Кофе с коньяком, сигаретный дым,
Отворяет смерть двери молодым,
Острая игла дарит сладкий яд,
Марку на язык ,письма в райский сад.

Смотрит в никуда взгляд стеклянных глаз,
Жизни огонек через миг погас.....

Приїхав в місто маленький хлопчик.
З села глухого, в нову квартиру.
На двір він вийшов, а там майданчик.
Зрадів, побачив таку картину.

Зробив з піска він ціле місто.
Воно було неначе з тіста.
Але ніхто не бачив міста.
І він засумував один там.

Петро присів на гойдалку.
Але гойдатися не міг.
На мить він політати,
що духу захотів.

"Отби зараз полетіти в небо."
І раптом полетів.
Та зупинився він,
Не долитівши неба.

"Що трапилось? Чому я не лечу?"
Та опустивши голову, він раптом зрозумів.
Навпроти нього дівчинка сиділа.
Та оченята карії вона свої водила.

"Привіт." "Привіт, ти хто?"
"Я Ліда." "А я Петро."
"Ти звідки взявся?" "Я з села."
"Я ціле літо нудьгувала." "А я пів дня"

Так розмовляли до пізна.
Малий Петро та мила Ліда.
Коли батьки додому звали.
К під'їзду стрімголов помчали.

І ще багато днів там грались.
Аж поки в досталь не награлись.
Набрид майданчик їм маленький.
Їм захотілося пригод.

Спочатку той будиночок старий.
А потім довгії тунелі під землею.
Але найкраще що було.
Це озеро маленьке.

"Нехай це буде наша таємниця!"
"Якщо комусь я мовлю хочяб слово,
то щоб крізь землю провалився."
І кожен день приходив туди знову.

Ось літо майже закінчилось.
Додому діти повернулись.
Але Петру це вже не мило.
Бо там не має тої Ліди.

Але знайшов собі він нових друзів.
Повів їх в той покинутий будинок.
Та думав що він всім потрібний.
І не вгадав, бо став він лишній.

"Нехай це буде наша таємниця!"
Петро згадав слова тієї дівчини,
З якою ціле літо він гуляв.
"Я не хотів, пробач мені, забув!"

Та вибачитись так він і не зміг.
"Хлопче, такі тут більше не живуть!"
Сказала тітонька ступивши на поріг.
Не встиг. Тепер не милий буде сніг.

Все мысли только о тебе
В моей кружатся голове
Сомненья, страхи и догадки,
И непонятные загадки.
Околдовала ты меня
Чтоб не прожил я без тебя,
Что бы не выдержал ни дня,
Что бы влюбился я в тебя.
И вспоминаю снова я
Какая ты прекрасная.
Твои глаза, твоя улыбка,
Твои безмолвные уста.
А может это всё ошибка?
А может просто я устал…
Я на ночь мысли отложу
В коробочку их положу
Спокойной ночи прошепчу
И сладким тихим сном усну…

И коль меняются часы - музы все уходят,
Внутри не остается места для любви,
Лишь боль и страх тогда душу гложет.
Так я прошу, я умоляю, ну же, отпусти,
И не терзай мое больное сердце, ты прости,
Ведь одиночество – все, что ждет нас впереди.
Душа устала, руки опустились, замерли глаза,
Один прыжок, одна попытка, хмурая улыбка,
Открой окно, глотни вина и уходи, но навсегда…

Целый месяц твой голос не слышу
Тусклой вечностью тянутся дни
Одиночество вновь сносит крышу
Сердце рвёт и кричит подожди

Только гордость кирпичной стеною
Не даёт написать позвонить
Вновь стоит между мной и тобою
Мне б её просто взять задушить

Разнести несчастную в щепки
Разломать и к тебе полететь
Верю я до сих пор чувства крЕпки
Надо только их вновь подогреть.

Я вижу свет...
Роняющий осколки радуги на белый нежный снег.

Свет фонарей далёких и печальных мыслей.
Тех фонарей, что видели не мало в жизни.
Холодный ветер не расскажет тайны фонарей
И звёзды промолчат, им лучше без людей.
За стенами прозрачными там лошади гуляют.
Они умны, добры, но ничего не знают.

Но фонари, они ведь фонари,
Попробуй с ними ты поговори.
А вдруг все тайны выдадут в ночи.
Но никогда на них ты не кричи.
Они ведь одиноки, стоят все на дороге.
Они не знают счастья, они к людишкам строги.

По небу тучка проплывала,
И небо, цвета вишни здесь искала.
У звёзд спросила: "Не видали?"
Но звёзды ничего ей не сказали.

Спросила лошадей скакучих,
"А не подскажите мне, тучке,
Где небо я могу найти?"
Но лошади спешили, и ушли.

Снег проскрипел "Не знаю".
Холодный ветер насвистел "Я сплю".
И одуванчики не знают
А радуга сказала "Жду Весну".

Одни лишь фонари всё знают,
Но поздно стало, тучка исчезает.
Найти то что хотела не сумела,
Холодным, белым дождиком слетела.

Як мені шкода що ти не зі мною.
Як я хотів би зігріти тебе.
Ти та єдина що серце й рукою,
Та що кохання дарує мені.
Як мені шкода що ти так далеко,
Що час так невплинно тече як ріка.
Як я хотів, щоб ти була поруч,
Гарненька, тепленька, рідненька така.

Где-то за грязными небесами
Сохнут по счастью печали мои
И я так близко была у спирали,
Что сгорели серые крылья мои.

Но тлея, а не горя - искрится слезами
Так что же такого сделала я?
Чтоб утонуть в море, как капля
Никому ненужного пулевого свинца...