Низки слів, купелі літер –

не думок, а букв мірила.

Ваза. Стіл. У вазі квіти.

Він. Вона. Квартира.



Тиша. Сум. Валізи. Діти.

Ніч тамує подих.

На столі у вазі квіти,

п’ють вчорашню воду.



Інша теж буде любити,

теж мити підлогу.

Погляд. Дотик. Щастя. Квіти.

Заново і знову!



Тільки нічого радіти,

відчаю такому.

Ваза. Стіл. З вазою квіти,

впали на підлогу.

Влітає вітер у вікно щомиті,
і ночі музика, і ти.
І хаос слів здіймає до блакиті,
до світлої і грішної блакиті,
до атласної ночі чорноти.
І сторінки перегортає вітер,
найкращі, мабуть, сторінки.

Це час і лірики, і порятунку мить,
яку ніхто не в силах зупинить.

І все прочитане перечитаєш,
і озирнеш, і осягнеш
ти.
Мовчиш?!

Мовчиш, коли не знаєш,
Камо грядеши.

життєва проза – міста гомін…

черпаєш сили у житті.

Я дещо, навіть, посивів…

зомлів, почувши знову стогін,

тисячолітній стогін днів.



неон реклами у вікні…

невже поезія у моді?

і, «зайнятість», хоч при роботі,

шукає правду… а мені б

вірші писати у скорботі

про душі викоханих слів…

Світає. Світла хвилина.

Світліє усе навкруги.

До матері лине дитина,

рука – до руки.



Крайнебу нема зараз краю!

Землі не буде кінця!

Колиска життя сповиває,

творіння Бога-митця!



А, далі, за обрієм – кручі,

а, ще далі – гай у гаю.

І, гай у гаю найспівучий,

в піснях солов’я солов’ю!



Вишневе світання світанку,

стрічання веселих хвилин.

Не вперше, але як востаннє,

милуюсь світом оцим!

Влітає вітер у вікно щомиті,
і ночі музика, і ти.
І хаос слів здіймає до блакиті,
до світлої і грішної блакиті,
до атласної ночі чорноти.
І сторінки перегортає вітер,
найкращі, мабуть, сторінки.

Це час і лірики, і порятунку мить,
яку ніхто не в силах зупинить.

І все прочитане перечитаєш,
і озирнеш, і осягнеш
ти.
Мовчиш?!

Мовчиш, коли не знаєш,
Камо грядеши.

золотилося сонце на сході,

і не чутно являв новий день

своє тихе вітання в осель,

крізь шибки, на верандах, голі.



Підіймались ліса і діброви,

і пташине браття гомінке.

І спадали сніга зо скель…

так рождався світ із любові!



А коли, задзвеніла вода,

і осліплене листя шуміло,

яке сонце червонеє гріло,

аж до поки з’являлась зола.



Як хотілось тоді полетіти,

але крила зосталися вдома.

Те зображення бачила мова,

тож тепер описати б зуміти.

Де вода шепоче тиха (ледве-ледве*, чутно-чутна)?
Під ногами ковза крига, нудно… нудно...

Божеволіти і пити перестану.
Корабель мій, не пливти ти криголамом!

Краще ж айсберги минати інших слідом,
прокидатись за годину до обіду!

І цією «колією» захворіти,
задурманитись, зомліти, зістаріти.

І пливти за течією, як усі ті,
що не бачать, окрім себе, інших в світі.

……………………………………………………………..

Механізм цього пізнання – велич стала,
тільки крига* не зупинить криголама!

Мої скроні схопили літа,

відлітають на південь надії.

Я, живу на землі ніби птах,

та злетіти у небо не смію.

Прощавайте же браття мої,

не для Вас голоситимуть роси!

Народивсь я в осінній траві,

коли вижовкли свіжі покоси.



Прощавайте! Летіть! Гей! Увись!

Я лишусь, де довкола намисто.

Красно, неба блакить, схаменись,

нам летіти не вистачить хисту!

І крокую землею я сам,

і, за обрій, ледве наспів я.

Там птахи віддають небесам,

для землі своє лагідне пір’я.

Прима палила «Приму».
З відчаю, ніби востаннє.
Чорний мундштук з димом –
відповідь на питання.
Та, що сиділа поруч,
в дзеркалі долі, навпроти,
з тим, що стояв опліч,
що дарував дотик,
плакалася сміло.
Сцена, життя, роки.
Нігті ламкі…
гріла
серця любов, спокій.
Їй так хотілось квіти,
аплодисменти, почесть.
Перемінить спіти,
на його рідні очі.
І долинав з залу,
шепіт і галас ночі.
Та, що сиділа, встала,
з тим, що не став опліч.

Зітхаєш. Щирі почуття. Мина тривога,

як викарбовує життя істини Бога.

За сонцем день воскрес, і, знову сонце,

нове життя, нові пісні. Та що ж це?

Як увійдеш до самоти не жди пощади,

не жди любові розпачу нащадок!

Лиш пам’ятай про відчуття, що знову,

тривожать щирі почуття в тобі одному.