Ветер снова не может уснуть,
Подымает седую пыль.
Ему месяц сказал плеснуть
Каплю ада в пески пустынь.

Ледникам подмешать вина,
Чтоб смешался весь мир в крови.
Его воля не столь сильна,
Он не сможет спастись в любви.

Ветер должен лесам придать
Ярко-красный оттенок лжи,
С океанов, морей достать
Окровавленные ножи.

Ими птицы убьют зверей,
А чистильщиком будет дождь.
Крысы вновь предадут друзей,
Но настигнет их лютый вождь.

Грозный ветер умчится вдаль
И догонит сбежавших крыс,
Превратит их сердца в хрусталь,
Сокрушит всех немых актрис.

Ветер снова не может уснуть,
Подымает седую пыль.
Он луну не сумел вернуть,
Их любовь превратилась в быль.

Виктория Матат

Готическая поэзия

Готическая поэзия

Готическая поэзия

По мотивам новели
Михайла Коцюбинського "ІNТЕRМЕZZO"

Я втомивсь від проблем і безвиході,
Від порад збайдужілих людей.
Мозок мій, певно у сміттєпроводі,
Зіпсував кольоровий дисплей.

Чом ти вічно дихаєш смородом
І стоїш коло мене звіриною?
Чом ти душиш мене утомою
Та своїм постійним «потрібно»?

Чом не став я, скажіте, аскетом?
Маю я серед вас іржавіти…
Так, я заздрю холодним планетам,
Бо вони мають власні орбіти.

Надокучили ваші страждання…
Хто ж дасть втіху бути самотнім?
Ваші дні лиш пусте існування,
Ваші душі заклякли в болоті…

Город витяг руку залізну
І тримає мене у лещатах.
Та невже ж я назавжди зв’язан
З містом цим нерозривним канатом?!

Ні, на волю, на волю, на волю…
Я зірву з себе тЯжкі кайдАни!
Тиша буде в мені і навколо,
Я не чутиму ваші ридання…

Я не вірю у власне безлюддя,
Серед стін,потонулих у морок…
Все здається, що знов бридкі люди
Закружляють мов круки навколо…

Що ж тут дивного? Вас так багато…
Кров стікає із дірки від кулі,
А це в торбах сухі препарати,
А ці в братських ровах потонулі…

Люди йдуть. За однИм, другий, третій…
Вороги, друзі, блИзькі, сторонні…
Все кричать про життя і про смерті.
Відчепіться. Тут вхід заборонен!

Від підошов летить баговиння
На мою чисто вимиту душу…
Ви розносите бруд безупинно
І я жити із ним далі мушу.

Я розплющую очі. Так ясно…
У вікно стука вітка берези,
І здається, що вчора все згасло,
Що тепер можна жити без «треба».

Коваделком у дзвін б’є зигзиця,
Сіє клекіт по квітах і травах…
Я спішу на зелене обійстя
І здригаюсь від лаю собаки.

Гей, чого ти Оверко? Ну, годі!
Дибки хутро од люті сліпої,
Скачуть очі червоні на лобі.
Зараз будеш на волі. НА ВОЛІ!

Відтепер мої дні у долині
Серед моря зеленого хліба.
Мене водять доріжки по нивах
Під гудіння сопілок джмелиних.

Трепов, Пава, Оверко, гей псини!
Ось, біжать, як три білі ведмеді.
Мабуть сонце пече дуже сильно,
Бо вони не схотіли обідать.

А я п’ю тебе сонце й п’янію,
І байдуже, що ти загаряче.
Твої чари цілющої дії,
Я тобі за видужання вдячний.

Засмали мені душу і тіло,
Щоб комар не ужалив би жодний.
Од засмаги в очах щоб рябіло,
До тепла ж бо я надто голодний.

Я лежу. Очі дивляться в небо.
Я вслухаюсь у шепоти поля.
Коло мене дзвінке жайвороння
Зачепилось об звук ля-бемоля.

Ми зустрілись раптово на ниві.
Ми зустрілись і просто мовчали.
Ми зустрілися: я і людина
Струни серця знову дрижали.

Говори, говори людське горе…
Розчепи гнівом баню небесну…
Говори, говори, я готовий,
Я приймаю гру далі почесно.

Говори, говори, я не зрушу,
Бо безглуздо від тебе тікати.
Ну, давай бо стряхни мені душу!
Я готовий твій біль перейняти!

Город знову простяг свою руку,
Я покірливо сів в електричку.
Я скриваю свою страшну тугу,
Бо скривати – моя давня звичка.

Прощавайте хліба і берези,
Прощавай жайвороння невтомне.
Я вернувсь на тонке бритви лезо,
В метушню сірих днів монотонну…

Что делаем всегда не так?
Чего страдаем постоянно?
Нам кажется, любовь - пустяк,
Приходит, как всегда, незванно.

Не время щас, нельзя пока,
Я занята, ты извини.
Сегодня ведь я жду звонка,
Так много дел, ты погоди!

Учёба, быт, работа, сон,
Друзья, семья и... пустота.
И вот мне снова виден он,
Мой принц, небесная звезда!

Но всё же нет, настанет час -
Прильну к тебе я безвозвратно.
Мне тяжко думать так о нас,
Когда мне жизнь-то не понятна.

Ещё чуть-чуть любовь, ты жди,
Я очень скоро всё закончу.
Тогда уж настоящей будешь ты,
Сейчас, наверно, лишь испорчу.

Но всё ж забыла я, любовь -
Она не ходит по приказу.
Уйдёт однажды, ну а вновь
Не скоро уже свой лик покажет.

Так что ж мы делаем не так?
Зачем страдаем постоянно?
Любовь. Ведь это не пустяк!
Она - надёжная охрана.

Виктория Матат

У темну пору, в мороку густім,
Зовсім ще без навиків і знань,
Розпочав я будувати собі дім,
Захищаючи скарби від зазіхань.

Працював я складно та завзято,
Не цурався порпатись в багні,
Щоб скоріш наблизилося свято
І в шибках заблимали вогні

Та коли зійшло нарешті сонце,
Я побачив свій незграбний труд –
Дах нерівний, скошені віконця
І димар поверх цегляних груд.

Зрозумів тоді я річ важливу
На якій тримається весь світ,
Що життя без світла неможливе
І на осліп жити нам не слід.

Треба вченням очі розкривати,
Щоб не бути неуком-сліпцем,
Вічну книгу мудрості читати,
Щоб не поховать себе живцем.

Готическая поэзия

Готическая поэзия

Родилась на этот свет, чтобы маяться,
Чтобы душу мучить непрестанно,
Боже мой! Как страшно получается –
Думать и метаться постоянно…


Во мне Дух силен сопротивления,
Он всему решает вызов бросить,
Даже Небесам в часы затмения,
А в себя придя, прощенье просит:

«Ты прости мою гордыню, Господи!
И позволь уйти к тебе в смирении,
А пока страдаю в своей плоскости,
Станут эти муки искуплением?».