Этот очерк посвящен поколению, чья молодость была украдена, а в замен они получили преждевременную старость. Думаю, в мире не найдется добровольцев, согласившихся на такое, да и у них особо никто не спрашивал. Они экономисты, художники, врачи, школьники. Они пленники, партизаны, трусы, Герои! Люди, которых, отсутствие оружия заставляло впиваться в глотки противника подобно вампирам. А подростки вместо того, что бы играть в “войну” участвовали в ней. Басы ночного клуба им заменял грохот снарядов и звуки боя, алкогольные коктейли на основе самбуки, бейлиса, или виски, сорока градусная бодяга, которая притупляет чувство страха. А краски или растворители? Проникая через органы дыхания в организм, они вызывают поражение нервной системы, в том числе необратимые. Их действия сопровождаются заторможенностью, нарушением работы вестибулярного аппарата, но это не главное они притупляют боль. Другими словами они служили первой медицинской помощью при ранениях, едой, когда чувство голода отвлекало от выполнения непосредственных заданий, и теплым домом в холодное время года. Девушки не требовали от них дорогих подарков, машин и украшений, единственное, о чем их просили это вернуться живыми. Вместо айфонов в карманах лежали фотографии родных и близких, от которых они были оторваны и на пять лет брошены в ад. Там их предавали нечеловеческим пыткам, а тех, кому повезло меньше, забивали как скот, и в лучшем случае закапывали в братской могиле. Кому то это было выгодно, но не им. Все это ради чьих- то амбиций, но не их собственных. Они делали это не ради славы, вечной памяти и парадов, но ради жизни, ради “нас”, тогда еще не существующих. Их участие в этой войне всего лишь злая шутка судьбы. Не знаю, насколько они верили в победу, но они ее добились.

Я задался вопросом, на который, к сожалению, ответить не в силах.



- Бились бы они так яростно так самоотверженно, если б знали, что мы будем такими? Такими неблагодарными, циничными и черствыми.



Нас никто не просил, но мы обещали пронести их подвиг сквозь века, очень жаль осознавать это, но, по всей видимости, не собираемся сдерживать обещание. Мы заботимся об уссурийских тиграх, которые считаются вымирающими, и тратим на восстановление вида миллионы, а поколение “Динозавров” доживает свои дни в нищете. Я осмелился назвать их динозаврами, потому, что они так же велики, выносливы, сильны и так же непокорны. Каждый год мы устраиваем для них живой коридор, но, насколько он будет живым, если убрать с него полтысячи школьников принудительно загнанных туда? Парады в честь победы сведены к прогулке роты солдат по главной улице. А уступать им место в общественном транспорте становиться плохим тоном. Они жили во времена войны, и ждали ее конца, мы же не упускаем из виду любой конфликт, будь то конфликт классов или рас, пытаясь его превратить в маленькую но все же войну…

Этот очерк посвящен поколению “Динозавров” чья молодость была украдена, а в замен они ОБЯЗАНЫ получить Вечную Память!

Мы разучились улыбаться, верить в чудо, радоваться каждой мелочи и просто жить. Нас поглотила бытовуха и ежедневная рутина. Что бы хорошего не происходило в нашей жизни, все воспринимается с подвохом, а плохое воспринимается как данность, точнее плохое не воспринимается плохим, так как стало обычным и повседневным. Мы не умеем искренне улыбаться. Вранье, ложь, лицемерие теперь в топе повседневной жизни каждого человека. Не так часто ты видишь искренние улыбки и комплименты, чаще всего тебе улыбаются или говорят что-то приятное ради выгоды или просто так, дабы не было неловкой тишины. Фальшь поглотила этот мир, солнце – это уже не звезда, а просто фонарь. Вранье приобрело разные оттенки: повседневное, спасательное, молчаливое… Оно в ассортименте, наиболее популярный вид вранья – ежедневное. Не так часто удается увидеть улыбку девушки, которой уступили место, не так часто ты радуешься, когда очередь в магазине сокращается быстрее, чем ты думаешь, ты вскоре вообще перестаешь что-то чувствовать, становишься роботом, который только и делает, что встает рано утром, идет на работу, а потом обратно. Общение потеряло всякий смысл, оно либо существует в социальных сетях, либо его нет, то есть оно есть, но уже не то. Слово «любовь» уже не несет в себе той таинственности, важности, сокровенности, любовью разбрасываются на лево и на право, сегодня любят всех: любят продавщиц в магазине, которые не наваривают себе на карман, любят кондуктора, который прошел мимо тебя, но так трудно сказать «люблю» маме, которая подарила тебе жизнь, трудно сказать «люблю» лучшему другу, который спасал тебя от истерик в три часа ночи, трудно сказать «люблю» человеку, который тебе дорог. Почему? Почему мы зачастую прячемся за пеленою лжи?

"I'm so tired I can't sleep
I'm a liar and a thief
Sit and drink pennyroyal tea
I'm anemic royalty"

