Мне бы в небо.... лететь синей птицей...
............Оставляя былое вдали........
...Дальше...дальше...
..................... от грубой фальши..
Выше.....выше.... от этой земли.........

Вырываясь.... из клетки... свободой.....
В этом небе.... дышать..... дышать......
Наслаждаясь ненастной........... погодой
Немым словом.........кричать... кричать.

И от стона..... до полу крика...........
От естественности.............. до сверх
Человечность тянула руки................
Выше....выше.... на самый.......... верх

И глазами............. полными боли.....
Уводила.................от низких причин
Проявляя свою....силу воли..............
Получая........ не нужный.......... чин.

Расправляя........ поникшие плечи.......
Поднимая ..........голову......... ввысь
Зажигая светилом .................свечи.
Человечность вошла в нашу.........жизнь!

Любовь умерла,
остались мечты, еще жива надежда,
но уже не вернуть того,
что было прежде.
Сейчас будет сложно стирать те искренние признания, вечно быть вместе обещания,
и это уже не просто рифмы, а так оно и есть,
я не хочу чтобы в наших душах пылала месть, но короче все-
ты мне больше не нужна, я не твой спутник жизни и не твоя луна.
Прости что обещал тебя любить всегда,
Теперь пиши стихи другому дорогому,
я не хочу жизнь тебе калечить дальше,
обманывая себя, даря тебе охапки фальши,
теперь и ты прости меня,
надеюсь ты это читаешь уже не любя...
А я щас слушаю нашу песню,
которую ты пела,
теперь я понял,
что ты не награждала меня лестью,
ты просто с первого дня любить себя велела,
но ты сама в любви сгорела,
не забуду то как ты смотрела,
уже не льются слезы, ушли мечты,
забыты эти грезы,
все люди примитивны и просты.

