Двести двадцать пробежит по судьбы пробелам
Это просто ты идешь, опуская взгляд
Словно отпечатки букв на странице белой
Твое имя, а потом бестолковый ряд…

И не нужна ты мне, но сердце вылетает
Говорю я ЗЛОСТЬ, а думаю ЛЮБОВЬ
Любовь, которая ушла, но память оставляет
НУ НЕ НУЖНА ТЫ МНЕ я повторяю вновь.

Ты убила часть меня, ты просто изводила
Ты знала все, но ты молчала… ПОЧЕМУ?
Зачем передо мной тогда… зачем все это было!
Ты игнорила меня, просто жалела ко всему…

Я не хочу не дружбы не любви не ласки
Я хочу, что б поняла ты наконец КТО Я!
И мне не надо сладких фраз я не играю в сказки !
Вот просто не досказана эта любовь моя!

Днепропетровск.... Областной диагностический центр.... эхокардиография

...врождённый порок сердца.... шок от услышанного... привычные мысли....

этого не может быть.... так не должно быть... операция?.. нет!.. ему всего

три года... он такой маленький, такой безвинный... такой солнечный, и

самый любимый... МОЙ... поплыли воспоминания

.................я не могу его родить..... жить не где.... отношений с мужем нет,

на еду ели нашкребаем, а как же университет, уроки по вокалу ,репетиции, сцена.......................

.................................... АБОРТ .........................................

Я ни от кого ничего не скрывала......................... так было всегда........

..................вся жизнь на виду, все обо всём знают.........................

....................анализы, как обычно............................

каждый вечер не спится...................сердце разрывается................

вспомнился стих.... который я с детства знала наизусть, каждый день эти строчки стучали у меня в голове, я прочитала его в книге " здоровье женщины" несколько раз и запомнила на всю жизнь, на одном из городских праздников посвещённых семье , я рассказывала его....................

и........... теперь я сама собираюсь сделать это................................

................................УБИТЬ СВОЕГО РЕБЁНКА.................................

Остановись! Пусть он увидит солнце
Услышит шум весеннего дождя,
И будет в час счастливейшей бессоницы,
Смотреть на звёзды взгляд не отводя,

Тебе легко не дать ему родиться,
Тебя не станут за руки держать,
А он не сможет даже защититься ,
Не сможет крикнуть встать и убежать!

И разве не смогла б ты поделиться
С ним домом,миром,лаской и теплом,
И если надо даже потесниться
И дать ему местечко за столом.

А может быть никто другой, а этот
Чья жизнь сейчас на ниточке висит,
Окажется учёным иль поэтом,
И целый мир о нём заговорит....

....Две недели в сомнениях и мучениях...... я уже перестала думать о себе

......внутри.....там где рождается свет..... ребёнок сжался,я это чувствовала все эти две недели.........................

...............я не могу быть такой эгоистичной.... не могу думать только о себе..... я не могу нарушить свой завет , то обещание которое я давала, как бы ни было тяжело и чтобы не происходило в моей жизни .......

........................НИКАКИХ АБОРТОВ...............................................

в ночь перед абортом я поменяла решение......................................

я сообщила мужу о своём решении...... Я не буду делать аборт..........

Что я услышала в ответ..... если ты не сделаешь аборт, я уйду от тебя...

он упал на колени и умолял не портить ему жизнь, если я не сделаю это....

не убью нашего ребёнка.... он повесится....или... вернётся к наркотикам

.......... я не согласилась................... утром он ушёл........................

уехал..... в Днепропетровск работать...........всю беременность я была одна..... вот почему теперь я не боюсь одиночества, наверное самое страшное для женщины, это остаться беременной один на один с собой....

.....потом переезд в свою квартиру..... снова одна..... были люди, которые помогали, но... рядом не было отца этого ребёнка...............

роддом...... страх....мне никогда до этого не было страшно.........а вдруг с ребёнком,что-то случится.....ведь.....он.....отец......до сих пор не хочет этого ребёнка ,сына, я с самого начала знала, что это будет сын, мой Кирюшка........... Я специально не спрашивала на УЗС(узи) кто будет... и... он родился.... СЫН.... мой любимчик....

........муж не забрал меня из роддома..... спасибо, хоть договорился с моей подругой о машине.................. меня домой привезла подруга со своим мужем................................ я приехала домой.......куча стирки.... везде необходима уборка...... а я снова одна.................

....................муж приезжал домой раз в две недели.......................

......на один день......................... ЭТО БЫЛ КОШМАР......................

...............а ещё..... он такой светленький..... на мужа совсем не похож

..................целый год после рождения он не мог принять своего собственного ребёнка..... врождённый порок сердца....................

слава Богу , сегодня врач сказал: ОПЕРАЦИЯ НЕ НУЖНА !!!.....

Дефект межпредсердной перегородки вторичный...... ничего страшного.... маленькая дырочка в сердце.... отсрочка.... год..... потом снова обследование в Днепропетровске..... всё будет хорошо, я это знаю точно.... с МОИМ ребёнком всё будет хорошо.... Ему нельзя без меня ....