Nirvana- pennyroyal tea

Одиночная камера, еда, поступающая через шланг три раза в день, отсутствие какой либо одежды, чистые стены на которых я, кстати, и пишу это. Вот такие радужные перспективы ожидают меня в ближайшие девять месяцев. Да, я заключённый, приговорённый к тюремному сроку, за преступление которого не совершал, всё произошло так быстро, что я не успел ни в чем разобраться. Что сделано, то сделано, мне не по силам ничего изменить, теперь моя главная задача остаться психически здоровым до окончания срока, ведь, если мне этого не удастся и без того раздосадованные родителе отправят меня на лечение, или же просто откажутся от такого дарования. В сложившейся ситуации сделать это не просто, как мне кажется, моим спасением может стать обратный отсчёт дней и эти записи. Единственная связь с внешним миром это та самая трубка, через которую поступает еда. Встречи с родными и близкими запрещены, мне дозволено лишь, общаться с ними через стены, но они так удивительно сделаны, что я их практически не слышу, а они меня не слышат вовсе. Мой отец, навещая меня, твердит о том, что не хочет меня видеть, я не его сын, и он никогда не сможет меня полюбить. Однажды он предложил мне покончить жизнь самоубийством. Услышать такое от отца довольно не просто в самый радужный период жизни, а в моей ситуации это был удар ножом в сердце. Мать пыталась меня успокоить, утешить, если можно так сказать, говорила, когда я выйду всё станнит на свои места, что отец полюбит меня. Я чувствовал, как она пыталась прислониться к стенам и услышать хоть, что то, попытки были бесполезны. Но материнская любовь, которой нет преград, согревала меня и давала мне силы. Еда, сон, еда, сон и сто процентное бездействие, то о чём мечтают миллионы людей, убивало меня. Мама частенько курила и заливала алкоголь в трубку для еды. Наверно она думала, что мне это поможет, но мне было ещё хуже, помещение абсолютно не проветривалось и дыму приходилось просто скапливаться. Как бы я ни старался докричаться до неё с просьбой прекратить это делать, всё новые и новые дозы никотина и алкоголя поступали в камеру.
Какой сегодня день недели? Какая пора года? Который час? Ко мне снова приходили родители. Ничего нового отец опять настаивал на суициде, мать отговаривала, а в итоге они умудрились поссориться между собой. В порыве истерики на почве ссоры мама вновь одарила меня дозой алкоголя и дыма. Если бы у меня была возможность задать один вопрос гуглу, он звучал примерно так – как совершить самоубийство в условиях замкнутого пространства при отсутствии каких либо предметов. Порой мне кажется, что им плевать на меня, я о родителях, их заботя свои проблемы, беспокоит мнение окружающих, проблемы с работой которые могут возникнуть благодаря мне. А как же я? Сиди и надувайся мятным чаем.
Как оказалось человек не может задушить себя, ему не даёт чувство самосохранения. Я всё чаще разговариваю сам с собой, но я не уверен, что это плохо. Где грань между сумасшествием и адекватностью в обществе? А где та самая грань в моей ситуации? Судя по моим зарубкам, оставленным на стенах я здесь уже примерно три, три с половиной месяца. Достаточно сложно вести такой отчет, по причине отсутствия ориентации во времени. За это время многое изменилось. Прекратились поставки табачной и алкогольной продукции в камеру, а вместе с этим отцовские разговоры, наталкивающие меня на отчаянные действия. Я больше не вижу смысла в самоубийстве, ведь я смог протянуть три месяца, значит, меня хватит ещё на два раза по три. Стоит заметить, что одиночество сказывается на моей памяти, для меня жизнь чётко разделилась на две части, до и после заключения. В моих диалогах с самим собой, эти периоды мы, шутя, называем до рождения и после рождения. Так вот моя жизнь до рождения теряется, забывается, блекнет на фоне эмоций и событий, в нутрии которых я оказался. Я много думаю о рациональности использования этих стен, может, вместо этой истории нужно было записывать какие, то важные моменты жизни, что б их не забыть? Кто знает? Наверно это к лучшему. Выйти от сюда и начать всё с чистого листа, вот, моя цель никаких старых знакомых, мыслей о том, за, что меня сюда упекли. Наладить отношения с родителями, правда без встречных шагов может не получиться.
На стене появилось ещё тридцать приблизительных зарубок, за этот период я ничего не написал на стене потому, что всё свободное время, а его у меня предостаточно, потрачено на оценку действий отца. А точнее на попытку вспомнить о наших отношениях до рождества, но она не увенчалась успехом, я даже не помню, как он выглядит, о чём тут говорить, мне уже и свой внешний вид не вспомнить. Выводами, которые основаны на изложенном выше настенном писании стало то, что я его прощаю и, наверное, люблю. Ко мне в гости стал наведываться ещё один человек, это врач экстрасенс, который через толстые стены камеры докладывает родителям о моём здоровье. А я всё жду, что б он сказал им о моём душевном состоянии. Вообще, зачем он нужен? Зачем в эту историю привлекать посторонних людей? Может, тем самым родители хотят показать, что я им не безразличен, и они за меня волнуются? Это единственное объяснение, которое я нашёл для себя. Кто бы мне доложил об их здоровье? Они приходят и рассказывают мне, как ждут меня, ссорятся, мирятся, задают мне массу вопросов, на которые я не могу им ответить по причине всё тех же стен, но ни разу не они не говорили о себе. Я хочу услышать хоть, что то.
Как у них дела на работе, какой фильм они смотрели вчера, во сколько легли спать, что у них нового, что старого? Ведь я и этого не знаю. Сиди и надувайся мятным чаем.
Мне кажется, что я окончательно сбился со счёта, но я продолжаю делать зарубки, и они показывают пятый месяц моего пребывания здесь. Срок перевалил за половину, но с каждым днём мне всё сложнее. Я абсолютно ничего не помню, такое ощущение, что мне колют “сыворотку забвения” или, что то - в этом роде. Всё моё культурное наследи записано на этих стенах, что с этим будет, когда я выйду отсюда? Прочитает ли это кто- то кроме меня? У меня накопилась масса вопросов, но стены не резиновые и их надо экономить.
У меня какое- то странное чувство сегодня, такого ещё не было, мне захотелось выбить эту стену, и я попробовал. Естественно ничего не вышло, но я пытался и мне от этого легче, так, же оптимизма придало то, что во время моих попыток присутствовала мама, и скорее всего она, что- то чувствовала. Я знаю, что ей от этого приятно, и она улыбалась. Буду делать так чаще, что бы чувствовать её радость, но это не простое задание, на которое уходит достаточно моих сил. К сожалению, не получиться, это делать с такой регулярностью как хотелось бы. И ещё плюс тридцать зарубок, осталось три месяца, я всё ещё надеюсь на точность отсчёта. Каких, то двенадцать недель, и я свободен. Интересно многое ли изменилось в Городе за время моего отсутствия? Правда есть одна проблема, я не помню, в каком городе я живу. К симптомам моей непонятной болезни прибавился ещё один, начали теряться мои навыки, пока, что это мелочи, но меня это всё равно беспокоит ведь память тоже ушла не сразу, а мозги уже промыты полностью. Но оптимизма, которым я переполнен, им у меня не забрать. Спасибо всем кто берёт в этом участие, за то, что вы не отбираете способность мыслить, так вот благодаря этой способности мне в голову пришла мысль о том, что это и есть мой мир и никуда я отсюда не выйду. Но откуда тогда появилась эта история? Что за люди меня навещают? Как я сюда попал? Опять масса вопросов, на которые у меня нет ответа. Нет, вы знаете, всё-таки заберите у меня способность мыслить. С меня хватит, я больше не подойду к этой стене, забьюсь в угол закрою глаза, в тишине и покое проведу оставшийся срок. Как там? Сиди и пей свой мятный чай.
Срок, на который меня посадили – девять месяцев. Надеюсь, не стоит объяснять причину этого информационного сообщения.
Сопоставив последние записи и новые зарубки, был сделан вывод, что мне осталось два месяца. Я опять у стены заполняю пустое пространство, которого уже почти не осталось, причиной тому стало то, что я опять начал вести диалоги сам с собой и искал способ избавиться от этого. Но я доволен, что с кем- то поговорил, мы обсуждали разные темы, такие как, родители, моя необъяснимая болезнь и моё скорое освобождение. Недавно опять приходил врач, судя из сказанного им, я по прежнему здоров и готов к освобождению, услышать такое, было приятно, потому, что сам я не в состоянии дать адекватную оценку своему здоровью. Чувствуется волнение родителей, и где то в нутрии от этого мне очень приятно.
Последний месяц до рождения. Предвкушение свободы перерастает в адреналин немыслимой силы, который бурлит во мне, как молодая горная река и не даёт покоя, за последнюю неделю я трижды бился о стену, я это делал, прочитав в очередной раз свои наскальные рассказы, а там написано, что это заставляет маму улыбаться. Мне стало так тесно в этой камере. Скорее бы свалить от сюда. Интересно как родители готовятся к моему освобождению? Я не знаю смогу ли я контролировать свои эмоции в момент выхода из камеры, вполне вероятно, что я закричу от счастья как новорождённый. Да! Пожалуй, я так и сделаю.
Мой радужный настрой был испорчен, вестью всё того же доктора о том, что маму положили в больницу. Что случилось? Я не могу быть с ней сейчас, не могу поддержать её, но отец сказал, что будет рядом всё время. Я чувствую их, вижу, как он держит её за руку, слышу их разговоры друг с другом, с доктором, но не могу понять, почему её положили в больницу. Они очень часто говорят о наркозе, о каком- то кесаревом сечении. Что это такое? Почему мать от этого отказывается?
Очередная зарубка, я бы сказал одна из последних. Мама до сих пор в больнице, от неё никаких новостей, всеми мыслями мне … что происходит? Что за паника? Я слышу мамин крик, отец зовёт доктора, повторяя, о каких- то водах, которые отошли, сватках. Наверно мне пора. Пора начать жизнь после рождения.

11.11.11. 12:45 (телефонна розмова)
- Привіт, друже як справи? – питає Сем.
- В мене чудово, а в тебе як? – відповідає та запитує Клим.
- Нормал… Що ти… загадав бажання сьогодні в 11:11? – питає Сем.
- Так… - радісно відповідає Клим…
- Блін, а я, блять, провтикав… - прицмокує Сем. - І що ти замовив, якщо не секрет?
- Я… ну… замовив, щоб в мене завтра виріс 11 метровий член)))
- Ахахахах!- сміється Сем – Ти довбень, хіба можна такі бажання загадувати… - все ще сміється, - треба було загадати щастя чи здоров’я… ну розумієш, щось абстрактне таке… а ти…. Ахахаха)
- Так, звісно – невдоволено відповідає Клим. – Загадати, щось абстрактне, щоб неможливо було жодним чином перевірити збулось чи ні… Ага во вам (показує щось на пальцях)… А конкретне не хочете???

12.11.11 00:03 (телефонна розмова)
- Алло? – сонний голос Клима
- Ну, що як там твоє бажання… - сміючись питає Сем? – Член виріс?
- Сем, блять…. Я вже сплю… - роздратовано відповідає Клим. – До ранку не міг почекати?
- Ні, блять, давай кажи!!!
- Так… все так само… - відповідає йому Клим. – Піздежь - це все!!!
- Що так і залишилось 6 сантиметрів??? – підйобує Сем, сміючись.
- Іди на хуй….

13.11.11. 08:53 (телефонна розмова)
- Ал… - почав Сем
- Сем, піздець!!! Збулось, нахуй!!! - мов з кулемета квапливо віщає Клим. – Піздец просто...
- Що збулось? – насторожено перепитує Сем.
- Що блять, могло збутись по твоєму??? Член виріс!!! - голос Клима вельми наляканий.
- І скільки? Невже справді одинадцять???
- А то,блять!!! І важить це все диво 8 кілограм… -
- Ахахаххаха) – сміється Сем
- Чого ти смієшся суко!!! – розлючено верещить Клим.
- Зачекай… Так ти ж на 12.11.11 замовляв наче???
- Та ці суки, ще й записку до члена прив’язали, мов вибач, вчора не встигли, замовлень дохуя…
Обоюдна мовчанка під час якої Сем тихо посміюється…
- Казав же тобі, треба загадувати щось абстрактне… а ти блять. - «конкретне хочу» !!! Ось і получив, що просив!!
- Так казав, блять… зітхає Клим. – Ти краще тепер скажи мені, що з ним робити… вигадати не можу... – жаліється Клим?
- Відрубай його нахуй! – радить Сем
- Собі сука, відрубаєш!!! – збуджено, зі злобою в голосі відповідає Клим. – Кретина, кусок!!!
- А я знаю, що тобі треба робити!!! – радісно вигукує Сем.
- Що???? – з надіє вигукує Клим.
- Чекай 12.12.12 о 12:12 попросиш їх повернути тобі свій…. Шести сантиметровий )))
- Іди ти на хуй….

