1

Ти не варта моїх сліз,
Ти не варта моїх слів,
Все, що я колись хотів,
думав, що в тобі зустрів...

Ти п"янка немов вино,
Ти найбільше в світі зло...
Розриваєш на шматки,
що ж зі мною робиш ти?..


Ти не варта моїх сліз,
Бачу я тебе наскрізь!
Ти брутальна і зрадлива,
А була для мене дивом!
Ти не варта моїх слів,
Та я так тебе хотів!
Та я так тебе жадав -
Серце я тобі віддав...

2

Я не вартий твоїх чар,
Не взлечу я вище хмар...
Зірку з неба не дістану,
І лише твоїм не стану...

Я не вартий твоїх мрій,
Забувай ти образ мій...
Чиста ти, немов кришталь,
Та тебе мені не жаль...

Я не вартий твоїх сліз,
Бачиш ти мене наскрізь!
Я брутальний і зрадливий,
Але був для тебе дивом!
Я не вартий твоїх слів,
Та я так тебе хотів!
А ти так мене жадала -
Серце знов мені віддала...

Вся жизнь ужасно надоела,
Нет смысла жить на свете мне,
Душа стремиться прочь из тела,
Хочу забыться в вечном сне.

Разбиты в прах мои надежды,
Не в силах я себя понять,
Скажи, за что такие беды,
Откуда страшная напасть.

Я жил, надеялся и верил,
Не думая о страшном дне,
Когда свои закрывши двери,
Ты, извини, сказала мне.

Тех страшнее я не помню,
Тогда, пытаясь всё понять,
Я осознал одно, как больно,
Как страшно мне тебя терять.

Была любовь, сияли чувства,
И до сих пор их не отнять,
Но ты нашла кого-то лучше,
Хоть обещала вечно ждать.

Твоя любовь свече подобна,
Она сгорела без следа,
А впрочем, ведь вполне возможно,
Что не любила ты меня.

Не мне судить тебя за это,
Ты выбор сделала сама,
И коль уже случилось,
Скажу, прощай, любовь моя….

«В тебя я влюблен, о тебе лишь мечтаю!
Сколько подвигов мне еще совершить,
Чтоб ты поняла – без тебя умираю,
Без тебя нет смысла мне дальше жить.

Я привык добиваться, идти за мечтою,
Я хозяин судьбы, и властен над ней.
За любовь я сражаюсь - ты будешь со мною,
И ты будешь только, только моей…

Сто желаний твоих я исполнил, Мадлен,
Сто подвигов я совершил в честь тебя…
В глаз твоих я попал изумительных плен,
Потеряв в них сердце, потеряв сам себя…»

И Мадлен улыбнулась, словно хищная кошка,
И Мадлен промурлыкала: «Милый, хороший…
Погоди-ка, Ристарх, еще недолго, немножко…
Сейчас, я сейчас… Монетку подброшу…

Выпадет решка – еще исполнишь желанье,
Будет орел – подвиг ждет непростой…
Ну, а станет ребром – пойду на свиданье,
Растворится в броске – стану верной женой…»

И Ристарх от досады воткнул в камень меч,
И Ристарх не посмел упрекнуть сеньориту.
И погасли вмиг сто божественных свеч,
И в молитве Ристарх умолял бога Криту…

И подбросив монетку, Мадлен в ожиданье,
Вскрикнула, словно была убита судьбой…
Исполнилось рыцаря Ристарха желанье:
Мадлен завтра станет его верной женой…

За твою благосклонность умирали герои,
За улыбку твою души в ад попадали...
Но не стал ведь никто твоею судьбою,
хоть и множество раз они воскресали...

Играешь людьми, словно Бог ты любима,
Что сердце тревожит твое, сеньорита?
К смертям чужим ты ничуть не ранима,
Какая ж любовь нужна тебе, Рита?

Опустишь глаза, но себя не поймешь:
Душа все же требует что-то свое...
Ведь вся ты до боли другой любви ждешь,
Чтоб самой захотелось умереть за нее....

Он был красив, она ужасна,
Он был богат, она бедна,
Он счастлив был, она несчастна,
Он весел, а она скучна.

Но жизнь порой полна абсурда
И тропы их пересеклись,
Они смотрели друг на друга,
А вокруг них кипела жизнь.

