Вы бывали, когда нибудь на сайте знакомств?
Каюсь грешен. Имея под рукой кампутер, решил испытать счастья и поискать свое.
Дал верному псу по имени Гугля понюхать слово «знакомства» и сказал – «Ищи!».

Delete

Delete

Вони сиділи у затишній кімнаті поважно курячи сигари і пили коньяк.
Кімната була у стилі середньовічних замків: дивани та крісла з високими
різьбленими спинками, домінували жовті і золотисті кольори.
Їх було двоє, вони збирались так щовечора, хоча вечір чи ранок
для них це все було умовністю.
Колись, за часів софістів, Вони побились об заклад,
і тепер щовечора хтось з них святкує маленьку перемогу,
але звичайно головне це кінцевий результат.
Хоча... так було спочатку, а зараз якби все-таки хтось виграв
це була б поразка для обох, їх вечори стали б страшенно нудними.
Колись Вони заклались через свої різні теорії,
люди назвали б їх психологами, але чомусь називали їх інакше:
Богом і Дияволом, Спасителем і Сатаною, Добром і Злом...
хоча це зовсім не важливо, головне, що вони наділили їх ролями...
Вони сиділи і дивились на величезний екран.
- Хм... а ти і справді всевидячий, БОЖЕ! - роблячи ковток коньяку сказав один і засміявся
- І не тільки я, мій друже САТАНА,- сміючись відповів інший доливаючи чергову порцію пійла у фужери, - ти знаєш, - продовжував він, - на початку я був впевненим у перемозі своєї теорії, все-таки вона побудована на стимулах - вічне життя, райські задоволення,
і що саме важливе - страх... Взагалі сам феномен релігії...
- У твоїй теорії є слабкі місця, я говорю тобі про це не одне століття - по чиєму там образові і подобі створені люди? - твоя теорія фантастична, а моя побуддована з мене,
з тебе, з реальності! Мої прихильники отримують владу і свободу, вони не обмежені заборонами - він випустив густий дим, - хоча, мушу признати, якби не правила створені твоєю теорією, людям не було б що з такою насолодою порушувати.
Вони з цікавістю спостерігали за результатами поставлених експериментів.
- Вдало ми розвили свої теорії, згадай які форми були на початку, і скільки їх тепер...
в кожній релігії - свої особливості...
- А ти помітив як люди розвиваються, але не міняються у плані психіки.
- Це певно через специфічну властивість чути у сні наші розмови, хоч не усвідомлено,
це такий собі ефект навіювання...
- Так, це дивовижно, і цього навіювання досить щоб вони розвивали науки, хоча до нас їм
все-таки далеко - вони засміялись, цоркнулись і випили.

Десь внизу також сиділи двоє, курили, пили портвейн і захоплено щось обговорювали.

- Ну що, поки-що нічия - сказав один перемикаючи пульт
- Ага - відповів інший і потягнувся за пляшкою, - о! ану назад перемкни, там щось цікаве.
На екрані з'явились двоє чоловіків, на столі повна попільничка недопалків і пляшка Портвейну. Припаливши по сигарі Вони зосереджено вдивлялись в екран і уважно слухали кожне слово.
- ... та хоч бби й на гривню - доносилось з екрану.
- Домовились, тоді поруках? - вони потиснули руки і зробили по ковтку портвейна.
Двоє чоловіків, з ошелешеним виразом облич потупились в екран, тут один вскакує і починає голосно реготати.
- Боже, ти чув таке, вони заклались, на НАС заклались!
- От такої! схоже сьогодні ми обоє програли....

- Господи, і де беруться такі люди?
- То нелюд, Маринко, нелюд!
На кухні було увімкнуте світло,
маленький промінчик якого, виливався через замкову щілину
у темний коридор.
На подвір'ї бігала маленька дівчинка і притискала до себе
великий м'ячик.
- Крапко! Крапко! Ти де? Що знов за котами бігаєш, неслухняна собацюрко!
Вона швиденько перебирала маленькими ніжками по дворику, оббігла навколо хати
і залетіла в середину.
Роззуваючись продовжувала кричати, кинула м'ячик, а маленькі мешточки* полетіли
в інший бік.
-Крапка! Крап...
Вона притихла почувши в кухні стривожені голоси батьків, схопила м'ячик і боязко
підступала до дверей.
У замковій щілині з'явилось маленьке очко.
-Таких людей самих вбивати треба!- не витримавши крикнув батько.
-Ти що, Тарасе, тихіше! Діти почують! - і тихо додала - А де вона?
-Та там за хатою, у саду, я вирішив...
Стук, скрип дверей, тупотіння...
- О, Боже, Тарасе, почула...

