стихи Дата 08/11/2011 8:40:21 | Тема: Философские Микола Прудкий Поклик душі вірші м. Павлоград 2011 рік БІБЛІОГРАФІЧНА ДОВІДКА Микола Сергійович Прудкий народився 20 жовтня 1938 року в м. Павлограді на Дніпропетровщині. Закінчив середню загальноосвітню школу в 1955 р. та Павлоградський машинобудівний технікум в 1963 р. Працював слюсарем, токарем, фрезерувальником. У 60 років написав свого першого вірша – для онуків. За роки, що минули від написання першого вірша, він значно виріс у майстерності, у його доробку налічуються сотні найрізноманітніших тем, сюжетів, роздумів, мрій, сподівань, болю і жалю, любові, дружби, природи, духовності, віри і відчаю. Знайомство читача з його віршами дає змогу у цьому переконатися. ПРОЛОГ Я не знав супокою у серці, Відчував я тривогу у душі, – Вони бились в шаленому герці, Бо не знали – чи грать мені скерцо, Чи перо брать – писати вірші. Мій баян вже давно припав пилом, Ще раніше я кинув трубу, – Грав в оркестрі, – скінчилося миром, – До кінця з вами буду я щирим, – Думав: спокій у нотах знайду. Та не сталося так як гадалось, Бачу я – це «стезя» не моя, На баяні й трубі щось не гралось, А життя сивиною вже бралось, Ще до того ж – розпалась сім’я. Брався я малювати картини, – Та все копії – це ж не свої. Я палітру і пензлі закинув І в поезію птахом полинув, – Заспівали в віршах солов’ї. В такті вальсу забилося серце, – Спокій піснею лине з душі, Пісня лагідна вигнала скерцо, – Вже душа живе мирно із серцем, – Мене кличуть писати вірші. В унісон душа й серце співають. Бачте – справа мені ця вдалась. Всі про мене свою думку мають, Я ж відверто скажу – нехай знають: Вся сім’я воєдино злилась. 2010 рік СРІБНІ СТРУНИ То на бур’яни серебром павутиння Так сіло, неначе всі сорок сорок, А сонце в зеніт не підніметься нині, Літа давно вже закінчився строк. Струмить вітерець понад степом поволі, І грає на струнах, що сріблом дзвенять, Чи значення мають вони в нашій долі, – Та душу навчились вони забавлять. Не плаче в степу, як маленька дитина, Поранена словом вразлива душа, Що все одинокою чайкою квилить, Пригнічення й туга її не лиша. І серед людей, що її зневажають За те, що вона не така як усі, Як можуть – їй жити й творить заважають І хочуть щомиті її укусить. Теплиться в душі моїй іскра надії, Що час розуміння настане – і квит, В осіннім степу розстилаються мрії, І лине від них до життя апетит. Крокую за сонцем поміж павутиння, Тріпочуть всі струни його і дзвенять, Ці звуки наповнюють душу, як скриню, – Всю тугу і сум удалося їм знять. 2010 рік КРАСА – З ЛЮБОВІ Стоять осики від зорі криваві, Останній промінь вже давно погас, У третій соловей співа октаві, А півню кукурікати – не час. Вже й ніч зайшла у двір наш споришевий, Крилом кажан як віялом дихнув В лице моє. – Неначе мед липневий, – Жовтавий місяць картуза напнув. Земля лежить і диха під ногами, Я відчуваю: з неї я росту, Сил набираюсь днями і ночами, Життя пройти щоб не одну версту. Землиця отча, наче рідна мати, Мене, своє дитя, – не підведе, Про це мені приємно дуже знати, – У скруті руку на плече кладе. Зриваю вранці теплими руками Холодне – в сльозах яблуко – в росі, Безжально я впиваюся зубами, Як роблять це повсюди – і усі. Краса красу ніколи не народить, – Любов в житті народжує красу, Із розуму, буває, любов зводить, – Я вам красу з любов’ю принесу. 