усіма простився...
А більш не пам*ятаю вже нічо -
Якась стіна жалю, журби і болю
Закрила двері в те, що відбулось
Й відкрити вже нікому не позволить.
Лишень слова, святі його слова,
Лежать у серці і керують мозгом,
По них звіряю всі свої діла,
Як був малим і вже як став дорослим.
В важку хвилину деколи і звав,
Питавсь поради і у снах знаходив
Ту відповідь лишень в його словах:
«Будь вірним сином для свого народу!»

Надворі знову дощик моросить.
Я внуків кликнув, щоб зайшли до хати,
Кругом стола усіх їх розсадив
І дідові поради став читати.

«Дідусю, що таке менталітет?» -
Я запитав, коли ми в поле вийшли.
«Ой, хлопче, як ти вчув його і де,
Чи вигадав тепер його навмисне?
Який там, в Бога, ще менталітет -
На Україні говорили вдача!
Понагородять слів тих, як штахет,
Понадають їм імена собачі...»
Дідусь ще трішки щось побубонів
(сердивсь на теє хитроумне слово)
А потім усміхнувся, подобрів
Й почав зі мною вести вже розмову:
«Це вдача, внучку, значить яка в нас.
Не нас з тобою - цілого народу,
Які ми є, що вмієм, без прикрас,
Характеристика, сказать, цілого роду!
А вдача, хлопче, в нас не бунтівна,
В нас вдача шахтара і хлібороба,
І сталевара вдача, й бджоляра,
Як стисло -трударя, а не нероби!
В нас нація потужних відкриттів,
В нас нація нескінченних талантів,
Як треба веселитися в житті -
То навіть співаків і музикантів!
В нас нація хороших хазяїв,
(Хоча батьків і звезли до Сибіру)
У дітях залишився їх укрій,
В серцях осіла ще дідівська віра!
І все в нас добре було би, коли б
Ми ні на мить не вміли забувати,
Що нам разом триматися велить
Вітчизна наша, для народу мати!
А то ми всі такі вже хазяї,
Що дальше свого тина ніц не бачим,
І кожен сам для себе лиш жиє,
Що краще лиш в сусіда добре бачить.
Усі на плОтах дружно постаєм,
Усі новини дружно повідаєм,
Усе говорим, що воно і з чим -
Та дальше плоту і не виглядаєм.
А от коли нам тикнуть кулаки,
Коли вже так дістануть нас «на синьо» -
Тоді беремо вила і кілки
І б*ємо без розбору й всеї сили!

Така-то вдача, чи менталітет
(Ну і придумають же слово те, їй Богу!)
Напевне, то якийсь інтелігент
Про вдачу перевів на іншу мову.»

И птици перестали петь как раньше пели,
И соль уже не та, наоборот сластит,
И подвиг не во сне, подвиг на самом деле,
И позатерян серых будней монолит.

И день кромешней ночи стал,
И только дом один, а целая усадьба
Все изменилось, все как-то не так
Наверно это я хотел сказать бы.

Мама...мама...что со мной творится?
Сердце разрывается моё,
Жизни перевёрнута страница,
Тень упала грузом на плечо...

Мама...мама...помнишь, я играла:
Куклам шила платья... лепестки
Розовые из кустов срывала
И мечтала песнями цвести...

Мама...мама...помню как учила
Я с тобой уроки до темна,
Опоздав домой, себя крестила
В страхе получить вдвойне ремня...

А потом как гром средь ясна неба,
Как удар: уходит твой отец...
Мама...мама...как же так..."не треба"
"Он такой же как и все - "самец"!"

Мама...мама... с нами что случилось?
Разбросало по стране детей...
Как мы дрались, а потом мирились,
Вместе всё же было веселей!

Мама...мама... помнишь нашу грушу?
Дерево-то срублено давно!!!
Это снова ранит мою душу...
Продан дом... бабулино добро...