Крики чорних ворон роз’їдали мозок на шматки. Моя обшарпана фантазія знову і знову прокручувала чорно-білу плівку старого фільму жахів власного виробництва, трошки здертого з ранніх робіт Хічхока та книжок Кінга, яким я зачитувалася в десятому класі. Нормальні дівчатка в цей час бігала на побачення і ділилися досвідом перших засосів, а хто і перших мінетів, а я проводила вечори у компанії всіляких монстрів. А потім тішила в школі всіх своєю багатою фантазією на літературних конкурсах. І моя учителька завжди хвалила мене, ставлячи в приклад мої глибокі знання Кафки та Вольтера. Я лише призирливо фиркала. І дарма. Читала б розумні книжки, була б розумною дитиною. А так, середньостатистична діваха, яка лазить по всіляким руїнам та розвалинам у пошуках емоцій та ейфорії. Агов, ласкаво прошу у моє серце! Вхід лише по флаєрам, хлопчикам до одиннадцятої вхід безкоштовний :)) Повірте, більшої руїни, ніж моє серце, цей світ ще не бачив. Самі уламки. То ж чим мене може здивувати цей зарозумілий блондин, який уже умудрився порвати свої новомодні штанці на самому екзотичному місці?
Ти шмигнув носом і все-таки потягнув мене за руку на цей напівзруйнований балкон. На цей раз нас підвела моя координація і я завалилася на тебе. А ти – на не зовсім міцну підлогу. Я почула, що піді мною щось гучно тріснуло. Не знаю, що це було: ти чи пол? А щоб я хотіла?
Ти випалив парочку французьких слів, які при мені почав вживати все частіше. Це такий компроміс: я палю, а ти – ти блондин. І тобі можна робити багато таких речей, про які інші хлопці не можуть навіть мріяти. Наприклад, валятися зі мною на підлозі старого закинутого дому та молити Бога про те, щоб твої кістки були цілими та неушкодженими.
Ми неквапливо встали, обтріпав себе від бруду [на хіба?] і піднялися сходами на третій поверх. Ти частенько обертався глянути, чи бува я нікуди не провалися чи не накивала п’ятами світ за очі? Не знаю, що ти там собі думав, у вас в блондинів завжди якась своя каша, але ти явно боявся того, що я можу кудись дітися. Дивна логіка, однак: загубити мене в багатомільйонному мегаполісі набагато легше, аніж втратити тут, на розвалинах чиєїсь штучної душі.
Я роздивлялася стіни цього закинутого дому, і вони ніби поступово втягували мене в свою атмосферу спогадів та страждань. Тут була своя енергетика і вона щомиті, в унісон моєму настрою, поринала в моє єство. Атмосфера минулого кігтями чіплялася за мене, щоб потрапити у сьогодення. Атмосфера, яка притаманна всьому, у кому [у чому] є душа. Вона є у мене, і навіть у тебе, мій любчику, не зважаючи на твої недоліки та блондинчастість. Вона, безперечно, є і в цього будинку. Я відчуваю це, відчуваю його пульсацію, яка спала ось уже кілька років. І зараз, зараз він прокинувся у пошуках свого єства. Ти теж відчув це, хоча не зовсім зрозумів.
Якби я народився в двадцятих роках, то хотів би жити тут.
У блондинів завжди була і буде збочена фантазія. Цим вони компенсують недостатній рівень інтелекту (або його надмірну присутність, бувають і такі екземпляри, хоча мого любчика це явно не стосується).
- Ким би ти був?
Рольові ігри і всьо таке. Але блондина сьогодні тягнуло на меланхолічні шмарклі.
Маловідомим поетом.
А я, а я була б твоєю музою. Днями я працювала би прачкою, а вечорами викладала би гру на фортепіано дітям багатших сусідів. Ночами ми з тобою сварилися через брак коштів, а під ранок, засинаючи, палко мирилися…
Політ моєї фантазії вразив навіть мене. Я квапливо прикрила свого рота, не перестаючи дивуватися тому брєду, який тільки що вислизнув з мого безхребетного язика. О Боже, я стаю блондинкою! Не дарма кажуть, що з ким поведешся… Йой, бля!
Ти якась сьогодні ЦІКАВА…
Щось новеньке. Не чула, щоб ти називав мене цим словом. Цікава. Зазвичай, я кажу так, коли мені щось дуже сильно подобається, але я ніяк не можу збагнути це, зрозуміти і прийняти. Не через те, що не хочу. Ні, навпаки, у мене манія, одержимість… ПОТРЕБА, якщо вже на те пішло, але я НЕ МОЖУ це переварити у своїй довбешці. Цікавість – це намагання зрозуміти незрозуміле. Цікава – незрозуміла…
На третьому поверсі ми знайшли дитячу кімнату: обшарпану, як і всі решта. Але тут залишилася купа спаплюжених дитячих іграшок, над якими довго і безжалісно знущалися час та вогонь.
Дивись, яка дивна лялька. Схожа на тебе…
І справді, саморобна лялька вирізнялася серед решти тим, що була майже неушкодженою: брудна, безрука і лише з одним оком, але в ній ще дихали залишки минулого життя. Вона ще вдихала повітря того часу, і видихала його зараз, в цей момент. Своїми рисами ця іграшка нагадувала мій образ маленької семирічної дівчинки. Навіть зачіска була таж сама.
- Буває ж. Більше півстоліття назад, а як дві краплі води схожі.
Я акуратно обмотала ляльку в пакет, і заховала в сумку. Не місце їй тут. Всією своєю сутністю я розуміла, що це її дім, та ще більше мені хотілося визволити її з полону цього безладу. Дім-примара, який давним-давно втратив своє минуле, і у якого точно немає майбутнього. Загублений у часі та просторі. А вона… вона ще ДИХАЄ.
- Хочу на дах.
Ти посміхнувся і ця посмішка наповнила мене сонячними зайчиками. Хоч щось рідне в моїй задублій від холоду душі. Тепло твого погляду.
Ми неквапливо вилізли на кришу. Ти все ще обертався, і на цей раз виправдано. Дах тут був весь в обвалах та здоровецьких тріщинах. Напевно, моє серце все-таки уступає цьому будинку по епатажності.
Нарешті, ми примостилися на краєчку і перед нами відкрилася шикарна панорама: навіть янголи у цей момент і ті відкрили би свої роти від подиву. Сонячні зайчики в моїй душі на мить завмерли, і все покрилося холодом, який під сплеском емоцій став жаром. Перед нами відкрилося місто в чорно-білих тонах. Я не перебільшую, саме так. Звичайний семиповерховий будинок з незвичайною атмосферою і таким ось чорно-білим краєвидом.
Місто-привид.
Ні, це просто дім такий. Ми щодня гуляємо зеленими вуличками, їмо рожеве морозиво та оранжеві мандарини. Я крашу нігті червоним лаком, а ти вболіваєш за біло-блакитну команду. І ми займаємося коханням кольору індіго. Наш світ кольоровий… Я знаю.
Але ж ось, очі не брешуть.
А серце тим паче.
Все-таки я була переконливіша.
Чорно-біле місто. Чорно-білі життя.
І ти дістав з рюкзака мандаринки. Пам’ятаю, ми як малі діти раділи тому факту, що поцупили у того противного дядьки два кілограми цих мандарин. Як же ми ними об’їлися, як же ми повторювали цей трюк ще разів зо двадцять, поки нас не почали мучити залишки нашої совісті та відраза до одноманітності. Одноманітність – це сірість. А чорно-біле – не так і погано. Зрештою, ми теж з тобою ЧОРНО-БІЛА пара.
І над містом ледь-ледь видніла веселка. Дощ, який моросив весь цей час, закінчився. Шкода, що він не може йти все життя. І після смерті. Шкода, що цей дім скоро знесуть. Шкода, що моє серце так і не можна залатати від старих ран, а його уламки не склеїть ні один умілий будівельник.
Ти обняв мене і указав на стіну. Я довго не могла повірити очам. Зрадники! Там були написані наші імена. БЛОНДИН кохає БРЮНЕТКУ. Хоча, якщо бути точною, ЗАРОЗУМІЛИЙ БЛОНДИН кохає (дуже-дуже!!!) свою ДУРЕПУ-БРЮНЕТКУ. Але як? Звідки це тут? Та глянувши в твої очі я все зрозуміла: але ж ти дурень. Фарба-то ще не зовсім висохла і під цим дощиком навіть трішки розмазалась. Але все одно приємно. Тому що написано моїм улюбленим кольором. І я щаслива. Бо це особливий колір, який притаманний лише людині, яка знає ціну таким от моментам у житті. Це колір ЩАСТЯ, який зібраний з тисячі різних мрій. Єдина річ, яка завжди складається з частинок. Майже як пазл.
Я люблю тебе.
А я тебе.
В цей момент я послизнулася і гепнулася з усієї дурі, захватив блондина за рукав светра. На цей раз він упав на мене і це було не так приємно. Здається, я навіть забилася. Чортова координація!..

