Здесь жизнь кипит,как чайник на плите.
У каждого проблем, забот дремучий бор.
И действуют природные законы, как везде,
И основной из них-естественный отбор.
В бетонных джунглях выживает кто как может.
Общественные страты,как породы, делят массы.
У одного трусливость душу гложит,
Другой проблемам улыбается во всю зубастость пасти.
Так было, есть и будет так всегда.
Пока один свободен словно хищник на охоте,
Другой же ждет бесславного конца.
И лишь мечтает и надеется он жить на воле.

Так манит небо мягкой синевою,
Чаруют звезды тайной в темноте.
Легко и мило там над головою...
Заботы клонят голову к земле.

Я был спартанцем, бился за свободу...
Я с Македонским Сашкой мчался на коне...

С утра умылся, завтрак, на работу.
Ищу спаснье в пиве и вине.

Купают горы свежестью природы,
И сосны хвоей тянут до небес...

Усевшись в баре вспоминаю годы
Когда от жизни, все же, ждал чудес.

Закат на море - душная прохлада,
Ерошат волны солнечный песок...

Убрав вино и выпив лимонада,
Взгляну еще на небо хоть разок.

Delete

Позови меня ночь печальная,
Раздели свою грусть со мной
Опустилась на плечи нечаянно
И к губам прикоснулась рукой.
Позови меня ночь желанная
Побродить до рассвета с тобой
Для кого ты чуточку странная,
Для кого несешь ты покой?
Обними меня ночь печальная
Расскажи, как поет прибой?
Покажи как безумцы в отчаянье
Остаются на веки с тобой.

Вечір видався холодним.
зустріч не вдалась і найбільш логічним зараз було б піти додому, але ці темні, маленькі, невідомі вулички не відпускали, притягували своїми щупальцями променів з вікон хатинок. як на зло батарея сідала, музики залишалось мало.
може все ж варто піти додому, подумала ВОНА, звертаючи у протилежну від дому сторону. музика плавними, теплими потоками вливалась в НЕЇ і повільно відступали мурашки, що вкривали шкіру.
небо сьогодні було як завжди особливим. шматки хмар вибудовували дивні образи злегка граючи кольорами. нічні непримітні вулички оживали...
віталися своїми страшними тінями, деревами-химерами, темними вікнами хатин, парканами, які для уважного ока рухались у дивних танцях ніби сонцепоклонники...
вулиця захищалась від невідомої гості... а ВОНА
своїми кроками розбивала цей нічний світ, втоптувалась абсолютно непотрібними йому рухами... він розлітався мов зграя наполоханих метеликів і осідав на НІЙ... повільно зливаючись з музикою з хвилями цього нічного дивного світу ВОНА йшла далі.... вулиця звикала до НЕЇ, приймала ЇЇ...
ще з острахом, обережно але загравала до НЕЇ...
її жителі перешіптувались сміливіше, ліхтарі підмигували, шелестіли дерева, кольоровими звуками віддавала бруківка. вулиця грала свою нічну мелодію, свій ноктюрн... вулиця всміхалася....
ВОНА заплющила очі і теж посміхнулась... глибоко але обережно вдихнула мелодію запахів... вночі вона була зігранішою, аматорські торохтіння моторів, крики людей вже не мали такої сили.
сьогодні диригентом був вітер, на небі не було ні місяця ні зірок... вони вступлять пізніше...
Скрип. чиясь постать своїм безсонням розбила мов скло гармонію і вона осипалась, залишилась цілою тільки ВОНА, одна серед друзків....
до скрипу підключився цокіт годинника, а завершив наступ бій дзвонів, що сповіщав про середину ночі.
всі актори нічної вистави водночас сфальшивили і замовкли.
музика почала різати вухо, встромлюватись ніби накінечником стріли у беззахисний мозок, що ще секунду назад тремтів дзвіночком ейфорії підігруючи вуличному оркестру. ВОНА зло висмикнула навушник. в НЕЇ одразу почала вливатись тиша, великою ламінарною течією, швидко заповнюючи ЇЇ мов посудину до нудоти, до дзвону у вухах...
ніч відступала. її знову перемогли. і враз все стало приторно звичайним. хотілося плакати, від того що дім виявився далеко і повертатись доведеться темною, злою вулицею... зовсім іншою. різко підступив холод, і маленькими голочками почав встромлятись у тепле тіло.
ЇЙ хотілось розсипатись разом з нічним світом, дрібними друзками змішатись з вулицею з першими променями сонця, першими кроками квапливих перехожих...
ні, ВОНА залишилась ціла... вітер зносив з вій сльозинки...
глибоко вдихнувши вона пішла додому, на зустріч сонцю....
Вечір видався прекрасним....

Холодный блеск потухших глаз,
Слеза скатилась по щеке.
Тебя поцеловал в последний раз
Под крики птиц в небесной синеве.
Случайно вспомнил этот миг,
Когда железный ствол к виску подвел,
И прозвучал орлиный крик-
Я в исполнение свой приговор привел.
Спусковой крючок, курок, щелчок,
Девять граммов в тело моё вошло,
Прозвучал чуть слышный хлопок,
И бренное тело на белый снег легло.
От земных мук себя освободил,
Но обеспечил жаркий ад,
И сердце алое тебе не подарил,
Я этому безмерно рад.
Теперь свободен от тебя,
Не надо о любви твердить.
И в одиночестве остался я,
Но о тебе я буду помнить.

Так манит небо мягкой синевою,
Чаруют звезды тайной в темноте.
Легко и мило там над головою...
Заботы клонят голову к земле.

Я жизнь прожил, как поле перешел.
Но вы бы знали, что это за поле.
На этой грешной ниве я нашел
Мерзость, предательство, томление в неволе.

Я пожинал плоды чудовищных ошибок,
Которых сам подчас не совершал.
Но грунт на поле жизни слишком зыбок,
А мост судьбы давно уж обветшал.

Хотел бы знать, кто сеет здесь раздоры,
Кто сеет смуту, подлость и обман.
С какого семени растут убийцы, воры,
Зачем над полем зависти туман.

Ростков любви и доблести не видно.
Лишь сорняки – измена и разврат.
И до чего порой становиться обидно,
Что поля край почти у райских врат.

Два поэта в доме
Что за лабуда?
Все соседи стонут
К ним пришла беда
Ссоры все стихами
В строчках четкий ритм:
- Что за парень с вами
Рядышком сопит?
- О, мой милый муже
Это наш сосед
На дворе вед стужа, пусть у нас поспит.
- Как же вы посмели,
Милая моя?
На моей постели
Грязная свинья
- Не сердись же, солнце
Он сейчас уйдет
Прыгнет в то оконце,
Он не пропадет…
И вот так, ночами
Ссорятся он
Бедные соседи
Пробуй тут усни

Вычеркнуть прошлое. Память пуста.
Всё начинаю с пустого листа.

Чёрными каплями буквы, слова.
Стройные строки. Повесть нова.

Новые лица. Новый сюжет.
Воспоминаниям места здесь нет.

Лишь иногда невзначай, напролом
Память взорвёт телефонным звонком...