Маленьке серденько шалено билося, босі ніжки бігли по мокрій від вечірньої роси траві,
русяве волоссячко розліталось у всі боки.
Оченята побачили гору свіжої землі. Вона розмітувала глину,
капали сльози, вона втирала личко брудними руками.
Зявилося тільце рудої собачки з білою плямою на вушкові.
Дитя захлинаючись притискало бездиханне тіло тваринки, на замурзаному
обличчі застиг вираз безмежного болю.

-Невже заснула?
-Та ніби, так плакала, аж заходилась. Ти Крапку...
-Так, Маринко, я все впорядкував. Лягаймо і ми, намучились...
-Не можу заснути, все думаю, як він міг, та й за що ж?
-Він навіжений! скульптор! Виставив свій непотріб перед подвір'ям, а тож тварина...
помітила,... от і помітила...
-Піду гляну як вона...
-Піди, Маринко, спокійніше буде.
Батько заклав руки під голову, і перевів погляд на стелю...
-Нема! Зникла дитина!
-Як?
-А ось так! я ще й за ліхтариком пішла, а там...
-Що там?
-Сокира зникла..., ота менша, що Іванко, як був малий, допомагав тобі нею дрова колоти...
-О, Боже! Хутчіш до навіженого!
Серця батьків то зупинялись то здавалось виривались з грудей поки вони бігли темною вулицею.
Кров гримала у скронях.
Забігають у чужу хату, кімната, ще кімната, спальня...
-Живий! - кричить Тарас на переляканого митця, - живий! де дитина?
Вони всі троє вибігають на двір.
-Що це тут відбувається, вам мало...
-Замовкни!- обриває його Марина.
За подвір'ям сидить дівча в білій нічній сорочці, що неслухняно впала з одного плеча,
біля неї шматки того, що було скульптурою... Вона тихенько плаче...
-От цього я вам не подарую, я вам покажу...!!! - посилає свої погрози скульптор.
Тарас підіймає дитя, притискає до себе, губи ледь чутно проказують:
-будь ти проклятий..., ходімо, Маринко, ходімо додому...


*мешточки, мешти - (діалектичне) взуття, черевики

"Почему это происходит именно со мной?!" Знакомый вопрос?
Во всяком случае, мы с ним - "старые" знакомые!
Догадайтесь с трех раз, почему меня однажды посетила муза и, с тех пор, - не покидает? Правильно! Потому что этот самый вопрос
частенько меня изводил! Да и сейчас любит захаживать, время от времени! Только теперь у нас с ним - полная гармония во "взаимоотношениях"!
Я хорошо усвоила интересную ЗАКОНОМЕРНОСТЬ:
как только возникает на горизонте "товарищ Почему" - жди череду определенных эмоциональных "подзарядок"!
Естественно, сразу же хочется высказаться по поводу и без повода.
И лучше это делать на бумаге. Она, (бумага), как известно, все стерпит! Молча!
Зато потом рождаются очередные авторские "перлы"!
Если пристально всмотреться во все, что называется коротким словом "бытие", можно увидеть приметы различных закономерностей,
которые ведут к основной вселенской мысли
"Ничего случайного не бывает!"

Delete

там, где тебя нет

Палящей пустыней, сквозь барханы, увязая в песках шли два существа. Они были очень похожи и отличались лишь возрастом.
Глупость была молодой, она верила в свои силы и считала себя едино правильной.
Мудрость была старой. Её сердце было больным и она едва поспевала за молодой подружкой.
Глупость в свою же очередь постоянно подтрунивала над старухой.



- чего же ты плетешься? Угробила здоровье в пороках, а теперь мучаешься! Вот смотри и одышка появилась, да и ноги еле тянешь!



- я не гробила свое сердце в пороках! - отвечала мудрость. - просто я очень много видела, я очень много познала.



- Да ну тебя, старая! Шевели булками! - покрикивала молодая глупость.



Через километр сердце мудрости не выдержало. Оно слишком много познало и испытало на своем веку.



- Хм! Подумаешь! - вскрикнула глупость и пошла дальше, напевая.



Жизнь была долгой. А она все шла и шла по пустыне.
Через несколько десятков лет, уже изможденная и с больным сердцем, она увидела бегущую к ней молодую... Очень похожую на неё. Только намного моложе.



- привет! Я глупость! - прокричала молодая. - а ты кто?



- Я?! Я такая же как и ты! Только много познала и много увидела в жизни.



- А чего задыхаешься? Наверное угробила свое сердце пороками?



Старая заплакала.