ТИ ПАДАЄШ, А Я – ЛІТАЮ.
ТИ ВНИЗ, А Я – ЛИШЕ ДО ХМАР!
ПРОТЕ ТИ ЯНГОЛ, Я – ПРИМАРА…
ТИ – ХОЛОД, Я – НА СЕРЦІ ЖАР.
БРУТАЛЬНА ТИ І НЕПОГОЖА,
ТИ ЧОРНА НІЧ, ГАСИШ СВІТИ.
Я БІЛИЙ ДЕНЬ, ТА ЩО Я МОЖУ?
РІВНЯЮСЬ ЛИШ ДО ПРОСТОТИ:
ДАРУЮ СОНЦЕ ТА ЖИТТЯ…
ТИ ДАРИШ ВІЧНІСТЬ І ЗІРКИ,
НУ ЩО Ж ЗІ МНОЮ ТВОРИШ ТИ?
Я ПАДАЮ, А ТИ ВЗЛІТАЄШ,
Я ЖИВУ, ТИ В МРІЯХ ВСЯ…
КОХАЄШ… ТАК І Я КОХАЮ…
МИ РІЗНІ, А ДУША ОДНА…

Експромт. За ту мить, поки ми падали ти придумав шедевр своєї поезії. Без рифм, без ритму, без сенсу. Потік свідомості та блондинчастих емоцій. Мій любчик вміє дивувати людей. Одного разу він шокував мене тим, що пофарбувався в брюнета. На цілі чотири години! Тоді я побачила його справжнє обличчя. Маска блондина йому більш пасує: в ній він виглядає природніше. Звичка, вироблена життям та спілкуванням зі мною.
Ти поцілував мене, і здалось, що моя душа всією безкінечністю своїх почуттів відповіла тобі. Напівгола осінь подарувала нам черговий дощик у вигляді невеличкого моросіння і лише ворони на цей раз тримали цілковиту тишу. В них теж прокинулися рештки совісті, як це буває у створінь, котрі не мають душі. На цих руїнах це не сама вдала якість – на совість не проживеш, та і літати з нею важкувато.
Моя фантазія відключилася. Натомість, мозок уперто пропонував нажати іншу кнопочку на панелі управління: «РЕАЛЬНІСТЬ». Та чорно-білий світ нехай ще трошки зачекає…

Снежинки белые спускаются с небес,
Укутывая землю покрывалом,
Наряд природы снова потускнел,
И листья жёлтые лежат со снегом рядом.

Морозный воздух щиплет за лицо,
И птицы не поют уж так прекрасно,
Всё погружается в морозный зимний сон,
Укрытый быстрым ветром леденящим…

...і справа зовсім не в тобі... ти лиш відголосся натовпу яке дісталось таки до мене в середину....
знаю що ти все-одно не зрозумієш, а я більш не буду просити.....

