Все так запутанно и сложно
Из под ног ушла земля
Вернуть, что было не возможно
Увы нельзя начать с нуля.

Мы забываем кем мы были
Не знаем мы кто мы теперь
Кто дорог был, кого любили…
Жить невозможно без потерь.

Мы путаемся в своем сознаньи
Мы замыкаемся в себе
Людей держа на расстоянии
Стаем одинокими в толпе.

пытаемся найти мы выход,
Пытаемся найти ответ,
Но замечаем мы одну безвыходь
Забывая про надежды свет.

Это жизнь, все падать будут
Но падая должны вствать
Какая разница, что судят
Им не дано тебя понять.

Перед собою будь ты чесным
Не предавай своей мечты
Пути господни не извесны
Просто ЧЕЛОВЕКОМ оставайся ты.

Живя душой-правду познаешь
Имея разум-не дашь ее забрать
Любя всем сердцем осознаешь
Что людям тоже суждено летать.

У Творця не вистачило натхнення
Тому мій сюжет повторюється
Він створив тебе для мене
І цим виправдав свої лінощі
Ти чудово справляєшся з своєю роллю
Жаль що сценарій такий малий
і ти мусиш завжди грати те саме
Я божевільна, мої нерви перетираються
А нові обіцяли не скоро…
я не доживу до нового завозу
Ти не моя друга половинка
І тимпаче не моя доля…
Просто Творець створив тебе для мене
А з ним ти знаєш сперечатись важко
Напевно ти став його улюбленцем,
Ніхто ще так ретельно не слідував його писанням
Ніхто так по-різному не грав такої банальної драми
Я сильна, була сильна, а тепер часто плачу
Ти першого разу злякався…. А далі звик…
І я звикла…
Але одного разу я побачила рефрен у кінці
І тепер мушу стерти, видалити, викинути,
Тебе зі свого життя …
разом з валізами, фотографіями, моїми-твоїми листами,
з поцілунками, обіймами, з моїм улюбленим светром…
Я не уявляю своє життя без тебе, не уявляю себе з кимось іншим
Зате я чітко бачу яке воно буде з тобою….
І це мене лякає більше ніж заключити договір з Дияволом
І піти з війною на твого Творця….

Сыграй мне маэстро о жизни,
о том как ветер поет,
и почему в этом мире,
мне больше в карты везет.

Сыграй мне маэстро о небе,
как плачет томной слезой,
и почему я старею,
опавшей осенней листвой.

Что же так часто дождик,
душу мою поливал,
голову пьяную,буйную,
от поцелуев срывал!

Сыграй мне маэстро сыграй!
Что бы навзрыд зарыдал!
Жалко что в этой жизни,
с розой судьбу повенчал!

Від твоїх слів у моїй душі робилися озонові дірки.
Ти викльовував мені очі, щоб я не читала твоїх думок.
Твій погляд був ще холоднішим ніж мої долоні.
Моє гаряче серце спалювало все, що могло тобі зашкодити.
Я кохала тебе.
Кохала за твої диявільські очі, за твою ангельську посмішку.
Ти був для мене богом, я була в тебе першою.
Ти кохав мене, зализував рани,
але смак моєї крові тобі так сподобався,
що ти випив мене всю.

Лучше ни чего не говорить, чем просто молчать как дурак!
Порвать эту тонкую нить и утонуть в рабочих делах!!!
Я думал так в далеком раннем детстве
Когда многое еще не понимал
Я думал, что не будет последствий
От тех мыслей, о которых мечтал
А этот мир с каждым годом все злей
И он живет так век от века
Здесь так легко найти людей
Но нелегко найти здесь человека
А время поменяет нас лучше селикона
И я уже не посмотрю на окна твоего балкона
Лет так через сорок!!!
А нам не стоит бояться смерти
Пока здесь! (Ведь все мы люди).
Когда она прийдет сюда,
То нас здесь уже не будет!

Каждый раз, когда уходит муза
Один вопрос себе я задаю
Когда вернется эта дикая обуза
Да и зачем кому-то душу отдаю?

Ведь не запомнит никто как писал
И не увидит никто как я плакал
Всю радость и горечь бумаге отдал
Всю гордость свою посадил тихо на кол

Но если вдруг остались в мире души
Которым мысли мои не чужи
Которые смогут признание послушать
А после скажут одно лишь: “Пиши”

Ведь я привык уже думать стихами
Все то, что Вам одним сказать хотел
Те вещи, что не мог сказать словами
Ту правду, что озвучить я посмел

И если вдруг уйду от Вас когда-то
Одно лишь знайте, я не навсегда
Приду, склонюсь, скажу я виновато
Я возвратился к Вам, моя судьба!!!