by Mike Good

Ця осінь відкрила очі.. Хіба сьогодні????????? Та ні… вже майже рік ти намагалася не чути і не бачити те, що кружляє так поруч.
Дивина подій. А з рештою, їх відсутність, допомагає збагнути дещо. Декілька місяців тому, було написано про один листок. Його порівняли з нашим життям. Таким кумедним та незбагненим. Ми живемо, як листочок на дереві. Чекаємо своєї черги злетіти кудись та намагатися підпорядковувати чиєсь або своє життя… А потім… Коли з цього нічого не вийшло, летимо далі… І знову натрапляємо на ті ж самі граблі. Ми кажемо собі: «Набридло. Поруч втома. Синці під очима. Висохлі сльози на щоках… Не допите вино. Не прочитана до кінця книга… Думок стільки, що не вистачає часу збагнути, що, взагалі коїться в голові. Та і нашо стільки пухнути від цього всього»… Можна собі повторювати ще, Бог зна шо, але ніхто не дасть відповіді на твої вічні питання.
Ця осінь щось підказує. Щось хоче розповісти чи шо… Щось вимагає від тебе. І знову втома здобула перемогу. Ти втомилася, дівчинко. Така доросла і така маленька. Та й очі твої покрилися снігом… Неможна так… Це змушує сум скоріше бігти по твоїх слідах… наздожене тебе та вкриє своїми гидкими поцілунками. Невже ти, така, симпатяга, заслужила саме це?!!! Думаю, що, ні.
Так важко…….. хотілося щось зробити. Щось таке, що оцінить та одна людина, якій, нажаль, все одно. Яка збудувала своє життя та нажаль, тобі майже нема в ньому місця. Ти не розумієш, ким ти є? Що відбувається? Чому іноді, здається, що серце поруч, поруч думки, бажання……….. Відчуття радості триває так мало… Сумно… Так мало посмішки та так забагато таємничості. Осінь малює на склі тиху печаль. За вікном майже ніч. Шепотіння гілок не чутно. Птахи полетіли кудись далеко від прикрощів холодного життя. Тільки навесні повернуться сюди.. А чи буде ця весна для тебе??? Чи розквітне твоя душа ще для когось? Чи зуміє заховати любов, яка не дозволяє доторкнутися…………… Відсутність подій змушує в котрий раз повертатися у минуле. Але……………………………………………….. ти не вмієш…… не можеш і не хочеш відпустити………….. ні…. Бо нема уявлення про життя без того……. Ти просто………ти просто …ти просто …………………………………………………дурепа… Живи собі… навчись знову жити……… навчись………. Приховуй себе.. себе ту, що знаєш лище ти….. приховуй від усіх, але головне, від тієї людини, якій майже байдуже що з тобою та з ким ти….. Бо вона вже з кимось… а ти……….. п’єш вино та намагаєшся малювати своєю фантазією якісь почуття до тебе.. це смішно.. Це сміх з присмаком солі…. Навчись жити……. Вчись….
Знову обійми думок заволоділи тобою……….. Хай йому грець. Чекай на свій ранок.. Може вже з самого раночку ти відчуєш весняне тепло??!! Та й сонячне проміння проб’ється крізь вітри та гілочки дерев… бачиш?!! Не так вже й страшно жити… Може все й вийде…. Можливо саме на це тобі вказує осінь. Можливо ще живе краплинка надії на щось гарне, гаряче та пристрасне.

Свет в конце тоннеля...У каждого он свой...

Странные мы существа люди. Верим в то, чего хотим. Моя подруга не верит в любовь, точнее не верила. С чем это связано? Не важно. Она мне твердила, что любви нет, а я на весь парк кричала как люблю Диму. Она улыбалась и называла меня дурой. Я пропуская это мимо ушей, уже не твердила ей об этом чувстве. И вот наступило жаркое лето, это наше первое лето вдвоем. Мы сидели на крыльце, курили, сплетничали… И вдруг, заходит он. Высокий, черный, с карими глазами и безумно красивой улыбкой. Как-то ненавязчиво завязалось общение, потом совместные вечера. Потом она с ним, а я с другим. Потом домой, слезы, уезжать не хотелось. Вокзал, словно, брал нас в свои объятья, отдаляя от места, куда хочется каждый день. Мы вернулись, не выдержали, но ей повезло больше черный мальчик с карими глазами не уехал, он там жил, и как-то все было иначе в этот раз… Снова пришло время расставания, снова слезы осознавание того, что в этом году мы сюда больше не приедем. Плакать не было сил. Дом, милый дом, домашнее тепло не грело, хотелось обратно, ломило… И как-то я стала замечать, что моя подруга говорит о кареглазом брюнете с улыбочкой на лице и блеском в глазах… Влюбилась, оправдывая себя она твердила, что ее «попустит» через две недельки, прошло четыре месяца. Он теперь ей тоже звонит, и скоро долгожданная встреча. И она до сих пор мне твердит, что любви нет, но при этом прячет глаза и расплывается в улыбке.
Так часто с нами случается то, чего мы не ожидаем или боимся. Становится страшно, ведь ты не знаешь как с этим жить, ведь ты был не готов, и вот в такие моменты ты либо столбенеешь и не знаешь, что делать дальше, либо как ледокол идешь напролом к новым ощущениям, ведь такого раньше не было. Бывает так, что людей ломают такие ситуации, а кого-то делают сильнее. Бывает по-разному, все зависит от человека. Ее это не сломало, это стало стимулом к достижению и познанию нового. Это сделало ее мягче и женственнее, заботливее и чувствительнее, это ее сделало woman in love.
Не существует таких преград, которые нельзя преодолеть, нам не посылаются такие испытания, которые мы не можем пережить, нельзя только выше головы пригнуть, а все остальное реально, вера в себя, в собственные силы, подкрепленная верой других в тебя творит чудеса и дает толчок к достижению новых вершин, к воплощению мечтаний в жизнь. За спиной вырастают крылья и хочется жить, и впервые за долгое время ты начинаешь дышать, ты просто дышишь.

Beherovka

Я наливаю собі шосту чи сьому склянку Бехеровки та дивлюсь на своє розбите відображення в замизканому від розводів дзеркалі.
- Я - готовий… - лунає в моїй голові голос, дуже схожий на мій, але якийсь не зовсім природній… Наче б то я розмовляю з незнайомими мені людьми, яких намагаюсь залякати, видаючи із себе якогось суперантигероя…
Мій погляд швидко перестрибує з предмета на предмет, не даючи мені можливість зосередитись на якомусь конкретному об’єкті, сфокусувати зображення, навести різкість. Предмети, які мене оточують дещо втратили виразність своєї форми, стали розмитими, ніби я дивлюсь на них через сіру пелену туманної димки. Мої віки стали важкими брамами, які повільно повзуть вниз, наполегливо стискаючи видиме зображення.
Впродовж декількох хвилин я статично роздивляюсь своє віддзеркалення. Мені стає нудно та я начинаю строїти сам собі незрозумілі гримаси. Мені потрібно ще декілька хвилин, щоб остаточно оп’яніти досягнути бажаної кондиції – стадії алкогольного сп’яніння, коли ти ще контролюєш себе, але вже здатен на будь-які безглузді витівки, коли твоя совість остаточно лягає спати.
- Байдуже… досить… - знов той самий голос повертає мене «на землю» з далекої країни алкогольних думок.

* * *

Знайти щось в моїй кімнаті, в нутрощах якої у вдалому шлюбі все моє життя проживають хаос та розруха - дуже складно. Пошук сорочки відібрали в мене три хвилини мого безцінно-пустоїдного життя. Як не дивно вона спокійно собі висіла на плечиках в шафі.
На сорочці намальовані щури Чіп та Дейл – це одні із перших голлівудських зірок-підарасів яких я знав? Ви сумніваєтесь, що вони підараси? Запевняю, згадайте серіал, згадайте їхні голоси, І те що вони більше часу проводили вдвох, аніж кожен окремо з Гайкою (та ще курва-цнота хD); Джинси я не знімав, ще зі вчора, в них і сьогодні і прокинувся так, що шукати не їх довго прийшлося.
Зі свого холодильника я дістаю великий помаранч – мій засіб маскування на першому етапі задуманої операції. Зовсім скоро цей помаранч стане моєю «рятівницеюхрещненноюматірюзчарівноюпаличкою», яка в потрібний момент перетворить мене на того, кого мені треба. Це маскування чимось віддає перетворенням Попелюшки – на принцесу, гарбуза – на карета, пацюків – на лакеї, і.т.і.; але о 00:00 (00:00 – це у неї в казці, а у мене в реальності 10-15хв.) все зникне – замість чарівної принцесу в обіймах принца опиниться кошмарна бомжиха в пітній, вонючій одежі, - та всі зрозуміють, що все це велике наїбалово – огидна суміш чарівних слів, ретуші та макіяжу …

* * *
Знаєте, що найбільше мені подобається в Бехерівці? Від неї так само штормить як від і будь якої сороко градусної випивки, але у тебе зі рота смердить не огидним кисло-блювотним перегаром підробленої браги, а якимись весінніми травами… Так що пересічним громадянам, які зазвичай вживають лише вітчизняне спиртне важко ідентифікувати тебе як «нетверезу людину». Помаранч ще більше має придати моєму трав’яному перегару шляхетного відтінку!
* * *
Я ще раз подивився на себе у дзеркало і побачив людину (якщо мені все ж таки личить так іменувати) яку щойно збила автівка - розгублена, дезорієнтована, збентежена, легковажна, шокована, дещо афективна – але зовсім не п’яну.
- Значить так я тепер виглядаю? – Чудово…

* * *
Я зачиняю металеві двері коричневого кольору та направлюсь до ліфту. Стіни на моєму поверсі виглядають потворно – надписи, наклейки, осипана штукатурка, безліч вибоїн, подряпин. Я згадаю урок з всесвітньої історії на якому нам розповідали про малюнки первісних людей в печерах – ці надписи відрижка тієї епохи. Про те, якщо ті уродливі малюнки вважаються культурною спадщиною, охороняються всякими блядськими міжнародними організаціями, то більшість малюнків нашого покоління розцінюються як неприпустимі акт вандалізму, пошкодження суспільного добра.
Наша настінна творчість відомо лише обізленим комунальникам та цікавить лише правоохоронні органи, які, чомусь, зовсім не цінують такий від мистецтва. Нікого не бентежить, що було на душі у митця коли він три години іржавим ключем викарбовував слово «хуй». Що він хотів передати аудиторії – свій біль, свою радість, сум, страх, протест проти існуючої світобудови? Кому яке до цього діло, чи не так?
* * *
Подерті двері ліфту розчиняються переді мною саме в ту мить коли я натискаю ногою на зачмарену кнопку виклику. З темної металічної пащи будинникового шниря вилазить моя сусідка по поверху і дивиться на мене з неприкритою ненавистю в очах. «За що?» – думаю про себе, а сам люб’язно посміхаюся їй та відразу проникаю в ліфт. Вона проводжає мої дії злим поглядом.
Поки двері ліфту не зачиняються остаточно – я не відчуваю себе в повній безпеці… Навіжені жінки – гірші за розлюченого пітбуля. Перевожу подих. Принюхіваюсь до запаху зі рота - пахне травою.
- «Заєбісь!». – думаю про себе.

