Як сім правд зібралось до ста,

цілували дві болі в уста!

Першая, від другої,

називалась тугою.

Другая, від першої,

залишилась рештою.

Як кохаєш – квітне зима,

як не любиш – в’яне весна!

А, кохання від любові –

різниця у мові.

Як не буде палати вогонь,

якщо вітер загасить, либонь…

ти цілуй незгасимі вуста,

щоб сім правд не зібралось до ста!

Низки слів, купелі літер –

не думок, а букв мірила.

Ваза. Стіл. У вазі квіти.

Він. Вона. Квартира.



Тиша. Сум. Валізи. Діти.

Ніч тамує подих.

На столі у вазі квіти,

п’ють вчорашню воду.



Інша теж буде любити,

теж мити підлогу.

Погляд. Дотик. Щастя. Квіти.

Заново і знову!



Тільки нічого радіти,

відчаю такому.

Ваза. Стіл. З вазою квіти,

впали на підлогу.

Погасла лампа, свет угас,
Но свечи стали ярче,
Огни любви пылают в нас,
Горят сердца все жарче

И с этой мыслью как в раю,
С тобою я купаюсь,
Шепчу тебе, люблю…люблю,
И пред тобой склоняюсь...

Слова-слова, обрывки фраз,
И синь в глазах небесных,
Где полумраки темных страз,
Нет поцелуев лестных…

В них только ты и только я,
И Господа блаженство,
В ногах закружится земля,
Как отблеск совершенства….

Я опять одинок,
Это доля поэта,
Словно жёлтый листок
Среди праздников Лета.

Словно жёлтый листок
В гостях у Весны,
Я опять одинок
И друзья мои – сны.

Я опять одинок,
Средь зверья – человек,
Словно жёлтый листок
Там, где падает снег…


Илья Криштул

(размышления пессимиста)

Ошибочная истина, что нет плохой погоды,
Что каждый день обязан нас счастьем наполнять.
Ведь некие коллизии и чудеса природы,
Не разумом, не сердцем я не могу понять.

Осенняя пора меня не впечатляет.
Холодный дождь, и ветер, и сырость по утрам.
И солнце в небесах меж серых туч петляет.
Не греет, а лишь блики пускает по дворам.

Я страшно не люблю заснеженую зиму.
Трескучие морозы и вечный гололед.
И стужу беспощадную, пургу невыносиму
И снега треск пронзительный сутки напролет.

Весна, пожалуй тоже, не очень мне приятна.
Капель звенит противная и грязь стоит кругом.
Ручьи с полей смывают заснеженые пятна.
Леса стоят манерные в наряде дорогом.

А лето, так вообще, я просто презираю.
Жара неумолимо в прах выжигает сад.
Захлестывает ярость, когда я пыль глотаю.
Мозг плавит мой безжалостно этот кромешный ад.

Мне, если оглянуться на прожитые годы,
Пожалуй, неразумно природу восславлять.
Никто ведь не обязан превратности погоды.
Весьма необосновано и тупо восхвалять.

Я відомий у тиші та на самоті,

пані ніч немає кордонів.

Зорі світять яскраво, світять в пітьмі,

та, на те ж вони, мабуть, і зорі.

Може там, де зірки все довкола весна,

все довкола… довкола, довкола!

Ти, поглянь лише, яка в небі краса,

зараз падатимуть додолу…

І я мрію у мрії, в омріяну даль,

за далекі, далекі висоти.

І за мову вікову, і слова кришталь,

доки живу – вірую доти!

золотилося сонце на сході,

і не чутно являв новий день

своє тихе вітання в осель,

крізь шибки, на верандах, голі.



Підіймались ліса і діброви,

і пташине браття гомінке.

І спадали сніга зо скель…

так рождався світ із любові!



А коли, задзвеніла вода,

і осліплене листя шуміло,

яке сонце червонеє гріло,

аж до поки з’являлась зола.



Як хотілось тоді полетіти,

але крила зосталися вдома.

Те зображення бачила мова,

тож тепер описати б зуміти.

З авітний день
Д ля тебе і для нас.
Н айкращі квіти
Е дельвейсу волі,
М ажор пісень,
Н ірвана щирих фраз,
А нсамбль із світла,
Р еверанси долі.
О дній тобі
Д аруємо цю мить!
Ж ивись повік
Е нергією сонця,
Н е смій тужить,
Н ехай всміхнеться вік
Я скравим спалахом у тебе на долоньці!

Великий труд хранить молчанье
Когда не в силах покрывать
Извечность и сердец скитаний,
Кого-то "милым" называть.

Великий труд склонять распятия,
Распятия на кресте из снов.
Скрывать своей любви понятие,
Писать стихи для всех без слов.

Великий дар иметь всю силу-
Улыбкой скрыть потерь души
И выходить на свет с могилы
Лишь на заре с огнём свечи.

Великий труд хранить молчание,
Питаясь кровью на устах
И сохранить мечты признания
В пушистых, тёплых облаках.

Влітає вітер у вікно щомиті,
і ночі музика, і ти.
І хаос слів здіймає до блакиті,
до світлої і грішної блакиті,
до атласної ночі чорноти.
І сторінки перегортає вітер,
найкращі, мабуть, сторінки.

Це час і лірики, і порятунку мить,
яку ніхто не в силах зупинить.

І все прочитане перечитаєш,
і озирнеш, і осягнеш
ти.
Мовчиш?!

Мовчиш, коли не знаєш,
Камо грядеши.