Мама...мама...что там будет дальше?
Снова всё сначала начинать!
Мама обними как в детстве... раньше
И по голове меня погладь...

Мамочка ,родная, ты не бойся....
Я твоя единственная дочь...
Ты по пустякам не беспокойся...
Будет день, который сменит ночь..............

Ураган. Срываюсь. Пить. Стакан. В комок сжимаюсь. Пол. Комната. Диван. Уйди. Забыть пытаюсь. Небо. Улица. Капкан. Взлететь стараюсь. Злюсь. Нет повода на сон. Глаз краснота. Сотри разговор. Мечта. Клочок. Удушье. Стон. Так приходит Ночь, как вор. Ветви. Ветер. Ветхий дом. Уничтожить. Смыть позор. Раздавить. Разбить стекло. Не услышать тихий спор. Все мысли. Снежный ком. Упал. Кровать и потолок. Устал. Утро. Зарева тон. Не сплю. Завыл как волк. Башка трещит. Но какой с того толк?

«Любов від Бога!» - дід мені сказав.
Коли спитав, як те розтолкувати -
То відповів: « Онучку, Боже збав,
Щоби любові в світі не пізнати
Бо у любові народились ми,
Її Господь колись, разом з душею,
Вдихнув у глину тої давнини,
Коли творив Адама він і Єву.
І, навіть потім, первородний гріх
Простив Отець в ім*я її, любові,
Чимало в світі різних є утіх,
Але щоб стільки, і в одному слові!
Бо то любов нас змалку догляда,
Вона веде нас по життєвій ниві,
І окриляє, і кара бува -
Та завжди тільки робить світ щасливим.
А, якщо щось десь склалося не в смак
То не її вина і не провина -
Заглянь у душу, чи зробив все так,
І чи не твоя є у тім причина.
Любов не може щось зробити зле -
То почуття найвищого гатунку,
Рости ж в любові, внучку, перш за все
І другим не шкодуй до віддарунку.

Люби батьків, люби свій отчий дім,
Оцю стежину в квітах біля хати,
Люби людей, усе на світі цім -
Той сам будеш у тім вогні палати!
Бо ми приходим у любові всі,
Щоби у серці зберегти горіння
Й в прийдешнє передати, як привіт,
Саме любов майбутнім поколінням!
Люби Вітчизну, хлопче, понад все,
Для її слави нас і породили.
У нас з тобою її кров тече,
Від неї у нас розум наш і сила!
Не раз ти будеш у чужих світах
І побуваєш в багатьох країнах,
Та завжди повертатися, як птах,
На землю цю, що зветься - Україна!

«Чому то люди журяться, дідусь?» -
Я запитав, як йшли ми по суниці:
«Я й сам не знаю, деколи чомусь
Так хочеться поплакать, пожаліться.»
Дідусь мовчав, зігнувся, під кущем
Знайшов суничку і підніс до сонця:
«От, бачиш, як в промінчику цвіте
І як іскриться, ніби у віконці!
Бо хоче світла, хоче теплоти,
Щоби її, он там, не розтоптали
А обігріли, навіть, коли ми
Від рідних стебел її відірвали.
Дивись, онучку, бачиш у траві
Ті ягодинки, що вгорі, до сонця?
Рожевощокі,пишні і рясні,
А унизу - зелені, хмурі,прісні.

Отак-то, хлопче, і в житті бува,
Коли під сонцем ходим - повно світла!
У радощах і день за днем сплива
І доля якось стелиться привітно.
А як прийдуть осіннії дощі,
А як повіють злії хуртовини -
То, якось, сумно зразу на душі
Й важка журба впадає на людину.
Щоб не розкиснуть, не зжурити дух -
То треба щось приємне пригадати,
Бодай хоч книжку прочитати вслух,
Якимось чином ту журбу прогнати.
Бо та журба тебе, онучку, з*їсть,
А у житті ніколи не поможе.
Отож прийми від мене добру вість -
І не журись ніколи, дай тє Боже!»