2006 рік ХЛІБ І ПІСНЯ Вже тополі в полі на світанні Підіймають небо догори, Жайворонки, – пташки дуже ранні, Будуть в небі радо говорить. Перепел востаннє кине в житі, Як дуплет, коротке «під-підьом», Сонним і важким, росою вкритим, Колоскам скомандує підйом. Хлібним духом і росою вмиті, Голови піднімуть колоски, Скоро зерна їх, життям налиті, У коморах виповнять мішки. Ляжуть на столи духмяним хлібом, Натруть люди салом з часником, Буде хліб – не буде місця бідам, Горе наше буде під замком. Сонце з ночі вже відкрило вії, Соковито, звично потяглось, Над житами вітерець повіяв, – Життя в небо птахом піднялось. Сонячно, достигло, басовито Пісня в небі яблуком бринить, Живим сріблом наче перевита, З нами буде, – будем вічно жить. 2006 рік ОДИН… Я в хорі не співаю – ні дуетом, Один співаю – я самотній лист. Не був я зроду – нині став поетом, – Та в кожній пісні є мотив і зміст. Не опадаю з листям я під зиму, – На вітці клена дрібно тріпочу, Душею й тілом у весну я лину, – Разом із журавлями прилечу. В травневім небі ластівкою стану, В саду розквітлім буду солов’єм, Співати соло я не перестану, Аж доки дятел ранок не проб’є. У червні, наче вишня, червонію, Із бджолами у липні мед ношу, Серпом у серпні хліб косити вмію, І яблуком у вересні вишу. Листом на клені в жовтні золотію, Всю осінь, зиму з вітки не злечу, В морози, віхолу я спати вмію, А як не сплю – дні до весни лічу. Весною знову журавлі покличуть, У небо, наче ластівка, шугну, І солов’єм співатиму, як личить,… Як це роблю все – сам ще не збагну. 2006 рік СИЛИ ЖИТТЯ Весняний вітер не наповнює вітрило Того життя мого, що било джерелом, А зараз же воно вже ледве мерехтіло, Як зірка в небі за заплаканим вікном. Задзвонить ось весна у дзвони великодні, Проріже ластівка відточеним крилом Синяве небо, де глибини ще холодні, Не обігріті іще сонячним теплом. Душа моя пливе за ластівкою в небо. Вже прощавай, бувай – земля моя свята? Та ні, ще рано, – і прощатися не треба. Для кого ж то земля сьогодні розквіта? Душею й думкою на землю повернувся, – Вона ж весною так яскрава, молода, Із неї паросток життя до сонця пнувся, Весна й для мене – це ж не осінь золота. Весни жива рука торкнулась мого серця, – Забило наче в дзвін – співа моя душа, Всі негаразди днів розбилися на скельця, Душі моєї спів тепер мене втіша. Я із весни напивсь живильної наснаги, Ходою впевнено твердою я ішов, Мені не помогли ворожії – ні маги, – Я сил в природі для життя свого знайшов. 2010 рік СКРОМНІСТЬ І ТИША Стільки раз ми на тишу кричали, А вона у житті на слуху, Як дітей, нас колише в печалі, – Кайся в тиші в своєму гріху. Свої мрії словами малюю, – Врівноважений в тиші стою, За дотепами я не полюю, – Скромність дуже ціную свою. В житті скромність не надто яскрава, Як і тишу – не цінять її, Обминає її гучна слава, – В житті бур є закони свої. Роблять бурі горласті бездари, – У них – гроші, нахабство і зиск, Уб’ють скромність і кинуть на мари, Бо їх вабить лиш золота блиск. Ідуть поруч: зі скромністю – тиша, Так нечутно – віками живуть, Про них, Бог дасть, поеми напишуть, – Слава й вічність і їх не минуть. 2006 рік СТАРШЕ ПОКОЛІННЯ Ні! Ми в цьому світі кращими не станем, В других світах ніколи нам не жить, Наш прийде час – і ми з колін устанем, – Нехай наш меч незайманим лежить. Ще не навчилися ми волю цінувати, Не бешкетуємо – й не бачимо ікон, Месії не йдемо ми руку цілувати, – Гадаємо ж: нас не зачепить скон. Ми звикли жити безтурботно за радвлади, На всьому на готовім звикли жить, Тепер не можем безтурботність подолати В свідомості, а час біжить, біжить… А ми все стоїмо – ні ситі, ні голодні, Чекаємо зерняток з добрих рук. Намає діла можновладцю до народу, – Вита над ним неначе чорний крук. Опікуна над нами вже немає, Не контролює поведінку і думки. Що з волею робить – не кожен добре знає, А це ж продукт, як не кажіть, – ламкий. У хатах наших іще жевріють лампади, Надії вогник в душах ще живе, Та, мабуть, з нами підуть наші вади, – Кивати нічого на дзеркало криве. 