Палящей пустыней, сквозь барханы, увязая в песках шли два существа. Они были очень похожи и отличались лишь возрастом.
Глупость была молодой, она верила в свои силы и считала себя едино правильной.
Мудрость была старой. Её сердце было больным и она едва поспевала за молодой подружкой...

Запис №1
Сьогодні мені наснився той самий сон. Я прохопилась і рукою намацала холодну половину ліжка. Завтра неодмінно потрібно знайти час, щоб винести це занадто велике ліжко у підвал і повернути моє стареньке. Я встала, пішла на кухню, припалила цигарку.
Дивний сон: коло людей, я в середині. Мене штовхають і я відлітаю від одних рук до інших.
Ти казав, що це певно уривок з якогось фільму який мене вразив. Я погоджувалась, бо бачила – тебе це трохи лякає і ти знайшов спокій у цьому поясненні. Та це був не фільм.
Ти не розумів мене і це було причиною багатьох сварок, ти мав межі, межі і для себе і для мене.
Це був єдиний сон який мені сниться. Пам’ятаю, одного разу мені наснився інший сон, ще більш дивний , але це було тільки раз.
Там були ти і я. У мене був скальпель. Ти спав. Я обережно зробила надрізи під твоєю спадаючим волоссям. Так легко і тобі зовсім не боляче, ти навіть не прокинувся. В твоєму мозку якраз було місце для маленького шматочка і я віддала тобі шматок свого.
Ранком я прокинулась, згадала про сон, і хотіла було тобі розповісти. Я нахилилась і поцілувала тебе в чоло. В тебе гарячка. Було вже звичайно не до розповідей. Пізніше я все-таки розповіла, а ти ще пожартував, мовляв, хвороба - це реакція на трансплантант і якщо ти видужав – отже все зрослось.
І таки зрослось. Справді. Наші відносини стали такими дивними, я не зовсім відчувала де закінчуюсь я і починаєшся ти. Це не було схоже на казку, скоріше на психоделічну музику чи на медитацію. Раніше у мене був свій світ у голові, куди ніхто не міг знайти вхід. Тепер це наш спільний світ. Тепер ти такий як я. Тепер ти – це я.
Вчора приходила твоя мати. Накинулась на мене, кричала і плакала, звинувачувала у твоїй смерті. Вона так схудла і змарніла. ЇЇ жилаві руки стискались у кулаки до синяви. Потім вона тільки плакала і вибачалась. Казала, що тільки я можу зрозуміти як їй важко. Бідна, я розумію, якби я тебе втратила то збожеволіла б. А ти став таким схожим на мене, що вона не впізнає тебе. Ми не скажемо їй нічого.
Завтра я залишу тебе ненадовго, піду з нею на кладовище віднести квіти.

Запис №2
Знову сон. Але сьогодні все було по-іншому. Він був довгим, дуже довгим.
Я прагнула побачити обличчя тих людей, що знущались надімною. Я відлітала і знову відчувала поштовх у спину. Сльози і біль не давали побачити їх лиця. Я напружила всі м’язи і біль різанув по тілу, я обернулась і побачила…. і прокинулась.
Голова страшенно боліла. 9 година потрібно вставати. Сьогодні я зустрічаюсь з твоєю мамою.
Я не запам’ятала обличчя.

Вони прийшли на кладовище, поклали квіти і мовчки сиділи.
Жінка глянула на опущену голову дівчини.
Він помер, - сказала мати
Я знаю, – тихо відповіла вона
Він помер, – майже викрикнула мати,- чому ти так себе поводиш, це його могила, його надгробок, поглянь на портрет! – вона різко направила руку до обличчя дівчини.
Та відвернулась, жінка зайшлась плачем.
У дівчини в голові болісно відлунював плач, у вухах гуділо. Вона затулила руками вуха і замотала головою. Відчула поштовхи у спину, все як у сні. Вона підняла повні сліз очі на надгробок.
- Це ти! Це він
Він – це коло, він не пускає її, він – ці люди, він – цей біль…. Він залишився у її свідомості, вона занадто оживила спогади, занадто захистила себе від реалій і це загрожувало божевіллям. Вона так кохає його… але мусить вирватись з кола.
Вона обійняла жінку і вони обоє голосно ридали.
Прийшовши додому вона вийняла щоденник.
Запис №3
Я не ти, і я відпускаю тебе. Я не ти! Не ти….
Вона закрила щоденник і кинула у вогонь.
В той момент прогалина у її голові заповнилась. Вона сіла на своє стареньке ліжечко і посміхнулась. Вона сильна, вона витримає.