Починаю чистити свій помаранч.
В цьому ліфту (напевно як і в будь-якому іншому), краще стояти посередині ліфту, не торкаючись його стінок. Я Вам гарантую на всі 100 %, що всі вони обісяні. В нашому будинку хтось (насправді це все роблю я) постій орошає ліфт чим конкретно дратує всіх. Ми разом з іншими мешканцями будинку, навіть полювання влаштовували – але нікого (тобто мене) на гарячому не спіймали. Тож в кінці полювання все, що ми (тобто вони) мали - це здогадки, латентні обіди, і жодних достовірних фактів! А тому ідіть Ви всі на хуй від мене – скажу я Вам (точніше їм).

* * *
Ви знаєте… напевно я вампір. Сонячні промені просто нестерпні моїй чутливій натурі. Але все ж таки я виходжу на сонце…
* * *
Пекло… Духота… Гаряче, наповнене шкідливими випаровуваннями та отруйними газами повітря відразу проникає в мої легені, викликаючи нестримну задуху. Відразу по моїм ніздрям б’є гнилий запашок зі смітнику розташованого перед під’їздом. Мені стає важко дихати та починає паморочиться в голові від чого я починаю трохи хитатись.
Сонце, як тільки я вийшов із тіні сірого під’їзду, накинулось на мене та своє жовтою бритвою почало шкрябати моє обличчю викликаючи в мене болісні відчуття. Його роз’ярений світ безжально сліпить наче величезний прожектор.
Я викидаю шкурки від помаранча в бік смітника, але вони не долітають. Зі всієї сили я вгризаюсь в соковиту м’якоть фрукту; на моєму обличчі та руках появляється його сік. Сонце відразу починаю облизувати солодкий нектар цитрусу, який повільно неохоче стікаю по моїм щокам, залишає після липучий підтік.
Швидким кроком я їду в бік світлофора, то і діло наштовхуючись на пересічних громадян; вони вигукують щось мені в слід, але я на це не звертаю жодної уваги та продовжую давитись помаранчем.
Горить червоне світло. Сонце огидливо скалиться.
Я гайдаюсь на самому краю придорожньої бровки. Переді мною проносяться машини, водії яких претензійно-обурено поглядають на мене. Біля світлофора починають збиратися люди, більшість з яких розмовляє по мобільному телефону чи відшукує потрібну пісню в плеєрі . Я підношу до своїх губ долоню і видихаю в неї пережоване повітря, після чого відразу починаю принюхуватись до нього, шукаючи елементи алкоголю? Алкоголем не пахне, як я того і очікував!
* * *
Сонце безжалісно припікає моє чорне волосся. Стан алкогольного сп’яніння стає дещо дужчим, а думки хаотичнішими. Хоча я цього і не бачу, проте нутрощами відчуваю, що мій погляд вже зовсім захмелений, а очі сто пудово непристойно червоні. Я із останніх сил намагаюсь втримати себе в руках. Довкола мене безліч людей, а значить безліч голосів, з яких я вихоплю окремі слова чи думки. Все це незабаром перетворюється у неймовірно безглуздий мікс від якого мій мозок ще більше отуманюється: «- А коли ти будеш?», «- Ні я йому нічого не казала, нехай поки, це буде нашою з тобою таємницею, гаразд?» «- Я блять, чекати не буду,якщо ти збираєшся запізниться, то краще взагалі не приходить!!!» « - А на яку мені маршрутку краще сісти?» « - Що, що? Я нічого не чую, тут дуже шумно! Кажи голосніше…».
Я не витримую та починаю йти на декілька секунд раніше ніж загорається зелене світло. В декількох метрів від мене раптова зі скрипом пригальмовує автівка. Люті очі водія пожирають мене, але він стримує свій гнів, не випускаючи жодного слова в мою адресу з відчиненого вікна. Приблизно на розділовій смузі я зіштовхуюсь зі зустрічним потоком людей, що перетинають цю вулицю в протилежному напрямі.
Останні кроки до цілі…
* * *
Двері перукарні зачинені, але я знаю, що вона відкрита. Я знаю все про цю перукарню.
Квадратура перукарні досить незначна, а саме приміщення сіре, сире та погано провітрюване. Зазвичай тут тхне вонючими пиріжками чи хот-догами, палатка з яким знаходиться біля чорного виходу. Посередині перукарні розташована великий стіл хазяйки закладу, по сумісництву його ж адміністратора та охоронця. Коли ти сюди заходиш, про що всіх сповіщає, ріжучими слух скрімом, маленький дзвінок, вона єдина хто з тобою вітається, награною шаблонною посмішкою, після чого відразу повертається обличчям до телевізора і назавжди забуває про тебе. Ти стоїш як довбойоб поки хтось тебе випадково не помітить чи не наткнеться на тебе… Після цього тобі обов’язково з претензією запитають: «Ви що, прийшли підстригтись? Так чого Ви стоїте?» а ти лише розводиш руками… Той хто тебе запитує (помітив нарешті) обов’язково спробує сплавити тебе комусь іншому, але навряд чи це їй вдасться, ти тут нікому не потрібен. Тебе неохоче запрошують до подряпаного крісла де і відбувається весь окультний ритуал… Після підстрижки твій перукар зникає із зали, видаляючись до службового приміщення, а замість прощання каже суму яку ти повинен забашляти… Ти знову підходиш до хазяйки-адміністратора і вона вдруге і востаннє відволікається від перегляду реклами (чи серіалу) і забирає лаве… нічого не забув??? Ах, так! Вона, вже не дивлячись на тебе, монотонно скаже: «заходьте ще» - сухо, наче ти через 10 хвилин загинеш, а тому не варто на тебе чекати.
Зараз в перукарні майже нікого не буде, ще б пак будні, пре обідня година, - всі деприсують під кондиціонерами в кабінетах чи офісах.
За декілька кроків, я зупиняюсь, щоб витерти своє лице забризкане кров’ю помаранча… Я відчиняю двері… Їбучий дзвінок роздирає мої вуха, і я на мить гублю свою маску порядності і тверезості… Якщо на мене хтось звернув увагу все накриється…
Ніхто…. Цього разу пронесло…
Двох перукарів немає,напевно шмалять біля чорного виходу, третя – обслуговує клієнта, копається в його кучерявому волосі. Адміністраторша щойно вийшла із туалету тому на її лиці життєрадісна посмішка, яка відразу попливе чи просто сконфузиться, як тільки її очі намацають мене…
Я увійшов і продовжую стояти затамувавши подих, чекаючи поки мене хтось помітить… Я намагаюсь не ворушитись тому що будь-який невірний рух може звести все моє маскування нанівець… З мого роту тягне помаранчем та весною, якщо мій ніс не тупить… Мене помітили (О, боже і не пів години навіть!)… перукар… тепер чекаю поки вона поморозиться він мене трохи…
- Блеють! – сатанію про себе. - Вона покликала когось, а де ж мороз?? Може це новенька? Та ні наче…
Заходять дві: одна чорненька, а друга з червоним кіпішем на голові та «хубою» зеленого кольору в роті… Обидві недовірливо дивляться на мене… Червона сто пудово ґвалтує мене подумки, і при цьому мирно пожовує гумку… Чорненька нещодавно тут… Ще мабуть не стало в край стервою, хоча вже час…
- Ви підстригтись? – питає чорненька.
- Ні блять, зайшов за пенсією, дайте будь-ласка два сандвічі та якогось антидепресанту по-міцніше, чи краще зробіть мені міньет? - проговорюю я про себе, а у відповідь стверджувально хитаю головою…
Зараз настає момент істини… Я крадькома поглядає периферичним зором на стінку на якій висить лист з надписом чорного кольору Arial 20 (якщо бути точним):
«П’яних не стрижемо!!! Адміністрація!»
Ось для чого мені потрібен був помаранч! Ось чому я закидався бехеровкою, а не паленою горілкою! Ось чому з усіх сил тримаю себе в руках! Я мушу порушити це правило!!!