......НЕЛЬЗЯ.......и.... я буду рядом..... всегда...до конца своей жизни...

Delete

Delete

прожить денек без суеты,
в спокойной колее движения,
под ритм небес.

движение - есть жизнь,
покой несет разруху,
из настоящего
уходиш в мир иной.
движение - разрушает скуку
и делает
целительным покой.

движение есть суть науки и прогресса.
летают самолеты
над землей.
движение есть дар,
оно запрячет бесов.
бесы выходят когда внутри покой.

движение, начало, продолжение,
шагаем твердо,
быстро по земле.
движение! живи всегда движение!
на нашем
межпланетном корабле.

Сьогодні о 6:50 ти вбив мене. Жостко, навмисне, рішуче. Ти давно хотів цього - і сьогодні це сталося. Моє бездиханне тіло розкинулося на ліжку, яке посміхалося моєю кров"ю. Нові простирадла були скомкані, як і наші пропащі життя. Їх аромат, як і запах спітнілої плоті, ще довго літатиме в повітрі.
Ти закурив сигарету, повільно випускаючи з свого рота димових дияволів і передав її мені. Моє мертве тіло зомбованими рухами повторило твої неквапливі дії. Ідилія! Ти вбив мене, і от – я воскресла. Воскресла від твоїх п"янких поцілунків і ніжних дотиків, від твого смаку і від диму цієї цигарки, яка пожирає мене зсередини, як нещодавно пожирав і ти.
Сьогодні вночі я теж хочу померти. І я помру! І завтра. Я готова помирати щоночі!.. Помирати від твого кохання...
- Тобі сподобалось?
Чому чоловіків завжди цікавить це питання? Чому ти не можеш просто заткнути свого рота чи знову і знову цілувати мене, намагаючись приручити мій язик?
- Я ніби померла… і воскресла…
Ти залишив на моєму серці шрам. І так буде щоразу. Воно перетвориться на бойовий трофей, який, після вислуги років ти забереш собі і поставиш вдома на полицю, де воно припадатиме пилюкою і милуватиме око твоїм знайомим та родичам. І від цього нікуди не дітися.
- Не кажи так. Від кохання не помирають.
Ідіот. Не даром блондин. Бездушна тварюка, яка вкрай обмежена в сентиментах і романтиці. Що ти знаєш про кохання? Трахатися – це ще не значить кохати, клятий пацифіст!
- Помирають. Як і від передозу наркотиків. Як від ножевих ран. Як від удушшя.
- Вперше чую, щоб дівчина порівнювала кохання з убивством.
- Ми воліємо мовчати про такі інтимні речі.
І ти дивився на мене, немов дитина на якийсь новомодний пряник чи закордонну жуйку-цукерку. Та я була не солодка на смак, скоріше суміш імбиру і червоного перцю. Ти не любиш гострі страви, я – єдине виключення.
- Любов – як наркотик…
Ніби спробував фразу на смак. Смак тобі явно сподобався.
- Ти – мій наркотик.
І лише від твого погляду я могла б уже зараз померти. Але ти не ризикнув добити мене. Лише легкі тілесні ушкодження. Ман’як-самоучка з мало бюджетного трилеру.
- А давай сьогодні ти уб’єш мене?
Ти не просив. Ти не пропонував. Ти благав мене!
Я не садистка! Я хочу помирати. Мазохізм притаманний жінкам, але не черствим бездушним блондинам! Нащо тобі це? Невже ти й справді так сильно мене любиш, що хочеш померти? Люблю твої імпровізовані викиди в бік моїх безглуздих фантазій.
- Я не вбивця.
- Ти ж мене любиш?
Провокаційні питання, любчику. Ти справді хочеш почути відповідь? Дякуй Богу, що фізіологічно я брюнетка. А те, що твориться у мене на душі, то вже мої проблеми. В душі ми з тобою одного кольору. Але ти навряд чи про це коли-небудь дізнаєшся.
- Кохаю. Тому і вб’ю…
І ти посміхнувся. І весь світ в моїй плоті покрився сонячними зайчиками дивного тепла. Вони хотіли померти, і як прекрасно, що цього хотіла і я…

Ти вдихаєш їдке повітря,
А чи знаєш, що це мої видохи?
Ти вдихаєш і задихаєшся,
Ти вдихаєш і забуваєшся,
А я давлюся гіркими сльозами,
не відчуваючи як сіль роз"їдає рани,
як серце розходиться по швам,
напевно, погано залатане...
І мій кат не чує цих ридань,
не чує криків і стогіну...
А сонячний промінь зимовим ранком,
зігріває наші мертві, холодні тіла.
І тінь ще з хвилинку тремтить на стіні,
і життя вирує уже без нас.
Мої видохи стали ядом,
а твої рани - кулями смерті.
Ми вбили один одного.
Тобі вистачило і краплинки.
А мене знищила твоя сота куля.
Світанок. Без тебе. Без мене.
Ідилія.
Ми вбивали один одного коханням.
Тепер - воно вбило нас...