2005 рік ДУХ УКРАЇНИ Де шумлять над водою раїни, По воді качка діток веде, Де пахтить хлібний дух України, – Так життя сильним кроком іде. Де гніздо в’є на хаті лелека, Де співає в саду соловей, – Не тікає там щастя далеко, – Життя з піснею йде до людей. До дверей не чіпляйте підкову, Вона щастя в собі не несе, Куйте щастя своє знову й знову, – Труд для нього цінніш над усе. Не чекайте щасливої долі, Ані милості, ви, від богів, Бо не будете мати ні волі, Ні свободи від вічних боргів. Із туманом розтане світанок, – В новий день сонце випливе з трав, Всі раїни заснули під ранок, – Каченят на собі несе став. На даху вже лелеки проснулись, І замовкли в саду солов’ї, Лелечата на ніжки зіпнулись, Крильця тягнуть у небо свої. 2005 рік СКРИПАЛЬ Чому в саду всю ніч сумує скрипка? Чому до неї більш ніхто не йде? Скрипаль цю пісню грає серця криком, Душею всю мелодію веде. Ніхто його не слухає й не баче, Всі люди сном упали в тиху ніч, Над скрипкою малим дитятком плаче Ще молодий скрипаль, – то певна річ. Вже третю ніч та скрипка сумувала, До скрипаля ніхто не підійшов. Явилась німфа – з ним пожартувала, Взяла за руку – з нею він пішов. Вже схлипів скрипки у саду не чути, Ніхто і вдень не бачить скрипаля, У лісі німфа грає, – може бути, – Та скрипку не почути звідтіля. 2005 рік НЕ ЗЛЯКАЮТЬ… Ніч змореним птахом на землю упала, Туманом осіла на плечі мої. Чом так поспішила, – мене не скупала У теплій вечірній рожевій зорі? Неначе б вина – зорі келишок випить, Рум’янцю у щоки поблідлі набрать. Затихнуть бджолині концерти на липах, І я піду з ними до ранку поспать. Мене, мов дитину, ніч в ліжко поклала, Сама колисати маленьких пішла, Солодкі як мед колискові співала, А плаксу малого, як мама, втіша. Сплять всі немовлята, як ті янголята, Як птахи, літають у снах школярі, Аж доки ніч-мати, м’якенька як вата, Їм личка не вмиє в ранковій зорі. Росою упала зоря на калину, Вже півень до сонця з воріт проспівав, В колисці кричала сусідська дитина, – Мене плач дитячий із ліжка підняв. Черпнув я у келих зорі аж по вінця, Умився, напився, як вуж молока, Рум’яний, дебелий я снідати всівся, І день мене більше, – і ніч не зляка. 2005 рік ВОРОГИ Вже мчать літа мої до водопою Через, від часу, сиві полини. Мене ж навіщо ви взяли з собою? Моєї в спразі тож нема вини. Нема в степу криниці із водою, Нема овечих кручених стежок, Під осінь степ рудіє ковилою, Пастуший не кричить уже ріжок. Не можу я вам стати у пригоді, – Поганий вже із мене провідник, Води в степу тепер шукати годі, – Останній журавель з криниці зник. Не клонить більше голову в криницю, Цебро не підніма, як лід, води, Ні голуб не веде свою зигзицю, Зозуля пити не летить сюди. А ви, літа мої, – мене втомили, Загнали, наче вершник рисака, Мене своїм заручником зробили, Навіщо мені доленька така. Ви відпустіть мене, мої літа, на волю, – Я не втамую вашої жаги, Ця думка мозок мій пече до болю, – Що ми з літами стали вороги. 2005 рік Я ЧУЮ І БАЧУ Я порівну чую і клекіт орлиний, І бачу отару в широкій долині, Я чую трембіти гудки з полонини, І бачу я сльози старої раїни. Я порівну чую півнів на світанні, І бачу на заході промінь останній, У серпні я чую громи горобині, І ранками бачу росу на травині. Я порівну чую і спів солов’їний, І бачу лелече гніздо на хатині, Я чую як дзвонів колишуться хвилі, І бачу вже хрест – ще на свіжій могилі. Я порівну чую і пісню народну, І бачу вкраїнську красу непідробну, Я чую зі сходу вже брязкіт кайданів, І бачу злий погляд російських тиранів. Я порівну чую і плач України, І бачу засмучений погляд калини, Я чую як вітер ламає їй віття, І бачу, що йде гніт на цілі століття. 2006 рік ТІЛЬКИ НАМ… Я Україну серцем відчуваю, Як матір і дитя своє люблю, Чи ж любить так вона мене – не знаю, На думці цій щодня себе ловлю. На повний зріст зоря її звелася, І вроду її видно іздаля, Руками в боки гордо узялася,.. Народ – в колисці, наче те маля, А чи старенькі, що не мають сили Звести свої до неба кулаки, Узяти в руки серп старий і вила, Як це завжди робили бідаки. Козацьке десь поділося завзяття, Наводило що жах на ворогів, І росіяни нам уже не браття, І стогнемо тепер ми від боргів. Хоч серце моє хрещене журбою, – Надія в ньому жевріє, живе. З тобою Бог в молитвах і зі мною, – Нас милість Божа, звісно не мине. Ми, – українці ще від первороду, – Згуртуємося, сестри і брати! Священну суть Вкраїни і народу У цьому світі тільки нам нести. 