Я люблю тебя, Ромашка
Это так, чего скрывать
Ведь ты любишь грызть бумажки
И под хвост себе совать

Никогда ты не разбудишь
Нас под утро голоском
Радовать всегда ты будешь
Утром, днем и вечерком

Хоть и был сначала другом
Хоть и был ты пацаном
И летал над нами кругом
Рад тебе был целый дом

Но жестоко ты нас бросил
Наступило время то
Когда ты нас огорошил
И родил свое яйцо

Но теперь уже не Рома
Ты для нас уже не брат
Стал сестричкою здоровой
И Ромашкой величать

- Господи, і де беруться такі люди?
- То нелюд, Маринко, нелюд!
На кухні було увімкнуте світло,
маленький промінчик якого, виливався через замкову щілину
у темний коридор.
На подвір'ї бігала маленька дівчинка і притискала до себе
великий м'ячик.
- Крапко! Крапко! Ти де? Що знов за котами бігаєш, неслухняна собацюрко!
Вона швиденько перебирала маленькими ніжками по дворику, оббігла навколо хати
і залетіла в середину.
Роззуваючись продовжувала кричати, кинула м'ячик, а маленькі мешточки* полетіли
в інший бік.
-Крапка! Крап...
Вона притихла почувши в кухні стривожені голоси батьків, схопила м'ячик і боязко
підступала до дверей.
У замковій щілині з'явилось маленьке очко.
-Таких людей самих вбивати треба!- не витримавши крикнув батько.
-Ти що, Тарасе, тихіше! Діти почують! - і тихо додала - А де вона?
-Та там за хатою, у саду, я вирішив...
Стук, скрип дверей, тупотіння...
- О, Боже, Тарасе, почула...

Маленьке серденько шалено билося, босі ніжки бігли по мокрій від вечірньої роси траві,
русяве волоссячко розліталось у всі боки.
Оченята побачили гору свіжої землі. Вона розмітувала глину,
капали сльози, вона втирала личко брудними руками.
Зявилося тільце рудої собачки з білою плямою на вушкові.
Дитя захлинаючись притискало бездиханне тіло тваринки, на замурзаному
обличчі застиг вираз безмежного болю.

-Невже заснула?
-Та ніби, так плакала, аж заходилась. Ти Крапку...
-Так, Маринко, я все впорядкував. Лягаймо і ми, намучились...
-Не можу заснути, все думаю, як він міг, та й за що ж?
-Він навіжений! скульптор! Виставив свій непотріб перед подвір'ям, а тож тварина...
помітила,... от і помітила...
-Піду гляну як вона...
-Піди, Маринко, спокійніше буде.
Батько заклав руки під голову, і перевів погляд на стелю...
-Нема! Зникла дитина!
-Як?
-А ось так! я ще й за ліхтариком пішла, а там...
-Що там?
-Сокира зникла..., ота менша, що Іванко, як був малий, допомагав тобі нею дрова колоти...
-О, Боже! Хутчіш до навіженого!
Серця батьків то зупинялись то здавалось виривались з грудей поки вони бігли темною вулицею.
Кров гримала у скронях.
Забігають у чужу хату, кімната, ще кімната, спальня...
-Живий! - кричить Тарас на переляканого митця, - живий! де дитина?
Вони всі троє вибігають на двір.
-Що це тут відбувається, вам мало...
-Замовкни!- обриває його Марина.
За подвір'ям сидить дівча в білій нічній сорочці, що неслухняно впала з одного плеча,
біля неї шматки того, що було скульптурою... Вона тихенько плаче...
-От цього я вам не подарую, я вам покажу...!!! - посилає свої погрози скульптор.
Тарас підіймає дитя, притискає до себе, губи ледь чутно проказують:
-будь ти проклятий..., ходімо, Маринко, ходімо додому...


*мешточки, мешти - (діалектичне) взуття, черевики

Знаєш милий, ти сьогодні залишишся голодним.
Ти прокинешся і будеш чекати сніданку.
Як завжди.
Я приносила тобі його щоранку.
Маленька таця з філіжанкою кави
шматочком мого серця і чорним хлібом...
Від кави тебе нудило,
я ж божеволію від неї
майже так само як від тебе.
А от серце ти з'їдав
Жадібно облизував пальці
Мені було не шкода.
Я ж не знала, що ти відправляв його
в шлунок. Далі шлях його зрозумілий...
Сьогодні вирізати шматочок було особливо важко і боляче
Це був останній шматок

Знаєш милий, сьогодні ти залишишся голодним.
Я вирішила, що останній шмат свого серця
я сама спущу в каналізацію.

Прав не прав,какая разница,
Давайте вместе просто дружно жить,
И всё само собой наладится,
Мы здесь чтоб радости и боль делить!

У каждого своё мировоззрение,
Кто любит,кто в обмане,кто разбит,
У каждого из нас своё есть мнение,
Давайте просто будем всех любить!

Пусть все кто здесь находится,
Поймут что вместе всё же веселей
И пусть порою мнения расходятся,
И мир бурля становится светлей!!!

Желаю всем познать любовь прекрасную,
Прощать и дальше быть одной семьёй,
Не раздробить на части и не властвовать,
А поделиться светом и весной!