- Тепер я розумію, що ти мала на увазі. Я і справді помер. На мить. На вічність. Я… я був десь далеко. Десь зовсім не тут.
Я не слухала твоєї балаканини, я просто відчувала те, що пережив ти. Я теж там була – і слова тут зайві. Але блондини так люблять ці формальності. Не я це придумала, отже не мені відміняти.
- Твій запах мене збуджує…
А мій смак? Моя гіркота стане тобі поперек горла. Чекаю цього моменту.
- І яка я на запах?
- Моя.
Лаконічність – це не твій талант, любчику.
- Ти пахнеш, як… як щось таке, знайоме ще з дитинства. Таке рідне, таке тепле…
Сподіваюсь, це щось хороше. Інакше, сьогодні ти і справді можеш померти, дотепнику. Я знаю, що ти у нас майстер сарказму, але залиш свої жарти поза ліжком.
- Як вишні…
- Вишні?
Що там по Фрейду?.. Ну-ну, теж мені. Краще б уже стиглі персики чи навіть дині. Вишні. Можливо, ти все-таки справді хочеш повільно і дуже болісно, а?
- Улюблені цукерки моєї юності– вишня в шоколаді. Ти як вишневий лікер. Одна цукерка, друга, п’ята. Не можеш зупинитися, а коли спиняєшся, то розумієш – ти сп’янила собою. І тобі хочеться лише продовжувати відчувати цей смак. На своїх устах.
Якби не колір твого волосся, я могла б сміливо стверджувати, що ти часом буваєш дуже мудрим. Але, на жаль, цього ніколи не буде. Мудрість – це для жінок. А ти – блондин. І мені треба змиритися. Та твої слова. Твої фрази. Прекрасніше за них у моєму світі лише твої очі. І я люблю їх. Тому що вони завжди живі. Навіть коли ти помираєш від мого кохання, про яке я тобі навряд чи колись скажу. Скажу так, як кажеш мені ти.
- В кого ти такий розумний?
- Моя мама натуральна блондинка. А от тато – тато русявий.
- Певно, все-таки в маму.
Хай подумає, що я люблю його маму. Він же у мене такий ранимий, хоч і суцільна крига. Але кризі властиво плавитися від тепла. Певно, у нас саме такий клімат відносин.
Ти посміхнувся, ніби знав хід моїх думок. Може, і знав, але мені страшно було спитати тебе про це. Адже ти і так знаєш мене як облуплену. Колись я кохала тебе. Тепер ти кохаєш мене. Не за горами той період, коли ми покохаємо один одного. Чи остаточно повбиваємо себе і наше кохання розлетиться на сотні уламків чужих, уже нікому не потрібних мрій…
А поки що, вбий мене ще раз. Після цієї думки я остаточно зрозуміла, що ти таки телепат…
І світ розлетівся на тисячі яскравих шматочків мого дебільного серця. Що ж, зранку прийдеться встати на двадцять хвилин раніше, щоб зібрати їх всі докупи. Але це того варте, щоб убивати мій час на тебе, бо до зустрічі з тобою я не жила і не існувала в цьому бездушному світі алюзій і цнотливості, ти спаскудив мене і жорстоко убив. І я рада цьому, адже вперше у житті я щаслива…

fuififuiyfui

Вчера не стало моей любимой бабулечки. Очень близкий мне человек глубоко прочувствовал моё состояние. Он не поэт. Вот что у него получилось. Я очень ему благодарна.

Запах хвои, камфары и воска.
Тихий голос режет тишину.
Уезжает чёрная повозка,
В скорби этой я опять тону.

Зеркало прикрытое в прихожей
И лампады тусклый огонёк.
Жизнь остановилась, но похоже,
Что душа её ещё живёт.

Не ищу последнего предела,
Не ропщу, не вхожа мысль моя
В то, иное, вне души и тела,
Жизни и небытия.

Только чей-то голос неизбывный
Всё кружит, кружит, кружит во мгле.
Всё поёт, поёт об этой дивной,
Ласковой бабулечке моей.

Никто никому ничего не должен!
Запомни, прими и пойми!
А главное помни - выбор возможен
На нашем тернистом пути..

Когда поле боя липко от крови,
И вокруг не видно ни зги,
Смирись со своею горькою долей,
Помни, Свет - впереди!.

Ты не один со своею ничтожностью
Пред алтарем Судьбы,
Цепляйся за жизнь и любые возможности,
Вперед продолжая идти!

Если ты будешь повержен предательством,
Горечь обиды сдержи,
Жизнь - это прочная цепь обстоятельств,
И все равнозначно важны!

Никто никому ничего не должен,
На создателя зла не держи..
А главное помни - выбор возможен
На нашем тернистом пути..

14.10.09г.

это ты, которого жаль
больше всех.
это ты, променявший смех
на слезу.
а жалеть своё Я - это грех!
твое Я?
ну и смех..

одиноким был,
любя
одного себя.
глупел и и пустел.
от того что не знал
ничего кроме дождя.
жалея себя,
лаская себя..
ты,
треть жизни прожил,
для себя.

ну, что ты билиант,
или люстра из хрусталя,
или плеер IPod?
нет цены. и не стоишь ты ни рубля.
так зачем же жалеть себя?
а серьезно зачем?