Будь яке правило це зло… Це йобаний непотріб, які нам нав’язали, щоб тримати всіх нас у лещатах… Мільярд правил (законів, норм, звичаїв, регламентів) роблять твоє життя структурованим та шаблонізують всі твої вчинки. Перш ніж щось зробити ти згадуєш правило, яке дозволяє чи забороняє тобі це зробити… Ти вже не думаєш самостійно… тебе привчили виконувати мільйони непотрібних наказів… ми всі стали нікчемними придуркуватими заводними ляльками… солдатиками які ходять по колу і страшенно нервують коли хтось іде не в ногу зі всіма… Скрізь одні закони та правила… В автобусі – закони, на зупинці – закони, навіть в цій блядскій перукарні, і то свої закони… Ні, суки, але ж вашим правилам я підкорятися не буду; я і так цим гівном нашпигован як весільну качка яблуками… І мені вже набридло бути телевізійним зомбаком, чи шоппінговою маріонеткою, чи політичним туалетним папірцем, губкою вбираючою бруд зі східців, контрацептивом все поглинаючої безжалісної демократії, кишеньковим собачкою, незміннім атрибутом сучасної богемної моди, сервантом для полу богів, церковним фельдшером палаючим у тьмі канонізованих думок… Досить з мене!!!
- Сідайте будь-ласка до крісла. – запрошує мене чорненька…
- Так!!! – думаю я про себе – купилась, якщо вона почне мене стригти то перше правило буде остаточно порушено.
Я швидко сідаю і вона обертає мене в поліетиленову хуйню, закріплюючи її позаду шиї на липучки. В її очах я бачу не то непорозуміння, не то подив… Можливо обидва варіанти викликані моєю досить коротко стрижкою…
- Як будемо стригтись? – питає вона, запустивши свої роки в моє волосся, і водячи руками по моїй голові наче втирає щось неї, тим самим перевіривши його на м’якість, а голову на митість…
- Коротко, - коротко відповідаю їй я.
Я чудово розумію, що якщо вона мене почне стригти, навіть зрозумівши, що я нетверезий вона не вижене мене вже нікуди до кінця стрижки.
- Так Ваше волосся і так досить коротке? – уточнює вона, достаючи із шухляди знаряддя праці.
- Досить коротке, але не зовсім… - відповідаю я їй.
- Ну як скажете… - підтвердила вона.
Я їй у відповідь стверджувально хитнув. Вона робить перший зістриг волосся і я вдоволено посміхаюсь своєму відображенню у дзеркалі… Тепер можна поводити себе більш природно – нікуди мене вже не попруть! Перше правило скривджено на радість мої трешовій душі!
- Іди ти на хуй адміністрація!- думаю я про себе та додаю – і свої гівняньскі правила засуньте собі в дірку поміж булок.
Напруга спала з мого тіло і я комфортніше вмастився в крісло. Дівчина-перукар стригла повільно при цьому постійно проводила по моїй голові рукою, зчиняючи невеличкий дощ із підстриженого волосся, який розлітається повсюди. На її шафі, розташованій поруч з моїм кріслом, стояла її чашка з кавою куди, як на мою думку постійне попадало волосся. Від однієї думки про каву начинену брудним волоссям та лупою мені становиться не по собі. Що ж така робота…
Для переходу до другого етапу порушення встановленої дисципліни - мене повинні підстригти. Тож в мене зараз є купа вільного часу… В середньому стані алкогольного сп’яніння сидіти на місці та нічого не робити дуже важко… мій мозок розривають незрозумілі думки, та дуже хочеться з кимось поговорити… Дівчина, після стандартних запитань на початку стрижки не промовила жодного слова, тож на роль співрозмовника вона не тягне… До двох інших перукарів прийшли на підстрижку якісь старпери, тож вони так само мовчать як і мій перукар. Хазяйка, заворожено дивиться, якийсь мильний серіал латинського походження, тож єдині виразними звуками являється озвучка кінофільму.
Я придивляюсь до свого перукаря… На вигляд їй років з двадцять… В неї довге чорне волосся заплетене, в якусь незрозумілу фігню, яка тримається на олівці. ЇЇ очі сірого кольору, а шкіряний покров надзвичайно білий. На шиї в неї невеличка дещо фактурна родимка, об яку постійно чіпляється її золотий ланцюжок. Крізь тонкий шар тканини її робочого фартуха я бачу її чимале декольте. На своєму правому зап’ясті вона носить годинник з великим циферблатом який постійно змінює колір від світло пурпурового до блідо помаранчевого, в залежності від кута заломлення світла. Циферблат її годинник мене весь час лякає – він нагадує мені лицеву частину персонажу із фільму «Видок»… Мені стає моторошно… Її годинник дійсно великий - у мене такий би сто пудово на стіні висів би…
Обстановка в перукарні не змінюється… Сьогодні звичайний сонний робочий день, тому всі дуже тихі та відморожені… Мені становиться геть нудно та роблю спробу уявити свого перукаря оголеною… Досить складно, появляється постійно образ іншої дівчини, дещо схожої на неї, але ж… Її губи, ніздрі, очі стали більшими ніж у оригінала, а груди навпаки стали меншими. До того ж світова гамма уявленого роздягнутого перукаря відрізняється від живої натури… Все це неодмінно засмучує мене…
Від нудьги та алкоголю я починаю засинати… Вії становляться важкими, а тіло розм’яклим. Мозок спустошується… Думки нарешті відпускають мене за межі цього світу…
Чорненька робить мені зауваження, але я не придаю особливого значення її словам… Перукар збентежено дивиться на мене через дзеркало… Щось їй підказує (інтуїція? шосте почуття?, а може логічні умовиводи, з огляду на мою не зовсім відповідну поведінку), що щось тут не так, але що саме вона не може зрозуміти до кінця. Я зараз більш схожий на хворого чим на п’яного, а якісь правила моралі не дозволяють нам в чомусь звинувачувати таких. Запах помаранча вже майже зник і тепер вона лише чує травнистий запах бехеровки. Вона вже відкрито принюхується, але не може зрозуміти що це… Наче ж не горілка, так? Вона продовжує мене стригти…
Я дивлюсь на просиню в яку мене укутали та як на неї сиплються моє зрізане, подрібнене волосся… розмови головних герої серіалу, разом зі звуками увімкнених фенів та машинок для стрижки, майже злилися в єдиний дещо приглушений шум, який с кожною секундою наче віддаляється від мене…
Крізь першу пелену сну, яка мов туль лише притуманює навколишню реальність, я чую чиїсь голос «Все… Я вже достригла… Вставайте!» …
Я струшує з себе сон та волосся та встаю з крісла… Вона мені каже, що я мушу підійти до адміністратора, та розрахуватись, а сама по традиції виходе із залу…
Я роблю так, як вона мені веліла підходжу до відповідного столика… Хазяйка перукарні відразу лишає свій серіал та дістає невеличку картонну коробку забиту грошима…
- З Вас тридцять гривень – люб’язно каже вона мені…
Що ж час порушити друге правило, яке надруковане на сірому аркуші формату А4 та прикріплене до скотчем стіни:
«Ніхто не стрижеться безкоштовно!».
- Крр-кх – роблю вигляд, що відкашлююсь. – В мене нажаль не має сьогодні грошей…
Пауза…
Перукарі зупинили свою роботу… відразу зник шум фену та машинки… навіть телевізор і той, замовк якогось хуя…
- Що? – перепитує вона. На її обличчі неабияке здивування… Вона приголомшена тим, що почула…
– В мене, нажаль, не має сьогодні грошей… - спокійно повторюю я та люб’язно при цьому посміхаюсь до неї.