Я виглядала у вікно кожного ранку, там світило сонце. Воно торкалось кутиків губ і вигинало їх в посмішку, заглядало в очі, глибоко і щиро, змушуючи кумедно щуритись....
А потім прийшла Осінь... згодом я її полюблю обов'язково але зараз так важко...
Я виглянула у вікно і нічого не побачила, тільки туман. Швидко заплющила очі, але було вже пізно. Осіння застуда. І хочеться спати, довго спати і пити вино, а від цього ще більше не хочеться прокидатись. І я сплю. Мені сниться сонце, потяги, коні, поля, аромат м'яти і чебрецю, камінці на дні ріки, ящірки, гранатовий сік... Мені сняться нові міста, шумні вулиці, тихі берега, люди, що не закутані в павутиння, не заховані в кокони затишних шарфів. Я прокидаюсь, знов і знов дивлюсь у вікно. Туман. Стає важко дихати, важко стримуватись. Я лягаю і плачу. А ти обіймаєш і злизуєш сльози, думаєш що то море... море кохання. І я засинаю.... А в снах так тепло і крапельки літнього дощу падають на вії, стікають по губах. Дощ стає ряснішим і ряснішим. Він всюди. Я підставляю йому долоні. Небо починає підігрувати громом і хочеться танцювати. Стає холодно і трішки страшно, але від цього ще приємніше. Небо розпалюється все більше і більше і.... від блискавки я прокидаюсь. Дивлюсь у вікно - там гроза. Перша осіння гроза! І я згадую як затишно буває восени. І стає все зрозуміло. Майже все і майже до кінця. Як туман по обіді....

Осенняя листва шуршала под ногами,
Мы расставались тихо не спеша,
От теплого июльского романа,
Осталась лишь холодная душа

Сегодня небо как и ты угрюмо,
Сегодня небо сыпет серебром,
И ты уже не та при свете лунном,
Наверное, мечтаешь о другом

Прошу одно!Позволь к тебе прижаться,
Последний раз почувствовать тебя,
Моя любовь! Могли бы вы остаться,
Пусть с нелюбимым, даже не любя…

Ловлю твое игривое молчанье,
Все козыри теперь в твоих руках,
Как жаль...что мне всего дороже,
Лишь поцелуй…застывший на щеках…

Москва...
Я помню вечер тот,
прощались мы как навсегда,
чувствами пронизан воздух,
на последнем этаже обнимаемся так крепко,
мы вместе навсегда,
как намагниченные скрепки!
А я пишу эти строки,
в дождь под капюшоном и кепкой,
а ты в школе на уроке, прочтешь и вспомниш обо мне,
нахлынут чувства, подобно волне,
и чудесней станет день
тогда я молод был,
но те чувства не забыл
не забыл тот закат,
то красное солнце и розовое небо,
я вспоминаю его где бы я небыл...

Среди мокрых тротуаров и немых домов
Оживает призрак осени, что несет забвенье
Среди прошлого страниц и размытых снов
Я ухожу в себя… В стихи… уединенье!

Время просто рядом и не играет роль
Равно как и я в сумерках сознания
Изучены границы поперек и вдоль
И может быть в стихах мое признание?

Не знаю, может слишком усложняю я?
И все намного проще: вопросы и ответы…
И не имеют берега чистой любви моря,
лишь важно то, с кем ты и где ты?

Не знаю, очень много лишних «НО»
И я хотел бы дать тебе намного больше
И наша жизнь совсем уж не кино!
Тут хэппи энд сложнее да и паузы дольше!

"Я світу дам нове життя",
Ще досі лунає у серці.
Мріяла про це колись я,
А зараз до мрії відкрила дверці.

В мене щастя є неземне,
Синочок маленький,коханий.
Щось в його рисах своє,
А більше в нього від мами.

Разом здолаєм незгоди,
Радість осяє наше буття.
І за любої погоди,
Пройдемо удвох це життя.

Хай нелегкою буде дорога,
І не завжди спокій в душі.
Не злякає на серці тривога,
Бо ми разом здолаєм її.

Буду любити і берегти
Те,що доля мені поручила.
Впевнено далі йти,
Навіть якщо нема сили.

Проникновенней... глубже... ближе...
Теплее... жарче...горячо...
Рука скользнула... ниже... ниже...
И вот... горит моё плечо...

Уста к устам и... дрожь в запястьях....
Весь мир лежит у наших ног...
И за предел безумной страсти....
Любовь прокралась на порог....

Стоит и просится во внутрь...
Снаружи веют холода....
Ты только будь... ты только будь...
И... всё исполнится тогда....

И шёлк объятий... бархат кожи....
Сольются в вечности храня,
Средь кипарисов наше ложе...
И... призрак жгучего огня...

И постепенно приближаясь,
Друг в друге сходство находя....
Желаньем к сердцу прикасаясь...
Уже... мы вместе... навсегда...

И защищённость ощущая....
Укутавшись в твоё тепло....
Тебе... себя вновь отдавая...
Мы вместе... МЫ... теперь ОДНО....