Их губы вдруг соприкоснулись,
Соприкоснулись их тела,
И та, что была так ужасна,
Прекрасной розой расцвела.

Один твердил, что это чудо,
Неправда всё , сказал другой,
А двое рядышком стояли
И жизни радовались вновь…

И снова я достал тебя...одиночество
Я спотыкался падал,поднимался...падал снова
Хотел остановить...проклятая искома
А я живу давно в стране глухонемых...
Когда кричишь о помощи а голос слишком тих...
Когда один остался...жить трудно в обществе...
Ну надо ж как достало меня...одиночество
Хотелось скрыться,уехать за границу,
Как надоело безустали молиться...
И что-то режет внутри...режет до боли
В квартире двое...Оставь меня в покое
Слышишь!?Я не хочу умирать,я еще молод...
Слышишь,оставь,оставь меня в покое!

Голос простужен,опять по пояс влез в лужу...
Холодный пот, озноб,и не кому не нужен...
И эти мысли....меня калечат вечно...
Сегодня я узнал,что значит бесконечность...

И я уверен "что"... в каждом "ничто" есть свое "нечто"...
И я ищу это в себе, все скоротечно...
И чем больше простора, тем мне теснее
Сколько было слов... "не верь мне!"
Не верь моим словам...все это ложь
Я Лучше буду один...прошу меня нетрожь
А я привык давно быть в темноте...
И размышлять о том,что неизвестно мне...
И каждый раз по зиме,ждать пенье птиц
И наблюдать в толпе кучу недовольных лиц
Все,что было в руках...теперь мне не доступно...
И я наивно верю,что встречу завтрашнее утро...

Седое, древнее преданье
Гласит о том, как в старину,
Жестокий римский император
Затеял страшную войну.

И, дабы, воин был отважен,
И думал только о войне,
Он запретил повсюду свадьбы:
Солдат, не думай о жене!

Но вопреки сему тирану
Пошёл один простой монах,
И в тишине ночной прохлады,
Венчал влюблённых он в церквях.

Прознав про то, тиран жестокий,
Велел монаха изловить,
И заточив его в темницу,
Приказ на утро дал казнить.

Монах без страха принял долю,
И лишь посланье написал,
Его с голубкой сизокрылой,
Он вольным людям отослал.

А рано утром, на рассвете,
Монах лишился головы,
Но за дела его большие
Он стал святым в сердцах толпы.

В посланье было пару строчек,
Они прошли к нам сквозь века:
«Коль любишь ты, так будь любимым,
Храни любовь, а бог тебя…»

Я иду по улице,
стараюсь не сутулиться,
печалью веет ветер,
срывается листва,
грустит со мою вечер,
болит немного голова.
Дождь начинается,
музыка в наушниках, наушники в ушах,
становится немного легче, когда нарастает громкость, бьет звук по перепонкам,
прибавляя бодрость,
набираю по немногу скорость.
Капли за*бали биться об экран,
правда в том, что стихи не лечат ран,
но мне все равно, лишь бы заглушить этот стон воспоминаний, они стали преградой
для всех моих начинаний,
и для меня награда,
если не могу я вспомнить их, но, блин, хватает и других!

Наш грязный век без сути и морали,
Где правят балом алчность и порок,
Где счастье мы с тобою отыскали,
И каждый потерял его, как мог.

Любовь теперь похожа на купюру,
А сердце заменяет кошелёк,
И привлекает больше не натура,
А то, как зелень шелестом поёт.

Отныне чувства лишний груз и только,
Как пережиток прошлых славных дней,
И хоть осознавать мне это больно,
Но деньги большинству всего важней