- А навіщо ж Ви, знаючи, що у Вас сьогодні не має грошей прийшли на стрижку? – сатаніє адміністратор. – це Вам, що гуманітарна перукарні, чи що?
- Тому, що мені сьогодні йти до знайомого на день народження… роблю невелику паузу. Сморід алкоголю поширюється по всій перукарні. Перукар, що мене стригла, вже повернулась до залу з віником та совком, про те уважно слухає наш диспут, некваплючись підмітати… - Всі свої гроші я витратив на подарунок… - знову роблю паузу оцінюючи негативну реакцію оточуючих - Як же мені йти до свого знайомого не підстриженим?
- То чому ти вважаєш, що знайомому треба купити подарунок, а за стрижку платити не треба? – втручається в розмову «червона з кіпішем на голові», - може треба було подарунок попросити безкоштовно в магазині, а підстригтися за плату?
- Та-а-к, - протягую їй я, - хто ж продасть мені подарунок безкоштовно?
- А безкоштовно хто Вас постриже? – знову адміністратор.
Я не відповідаю… Просто дивлюсь із мовчазним, іронічним запитання в погляді «А ти відгадай, хто мене підстриже безкоштовно?»… Розуміючи мій натяг вони збентежено переглядаються між собою.
- Ви розуміти, що це Ви робите по-свинськи? – намагається догукатись до моєї свідомості адміністратор, незнаючі, що вона вже давно спить п’яна десь в непроглядній пітьмі, в натрах мого загубленого внутрішнього світу. – Це дуже непорядно з Вашого боку та безсовісно… - закінчила нарешті вона.
- Та, ви що? – роблю вигляд наче мені задали дуже цікаве запитання. - Америку відкрили??? А «совість» це, якщо я не помиляюсь, якісний показник рівня тренованості у виконанні чиїхось наказів? Наказів, які ми записали на папері та назвали правилами… Про які нам вдовбують з самого дитинства зі словами «Ви так мусити робити!», «Так роблять всі!», «Так треба робити!»… Наче щеня дресирують у насильственний спосіб, щоб воно не мочилось на килим, не доставляло клопоту своєму господареві? Як доречи звати Вашого господаря? Кому ви лижете ноги? … - не переводячи духу продовжую я, - Чи «совість» це слово винагорода, яким Вас хвалять коли Ви робити так як вигідно комусь? Хтось вигадав лайно, а Ви робіть так, бо це лайно назвали «совість»… Ми про цю совість говоримо зараз??? – розійшовся я, - Це Ви маєте на увазі???
- Які накази? Які господарі? – кричить вона, цим самим збуджуючи нервове оскаженіння всіх присутніх. - Ви, що збожеволіли? – з її рота валиться слина… - Ви блять, винні нам грошу за підстрижку, голову морочите??? Стрижка безкоштовно, ось це порушення правила!!!
О!!! – радісно вигукую я. – Так а хіба грубити клієнту це не є порушення? Я порушив щось… Ви порушили щось… Думаю конфлікт вичерпаний, та я мабуть можу йти??? – наївно запитую я…
- Та Ви, що знущаєтесь з мене? – вона хапається за голову і неприродньо вивертається в якусь химерну трагіко-дадаїчну позу типу «піздець… армагеддон…». – Які блять правила? Який блять вичерпаний? – від люті її лице становиться старим та огидливим… - Проти кого ви цей блять концерт влаштували? Про ти мене як власника приватної перукарні? Чи про ти дівчат які доклали зусиль щоб вас, підора підстригти?
- Проти, феодального князівства Литовського… - відповідаю я.
- Що?? – вигукує «червона з кіпішем» заступаючись за хазяйку - Ти кого, блять з себе уявляєш, хуй ти?
- Ванессу блять її Мей – відповідаю я…
- Ви розумієте це об’єктивно, - свиріпо продовжує адміністратор, - ми надали Вам послугу, тому ви мусити за неї заплатити! Це адекватна міра речам…
- Адекватно??? Для кого, для Вас чи для мене?? – вже сам починаю кричати.
- Ви розумієте, - каже вона, - що ця Ваша вистава нічого не змінить??? Це боротьба з «вітряками», яких ви уявляєте драконами …
- Хтось створює правила, хтось їх дотримується, а я їх порушую! Вам потрібні гроші? Моя сорочка підійде, в оплату? Беріть… - починаю поволі розстібувати ґудзики.
- Нам не потрібна Ваша сорочка! Як зараз зателефоную в міліцію… - погрожує адміністраторша…
- Не хочете сорочку??? Візьміть мої штани, але попереджую, що труси я не ношу! Будите брати? – морально ґвалтую її, при цих словах в неї в емоційному зомлінні відвисає щелепа. Вона полу автоматично, майже не свідомо, кладе на місце слухавку, яку щойно взяла, щоб викликати фараонів.
- Що ми Вам зробили, що Ви це все робите? – запитує вона… Ми вас чимось образили?
Я згадую все: порізи на шиї від небезпечного леза, погану підстрижку, перетримання фену на одному місці, , волосся, яке падає за виворіт одежі, а почесатись тобі не дозволяють, волосся яке потрапляє в очі через грубість, відмороженість та нахабство перукарів, відвертий похуїзм у їх ставленні до тебе…
- Ви блять, - неістото промовляю я із лихоманкою в почервонівших від злості очах… - Ви створили правила!!! Безглузді, нікому не потрібні, нікчемні правила… І мало того Ви хочете, щоб я їх виконував! Весь світ – став заручником дозвільної системи якихось вонючих підорів, які замість того, щоб щось робити (досліджувати, видобувати, будувати, вирощувати) сиділи за столом, вдаючи з себе неабикого, і створювали бруд, який потім став загальнообов’язковий… Бруд який примушує тебе, мене, її – жити лише так як нам насправді не хочеться… А ви довбойоби, галімі раби, робити із них геніїв, докоряти їхнім параноїдальним вигадка, вчите своїх дітей бути рабами їхніх дітей, із покоління в покоління робите вигляд, що все «адекватно» так і має бути… Вірно! Одні працюють на хліб, а інші пишуть на папері строку, і цей хліб стає їхньою власністю! А ви що – «Ну, це ж закон… Це правило…». – Ви ті, хто дає цим «правилам» життя… - всі приголомшене дивляться на мене… - Ідіть Ви нахуй!
Я дістаю кишені м’яту сотку і кидаю на стіл адміністратора… З огидою дивлюсь всім в очі та виходжу із перукарні… Перукарі та адміністратор, як загіпнотизовані виходять за мною на поріг свого закладу, забувши про клієнтів…
Недоходячи до зупинки декілька кроків, я обертаюсь до них…
- Оце Вам за підстрижку! – кручу я у весь голос, перекрикуючи гомін перехожих та шум проїжджої частини. Я знімаю свої штани, (трусів немає яка я і обіцяв), і демонструю жопу перукарям… Довкола збентежено скрикують люди… перукарі з відразою дивляться на мене… Я одягаю штани, та починаю йти спиною вперед не випускаючи із полі зору перукарів! – А оце… Передайте своїм правилам!!! – я піднімаю обидві руки вгору, лишаючи не зігнутими середні пальці! – ДРОЧИТЬ НА СВОЇ ЙОБАННІ ПРАВИЛА!!! – продовжую йти спиною вперед і кричати у весь голос. – ПРОДОВЖУЙТЕ ЛИЗАТИ ЇМ НОГИ… БУДЬТЕ РАБАМИ СВОЇХ ГОСПОДАРІВ! А Я БУДУ ВІЛЬНИМ!!! МЕНІ ВОНИ НЕ ПОТРІБНІ, ЧУЇТЕ!!!!
Я раптово звертаю увагу на лице дівчини-перукаря, з червоним волоссям та кіпішем на голові… На її лиці замість огиди та ненависті, яка була весь час до цього, раптово з’являється страх і наче… відчай?? Не розумію чому… Вона мені, щось вигукує… Я мимоволі зупиняюсь і в цю секунду все раптово замирає… неначе час спинився… лише один якийсь звук, якийсь незрозумілий противний скрип, який доноситься праворуч від мене залишається в ефірі… та її слова:
- Стій!!!!! Червоне світло… - на її очах з’являються сльози….