2006 рік ТОРІШНІЙ СНІГ Душа, здається, зовсім нежива, Уже ледь чутно серце моє б’ється, Таки у світі творяться діла, – Над головою чорний ворон в’ється. У тілі ніби ріже бите скло, Вода – не кров тепер тече у жилах, Востаннє, мабуть, в серці запекло, Неначе підняли його на вилах. Сніги розтали – проліски цвітуть. В цвітінні що хорошого у тому? Життя хвилини мимо десь ідуть, Мені лише лишаючи утому. Я помирав, немов торішній сніг, Що почорнів під сонцем попід тином, Сховатися від сонця він не міг,.. – Мені ще попрощатися б із сином. І я пішов уже з останніх сил, Розбуджений спізнілою весною, Ішов назустріч мені дужий син, – Зустрітися і він хотів зі мною. Заграли життя струни у душі, А потиск рук мені додав ще сили, – Вже й проліски для мене не чужі, І сонце стало мені рідним, милим. Під тином вже розтав торішній сніг, В душі моїй знов пісня зазвучала, Котився повінню дитячий сміх, – Чарівне слово всім весна сказала. 2010 рік КОСИ Ледь русі – і м’які, неначе шовк, Так уляглися на тоненькі плечі, Що я на мить від захвату замовк, – Не вабили мене так інші речі. Той ароматний запах її кіс, Ту зачіску її просту дівочу Через життя у серці я проніс, – Забути навіть в старості не хочу. А над бровами чубчик, як крило На злеті у маленької синиці, Можливо, тому світло так було, – Мені той образ ще постійно сниться. Ледь русі – і мякі, неначе шовк, Що вимитий липневими дощами, Я ніби відчував тихенький зойк, Коли тих кіс торкався я руками. Тоненькі плечі, як медовий віск, Відсвічували в місячному сяйві, Між тіл ішов нечутний перетріск, Мовчали ми – слова були тут зайві. 2010 рік ЗАДЛЯ ГАРАНТІЇ Ніч темна сни мої складає на полицю – Мої незбутні, знаю, кольорові сни, По серцю шкрябають, як тогорічна глиця, Що порудіє, як лисиця, до весни. Мої надії десь у день блукають сонні, Як пісня тиха – та, що губиться в гаю, Старий кудлатий кіт дрімає на осонні, І я в дворі – як зачарований стою. Мені здається, що вже ночі не діждуся, Щоби у сни, неначе в озеро, пірнуть, Я там з русалкою побачусь – й повернуся, Удома ж мої справи ще на мене ждуть. Послухати кортить вечірні срібні дзвони, Ввібрать, як ліки для душі, церковний спів, Відбити всім святим низькі земні поклони, Бо для подяки не знайду я стільки слів. Різдво відсвяткувати вдома – і Великдень, І по отавах на Купалу побродить, Всім довести, що не такий уже я злидень, – Піду до храму святій Трійці догодить. Поставлю кожному святому я по свічці, Відверто кожному у вічі подивлюсь, До хати не піду, а спатиму в повітці, Вночі від співу солов’їного проснусь. В садку із солов’єм пісні буду співати У дяку Богу, Богородиці, святим, До раю увійти – гарантію щоб мати, – До пекла можна й без гарантії ввійти. 2006 рік ЧИ ПОЛЕЧУ? Від нової весни я чекаю чогось, А чого – до цих пір сам не знаю, Та вже хочу, щоб все те сьогодні збулось, Більш за все хочу справжнього раю. Я так хочу пізнати омріяний рай, Що «отці» нам усі обіцяють, Там не буде пташиних під хмарами зграй, Щовесни що до нас прилітають. Під пташиний веселий такий передзвін Ще безлисті танцюють дерева, Пливе в небі гусей кимсь розірваний клин У сузір’я патлатого лева. Якби ж крила я мав – за пташиним клином Теж поплив би за покликом серця, Залишу на столі келих з білим вином, Повернусь – розіб’ю весь на скельця. Кажуть, крила міцні не ростуть без вина, От і пив, щоб дістатися краю, Щоб стрибнути, злетіти – ця мрія жила, – Долетіти до справжнього раю. Мабуть, ще поживу до другої весни, Пить не буду – проріжуться крила, Одного дня проснусь я під спів голосний Й полечу, – проведе в небо мила. 2010 рік Этот стих поступил с сайта Стихи поэтов современности https://poets.com.ua URL этой статьи: https://poets.com.ua/modules/news/article.php?storyid=8007