Ми не знайомі з дитинства. І перший твій поцілунок був не зі мною. Навіть сто перший. І перший досвід ти отримав у ліжку з жінкою одруженою і набагато старшою за тебе. І перше розчарування трапилося не через мене. Типовий бабій, і ким же ти дозволиш мені бути у твоєму житті? Перша дівчина, до якої ти повернувся. Яку ти закохав у себе, а потім кинув. І знову повернув своїм коханням, але замість того веселого дівчиська ти отримав жахливого монстра, який роз’їдав твоє серце. А ти терпів. І терпиш. Надовго тебе так стане? Більше ніж півроку ти тримаєшся молодчинкою.
- Якась мить вирішила всю нашу подальшу долю.
- Мить?
- Мить – і ми тепер будемо разом назавжди.
Оптиміст. Хоча, чому я дивуюся? Всі блондини по своїй суті заядлі оптимісти. Так постаралася матінка-природа, щоб хоч якось компенсувати ваше занудство.
- Не зарано робити такі прогнози?
- Я кохаю тебе – і це головне. Наша мить тепер стане вічністю.
Слова якоїсь чотирнадцятирічної соплячки, яка закохана у Валерія Харчишина чи Олександра Шовковського.
- І з якої миті ти зрозумів, що хочеш бути зі мною?
- Коли залишився один. Самотність – найкращий порадник.
- Самотність – це лише відображення твого справжнього я, саме в ньому ми стаємо такими, якими є насправді…
- Вважай це проявом егоїзму. Я ніколи не відпущу те, що по праву є моїм.
Ти ба, як ми заговорили! Так і хочеться зашити твого огидного рота рожево-чорними нитками моєї самотності, щоб твій язик більше ніколи не міг так нагло брехати, а твоя совість навіки була заточена в твоїй вузькій душі. І я буду щаслива, і нарешті я зможу покохати тебе – без твоїх пустих слів та чужих мрій.
- Я ніколи не буду твоєю. Я сама по собі.
- Наївна дівчинка, тобі час вирости.
Смішно чути ці слова від бездарного поета, який сидить на шиї у своєї матусі.

В ЦЮ САМУ ХВИЛИНУ МИ ДИХАЄМО,
А Є ЛЮДИ, ЯКІ ЗАРАЗ ЗАДИХАЮТЬСЯ.
ЗАРАЗ МИ НЕ ВІДВОДИМО ОДИН ВІД ОДНОГО ПОГЛЯД,
А Є ХТОСЬ, ХТО В ЦЮ МИТЬ НАЗАВЖДИ ВТРАТИВ ЗІР.
ЗАРАЗ МИ ГОРИМО В ПРИСТРАСТІ КОХАННЯ,
А Є ТІ, ЧИЇ ТІЛА ЗГОРАЮТЬ В ОГНІ.
ТИ МЕНЕ ПЯНИШ СОБОЮ І ОКРИЛЯЄШ,
А ХТОСЬ ВТРАЧАЄ РОЗУМ ВІД ВИНА ЧИ НАВІТЬ ЖИТТЯ!..
ТИ В ЦЮ ХВИЛИНУ МОЯ,
А ХТОСЬ В ЦЮ МИТЬ ОДИНОКИЙ…
Я КАЖУ ТОБІ: «Я КОХАЮ ТЕБЕ!»,
А Є ДВОЄ, ЯКІ ЗАРАЗ РОЗХОДЯТЬСЯ НАЗАВЖДИ...
Я ЦІНУЮ ЦЕ ЖИТТЯ,
ЯКЕ ПОДАРУВАЛО МЕНІ ТЕБЕ, МОЄ ЩАСТЯ!
АДЖЕ ВСЕ ХОРОШЕ, ЩО Є ЗАРАЗ,
ПОВЯЗАНЕ ЛИШЕ З ТОБОЮ…