Mike Good

Відпустка

- Не-е-є… ну вариш скільки це? Він цілий тиждень зовсім не просихав! - верещав Грант давлячись слиною, - оце відпустка, розумієш?
- Та це, ще так собі… - заявляє йому Виля, - от мій знайомий, це піздець, як погуляв у відпустці!
- А ну, давай, я слухаю! – Грант зробив більш менш серйозне вираз свого туповатого обличчя.
- Ну… - почав Виля, - в останній робочий день, Вася разом із колегами поїхали на пікнік… Ну, зрозуміло випили, так, що всі прокинулись підвечір в суботу, знову випили – вечір неділі… Вже всі збирається коло автобуса, щоб додому відчалити, а Хлопця нема… Де він? Що з ним? – Ніхто й гадки не має… Давай всі його шукати – нема… Лише в понеділок по обіді знайшли - на ялинці спав, без штанів… Одні його до тями давай приводити, інші штани шукають… Штани шукати довелось не довго вони на його директриси опинились… Як? Що? – тільки розмови у всіх. Директриса давай свої штани шукати – вони у секретаря – ще більше розмов в колективі.
- Ну що ж, пів дня пропало, а випивки зосталось трохи - всі вирішили догнатись. Ну, Чувак догнався так, що заблював пів автобуса і ще трохи для сумки директриси залишив… Всі ображені, всі зморені, всі невеселі – поїхали додому. А це Падло по дорозі попросився в клозет збігати. Ну зупинили на узбіччі, біля лісосмуги… 5 хвили нема 10 хвилин нема… Всі нервують… 20 хвилин не має… - СУКА! БЛЕАТЬ, - по всьому автобусі – і всі разом на пошуки, нах… Шукали, що правда не довго… Він Сука в яр злетів… Дістали, виматерили та поїхали собі далі…
- Заїхали в город і Пасажир водію: « - Шеф випускай – я тут живу, тіпа…». Його з радістю випустили, а самі поїхали. Проїхали метрів сто директриса в суму глянула, косметичку певне хотіла дістати – а там… Паніка… Мати… Сльози…
- Персонаж же, знаючи що в олімпійці в нього гаманець з двома сотками гривень – вийшов на сусідньому від його помешкання районі – чисто пивка попити, хоча сам ледве живий був… Найшов пару малознайомих йому приятелів, взяв всім пиво… а сам від пива почав швидко тухнути…
- Розуміючи, що він скоро зовсім відпливе, Чел давай телефонувати дівчатам в надії відвідати їх, але всі його нахуй послали. Він вирішив, що все… досить бухати треба петляти додому. По дорозі додому, проходячи біля банку, Типа конкретно глюкануло і він (Тип), вирішив гроші, які в нього лишились (100 гривень + на проїзд) покласти собі на банківську карточку…
- Зайшовши до банку - замолодив касиршу… Вона пообіцяла провести цю операцію якщо він займеться з нею сексом… Він погодився… Вона в перший черговий перекур потягла його до службового приміщення (насправді в туалет) де все і відбулось… На прощання, на шматочку туалетного папірця вона написала: «Олена-банк-секс» та номер свого мобільного телефону і потайки вкинула йому папірець в кишеню.
- На гроші, що залишились після годування свого поточного рахунку Гай (англ.) все ж таки доїхав додому та відразу ліг спати…
- Щось ти пиздиш мені здається, - недовірливо сказав Карл.
- Та слухай далі, це ще не кінець…
- А як хоч секс був? – знову встряв Карл.
- Секс? Який може бути секс з касиром? Секс як секс – нічого надзвичайного… - обурено відповів Виля. - Слухай далі…
- Просипається він наступного ранку – пипець, де гроші? Нічого не пам’ятає… Давай потроху збирати мозаїку вчорашнього дня, «відновлювати вчора» - як говорять… О! нагадав, що бухав пиво з малознайомими йому приятелями і зрозумів, що це вони в нього спиздили гроші.
- Відразу зателефонував, зібрав декількох нормальних корешів і в сусідський район. Знайшов тих з ким бухав. Поговорили… І хоч вони і клялись, що нічого не брали, але врешті решт сто гривень повернули Типку.
- Повернувся з корешами в свій район, курнули, випили на цю відвойовану сотню – знову Мен під лід пішов… Занесли його додому, ну і все наче гаразд.
- Зранку Муділа прокидається рукою в карман, а там папірець: «Олена-банк-секс» і телефонний номер. Що за Олена? Який банк? Секс? Ну думає варто набрати… Набирає на тому кінці грубий чоловічий голос, який як виявилось належав батькові Олені, який, як виявилось, працює в прокурором та вже його шукає в повну силу…
- Цей, блять, злякався – думає: «треба вйобувати з міста!». Ноги в руки і на автовокзал… В найближчу маршрутку (Сімферополь-Керч). Ну це розумієш - як не щастить так не щастить у всьому – водій маршрутки, під’їжджаючи до Керчі, задивися на дівчину в міні-спідниці та не вписався в поворот… Маршрутка вилетіла з траси, а Чел головою нормально по склу вдарився і відразу ж відрубився.
- Приїхала «швидка» Клієнта на каталку і в лікарню. Там його привели до тями і поставили діагноз, щось на зразок струс головного мозку і часткова амнезія… Ну Вася в палаті роздуплився трохи, але ж ніхуя не пам’ятає – його направили до невропатолога. Виписали направлення все як слід, ну взагалі все зробили красиво…
- Ну сам знаєш наші державні лікарні – не на одному кабінеті номера немає, а надписи на дверях стерті, що прочитати не реально… Він шукав-шукав і наче знайшов. Зайшов «здрасте» і все таке, а там доктор жінка років сорока, якраз з подругою по мобілці розмовляла… Він їй «ось тіпа направляння і все таке» - вона вихопила листочок, та не дивлячись кинула собі в шухляду, і каже: «ну що почнемо як ти прийшов?» Той тільки гривою хитнуть устиг – вона його в позу і клізму в сраку… Тут він і здогадався, що не вгадав з кабінетом, ну що робить прийшлось вже терпіти, добре хоч на халяву…
- Ну, що вийшов він після клізми та відновив пошуки невропатолога… Знайшов! Щоправда зовсім в іншому корпусі переховувався той… Черга двадцять чоловік. Ну що робить став чекати… Перші тривожні нотки виникли за п’ять хворих до входу… Ще через два пацієнта, срати захотілось так, що гівно з очей трохи не вилізало, але ж уже майже дочекався… І ось вже його черга, а встати з крісла не може бо піздец буде… Всі, хто за ним, йому: «мов йди, твоя черга», а він і підвестись не встиг… ну як це сталось… Тут його з лікарні і поперли, ще й по фейсу «на дорожку» вручили… двічі…
- Нарешті вийшов він з лікарні і що? Чуже місто (десь в Керчі)… Жодних знайомих… Ні грошей, ні документів… Сам він в піжамі… Та ще й в обісраній… ААА! Пішов на зупинку півгодини намагався у перехожих стрельнути цигарку, але запах всіх відлякував… Одного разу додатково ледь не отримав пілюлей… Коли якась жінка: «Ви в біді? Допомога потрібна? Так, ну добре, ходимо до мене переодягнетесь, покупаєтесь… тут поруч».
- Пішли вони до неї, - і справді поруч… Він покупався… Вона йому одяг занесла, щоправда жіночий, бо інакшого в неї не було – сарафанчик червоного кольору… Ну, що робить одягнув… Вийшов вона його до столу, нагодувала, випити налила… Він їй розповів все, що пам’ятає про себе та своє життя, а вона зі співчуттям «так-так… бідненький…» все вислухала, а далі йому каже «іди в спальню проспись трохи, а я в магазин, щось на вечерю куплю та проб’ю як там маршрутки ходять до Сімфа, ок?» - «Ок!».
- Просипається він, десь після обіду… тільки вставати а ніхуя, руки ноги зв’язані… Він повертає голову а жінка в купальнику з латексу, масці кішки і з величезним резиновим хуєм салатового кольору на трусах, а позаду неї камера вимкнена… Чел аж зомлів…
- Ха-ха ха-ха га-ха, - засміявся Грант. – Оце так…
- Ну години зо дві вона його страпонила во всі дири, - продовжив Виля, - а потім у відеокамері зарядка сіла і вона загубила інтерес до Хлопця та дійсно направилась в магазин, заливши камеру заряджатись…
- Поки жінка вибирали покупки в супермаркеті – її жертва перегризши мотузки, звільнилась і миттєво втекла з квартири, кульгаючи на дві ноги та тримаючись за п’яту точку, не додумавшись стерти відео с камери, чи в якості помсти насрати на журнальний столік у вітальні…
- Ну Вася вибіг і пробіг ще 0,2 кілометра, поки дихалка не запищала… Зупинився і побачив в десяти метрах паб, точніше генделик, точніше гівно-бар, точніше відстійник… Він подумав: «там люди добрі, п’ючі , я сам такий… Мене приймуть за свого, пригостять і пожаліють…»… І швидким кроком направився в заклад якщо це слово вживається по відношенню до будівлі з бухлом та алкоголіками обтягнутою мутною клейонкою; забувши абсолютно про те в чому він одягнутий… Місцева гопота відреагувала оперативно – Персонаж і пояснити не встиг, навіть і почати щось пояснювати не встиг як на нього накинулась зграя гопників з криками «Пиздіть, підара!»… Пояснити як він звідти вибрався живим, я не зможу… Пощастило нарешті, хоч в чомусь…
- Ось… Провалявся Бідолага десь біля смітника до самого ранку, при цьому знайшов там собі якість старі джинсові штани, порвані резинові тапки та сонцезахисні окуляри без однієї лінзи. Тіло в синцях, все болить голова паморочиться, в роті присмак крові, підтошнює, а на лиці взагалі жодного уцілілого місця не має – синці, синяки, подряпини, шрами, рубці, фінгали, гематоми, порізи, забої тощо… Ніс розбитий, очі позатікали, декілька зубів хитаються… Взагалі красень…
- Так ось… він у когось випитав в якій стороні Сімферополь знаходиться і туди він і направився… Йшов Чел здебільшого подвір’ями, щоб не натрапити на патруль, лякаючи до смерті молодих мамочок та їх маленьких спиногризів… Десь через годину, може трохи менше вийшов він на трасу і пішов на захід Кримського півострову… Якщо йому вірити, то він пройшов трохи менше десяти кілометрів перш ніж зловити собі автівку… Під вечір, його підібрав якийсь дальнобійник, якого він розповів все про свої пригоди… Дальнобійник був дуже чуйною та милосердною людиною та поділився із Мудаком грошима, бухлом та одягом.. на додачу біля Сімферополя, дальнобійник зняв для двох повій, з якими вони повеселилися до самого, не користаючи контрацептивами та наражаючи себе на небезпеку… Цього разу Мудаку повезло менше – його партнерша був сифіліс - джекпот…
- Прокинувшись в обід, в кабінці в обіймах дальнобійника, із шаленим болем у сраці, Чувак направився нарешті до себе додому, де його вже давно випасали друзі його малознайомих приятелів, яких він нещодавно дуже образив… Не дивлячись, на те що Чел, ще не відійшов від минулого побиття, його непогано замісили і в цей раз… Та ще пообіцяди йому повторити заміс, якщо він не поверне сто гривень в найближчі три дня…
- Відпочивши за гаражем години зо дві він пішов до своєї квартири… Не дивлячись на двократне побиття за минулу добу, перше що він отримав при вході до квартири, так це ляпас від матері, і на додачу цілий вагон матів в свою адресу… сьогодні з Прокуратури Центрального району на адресу та імя Чела надійшла повістка про виклик його для допиту в справі про зґвалтування…
- Перебуваючи в полу афективному стані він вжив, «залпом» 200 грамів горілки після чого поплів до ванної кімнати в надії «змити це все»… ставши під душ Вася дізнався, що «жековци» перекрили воду на найближчі п’ять днів… Вилізаючи з ванни, із злістю та розпачем в душі, при цьому перебуваючи в стані сильної алкогольної інтоксикації, він під слизнувся та при падіння зламав собі ногу…
- На цьому його пригоди нарешті завершились! – урочисто закінчив Виля. – Ну як? Сподобалось?