І я, як та зачарована героїня мультику, сиділа і не могла вимовити ні слова. Клятий сарказм раптово зник у невідомому напрямі, зрадниці-сльози виступали з очей і тікали у вільне плавання, а ти… ти посміхався і не відводив від мене погляду, проказуючи кожне слово віршу, немов якесь заклинання. А потім настала тиша. Тиша, яка роздирала мене на шматки і над кожним з них істерично насміхалася. А ти не розумів. Ти не розумів, чому мені зараз хочеться битися головою об стінку і нарешті розбити цей притон думок на кроваве месиво безглуздості.
Я сиділа на підвіконні і тремтячими руками намагалася підпалити сигарету. Виходило це у мене, м'яко кажучи, не дуже. Ти відібрав запальничку і намагався допомогти мені. Через декілька хвилин ти знервовано викрикнув пару французьких слів і викинув її за вікно. Як експресивно!
- Кидай курити – це дуже шкідливо.
Таточко був би радий за те, що ти такий паїнька в справах здорового образу життя. Покажіть мені ще такого хлопчика, який би регулярно займався спортом та сексом, не пив і не курив, та заливав в своє тіло літрами цей бісовий чай з імбиром. Подружки заздрять, а я тихенько божеволію від думки, що я в тобі знайшла? Зануда.
- Подумай про майбутнє. Будеш багато курити – будуть зелені діти.
Ще один саркастичний закид в бік моїх звичок чи майбутніх нащадків – і ти труп, любчику!
- Блондини з зеленою шкірою, - задумливо промовила я.
Ти мало не похлинувся чаєм, який похапцем відхлебнув з чашки.
- Що, думав злиняти від відповідальності? Всі ви мужики такі…
- Та ні. Просто якось не очікувано…
- Затям собі раз і назавжди: мої діти будуть вродою в мене... і розум також в мене. Від тебе вони візьмуть лише колір волосся і уміння пудрити мозок.
В голові пронеслася думка, що зараз ти мені з усією дурі вріжеш. Зацідиш по обличчю так, що я гепнуся десь далеко-далеко попід стінкою. На твоєму місці я так і зробила би. Істеричка…
Але ти лише поцілував мене і прошепотів:
- Нам ще рано думати про дітей.
Але ж ідіот! Сентиментальний дурник, і як я ще терплю ці твої викиди?
І чому я ще досі з тобою? Ненавиджу, проте люблю. Люблю, хоча десь там за півкроку знаходжуся на стадії бажання задушити тебе голими руками. Від шаленого кохання. Як маніакальний палач, який з особливим тріпотінням відноситься до своєї тисячної жертви.
Всі ми родом з дитинства. Всі наші страхи та мрії зароджуються там. Можливо, правда, що вся справа в миті. Саме вона і визначає наше подальше життя, і, хто знає, можливо, ми з самого нашого першого вдоху уже знали, що пришли в цей світ, щоб бути разом?
- Ми не зустрічалися з тобою раніше, ні?
- Можливо, у іншому житті…

П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Її поспіхом познайомили з цим неотесаним блондином, який захоплено розглядував оптичні ілюзії на своєму ноуті. Вона намагалася відвернути його увагу, та все марно. Він посьорбував чай з імбиром, і втикав в картинки, як заворожений. Богемний хлопчик з поглядом ягняти. Вона ще ніколи не одружувалася з такими. Уже в п’ять років у неї було вісім неофіційних шлюбів. Що ж, треба ризикнути.
- Ти уже одружений?
На мить, блондин звернув увагу на нав’язливу дівчинку, яку до нього підсадила його ще нав’язливіша матуся.
- Ні.
- Я теж.
Вона кліпала своїми великими карими очима і на мить зашарілася.
- Слухай, ти ж блодин... Гарний. Може, може ми одружимося?
- Одружимося?
Він прикрив ноут і від здивування обернувся по сторонам, чи ніхто не слухає їх розмов.
- А що для цього треба зробити?
- Ну, спочатку треба закохатися. Я тобі подобаюся?
Хлопчина уважно оглянув її обличчя: цей довірливий погляд, напіввідкриті уста, ці два хвостики, які іскрилися своєю темнотою. У його мами не такий колір волосся, але від цього брюнетка сподобалася йому ще більше.
- Думаю, що так. У тебе гарне волосся.
- І ти мені подобаєшся. Отже, ми закохані. Тепер треба поцілуватися.
- Як?
- Я тебе навчу.
Та його матуся була не в захваті від уроків юної кокетки і, ставши свідком першого поцілунку свого сина, вона з криками відсадила нагле дівчисько від блондина. Вона помахала йому рукою, і їх шляхи розійшлися на довгі чотирнадцять років. Він ще кілька хвилин дивився вслід, намагаючись зрозуміти, що ж таке коїлося на його серці? Через півгодини хлопчина знову погрузився у світ свого ноута, але згадки про цю дивну дівчинку залишилися з ним назавжди. Одна мить перекреслила все у його житті: у кожній подальшій дівчинці він шукав цю саму незнайомку з автобусу, з якою одружився ще в шість років.

Шкода, що ні він, ні вона цього уже не пам’ятають.