Mike Good

Чи зможе Тайд відіпрати Вашу душу? Сумніваюсь! Про те я точно зможу сказати, що Ви зараз дивитесь!!!! А зараз… Ви дивитесь…. Інтелектуально-розважальне… Пізд…вато-активне… Цнотливо-виразкове шоу!!!!!!!! (звідусіль лунають аплодисменти) «Ч-О-Р-Н-А К-У-Л-І-Н-А-Р-І-Я»!!! І я її ведучій Борис Х…й. Сьогодні я навчу Вас готувати печінку у власному соку, з присипками із сушеної душі!!! (аплодисменти)… - Ця справа вважається не абияким делікатесом в Північній Молдовії, в краю потомствених гасторбайтерів… - Але на початку нашого теле-радіо-газето ефіру я розкажу Вам казку! Колись… дуже давно… жила бідна сім’я хліборобів… жили вони бідно тому, що весь їх врожай постійно прів у сараї… прів, у сараї, тому, що вони не купили завчасно, бля, металочерепицю «Церезіт»!!!! «Металочерепиця «Церезіт» - купуй завчасно, бля»!!! Так ось, про що це я ??? Ах так… готуємо печінку! Беремо, свіжу людську печінку, ось таку наприклад (дістає із шухляди тарілку з печінкою темно-малинового кольору)… - Зверніть увагу! Коли будете купувати печінку на чорному ринку, обов’язково придивляйтесь на її колір та зовнішній вигляд… Зморщена, сконфужена печінка – вказує на те, що людина довго хворіла, - для цієї страви (кривиться) така гидотна не підійде; вкрита безформними рубцями чи на дотик змінює форму – що людина пила, - таку печінку також не варто купувати! Також варто подивитись в бирці на дату трансплантологічної операції… Але нагадаю, про те, що оскільки, зазвичай, такі операції проводяться без відома самого донора (сміється), то і дата на бирці може бути перебита!!! (сміється) - То як же тоді відрізнити молоду, соковиту печінку, від печінки яка пролежала в морозильній камері декілька століть? А відповідь на це питання ми можливо дізнаємось після РЕКЛАМИ!!!
Реклама: «Відправ пусте смс-повідомлення на короткий номер 588300384823-934 із текстом «Я – ЛОХ» та отримай чудовий шанс прийняти участь у розіграші одного з 300 000 тисяч звітів про доставку! Не витрачай ані секунди! Пиши якомога швидше, бо лише сьогодні вартість одного смс-повідомлення становить 320 гривень (включаючи ПДВ, + готельний збір, + збір за паркування автотранспорту, + збір із власників собак)»…
А наше шоу продовжується тож безрадісно констатуємо, що кінець світу ще не настав! (сміється)… «То як же тоді відрізнити молоду, соковиту печінку, від печінки яка пролежала в морозильній камері декілька століть?» - Ніяк! Зробити це просто неможливо… залишається розраховувати лише на сумлінність Вашого продавця… Так, вважаю, що з печінкою ми розібралися… Наступне - кров, в якій ми будемо смажити нашу печінку! Якщо кров та печінка купувались в різних місцях, тобто не від одного донора, то не пожалійте кошти на аналіз групи крові яку ви придбали і в якій зберігалась печінка - мають збігатися… В протилежному випадку Ви провидите безсонну ніч в обіймах з парашею. Також я рекомендую брати натуральну кров! Підкреслю слово натуральну – всі ці гідралізовані желатини, поліглюкліни – це все пуста трата часу, або інакше кажучи. – пісна ху…ня. Отже наливаємо в ємкість з нашою печінкою 300 мл. Крові і кладемо у духовку на 45 хвилин! Все? Ні… Чи у Вас не виникло питання: «А хіба не треба чимось приправити нашу справу?»… І справді так, скажу я Вам… І відразу очікую друге запитання: «А чим ми будемо приправляти її?»... Дуже доречне запитання… Я би зробив це так: кокс, метадон та трохи шавлію… Головне з шавлієм не переборщити, а то все зіпсуєте… Для тих хто любить по-міцніше - замість коксу покладіть пів чайної ложки героїну… Доречи, а чи знаєте Ви, як дізнатись скільки в героїні набадяжено тайду? Це дуже просто зробити… Треба кинути в пральну машинку брудну сорочку та засипати гертайд – якщо сорочка повністю відіпралась – шукайте іншого баригу (сміється)…О, лише подивіться тільки на мої котли, які я спер сьогодні в метро – годинникова стрілочка поблизу п’ятірки, а хвилинна зупинилась на дев’ятці… А значить саме час зіграти у вікторину «Кр-аї-на лу-пиз-д-нів»!!! Ого-гов!!! І сьогодні до нашої студії додзвонився – Тарас!!! (звідусіль лунають аплодисменти)…
- Алло!? Алло! Я вже в ефіре? – (басистий голос, сільський акцент - БГСА).
- Саме так, Тарасе!!!!!!
- О! їба..и мене в сраку! Ніх..я ж собі! – (БГСА).
- А я нагадую тобі, наші прості правила – ти маєш відгадати число, яке я щойно загадав!!! Ого-гов, Тар-тар Таррасе!!!
- А яке максимальне число може бути загадане? – (БГСА).
- 143, 393, 593, 394, 001
- Ой, бля… - (БГСА).
- Але якщо ти вгадаєш – ти отримаєш 10 000 доларів!!!!! Готівкою!!!
- А? (хи-ги). А якщо не вгадаю? - (БГСА).
- То тобі, яйця відрубають… (тиша). – Що ти?! Я ж пожартував! Ти всього-на-всього проеб..ш ДЕМОКРАТІЮ!!!
– А ну тоді певно можна зіграти! - (БГСА).
– І так… тар-тар Таррасе!!! Яке я число щойно загадав?
- И…? И-и? Еееее… Чотири… - (БГСА)
- І це правильно відповідь! ! ! (звідусіль лунають гучні аплодисменти)… Рахуй вже, що в твоїй кишені 10 000 доларів! ! ! Проте, якщо ти знову вгадаєш яке я загадав число – ТО ОТРИМАЄШЬ 20 000 доларів!!!! ААААА!!!
- Я згоден……. - (БГСА). - И…? И-и? Еееее… Чотири…
- І це знову правильна відповідь! ! ! (звідусіль лунають гучні аплодисменти та жіночі скріми)… Ти щойно виграв 20 000 доларів! ! !
- Заєбі..ь! - (БГСА)
- А якщо ти знову вгадаєш, яке я загадав число – ТО ОТРИМАЄШЬ 100 000 доларів!!!! ААААНГНЕ?»?(Нгшгщш2г2898)(«*»(*?*98гЬТ»Т»Тт))ААААА ААААА!!! ААА!
- Я згоден……. - (кінський сміх, БГСА). - И…? И-и? Еееее… Чотири…
(тиша)………………………………………………………………………
тиша………………………………………………………………………..
тиш…………………………………………………………………………
ти…………………………………………………………………………...
т……………………………………………………………………………..
Тар-тар Таррасе!!!!!!… ти проїб..в… Цього разу я загадав цифру «сім» а не «чотири»… Що ж ми забираємо до музею нашої передачі Вашу ДЕМОКРАТІЮ!!! (вигуки, свист)… – Асистентко, покладіть її будь-ласка між СОВІСТЮ та ХАРИЗМОЮ, та заразом передзвоніть хлопцям хай зайдуть до Тараса відрубають йому яйця!
- Що??? – (зляканий БГСА).
- Я пожартував!
- Фу-у-х... – (видох з полегшенням БГСА).
- Тарасе! Я пожартував тоді, а не зараз…
- Як же це так??? – (тривожний, наляканий, скривджений БГСА)
- Нічого не знаю Москва пизд…м не вірить і ми не будемо!
- І що мені робити – (дуже наляканий БГСА).
- Що-що?! Готуй яйця, дибіл… А зараз реклама!
Реклама: Незабаром… Тільки на нашому каналі… Вперше в Україні… По мотивам фільмів «Будинок воскових фігур» та «Техаська різня бензопилою»… Нове реаліті-шоу - «Я хочу вбивати»… Не пропустіть!
І ми знову повертаємось до нашої студії і поки печінка смажиться ще трохи реклами!!!
Реклама:
«Чи вірити Ви в секс після смерті? Чому ні! Нова віагра «Адреналін» - шість годин чистого стояка, за будь яких обставин… І я запитую знову: «А тепер Ви вірити в секс після смерті?»».
Реклама:
«Ніч із іноземце? Ніч зі збоченцем? Ніч із бувалим збочинцем? Ніч із 40 азербайджанцями? – готель «Даунтаун» - ми можемо все!»
Реклама:
У вас зникла кішка – ми вирвемо Вам зуб… Від Вас пішла жінка – ми вирвемо Вам зуб… На Вашу тачку впало дерево – ми вирвемо Вам зуб… Стоматологічна клініка «Ми вирвемо Вам зуб» – ми вирвемо Вам зуб!».
Соціальна реклама:
Одна матір народила двійнят… ЇЇ двійнята народили трійнят… Трійнята народили четвірнят… Ви розумієте про, що я Вам розповідаю? Іде забруднення нашого ангельського світу… Але ми спроможні це змінити… Користуйтеся презервативами…….
Ого-гов! (звідусіль лунають гучні аплодисменти). Наша печінка вже майже готова і саме час зайнятися присипками… Для цього нам потрібна душа, при цьому дуже чиста… Тож души політиків, юристів, повій, наркоманів та інших спекулянтів нам не підійдуть… Найкраще, що я можу вам порекомендувати так це душа бібліотекаря… Чиста, прозора, без всяко зубожілого лайна… Або перукар, дещо гірше але підійде… Нагадую, що будь-яку душу можна замовити на порталі www.dushisellers.com.ua. Душу потрібно завчасно висушити в духовці при температурі 100 градусів 15-20 хвилин. Після цього вона стане крихка і Ви можете в будь-якій посудині подрібнити її до крихт… Цими крихтами ми посипаємо нашу соковиту печінку, і вуаля – все готово! Залишилось присолити/приперчити та покликати до себе друзів… На цьому все… В наступній передачі я навчу Вас готувати лазанью в томатній блювотині по-селянські… З вам був я – Борис Х..й… До нових зустрічей… На все добре…


Автор: Mike Good